Читать книгу У той день… - Симона Вилар - Страница 5

Київська гора Хоревиця розкинулася над Подолом так, що з одного боку близько неї була велика Княжа гора, де височіли головні хороми і тереми, а з іншого підступала Щекавиця, яка колись вважалася віддаленим виселком, а нині густо заселена дружинниками та їхніми сім’ями, забагатілими торговцями. Люди казали, що ще в незапам’ятні часи, тільки прийшли в ці краї брати Кий, Щек і Хорив[30], оселилися вони спершу саме на Хоревиці: вельми пасувала вона, щоб на ній влаштувати укріплення, – урвиста, висока, але з рівною великою площею на чолопку. Це потім, коли брати обжилися на Дніпрі, найстарший Кий облаштував свій градок на зручній і широкій Горі, яку відтоді Києвою і прозвали, а середній Щек відселився на гору, що його ім’ям названо. Молодший же, Хорив, залишився на колишньому місці, ніби під захистом двох старших братів. Багато води відтоді утекло, та в Києві й понині казали, що на Хоревиці живуть люди важливі й розпещені, як молодші й улюблені діти в сім’ї.

Двір купця Дольми стояв саме на Хоревиці. В’юнився вгору на неї дугоподібний шлях з північного боку. По суті, це була найпологіша місцина, де можна зійти на Хоревицю й навіть затягти воза. Саме тут і сходив на гору волхв Озар у супроводі двох вартових. Його навіть розважало, що охоронців до нього приставлено, хоча мали б зрозуміти: не втече. Навіщо йому втікати, коли від того, як він прислужиться князеві, залежала доля його вірних сподвижників? Але якщо вже супроводжують, то нехай.

Озар після довгого ув’язнення в печерах ішов чисто вимитий, одягнений у довгу полотняну сорочку, підперезаний мотузяним паском з китицями на кінцях, узутий у шкіряні поробошні, зашнуровані на гомілках перехрестям волок. Нині волхв скидався радше на звичайного київського градця, хіба що сорочка на ньому вишивки не мала, хоча одяг київського люду здебільшого оздоблювався візерунками-оберегами, – але тут думки Озарової ніхто не питав. Тож служителя старих богів у ньому можна було визнати лише за буйною гривою волосся, що спадало на плечі, на спину нижче лопаток і було перехоплене через чоло шкіряною стьожкою. Волосся в Озара гарне – густе, пишне, русяве, з відтінком дубової кори. Та й сам він був високий і міцний, яко дуб. І не скажеш, що волхв із капища – радше вой-захисник. А ось довгу розкішну бороду, яку за звичаєм відрощували волхви, Озарові наказано було зрізати. Мовляв, не варто йому такою бородою привертати до себе увагу й нагадувати своїм виглядом, що він зі служителів. А втім, за час, що волхв пробув у підземеллі, довга борода йому сплуталася в такий ковтун, що годі й розчесати. Тож тепер лише невелика акуратна борідка облямовувала його сильне підборіддя, тож скидався на якогось торговця з Подолу чи княжого дружинника.

Як сходили на гору, Озарові й охоронцям його довелося затриматися: попереду, огинаючи круті відроги Хоревиці, повільні воли тягнули воза, навантаженого бочками з водою. Хоревиця, дарма що обжита давно, своєї води на верхньому плато не мала, тому й доводилося довозити її з низових річок та струмків. А оскільки воли ледве плелися, як зазвичай, то й волхв із супроводом мусив під них прилаштовуватися. Охоронці щось бурчали під носа, а Озарові байдуже. Навіть роззирався вдоволено навсібіч. Приємно йому було дивитися після мороку підземелля на привілля довкола – на жвавий Поділ унизу, сяйливе плесо широкого Дніпра, острови за болотистими землями Оболоні, низовинне лісисте лівобережжя, яке там, далі, переходило в далечінь, що їй кінця-краю нема. Яка широчінь, який простір! А як дихається легко! І жити хотілося на повну силу. А ще недавно він уже й не сподівався побачити все це, коли княжі охоронці лупцювали його киями за спробу втекти на волю. Так старалися служиві, що Озарові здалося: на смерть заб’ють, адже тепер волхви в Києві стали людьми послідущими. Непотрібними враз виявилися, коли князь попів іноземних до града понавозив і напосівся капища руйнувати. А воно он як вийшло: не змогла нова влада впоратися без допомоги відуна Озара, служителя самого Перуна-Громовержця.

– Чого став? – гукнув до нього один з вартівників. – Скоріше перебирай ногами, відуне. Воли он уже вежі городень проминули, прямцюють у двір, а нас у садибі Колояровичів сам Добриня дожидається.

