Читать книгу Шопоголік на Мангеттені - Софи Кинселла - Страница 5

Гаразд, ніякої паніки. Ніякої паніки. Мова про звичайнісіньку організованість: слід заспокоїтись і вирішити, що саме мені треба взяти. А потім це все охайненько поскладати у валізу. Тобто… ну, що в цьому може бути важкого?

Я відступаю від захаращеного ліжка і заплющую очі, сподіваючись у глибині душі, що, коли я досить палко цього забажаю, мій одяг якимось дивом сам складеться в ряд охайних стосиків. Немов у тих журнальних статтях про пакування валіз, що навчають, як поїхати на відпочинок з одним дешевим парео і винахідливо перетворити його на шість різних одяганок (і це, як на мене, цілковите ошуканство, бо, хоч те парео й коштує десять фунтів, до нього додають цілі купи різних штук по кількасот фунтів кожна і сподіваються, що ніхто нічого не помітить).

Але, розплющивши очі, я бачу, що той безлад нікуди не подівся. Здається, він став ще більшим, наче мій одяг, коли я відверталася, тихцем вислизав із шухляд і збігався на моє ліжко. Хоч куди б я поглянула – вся моя кімната сповнена величезних безладних куп усякого… ну… всякого різного. Туфлі, чоботи, футболки, журнали… подарунковий кошик «Усе для тіла», придбаний зі знижкою… Лінгафонний курс італійської (треба таки почати вчити)… якась штука для обличчя «з ефектом сауни»… А на туалетному столику гордо вляглися маска для фехтування і рапіра, куплені вчора. Лише за сорок фунтів, у доброчинній крамничці!

Я здіймаю рапіру і вклоняюся власному віддзеркаленню, щоб спробувати, як воно – тримати її. Це просто дивовижний збіг, бо я вже казна-скільки збираюся зайнятися фехтуванням – відколи прочитала ту статтю в «Дейлі Ворлд». Ви знали, що у фехтувальників найгарніші ноги з-поміж усіх спортсменів? А ще, як добре розумієшся на цьому, можна стати дублером у фільмі й заробити шалені гроші! Отож план такий: знайти, де тут неподалік викладають фехтування, і як слід відшліфувати власну майстерність – навряд чи мені знадобиться на це багато часу.

А тоді, – це моя найпотаємніша мета, – коли отримаю свій золотий значок абощо, я напишу до Кетрін Зети-Джонс. Їй же, либонь, потрібен дублер, хіба ні? То чому б мені ним не стати? Адже вона, мабуть, воліє, щоб це була британка. Може, вона зателефонує і розповість, що завжди дивиться мої виступи по кабельному телебаченню і давно хотіла зі мною побачитися! Господи, так. Хіба ж не чудово буде? Ми, певно, порозуміємося з півслова, у нас виявиться однакове почуття гумору та все таке. І я полечу до її розкішного будинку, познайомлюся з Майклом Дуґласом і бавитимуся з їхньою дитиною. Нам усім буде так спокійно разом, мов старим друзям, і про нас напишуть у якомусь журналі, в статті «Найкращі друзі серед зірок», і, може, вони навіть запропонують мені…

– Привіт, Бекс!

Я здригаюся. Світлини, на яких ми радісно сміємося з Майклом і Кетрін, зникають з моєї уяви, і я повертаюся в реальність. До моєї кімнати заходить Сьюз – моя співмешканка, вдягнена у стару піжаму в огірках.

– Що ти робиш? – зацікавлено питає вона.

– Нічого! – відповідаю я, хутко відкладаючи рапіру. – Просто… ну, розумієш… Підтримую форму.

– А, так, – трохи розгублено промовляє Сьюз. – То як твоє пакування?

Вона чимчикує до камінної полички, бере помаду і починає фарбувати губи. Сьюз завжди це робить у моїй кімнаті – просто ходить, щось бере, розглядає і кладе назад. Вона каже, що обожнює це, бо ніколи не уявляє, що ще їй трапиться – як у крамниці лахмітника. Я впевнена, у доброму розумінні.

