Читать книгу Шопоголік на Мангеттені - Софи Кинселла - Страница 7

Наступного дня за п’ять хвилин до дванадцятої я все ще сиджу під яскравим світлом прожекторів у студії «Ранкової кави», питаючи себе, на скільки це ще може затягтися. Зазвичай моя рубрика з фінансовими порадами закінчується об 11:40, але сьогодні всі так захопилися психопаткою, яка вважає себе за реінкарновану королеву Марію Стюарт, що після її появи все йде з відставанням. Люк ось-ось буде тут, а мені ще треба перевдягтися з цього тісного костюма…

– Бекі? – гукає мене Емма, одна з ведучих «Ранкової кави», що сидить навпроти на синьому дивані. – Схоже, це таки чималенька проблема.

– Так, звісно, – погоджуюсь я, змушуючи себе повернутися думками до реальності, тоді зиркаю на аркуш паперу і співчутливо всміхаюся в камеру. – Отже, підсумуймо: Джуді, ви з вашим чоловіком Біллом успадкували трохи грошей. Ви хочете частину з них інвестувати у фондовий ринок, але він заперечує.

– З ним розмовляти – як горохом об стіну! – лунає обурений голос Джуді. – Він каже, що я все втрачу, а це ж і його гроші. Та коли б єдиним, чого я прагла, справді було все програти, я б просто пішла…

– Так, – чемно перепиняє її Емма. – Що ж, це дійсно складно, Бекі. Два партнери не можуть дійти згоди щодо того, як розпорядитися грошима.

– Я просто його не розумію! – вигукує Джуді. – Це наш єдиний шанс зробити серйозні інвестиції. Така дивовижна нагода! Чому до нього це не доходить?

Вона договорює, і в студії западає напружена тиша. Всі чекають на мою відповідь.

– Джуді… – я задумливо змовкаю. – Можна поставити вам одне питання? У що сьогодні вдягнутий Білл?

– У костюм, – здивовано каже Джуді, – У синій костюм для роботи.

– А краватка? Однотонна чи візерунчаста?

– Однотонна, – миттю відповідає Джуді. – У нього всі краватки однотонні.

– А чи міг би він одягти, скажімо… краватку з мультиплікаційною картинкою?

– Нізащо!

– Зрозуміло, – я зводжу брови вгору. – Джуді, чи правильно буде сказати, що Білл зазвичай не надто авантюрний? Що він не полюбляє ризикувати?

– Ну… так, – відповідає Джуді. – Тепер, коли ви про це заговорили, я розумію, що так і є.

– А! – раптом вигукує Рорі з протилежного боку канапи (Рорі – ще один ведучий «Ранкової кави». Він схожий на бездоганну скульптуру, і йому чудово вдається фліртувати з кінозірками, але в нього не найвищий інтелект у Великій Британії). – Я, здається, второпав, до чого ти ведеш, Бекі.

– Так, дякую Рорі, – озивається Емма, і, поглянувши на мене, закочує очі. – Здається, ми всі розуміємо. Отож, Бекі, ти говориш, що, коли Біллові не подобається ризик, йому не варто зв’язуватися з фондовим ринком?

– Ні, – відповідаю я. – Я зовсім не про це кажу. Білл, мабуть, не усвідомлює, що є безліч ризиків. Так, якщо ви інвестуєте кошти у фондовий ринок, то ризикуєте їх досить швидко втратити. Але, якщо ви просто покладете їх у банк на багато років, тут з’явиться ще більший ризик того, що з часом ці гроші знеціняться через інфляцію.

– Ага, – погоджується Рорі, прибравши тямущого виразу. – Інфляція…

– Цілком можливо, що за двадцять років ця сума стане мізерною – порівняно з тією, яку є ймовірність одержати на фондовому ринку. Отож, якщо Біллові тепер близько тридцяти років і він хоче мати довготермінові інвестиції, хоч це й здається ризикованим, є сила-силенна причин, чому безпечніше обрати збалансований портфель вкладень на фондовому ринку.

– Я зрозуміла, – каже Емма й захоплено дивиться на мене. – Мені ніколи не спало б на думку розглядати це під таким кутом.

– Часто, щоб успішно інвестувати гроші, треба мислити нестандартно, – відповідаю я, скромно всміхаючись.

Боже, я просто обожнюю такі моменти, коли знаходжу правильну відповідь і всі нею просто вражені.

– Ми допомогли вам, Джуді? – питає Емма.