Городні на Хоревиці зведено не такі потужні, як на княжій Києвій Горі, адже сама Хоревиця з її природними уривистими схилами вважалася доволі неприступною. А будувалися на ній тісно – один тин продовжувався наступним частоколом. Лише де-не-де над стовпами огорож виднілося віття плодових дерев, а так кожен двір – ніби окремий невеликий маєток, оточений зусібіч, що там усередині – і не взнаєш, доки не увійдеш. Зате ворота тут були багаті – міцні, з препишно вицяцькуваними різьбленням дашками, з мальованими ворітницями по боках. Небідний люд мешкав на Хоревиці.

Та все ж огорожа Дольминої садиби одна з найбільших – на стовпах частоколу різьблення візерунчасте: красива луска, мов у змія-ящера, а самі ворітниці прикрашені штудерними кованими скріпленнями. Під цей час хвіртку біля воріт було прочинено: чекали на гостя, доповіли їм уже. Сам же Добриня й повідомив. Він зарані завітав до родової садиби Колояровичів і зараз був разом з ріднею та челяддю вбитого купця на галереї, що здавна мала назву гульбище і протяглася попід усією довгою теремною стіною.

Озар зразу помітив князевого дядька. Той стояв, притулившись до різьбленого стовпа, що підпирав галерею, і щось говорив присутнім. Але, ніби відчувши погляд волхва, озирнувся. Завше стягнуте у хвіст довге волосся Добринине цього разу вільно спадало на плечі, вибиваючись з-під невеликої, оздобленої перлами шапочки. Полюбляв Добриня похизуватися багатим убором перед народом, підкреслити зверхність свою. Хоча стояв трохи осторонь від інших, усе ж було помітно, що він тут – за головного. І коли обернувся до хвіртки, то й решта зараз же повернули голови в той бік.

Озар підходив неквапом, дорогою помічаючи різні дрібниці. Двір широкий, вимощений дубовими плахами – напевно, тут і в дощовиту пору чисто. Сам терем з помальованими пілками вікон і шапками-покрівлями стояв так, щоб кожен прийшлий міг оцінити й обшири його, і з різьбленими узорами підпори гульбища, і галерейку другого повершя, і яскраві, так само різьблені, фігурки півників на гребенях дахів. Гарно, міцно збудований з пов’язаних між собою гладких колод, стояв на землі купецький дім, повз який не можна було пройти не замилувавшись. Озар навіть помітив, що покрівлю терема вшито лускатим ґонтом – дерев’яною черепицею, дощечки якої, либонь, змащені оліфою, виблискували на сонці, мов позолота. Он яке багатство! А господарські споруди: кліті, стайні, обори, бретяниці, сараї – усі віддалені від огорожі, у глибині двору, ніби слуги, що відступили за спину величавого терема.

Озар часто чув про багатство Дольми з Хоревиці, та тільки нині побачив його на власні очі. І якщо на Подолі купецькі будинки зазвичай виходять на вулицю, то тут житло, як здавна повелося, стояло вглибині двору. І доки волхв переходив широкий двір, відчував на собі чимало поглядів. Уважних, насторожених. Зрозуміло, Добриня вже мав попередити всіх, що відтепер у них оселиться і розбиратиме справу його доглядник, відомий у Києві відун.

Озар піднявся приступцями на ґанок – розташований збоку від гульбища і зрубаний так мудровано, що тримався на одному-єдиному бочкоподібному стовпі-підпорі, вкопаному в землю. Саме гульбище збудовано широченне – видно, саме тут полюбляли бавити час домочадці Дольмині погожими днями. Тут стояв стіл, попід стіною й дерев’яною огорожею – лавиці. Сюди й зійшлася тепер уся рідня й челядь купцева. Волхв мав би вклонитися, аки гість, та як служитель богів не мусив цього робити. Тому й не вклонився. Стояв, оглядав усіх з неприхованою цікавістю.

Он у кріслі за столом сидить старший Дольмин брат, плечистий каліка Вишебор, дивиться спідлоба суворо. А на чільному місці за столом – красуня писана, вдова Дольмина Мирина. За плечима в неї стоїть високою блідою тінню якась дівиця… чи то баба. Ні, таки дівиця – простоволоса, незаміжня, але коси підібрані, вузлом зав’язані. Звернув увагу Озар і на міцного челядинця з простакуватим виглядом і широкою, рябою від сивини бородою, що мав право сидіти за столом. Біля нього товстуха, в гарно гаптованім очіпку, хитруватим оком поглядає на Озара. Рудий хлопчисько-отрок сидів обіч на столі, звісивши ноги в гарно розшитих чобітках.