– Поки що все чудово, – кажу я. – Саме вирішую, яку валізу обрати.

– О… – обертається Сьюз (губи в неї з одного боку яскраво-рожеві). – Може, ту маленьку кремову? Чи червоний портплед?

– Я думала про оцю, – кажу, витягаючи нову кислотно-зелену тверду валізу з-під ліжка. – Я її купила цими вихідними, і вона просто розкішна.

– Ого! – вигукує Сьюз, і очі в неї розширюються. – Бекс! Очманіти! Звідки це?

– «Фенвікс», – відповідаю я, широко всміхаючись. – Круто, правда?

– Це найкрутіша валіза, яку мені випадало бачити! – згоджується Сьюз, захоплено доторкаючись до неї пальцями. – То… скільки в тебе тепер дорожніх сумок?

Вона скидає очима на мою шафу, де вишикувалися коричнева шкіряна валіза, лакована дорожня сумка і три несесери.

– Ти ж бачиш, – кажу, трохи напружуючись. – Скільки треба.

Може, я останнім часом накупила й забагато сумок для багажу. Але річ у тому, що я їх давно не купувала, у мене була одна-єдина потерта полотняна торбинка. А відтак, кілька місяців тому, в самому серці «Гарродс» на мене зійшло неймовірне одкровення – таке, як ото на святого Павла дорогою в Мандалай. Сумки для багажу. І відтоді я відіграюся за всі згаяні роки.

До того ж кожному відомо, що хороша дорожня сумка – це інвестиція.

– В мене саме чай заварюється, – мовить Сьюз. – Хочеш?

– О так, будь ласка! – погоджуюсь я.

– З «Кіткатом»? – усміхається Сьюз.

– Звісно, з «Кіткатом».

У нас нещодавно гостював один товариш Сьюз, спав на нашій канапі, а поїхавши, залишив нам величезну коробку з сотнею «Кіткатів». Це просто чудесний подарунок на знак подяки, але через нього тепер увесь день ми їмо самі «Кіткати». Втім, як зазначила Сьюз учора ввечері, що швидше ми їх їмо, то швидше вони закінчуються – тож певною мірою це корисно для здоров’я – запихатися ними якнайбільше.

Сьюз виходить з кімнати, а я повертаюся до своєї валізи. Так. Зосередитись. Поскладати. Я справді маю впоратися швидко. Мені потрібен лише базовий, структурований, капсульний гардероб для короткого відпочинку в Сомерсеті. Я навіть склала перелік – з ним усе має бути зовсім легко й просто.

Джинси: двоє. Це легко. Потерті й не такі потерті.

Футболки:

Власне, треба троє джинсів. Я просто мушу взяти ті нові з «Дизель», вони крутезні, хоч і тіснуваті. Вдягатиму їх на кілька годин увечері абощо.

Футболки:

А, ще оті вкорочені з вишиваним візерунком з «Оазис», бо я їх жодного разу не вдягала. Але їх можна й не рахувати: це ж майже шорти. І взагалі, скільки того місця потрібно на джинси, правда ж?

Гаразд, джинсів, либонь, досить. Я завжди зможу взяти ще, коли захочу.

Футболки: на вибір. Так, подивимося. Звичайна біла, звісно ж. Ще сіра. Чорна вкорочена, чорна сорочка («Кельвін Кляйн»), ще одна чорна сорочка («Варегауз», але на вигляд крутіша), рожева без рукавів, рожева з блискітками, рожева…

Я зупиняюся, поклавши половину згорнутих футболок до валізи. Це просто маячня. Чи ж можу я передбачити, які футболки я схочу вдягти? У футболках головне – обирати їх уранці відповідно до свого настрою, як годинник чи ароматичні олійки. А що, як я прокинуся з думкою про футболку «Елвіс крутий!», а її не буде поряд?

Ви знаєте, я думаю, що просто візьму їх усі. Скільки того місця потрібно на футболки, правда ж? Я їх узагалі навряд чи помічу.

Я скидаю їх усі до валізи і додаю ще двійко зовсім коротеньких топів – ану ж знадобляться?