– Так, – відповідає Джуді. – Так, допомогли! Я записала цей дзвінок на відео, тож сьогодні покажу його Біллові.

– О, це слушно! – озиваюсь я. – Та спершу перевірте, яка на ньому краватка.

Усі сміються, і я, трохи помовчавши, приєднуюся до них – хоч, правду кажучи, я зовсім не жартувала.

– У нас залишається кілька хвилин на те, щоб швидко відповісти ще на один дзвінок, – говорить Емма. – І нам телефонує Енід з Нортгемптона, яка хоче дізнатися, чи досить у неї грошей, щоб вийти на пенсію. Правильно, Енід?

– Так, правильно, – долинає з телефона голос Енід. – Мій чоловік Тоні нещодавно вийшов на пенсію, а в мене минулого тижня була відпустка… Я просто лишилася з ним удома, готувала їсти й таке інше. І він… ми подумали… а чому б мені теж достроково не піти з роботи? Але я не впевнена, що назбирала досить коштів, отож вирішила вам потелефонувати.

– А яке у вас фінансове забезпечення для пенсії, Енід? – запитую я.

– Я отримуватиму пенсійні виплати, у які вкладала гроші все своє життя, – непевно перелічує Енід, – і ще маю два ощадні рахунки… і недавно я дістала спадщину, що дасть змогу остаточно сплатити іпотечний кредит…

– Що ж! – радісно каже Емма. – Навіть я розумію, що ви чудово забезпечені, Енід. Я сказала б «щасливої вам пенсії»!

– Так, – погоджується Енід. – Я бачу. Отже, в мене немає жодної підстави не йти на пенсію. Точнісінько так і сказав Тоні.

Западає тиша; чути лише, як Енід уривчасто дихає в слухавку, і Емма мигцем зиркає на мене. Я здогадуюся, що продюсер Баррі, либонь, волає їй у навушник, щоб вона заповнювала цю паузу.

– Щасти вам, Енід! – радісно зичить Емма. – Бекі, щодо пенсійних планів…

– Ні… стривайте-но хвилинку, – втручаюсь я, трохи насумрившись. – Енід, у вас немає жодної очевидної фінансової перепони, щоб не йти на пенсію. Але… як щодо найважливішої з-поміж усіх причин? Ви справді хочете кинути працювати?

– Ну, – Енід трохи затинається. – Мені вже за п’ятдесят. Адже треба рухатися кудись, правда? І, як сказав Тоні, в нас з’явиться можливість проводити разом більше часу.

– Вам подобається ваша робота?

Знову западає тиша.

– Так. Авжеж, подобається. В мене гарний колектив. Звичайно, я старша за більшість колег. Але це, здається, нічого не важить, коли ми разом сміємося…

– Що ж, боюся, наш час спливає, – уважно дослухаючись до навушника, підсумовує Емма й усміхається в камеру. – Щасти вам на пенсії, Енід…

– Стривайте! – спішно кажу я. – Енід, будь ласка, залишайтеся на лінії, якщо хочете ще про це поговорити. Добре?

– Так, – каже Енід, помовчавши. – Так, я буду рада.

– А тепер перейдімо до погоди, – каже Рорі, що завжди жвавішає, коли фінансова рубрика добігає кінця. – Але яким буде твоє напутнє слово, Бекі?

– Таким, як завжди, – відповідаю я, всміхаючись у камеру. – Подбайте про ваші гроші…

– …і ваші гроші подбають про вас! – приєднуються Рорі та Емма.

Всі завмирають на мить, потім розслабляються, і Зельда, помічниця продюсера, виходить на майданчик.

– Добре! – каже вона. – Круто відпрацювали. Бекі, Енід усе ще висить на четвертій лінії. Однак ми можемо позбутися її, якщо хочеш…

– Ні, – здивовано відповідаю я. – Я хочу поговорити з нею. Розумієте, як на мене, вона зовсім не поривається на пенсію!

– Та грець із нею, – каже Зельда, щось позначаючи на своєму планшеті. – Ага, і тебе на рецепції чекає Люк.

– Як, уже? – я зиркаю на годинник. – О Боже… Гаразд, можеш йому сказати, що я скоро?

Чесне слово, я не збиралася так довго висіти на телефоні. Але щойно почала розмову з Енід, усе спливло на поверхню: як вона боїться тієї пенсії і як її чоловік просто хоче, щоб вона сиділа вдома та готувала для нього. Як вона насправді любить свою роботу і як хотіла піти на комп’ютерні курси, але її чоловік сказав, що то марнотратство… Коли вона договорила, я була страшенно обурена. Я дуже чітко розтовкмачила, що я про це все думаю, повторила кілька разів і саме питала Енід, чи не вважає вона себе феміністкою, аж тут Зельда поплескала мене по плечу – і я раптом згадала, де я є.