Під однією з підпір галереї вмостився на широких поручнях темноволосий кучерявий молодець – цього Озар упізнав: відомий баламут і задирака в Києві, Радко, молодший Дольмин брат. Бував він раніше на капищі, поки те не зруйнували. Озар його добре запам’ятав: часто зубоскалив Радко над священнодіннями волхвів, але на треби зазвичай не скупився.

На лавиці під стіною сидів смаглявий темноволосий богатир з голеною потилицею і довгим густим чубом. Він згорбився, спершись лобом на зчеплені руки. На волхва глянув лише мигцем, блиснув смолистими очима з пошрамованого виду і знов опустив голову, здавалось, пригнічений великим горем. Озар здогадався, що це хозарин, Дольмин охоронець. Казали, що він відданий, яко пес, страшенно лютий, та ще й принаджений був господарем, замалим не годувався з його рук. А ще відун звернув увагу на миршавого плішивого чоловічка з клинцюватою борідкою. Бачив, як той, зовидівши його, увесь стрепенувся, вибалушив злякано очі й позадкував розгублено, поки не осів на лавицю край столу. Ти диви, як труситься, дихає засапано. Щось із цим плішивим негаразд. І чого це він так тремтить?

Тим часом Добриня ступнув наперед і поклав руку на плече волхвові, ніби зустрівши найвірнішого товариша.

– Це Озар, волхв із капища, що стояло раніше над дніпровськими кручами. Служив він Перуну-Громовержцю, треби багаті приймав. А тепер у вас житиме, доки вивідає, хто міг бути тією змією підколодною, яка свого господаря і благодійника порішити посміла.

– Та не наші це! – аж посунула на Добриню товстуха в очіпкові. – Наші б ніколи такого не скоїли. Ми ж бо хреститися всі скопом пішли того дня. Так господар наш Дольма велів – і ми не суперечили. А ти… І не сором тобі наших звинувачувати, га, воєводо?

Добриня засміявся й відступив. Негоже йому сперечатися з дурною бабою. Але Озар помітив, що ця хоч і вбрана прислугою, але якщо голос подає, виходить, ціну собі знає. У таких родинах, що живуть своїм окремішнім світом, двораки часто вважалися мало не ріднею.

– Тож нехай Озар і розбереться. Він відун знатний, – із притиском мовив Добриня.

Озар тим часом усе поглядав на збентеженого чоловічка з клинцюватою борідкою. Чи помітив Добриня його дивну поведінку? Зазвичай той усе помічає.

Але нараз увагу Добрині одволікли. Спостерігав за калікою Вишебором, як той зі свого крісла вимагав, аби вдова Мирина покинула головне місце за столом.

– Чого їй, бездітній удовиці, тут верховодити? Вона вже колишня жона. Нехай тепер забирає свій посаг… чи що їй там належиться за шлюбним рядом, та забирається до себе в пущу древлянську. Таке моє слово, бо я тепер тут за головного, яко старший брат Дольми нашого!

– Ти не був головним, Вишеборе, ще відтоді, як Дольма убився в силу, – раптом озвався простакуватий дядько з широкою рябою бородою і бульбастим носом. – Сам же колись визнав, що хай усе господарство на Дольмі буде, тоді як ганяв коня казна-де в походах.

– Ану цить! – обернувшись усім корпусом, гукнув Вишебор. Хоч безсилі ноги йому давно здеревіли, але торс мав міцний, ручища сильні, мало не підважив себе, обіпершись на поручні крісла. – Ти хто взагалі такий, Ляще, щоб мені вказувати? Ти, раб колишній, народжений від рабині!

Та Лящ несподівано огризнувся:

– Чи ти забув, що мене, коли ти ще безштаньком бігав, батько твій Колояр звільнив од рабства!? Я стільки літ служив цьому дому, що маю право сказати слово. Чи ти гадаєш, що тепер усе в садибі по-твоєму буде? Може, то ти брата свого порішив, аби все заграбастати?

Вишебор розтулив був рота, силкуючись відповісти, але захлинувся люттю, зайшовся злим шиплячим видихом, вискалився. А Лящ сів собі сумирно, мов не було нічого. Та ось Ляща заступив од Вишебора кремезний парубійко з таким же простакуватим виглядом і пишними рудими вусами. Підняв руки, заспокоюючи Ляща:

– Годі тобі, тату, годі! Нащо бовкати таке?.. Адже Вишебор каліка!

– От і не йому нині тут правувати. А Мирині, голубоньці нашій. Та скажи їм, жоно! – обернувся він до товстухи в очіпку.