Чудово. Цей капсульний метод справді дуже допомагає. Гаразд, що там далі?

За десять хвилин Сьюз повертається до кімнати з двома чашками чаю і трьома «Кіткатами» на двох (ми обидві згодилися, що чотирьох батончиків забагато).

– Бери, – каже вона, а тоді пильніше приглядається до мене. – Бекс, у тебе все гаразд?

– Усе добре, – відповідаю я, відчуваючи, як порожевіли мої щоки. – Просто намагаюся скласти жилет, щоб він займав трохи менше місця.

Я вже спакувала джинсівку й шкіряну куртку, але у вересні не можна покладатися на погоду, правда ж? Сьогодні, приміром, жарко й сонячно, а завтра може випасти сніг. І що, як ми з Люком підемо на справжню прогулянку сільською місцевістю? До того ж цей розкішний жилет «Патаґонія» в мене вже так давно, а вдягала я його лише раз. Я намагаюся знову згорнути його, проте він вислизає з моїх рук на підлогу. Господи, це нагадує мені скаутські походи і намагання скласти спальний мішок так, щоб він умістився в торбинку.

– То на скільки, кажеш, ви їдете? – питає Сьюз.

– На три дні.

Я облишаю спроби втрамбувати жилет до розміру коробки сірників, і він радісно розгортається до попередньої форми. Злегка роздосадувана, опускаюся на ліжко і сьорбаю чаю. Ну, зовсім не второпаю, як іншим людям вдається пакуватися в такі маленькі сумки? Ці бізнесмени зі зверхнім обличчям, що прямують на літак з однією крихітною, мов коробка для взуття, валізкою на коліщатках… Як вони це роблять? У них чарівний стисливий одяг? Чи є якийсь таємний спосіб згорнути будь-що до розміру сірникової коробки?

– Чому б тобі не взяти ще й портплед? – пропонує Сьюз.

– Гадаєш, треба?

Я невпевнено розглядаю свою переповнену валізу. Якщо поміркувати, мені, може, й не потрібні три пари чобіт. Чи хутряна накидка.

А потім мені спадає на думку, що Сьюз майже завжди у вихідні кудись їздить і щоразу бере з собою одну маленьку дівчачу сумочку.

– Сьюз, а як ти пакуєшся? Маєш якусь систему?

– Ну не знаю, – вагається вона. – Мабуть, я й досі чиню так, як нас навчали в міс Бартон. Продумуєш убрання на кожен випадок – і дотримуєшся цього плану, – вона починає загинати пальці. – Наприклад… подорож, обід, посиденьки біля басейну, гра в теніс… – вона підводить очі. – Ага, а ще, кожну річ слід одягти щонайменше тричі.

Боже, ця Сьюз – просто геній. Вона знає багацько такого. Коли їй було вісімнадцять років, батьки послали її в Академію міс Бартон. Це таке розкішне місце в Лондоні, де навчають усяких потрібних штук, як-от говорити з єпископом чи виходити зі спортивного автомобіля в міні-спідниці. А ще вона вміє майструвати дротяних кроликів.

Я хутенько черкаю на папірці кілька заголовків. Це вже на щось схоже. Значно краще, ніж звалювати у валізу все підряд. Тепер я не тягтиму з собою зайвого одягу – лише найдоконечніший мінімум.

Вбрання 1: сидіти біля басейну (сонячно)

Вбрання 2: сидіти біля басейну (хмарно)

Вбрання 3: сидіти біля басейну (вранці, коли сідниці здаються величезними)

Вбрання 4: сидіти біля басейну (якщо хтось матиме такий самий купальник)

Вбрання 5:

У вітальні дзвонить телефон, але я навіть очей не підводжу. Чути, як Сьюз щось захоплено говорить. За мить з розпашілим радісним обличчям вона з’являється в дверях, скрикуючи:

– Нізащо не здогадаєшся! Нізащо!

– Що таке?

– У «Чарівній коробочці» розпродали всі мої рамки! Щойно телефонували, щоб замовити ще!

– Ой, Сьюз! Це прекрасно! – вигукую я.