Мені знадобилося ще п’ять хвилин, щоб перепросити Енід і пояснити, що я маю йти. Потім вона довго просила вибачення в мене, і ми разів із двадцять повторили «до побачення», «дякую!» та «не варто!»

Я кваплюся до своєї гардеробної і перевдягаюся з «убрання для „Ранкової кави“» в «убрання для поїздки».

Розглядаю себе в дзеркало… і відчуваю задоволення від того, що бачу. На мені – барвиста кофтинка з принтом у стилі Еміліо Пуччі, обрізані потерті джинсові шорти, нові сандалі, сонцезахисні окуляри від «Гуччі» (куплені на розпродажі в «Гарві Ніколз» за півціни!) і мій дорогоцінний світло-блакитний шалик «Денні та Джордж».

Люк просто схиблений на цьому шалику. Коли нас питають, як ми познайомилися, він завжди відповідає: «Наші погляди перетнулися на шалику від „Денні та Джордж“. І це цілковита правда (ну, майже правда). Він позичив грошей, яких мені не вистачало, щоб його купити, і все доводить, що я йому їх не повернула, тож частина шалика належить йому. (І це просто безсоромна брехня. Я відразу ж надіслала їх йому.)

Хай там як, я дуже часто вдягаю той шалик, коли ми йдемо кудись удвох. І коли ми разом залишаємось удома. Власне, розкрию вам невеличку таємницю: іноді ми навіть…

Хоч ні. Не треба вам цього знати. Забудьте, що я взагалі про це згадувала.

Нарешті я мчу на рецепцію, позираю на годинник і – о Боже! – запізнююся на сорок хвилин. Люк сидить там, на м’якому стільці, такий високий і розкішний, у сорочці-поло, що її я купила йому на розпродажі в „Ральф Лорен“.

– Вибач, будь ласка, – кажу я. – Я просто…

– Знаю, – відповідає Люк, згортає свою газету й підводиться. – Ти розмовляла з Енід, – він цілує мене і стискає мою руку. – Я дивився останні кілька дзвінків. Ти молодчина.

– Ти просто не повіриш, який у неї чоловік, – кажу я, коли ми виходимо з дверей і прямуємо на стоянку. – Недарма вона не хоче кидати роботу!

– Уявляю собі!

– Він просто впевнений, що вона потрібна для того, щоб йому легше жилося, – розлючено сіпаю головою я. – Господи, ти ж розумієш, що я ніколи нізащо не сидітиму вдома, готуючи тобі вечерю. Хай мені хоч мільйон років буде.

На мить западає тиша, і я бачу легенький усміх на Люкових губах.

– Тобто… ну, ти розумієш, – мерщій додаю я, – готуючи комусь вечерю.

– Радий це чути, – м’яко каже Люк. – І особливо радий, що ти більше ніколи не намагатимешся мене вразити несподіваним марокканським кускусом.

– Ти ж утямив, про що я, – мовлю я, трохи зашарівшись. – І ти обіцяв більше ніколи про це не згадувати.

Мій славнозвісний марокканський вечір відбувся майже відразу після того, як ми почали зустрічатись. Я справді хотіла довести Люкові, що вмію готувати. Я подивилася програму про марокканську кухню, в якій усе було дуже просто й ефектно. До того ж у „Дебенгемз“ був розпродаж просто розкішного марокканського посуду, тож усе мало бути бездоганним.

Але, о Господи!.. Той клятий розмоклий кускус… Це була найбридкіша штука, яку мені тільки доводилося бачити в житті. Навіть коли я, за порадою Сьюз, спробувала просмажити його з манговим чатні. А він усе розбухав, і його було так багато, миски з ним стояли скрізь…

Хай там що… Грець із ним. Зрештою, ми замовили чудову піцу.

Ми підходимо до Люкового кабріолета в кутку стоянки, і він з писком відчиняє його.

– Ти отримала моє повідомлення? – питає він. – Про багаж?

– Так. Ось він.

Я самовдоволено простягаю йому найменшу валізку в світі, яку купила в крамниці дитячих подарунків у Гільдфорді. Вона біла, полотняна, розмальована червоними серцями і править мені за косметичку.