Але та стрималася і тільки зблискувала очима то на господиню, то на Добриню, то на Вишебора, що лаявся сердито.

Тоді наперед вийшов поважний, ошатно вбраний муж – в облямованій куницею шапці, незважаючи на жаркий день, зеленого сукна каптані, підперезаному дорогим поясом – не абияким, а зі справжнього шовку привізного.

– Угамуйтеся, люди! – мовив голосно й статечно. – Добрині посоромилися б. Наші справи – наш клопіт. Чужим їх показувати не варто.

– А справи таки наші, авжеж! – гиркнув на нього Вишебор. – І не тобі, тивуне Твориме, вказувати тут, як і кому поводитися. А то скажу слово охоронцеві Мойсею – хутко тебе за ворота виставить. Він Дольмі служив, а тепер мені підлягатиме! Я тут за головного.

По цих словах Вишеборових похмурий чорночубий богатир на мить підвів голову, поглянув на каліку здивовано, а потім знову похнюпився. Та Озарові здалося, ніби той заховав під довгими обвислими вусами легкий усміх.

«Схоже, хазарський охоронець, почувши таку заяву від старшого Колояровича, почувається приголомшеним, – виснував для себе відун. – Адже спершу саме на цього… як там його… Мойсея казали, що господаря згубити міг. І саме його ледь не схопили на березі, коли скривавлене Дольмине тіло витягнув із вод Почайни. А тепер? Виходить, що Вишебор більше не вважає хозарина винним і навіть має намір залишити його при собі на службі».

Аж ось і красуня Мирина неголосно мовила:

– Дарма проганяєш мене, Вишеборе. Бо мені тепер рід ваш продовжувати. – І додала, взявшись у боки: – Я дитя ношу від мужа мого, Дольми благовірного!

За столом запала така тиша, що можна було зрозуміти: здивувала присутніх красуня-вдова. Вона ж повагом подивилася спершу на Добриню, потім на інших. А ті застигли, ніби звістка про те, що в молодої жінки дитя буде, – то диво якесь нечуване.

Мирина переможно всміхалася, переводячи погляд з одного на іншого. Подивилася красуня й на Озара, зачіпливо й ніби з мимовільною грайливістю – знала молода вдова Дольмина, що вродлива. А волхвові й справді подих перехопило. Ох і гарна ж! Бач, які очі, наче барвінки синьо-лілові! Над ними темні брови дугасті, мов яструбині крила, а шкіра така ніжна й чиста, що здавалася прозорою. Довгі Миринині коси соболиного відтінку були вкладені на голові вінцем і покриті не звичайним очіпком, а сріблястою сіткою всуціль у дрібних перлах, витончені сережки-колти звисали майже до ключиць понад гарною, сливе лебединою шиєю. Сиділа Мирина на чолі столу спокійна й велична, як царівна заморська, трималася з такою незаперечною гідністю, що навіть дивно, як міг каліка Вишебор наважитися казати, що її можна видворити з дому до лісів древлянських. Зате тепер зрозуміло, звідки Дольма привіз цю красу несказанну! Бо несхоже було – ні дикості в ній древлянської, ні соромливості їхньої не мала Мирина. Давно, мабуть, прижилася красуня в стольному Києві, своя тут і покидати обжитого місця не збирається.

Одна з присутніх на галереї служниць, негарна, ряба, вискнула й хотіла була Мирині на шию кинутися.

– Ох, матінко-господине, та невже!..

Але завмерла, наштовхнувшись на строгий, владний Миринин погляд.

Тивун виступив наперед:

– Чи справді так є, як то каже милостива панія? І це по стількох роках марних сподівань?

Бліда апатична дівиця, що досі стояла мовчки, враз подала голос:

– Так і є. Ще того вечора напередодні хрещення, коли ви всі тут з господарем Дольмою сперечалися, я приводила до Мирини повитуху, стару Рапину. Вона й запевнила, що недарма господиня славиться як жона шлюбна. Послали боги… Ох! Послала Мати Божа й нашій матінці нащадка. Ми з господинею збиралися про все господарю Дольмі розповісти, але тоді всі тільки про обряд і думали. А потім…

– Я хотіла повідомити мужеві, коли він приведе нас із Почайни вже християнами, – перебила її сама купчиха Мирина. – Дольма бенкет збирався справити, тож і думала сказати, коли серце його буде сповнене радості, що тепер поряд з ним одновірці його.

І Мирина приклала до очей хусточку, ніби витираючи непрохану сльозу. Але Озарові здалося, що не було ні щирості, ні скорботи в цьому показному її стражданні по мужеві убієнному.