– О так!

Сьюз підбігає до мене, ми міцно обіймаємось і трохи не танцюємо, аж тут вона помічає, що тримає сигарету і вже мало не підпалила моє волосся.

Це просто дивовижно: Сьюз почала робити ті рамки лише кілька місяців тому, однак вони вже продаються в чотирьох лондонських крамницях. І чудово продаються! Про неї писали в багатьох журналах і все таке. Воно й не дивно, бо її рамки просто крутезні. Її остання серія – з пурпурового твіду, їх продають завинутими в яскраво-бірюзовий обгортковий папір (між іншим, я допомагала добирати відтінок) і складеними у вишукані сірі коробочки з блискітками. Вона така успішна, що вже навіть не сама їх робить, а надсилає свої ескізи до маленької майстерні в Кенті, звідки повертаються вже готові рамки.

– То ти розпланувала своє вбрання? – питає вона, затягаючись цигаркою.

– Так, – звітую я, махаючи перед нею папірцем. – Усе занотувала, до останньої пари шкарпеток.

– Молодчинка!

– І єдине, що мені треба докупити, – додаю я, ніби мимохіть, – бузкові сандалі.

– Бузкові сандалі?

– Гммм… – я дивлюся на неї невинними очима. – Так. Вони мені потрібні. Розумієш, просто гарненькі недорогі сандальки, на яких триматиметься кілька о`бразів.

– Он як, – каже Сьюз і замовкає, трохи нахмурившись. – Бекс… А хіба ти на тому тижні не говорила щось про бузкові сандалі? Дорогі, з «Ел-Кей Беннетт»?

– Я? Говорила? – я відчуваю, як трохи червонію. – Я… я не пам’ятаю. Можливо. Хай там як…

– Бекс, – Сьюз дивиться на мене з раптовою підозрою. – А тепер кажи правду. Тобі дійсно потрібні бузкові сандалі? Чи ти просто їх хочеш?

– Ні! – берусь я захищатися. – Вони мені справді потрібні! Ось поглянь!

Я вихоплюю свій одяговий план, розгортаю його і показую Сьюз. Маю визнати: я ним пишаюся. Це справжнісінька хитромудра блок-схема з рамочками, стрілочками та червоними зірочками.

– Ого! – вигукує Сьюз. – Де це ти навчилася таке робити?

– В університеті, – відповідаю скромно. – Я читала щось про бізнес і бухгалтерський облік, щоб написати диплом. Просто дивовижно, як часто це стає мені в пригоді.

– А що це за рамочка? – питає вона, показуючи на сторінку.

– Це… – я схиляюся до папірця, намагаючись пригадати. – Здається, це на випадок, якщо ми підемо до дуже вишуканого ресторану, а сукню з «Віслз» я вже вдягала минулого вечора.

– А це?

– Це – якщо ми поліземо в гори. А осюди, – я показую на порожню рамку, – мені потрібні бузкові сандалі. Без них це вбрання буде бляклим, і оце також… усе розвалиться. Можна тоді взагалі нікуди не їхати.

Якусь мить Сьюз мовчить, розглядаючи моє креслення, а я нетерпляче кусаю губи і схрещую пальці за спиною.

Я розумію, що це може здатися трохи дивним. Розумію, що зазвичай люди не узгоджують кожне придбання зі своїми співмешканцями. Але річ у тому, що я недавно пообіцяла дещо Сьюз і дозволила їй контролювати мої закупи. Ну, ви ж знаєте. Просто стежити за цим.

Зрозумійте мене правильно. Не те щоб я була шопоголіком чи ще кимось. Просто кілька місяців тому в мене були… ну… невеличкі проблеми з грошима. Зовсім крихітні – взагалі нема про що турбуватися. Але Сьюз, довідавшись про це, страшенно сполохалась і сказала, що, задля моєї ж користі, віднині контролюватиме всі мої витрати.

І вона сумлінно додержує цієї обіцянки. Загалом, вона дуже сувора. Іноді я справді боюся, що вона може мені відмовити.