– І це все? – вражено питає Люк, а я стримую смішок.

Ха! Тепер він знатиме, хто вміє не набирати багато речей.

Я така задоволена собою. У цій валізці лежить лише моя косметика й шампунь, але ж Люкові не конче про це знати, правда?

– Так, усе, – відповідаю я, злегка зводячи брови. – Ти ж сказав не набирати зайвого.

– Авжеж, сказав, – погоджується Люк. – Але щоб так… – він киває на валізу. – Я приголомшений.

Поки він відмикає багажник, я сідаю за кермо і приладновую сидіння, щоб діставати до педалей. Завжди мріяла кермувати кабріолетом!

Багажник із грюкотом зачиняється, з’являється Люк і спантеличено дивиться на мене.

– Ти кермуватимеш, чи що?

– Думаю, може, частину шляху, – відповідаю недбало. – Щоб не напружувати тебе. Ти ж розумієш, дуже небезпечно кермувати машиною надто довго.

– А ти точно впораєшся за кермом у цьому взутті?

Він дивиться на мої клементинові сандалі, і я мушу згодитись, що підбори трохи високі для педалей. Але вголос цього визнавати не збираюся.

– Вони нові? – додає він, уважніше приглядаючись.

Я мало не такаю, аж тут згадую, що, коли ми востаннє бачились, я була в новому взутті. І впередостаннє також. Якась дивна низка випадковостей.

Натомість відповідаю:

– Та ні! Сто років як купила. Правду кажучи… – відкашлююсь я. – Це моє взуття для кермування.

– Взуття для кермування, – глузливо передражнює Люк.

– Так, – підтверджую я і заводжу машину, поки він не встиг більше нічого сказати. Боже, яке крутезне авто! Воно неперевершено реве й немов скрикує, коли я перемикаю передачу.

– Бекі…

– Все чудово! – запевняю я, повагом їдучи автостоянкою на вулицю.

О, це просто зоряна мить. Цікаво, чи бачить мене хтось. Може, Емма або Рорі визирають з вікна. І той хвацький хлопець, що вважає себе таким крутим на своєму байку. Ха! В нього ж немає кабріолета, правда? Ніби випадково я натискаю на кнопку сигналу і, коли лунає гудок, помічаю щонайменше трьох людей, які озираються, щоб поглянути. Ха! Дивіться на мене! Ха-ха-ха…

– Квіточко моя, – каже Люк. – Ти спричинила затор.

Я дивлюся в дзеркало заднього огляду – за мною повзуть три автомобілі. Досить дивно, я не так уже й повільно їду.

– Спробуй-но прискоритися трохи, – радить Люк. – Хоч миль до десяти на годину, приміром.

– Я так і чиню, – ображено відповідаю я. – Ти ж не думаєш, ніби я зірвуся з місця й помчу зі швидкістю мільйон миль на годину! Чув коли-небудь про обмеження швидкості?

Я наближаюся до виїзду, безжурно всміхаюся черговому біля воріт, що зчудовано витріщається на мене, і вивертаю на дорогу. Блимаю лівим поворотом, востаннє озираюся, видивляючись, чи не з’явився хто зі знайомих і чи не розглядає мене захоплено. Потім, коли машина позад мене починає сигналити, я обережно виїжджаю на тротуар.

– Ну от, – кажу. – Твоя черга.

– Моя черга? – Люк витріщається на мене. – Вже?

– Мені треба подбати про нігті, – пояснюю я. – І взагалі, я ж відчуваю, що ти думаєш, ніби я не вмію кермувати. Я не хочу, щоб ти кривився на мене аж до самого Сомерсету.

– Та не думаю я, що ти не вмієш кермувати, – заперечує Люк, стримуючи сміх. – Коли я таке казав?

– Тобі й казати нічого не треба, я й так бачу. В тебе просто на лобі написано: „Бекі Блумвуд не вміє кермувати“.

– Ну, тут ти помиляєшся, – мовить Люк. – Узагалі, там написано „Бекі Блумвуд не може кермувати машиною у своїх нових оранжевих босоніжках, бо підбори занадто високі й тонкі“.

Він підіймає брови, і я відчуваю, що злегка зашарілася.

– Це моє взуття для кермування, – бурмочу я, перелазячи на пасажирське сидіння. – І воно в мене вже давно.

Я лізу в сумочку по пилочку для нігтів, а Люк сідає за кермо, нахиляється й цілує мене.

– Хай там як, дякую, що трохи звільнила мене від клопоту, – каже він. – Упевнений, це зменшить ризик перевтоми на дорозі.