Проте значно більше цікавив його чоловічок з клинцюватою борідкою, який так само, здавалося, прикипів поглядом до волхва. Так, ніби все, що діялося навколо, не стосувалося його, а чомусь присутність відомого в Києві відуна стривожила. Тільки-но помітив на собі погляд волхва, враз і поник, затиснув борідку в кулак, похнюпився.

Раптом увагу Озарову привернув гучний молодецький сміх. Сміявся кучерявий красень Радко. Сміявся голосно і якось… розпачливо чи що. Сидів на поруччі гульбища, прихилившись спиною до стовпа-підпори, аж головою бився об нього від сміху. А тоді зіскочив просто у двір і, широко ступаючи, пішов до хвіртки.

Його окликали, руде хлопченя навіть побігло за ним услід, звало. Та Радко, не озираючись і все ще сміючись, подався геть з двору. І зник за ворітьми.

– Ну, хлопця зрозуміти можна, – неголосно мовив Добриня, що стояв поряд з Озаром і аж сам реготнув коротко. А потім, ніби щирому приятелю, сказав волхвові: – Ми всі вважали, що тепер-то Радомил, перебравши права на спадок, буде при ділі, порозумнішає, стане розсудливішим. Нахили в нього добрі, славний хлопчина… коли не збиває бучу. Подумай сам, відуне: Вишебор – каліка, Мирину б із двору випровадили… ну, якби Радко не пожалів удовицю-красуню та не залишив її з ласки своєї.

– А що вона? Погодилася б залишитися як дармоїдка? – запитав Озар. – При новім господарі? Як вони, ладнають з Радком? Він хлопець показний. Може…

– Не може, – відрубав Добриня. – Нема про що тепер говорити! Коли всім стало відомо, що при надії купчиха Мирина, вона сама побажає тут усім обладувати. А до Радомила-вертипороха в неї нутряна неприязнь. Вони й раніше одно собачилися, Дольма раз у раз мусив їх мирити. А втім, що я тобі розказую… Ось поживеш тут – і сам в усьому розберешся. Та головне – з’ясуй, хто міг учинити замах на соляного купця Дольму, сина Колоярового. Як з’ясуєш, мені про все донесеш. І щоб усе було як на стрільбищі в погожий день – ясно і зрозуміло. Отож, Озаре, залишаєшся в садибі роду Колояровичів доглядником.

Те саме він ще раз сказав усім присутнім. Мовляв, відун Озар – його людина, нехай приймуть, як гостя дорогого, і ще наказав, аби ніхто не посмів ставати йому на заваді.

– Та хто ж волхвові суперечити зважиться? – мовив бородатий челядинець Лящ. Ніби й погоджувався, але зиркав з-під сивіючих кущуватих брів непривітно. – З волхвами обережно треба, не варто забувати, що вони на всяке здатні. Бо ж ворожбити…

– Ти чого, Ляще, базікаєш пусте? – гримнув на нього Добриня. – Про яку таку ворожбу згадав? Чи забув, що хрест на тобі тепер? У нього вірити треба, а не в чари навіяні. А волхвові допомагатимете, бо я так наказав. Поживе у вас, розпитає, з’ясує для мене, що треба. І на кого вкаже – того й віддам на страту катам!

За столом одразу принишкли.

Озара взяла досада на останні Добринині слова. Як йому тепер уживатися серед родичів убитого християнина Дольми, коли кожен з них бачитиме в ньому ворога.

Та Добриня, очевидно, не мав наміру полегшувати Озарові завдання. Знав, що робив, – не хотів, аби тямущий волхв знайшов серед присутніх спільників та збаламутив народ. І хоча вони всі хрещені, однак поваги до служителя старих богів це не зменшує. А так… Тож Добриня пішов майже задоволений собою.

Він спустився з високого ґанку, попрямував до припнутого коло ворітниці скакуна. Двоє прибулих з Озаром охоронців хотіли й собі долучитися до нього, але князів дядько, вже сидячи в сідлі, нахилився до них і наказав:

– Ти, Рябий, рушай туди, звідки й прибув, – пильнувати Варязькі печери. А ти, – тицьнув затиснутим у кулаку пужалном у груди дружинникові з широким, перехнябленим набік лицем, – ти, Златиго з Копир’ївого кінця, зоставайся на Колояровім дворищі. При Озарі.

– Та нащо я йому? – засмутився кривий, що відкликався на ім’я Златига. – Він же, коли схоче…

– Не схоче. Ти ж йому до помочі будеш. Якщо знадобиться. Ну і… – Подивився виразно: за відуном приглядати все ж варто було. А дружинник Златига ніби тямущий хлоп. Сам зрозуміє, якщо раптом виникне потреба приструнити волхва.