– Розумію, про що ти, – нарешті каже вона. – У тебе дійсно немає вибору, еге ж?

– Саме так, – кажу полегшено. Я забираю в неї свій план, згортаю його і кладу в сумку.

– О, Бекс, а це щось нове? – раптом питає Сьюз.

Вона відчиняє дверцята шафи, і я відчуваю, як у мене всередині з переляку все стискається. Вона, насумрившись, розглядає моє чудове нове пальто медового кольору, яке я нещодавно крадькома занесла до квартири, поки вона хлюпалась у ванні.

Ну, я, звісно, збиралася його показати їй. Просто не було нагоди.

«Будь ласка, не дивися на ціну, – думаю я гарячково. – Будь ласка, не дивися на ціну».

– Еммм, так, – белькочу я. – Так, нове. Але річ у тому, що… Мені потрібне гарне пальто – на випадок, якщо мені запропонують зніматися на вулиці для «Ранкової кави».

– А це можливо? – спантеличено питає Сьюз. – Мені чомусь здавалося, що твоя робота – просто сидіти в студії і роздавати поради про гроші.

– Ну… всяке буває. Треба бути готовою до всього.

– Воно-то так… – промовляє, завагавшись, Сьюз. – А що це за топ? – вона витягає вішак. – Він теж новий!

– Це – щоб одягнути на шоу, – швидко відповідаю я.

– А ця спідниця?

– Для шоу.

– А ці нові штани?

– Для…

– Бекс, – Сьюз, примружившись, дивиться на мене. – Скільки тобі одягу треба для шоу?

– Ну, ти ж розумієш, – виправдовуюсь я, – мені потрібні кілька запасних варіантів. Адже, Сьюз, ми говоримо про мою роботу. Про мою кар’єру.

– Так, – зрештою погоджується Сьюз. – Мабуть, так, – вона бере мій новий жакет із червоного шовку. – Оцей – бомбовий.

– Еге ж, – усміхаюсь я. – Купила для січневих спецвипусків!

– У тебе в січні будуть спецвипуски? – перепитує Сьюз. – О-о-о-о, і про що ж?

– Вони матимуть назву «Фундаментальні фінансові принципи від Бекі», – відповідаю я, тягнучись по блиск для губ. – Має бути дуже круто. П’ять десятихвилинних випусків, лише зі мною!

– То які ж ці твої фундаментальні фінансові принципи? – цікавиться Сьюз.

– Гм… ну, поки ще не знаю, – відповідаю я, старанно підфарбовуючи губи. – Ну, розумієш, я їх сформулюю ближче до зйомок, – я закриваю блиск для губ і хапаю куртку. – Побачимося!

– Гаразд, – каже Сьюз. – І пам’ятай: лише одна пара взуття!

– Гаразд! Обіцяю!

Дуже приємно, що Сьюз так дбає про мене. Але не варто. Чесне слово, вона просто не розуміє, як я змінилася. Гаразд, на початку року в мене справді була невеличка фінансова криза. Так, дійсно, у якийсь момент мій борг становив… Ну, взагалі, дуже багато.

А потім я потрапила на роботу в «Ранкову каву» – і все змінилося. Я геть-чисто переінакшила все своє життя, невтомно гарувала й позбулася всіх боргів. Так, я з усіма розрахувалася! Я виписувала чеки один по одному і сплатила борги на всіх кредитних та магазинних картках, повернула все, що завинила Сьюз (коли я простягла їй чек на кілька сотень фунтів, вона спершу не могла повірити, потім відмовлялася його брати, але зрештою таки взяла й купила на ті гроші бомбову дублянку зі смушку).

І, чесно вам скажу, повернення тих боргів подарувало мені найчудовіші, найзахопливіші почуття у світі. Це було кілька місяців тому, але й досі, коли я згадую про це, здається, ніби в мене крила виростають. Годі навіть уявити щось краще за цілковиту фінансову незалежність, правда ж?

Погляньте лишень на мене тепер. Я зовсім інша людина, геть не схожа на колишню Бекі. Я – оновлена особистість. І не маю жодного боргу!