– Ну й чудово! – вигукую я, беручись до нігтів. – Тобі треба берегти силу для довгих прогулянок сільськими дорогами, які чекають на нас завтра.

Западає тиша, і за мить я підводжу очі.

– Так, – каже Люк і більше не всміхається. – Бекі… мені треба з тобою поговорити про завтра, – він замовкає, і я дивлюся на нього, відчуваючи, що й моя усмішка вже не така широка.

– Що сталося? – питаю я, стримуючи хвилювання.

Залягає мовчанка, потім Люк глибоко зітхає.

– Тут таке… З’явилася можливість для бізнесу, з якої я дуже хотів би… скористатися. Приїхав дехто з Америки, з ким мені треба переговорити. Терміново.

– Ой, – кажу я невпевнено. – Ну гаразд. Якщо ти телефоном…

– Не телефоном, – дивиться він мені в очі. – Я призначив на завтра зустріч.

– На завтра? – повторюю я і коротко гигикаю. – Однак ти не можеш улаштувати зустріч. Ми ж будемо в готелі.

– Як і ті, з ким мені треба погомоніти, – каже Люк. – Я їх туди запросив.

Я приголомшено дивлюся на нього.

– Ти запросив своїх бізнесменів у нашу відпустку?

– Тільки на зустріч, – пояснює Люк. – Решту часу ми будемо тільки вдвох.

– І довго триватиме ця зустріч? – вигукую я. – Можеш не відповідати! Увесь день.

Я просто повірити не можу. Після того, як я стільки чекала, раділа, складала речі…

– Бекі, усе не так вже й погано…

– Ти обіцяв знайти вільний час! Говорив, що ми чудово, романтично відпочинемо разом.

– Ми чудово, романтично відпочинемо разом.

– З усіма твоїми друзями-бізнесменами? З усіма твоїми жахливими партнерами? Налагоджуючи ділові стосунки, як… як схиблені психи?!

– Вони не будуть налагоджувати стосунків з нами, – мовить Люк з усмішкою. – Бекі…

Він тягнеться до моєї руки, але я її відсмикую.

– Чесно кажучи, я взагалі не розумію, навіщо мені туди їхати, якщо це все просто твоя ділова подорож, – випалюю я, почуваючись жалюгідно. – Я могла б з таким самим успіхом залишитися вдома. А проте… – я відчиняю дверцята автомобіля. – Я, мабуть, піду додому просто зараз. Викличу таксі зі студії.

Я грюкаю дверцятами і йду вулицею, підбори клементинових сандаль цокають по гарячому тротуару. Вже майже коло воріт студії я чую Люків голос – такий гучний, що кілька перехожих озираються на нас.

– Бекі! Почекай!

Я зупиняюсь, повільно обертаюся на місці й бачу, як він стоїть у машині, набираючи номер на своєму мобільному телефоні.

– Що ти робиш? – підозріливо питаю я.

– Телефоную своїм жахливим партнерам, – пояснює Люк. – Щоб усе відкласти. Скасувати.

Я згортаю руки на грудях і мружуся на нього.

– Алло! – мовить він. – Кімнату 301, будь ласка. Майкла Елліса. Дякую. Мабуть, мені доведеться летіти на зустріч у Вашинґтон, – пояснює він мені байдужим голосом. – Або чекати іншого разу, коли він та його колеги зберуться всі гуртом у Великій Британії. А чекати, либонь, доведеться довгенько, бо в них усіх божевільні графіки. Та, зрештою, це ж лише бізнес. Просто якась угода. Просто можливість, на яку я чекав цілих…

– Ой… припини вже! – відчайдушно мовлю я. – Припини. Влаштовуй свою дурнувату зустріч.

– Ти впевнена? – перепитує Люк, затуляючи слухавку рукою. – Цілком упевнена?

– Звичайно, – відповідаю я, невдоволено стенувши плечима. – Якщо це так важливо…

– Це неймовірно важливо, – каже Люк і зазирає мені в очі, раптом стаючи дуже серйозним. – Повір мені, якби не це, я б так не вчинив.

Я повільно вертаюся назад до машини, і Люк відкладає свій телефон.

– Дякую, Бекі, – каже він, коли я сідаю в авто. – Справді, дякую.

Він лагідно торкається моєї щоки, відтак встромляє ключ і запускає двигун.

Коли ми наближаємося до світлофора, я дивлюся на нього, а потім на телефон, що й досі стирчить з його кишені.

– Ти справді дзвонив своїм партнерам? – питаю я.

– Ти справді збиралася додому? – відповідає він, не обертаючись.

Ось що дійсно дратує у взаєминах з Люком – від нього нічого не приховаєш.

Ми з годину їдемо селами, зупиняємося пообідати в сільському пабі, а потім на нас чекає ще півтори години дороги до Сомерсету. Діставшись-таки „Блеклі-Голлу“, я вже почуваюся новою людиною. Так чудово вирватися з Лондона: враз помічаєш, як дивовижне заміське повітря відсвіжує, сповнює енергією. Виходжу з машини, розминаю м’язи – і, чесне слово, вже чуюся підтягнутою, в тонусі. Мабуть, коли б я щотижня їздила в село, то схудла б кілограмів на три, як не більше.

– Хочеш іще? – питає Люк, підіймаючи майже порожній пакет хрустких кульок у шоколаді „Мальтесер“, які я жувала дорогою. (Я мушу щось їсти в машині, бо інакше мене нудить.) – А як же ці часописи?

Він підіймає глянсовий стос, що лежить біля моїх ніг, і намагається надійніше перехопити, коли той мало не вислизає в нього з рук.

– Я не читатиму тут журналів, – здивовано відповідаю я. – Це ж село!

Чесне слово, Люк що, взагалі нічого не знає про сільське життя?

Доки він дістає сумки з багажника, я підходжу до паркана й умиротворено розглядаю поле, вкрите жовто-коричневими плямами. Знаєте, я відчуваю, що з природи схильна до сільського життя. Ніби я завжди всотувала це в себе, оцей зв’язок із землею-матір’ю – помалу ці почуття сповнювали мене, а я того майже не помічала. Наприклад, якось я купила натуральний вовняний светр із жакардовим візерунком у „Френч Коннекшен“. А нещодавно взагалі захопилася садівництвом! Ну, принаймні придбала в „Піер“ такі гарненькі керамічні вазонки з написами „Васильки“, „Коріандр“ і таке інше. Я неодмінно накуплю ще тих паростків у супермаркеті й заставлю ними все підвіконня (бо коштують вони лише пенсів із п’ятдесят, отож, коли якийсь і пропаде, можна просто купити новий).

– Готова? – питає Люк.

– Цілком! – відповідаю я і нетвердо йду до нього, трохи дратуючись через багнюку навкруги.

Гравій рипить у нас під ногами, ми підходимо до готелю – і, маю визнати, я вражена. Це великий старовинний заміський будинок, з гарними садками, сучасними скульптурами в тих садках і з власним кінотеатром, – так написано у брошурі. Люк тут уже бував. Він каже, що це його улюблений готель. А ще сюди навідується багато хто з зірок! Мадонна, здається… (Чи Мелані Чизголм зі „Спайс Герлз“? Ну, хтось точно був.) Але вони, либонь, намагаються залишатися непоміченими, живуть у якомусь окремому флігелі, а працівники готелю зайвого не патякають.

Утім, коли ми йдемо на рецепцію, я уважно роззираюся – про всяк випадок. Там повно крутьків у модних окулярах та джинсах, і якась білявка, схожа на відому зірку, і ще…

Боже мій! Із захоплення я вклякаю на місці. Це ж він, правда? Це Елтон Джон! Сам Елтон Джон стоїть просто тут, лише за кілька…

Аж тут він озирається і… виявляється непоказним хлопцем у куртці й окулярах. А хай йому!.. І все ж, це був майже Елтон Джон.

Ми підходимо до стійки рецепції, і нам усміхається консьєрж у модному піджаку „Неру“.

– Добридень, містере Брендон, – каже він. – І міс Блумвуд. Ласкаво просимо до „Блеклі-Голлу“!

Він знає, хто ми! Нам навіть не довелося рекомендуватися! Недарма сюди всілякі зірки їздять.

– Я поселив вас у дев’ятому номері, – мовить він, коли Люк починає заповнювати папери. – Вікна виходять на трояндовий садок.

– Чудово, – каже Люк. – Бекі, яку газету ти хочеш отримувати вранці?

– „Файненшел Таймс“, – упевнено відповідаю я.

– Авжеж, – кидає Люк, щось пишучи. – Тож одну „Файненшел Таймс“ і „Дейлі Ворлд“ для мене.

Я підозріливо зиркаю на нього, але його обличчя лишається незворушним.

– Вам уранці подати чай? – питає консьєрж, клацаючи комп’ютером. – Чи каву?

– Каву, будь ласка, – каже Люк. – Нам обом, думаю…

Він запитливо дивиться на мене, і я киваю.

– У вашому номері буде пляшка шампанського за рахунок закладу, – пояснює консьєрж. – Також можете цілу добу замовляти їжу та напої в номер.

Це дійсно топове місце. Тут усіх упізнають на обличчя, дарують шампанське і ніхто досі не прохопився про мій пакунок від „Швидкої доставки“. Звісно, тут усвідомлюють, що це конфіденційне питання. Розуміють, що дівчина не завжди хоче, щоб її хлопець знав про кожен пакунок, привезений для неї, і чекають, доки Люк зникне, перш ніж мене повідомити. Ось воно, клієнтоорієнтоване обслуговування! Ось чому варто зупинятися в хороших готелях.

– Коли вам ще щось буде потрібне, міс Блумвуд, – каже консьєрж, багатозначно дивлячись мені в очі, – будь ласка, не соромтеся звертатися до мене.

Бачите? Приховане інформування і все таке.

– Неодмінно, не хвилюйтеся, – відповідаю я, з розумінням усміхаючись йому. – Лише за мить.

Я показую очима на Люка, а консьєрж дивиться байдуже, неначе й гадки не має, про що це я. Господи, просто неперевершений сервіс!

Нарешті Люк закінчує писати й повертає всі документи. Консьєрж простягає йому великий старомодний ключ від кімнати й викликає носія.

– Не думаю, що нам потрібна допомога, – всміхається Люк, підіймаючи мою маленьку валізку. – Я не надто обтяжений.

– Ти йди, – кажу я йому. – А я хочу… дещо перепитати. Про завтра.

Я всміхаюся Люкові, і він, провагавшись якусь мить, на моє полегшення, рушає до сходів.

Ледве він зникає, я повертаюся до стійки.

– Я заберу зараз, – тихо кажу я консьєржеві, що відвернувся й заглядає в якусь шухляду. Він підводить голову і здивовано витріщається на мене.

– Даруйте, про що ви, міс Блумвуд?

– Усе гаразд, – мовлю я ще багатозначніше. – Можете тепер мені віддати. Доки Люка немає.

На обличчі консьєржа відбивається тривога.

– Що саме ви…

– Можете віддати мені мій пакунок, – стишую я голос. – І дякую, що не сказали нічого зайвого.

– Ваш… пакунок?

– „Швидка доставка“.

– Яка „Швидка доставка“?

Я дивлюся на нього, і в мене виникає лихе передчуття.

– Пакунок з усім моїм одягом! Той, про який ви нічого не говорили… Той, що…

Я замовкаю, помітивши вираз обличчя консьєржа. Він і гадки не має, про що це я балакаю, так? Гаразд. Без паніки. Хтось точно має знати, де він.

– Для мене має бути пакунок, – пояснюю я. – Десь такого розміру… Його мали доставити сьогодні вранці…

Консьєрж хитає головою.

– Вибачте, міс Блумвуд. Для вас немає жодного пакунка.

Раптом я відчуваю глибоке спустошення.

– Але… пакунок має бути. Я надіслала його вчора „Швидкою доставкою“. До „Блеклі-Голлу“.

Консьєрж спохмурнів.

– Шарлотто! – гукає він у якусь службову кімнату. – Чи доставляли посилку для Ребекки Блумвуд?

– Ні, – з’являється Шарлотта. – Коли вона мала прийти?

– Сьогодні вранці, – пояснюю я, намагаючись стримати відчай.

Що завгодно, куди завгодно, до завтрашнього ранку! Адже вона має бути десь тут, правда ж?

– Вибачте, – каже Шарлотта, – але ми нічого не отримували. Це було дуже важливо?

– Ребекко? – долинає голос зі сходів.

Обернувшись, я бачу Люка, що дивиться на мене.

– Щось не так?

О Боже!

– Ні! – радісно запевняю я. – Звісно, ні! Що, в біса, могло піти не так?

Я рвучко відвертаюся від стійки, і доки ні Шарлотта, ні консьєрж не встигли нічого сказати, поспішаю до сходів.

– Усе добре? – питає він, коли я до нього підходжу, і всміхається мені.

– Звісно! – відповідаю я голосом, на кілька тонів вищим, аніж зазвичай. – Усе чудово!

Це просто неможливо. У мене немає одягу.

Я у відпустці з Люком, в крутезному готелі, – і в мене немає одягу. Що мені робити?

Я не можу зізнатися йому в усьому. Я просто не можу зізнатися, що моя валізка – то лише вершечок одягового айсберга. Не можу, після того, як я страшенно цим хизувалася. „Доведеться… імпровізувати, – розпачливо думаю я, коли ми завертаємо і йдемо ще одним розкішним коридором. – Убратися в його одяг, як Енні Голл або… або обірвати фіранки, знайти швацьке приладдя… і швидко навчитися шити…“

– Усе добре? – питає Люк, і я ледь усміхаюсь у відповідь.

„Заспокойся, – твердо наказую я собі. – Просто… заспокойся“. Пакунок неодмінно приїде завтра вранці, тож треба протриматися лише одну ніч. Принаймні косметика моя зі мною…»

– Прийшли, – каже Люк, зупиняється біля дверей і відмикає їх. – Як тобі?

Ого! Доки я оглядаю величезну простору кімнату, моя тривога на якусь мить відступає. Тепер я розумію, чому Люкові так подобається цей готель. Він просто розкішний – точнісінько як його квартира, з безкраїм білим ліжком, накритим величезною вафельною ковдрою, з найсучаснішим музичним центром та двома замшевими диванами.

– Ти на ванну поглянь, – припрошує Люк.

Іду за ним і… Я просто приголомшена. Величезна заглиблена ванна-джакузі, оздоблена мозаїкою, а над нею – найбільший душ, який мені тільки доводилося бачити, і ціла поличка найвишуканіших ароматичних олійок.

Може, варто мені просто просидіти всі вихідні у ванні.

– Так, – мовить він, повертаючись до кімнати. – Не знаю, що ти хотіла б зробити… – він підходить до своєї валізи, клацає замком, відмикаючи її, – і я бачу щільні ряди сорочок, випрасуваних його домогосподинею. – Але, думаю, спершу варто розкласти одяг…

– Розкласти одяг! Звісно, – весело погоджуюсь я і йду до своєї маленької валізки, торкаюся застібки, однак не розстібаю її. – Та чи не краще… – раптом випалюю я, ніби це щойно спало мені на думку, – чи не краще нам піти чогось випити? А з речами розберемося потім!

Геніально. Спустимося вниз і добряче накидаємось, а завтра вранці я просто вдаватиму, що хочу спати, і пролежу в ліжку, доки мій одяг не доставлять. Дякувати Богу. Бо мені вже починало…

– Чудова думка, – згоджується Люк. – От тільки перевдягнуся.

Він порпається у валізі, дістає штани і хрумтливу блакитну сорочку.

– Перевдягнешся? – перепитую я, помовчавши. – А там… суворий дрес-код?

– Не те щоб суворий… – відповідає Люк. – Однак не йти ж туди… ну, скажімо, в тому, що тепер на тобі.

Він з усмішкою зиркає на мої подерті джинсові шорти.

– Звісно, ні! – сміюсь я, ніби сама думка видається мені кумедною. – Гаразд. Добре. Тоді я зараз… підберу собі одяг.

Я знову обертаюся до валізки, розстібаю її, відкидаю кришку і розглядаю свою мачулку.

Що мені робити? Люк знімає сорочку. Спокійно бере іншу, блакитну. За хвилину він глипне на мене і спитає: ти готова?

Так, мені терміново потрібен рішучий план дій.

– Люку, я передумала, – кажу я, клацнувши кришкою своєї валізи. – Не йдімо в той бар.

Люк здивовано зводить очі, і я всміхаюся йому найспокусливішою усмішкою, на яку лише здатна.

– Залишімось тут, замовмо вечерю в номер і… – я ступаю кілька кроків назустріч йому, послаблюючи зав’язки на своїй кофтинці, – і подивімося, куди покличе нас ця ніч.

Люк позирає на мене, стоячи у своїй напівзастебнутій блакитній сорочці.

– Знімай її, – велю я низьким голосом. – Навіщо вдягатися, коли все, чого ми хочемо – це роздягнути одне одного?

Губи Люка повільно розтягаються в усмішку, очі починають блищати.

– Ти так слушно говориш, – каже він, ідучи до мене, розстібає сорочку, і вона падає на підлогу. – Не розумію, що я собі думав.

«Дякувати Богу! – зринає в моїй голові, коли він простягає руки до моєї кофтинки і лагідно починає розв’язувати її. – Це просто прекрасно. Це саме те, чого я…»

О-о-о-о… Ммммм…

Насправді, це просто збіса знаменито.