Читать книгу Шопоголік на Мангеттені - Софи Кинселла - Страница 8

Наступного ранку о пів на дев’яту я ще не вставала. Зовсім не хочу ворушитись, анітрішечки. Хочу лежати в цьому чудовому, зручному ліжку, загорнувшись у розкішну білу вафельну ковдру.

– Ти на весь день там залишишся? – питає Люк, усміхаючись до мене.

Я пірнаю в подушки, вдаючи, ніби не чую його. Мені просто не хочеться вставати. Тут так затишно, так тепло, так добре.

До того ж – малесенька дрібничка! – у мене й досі немає одягу.

Я вже тричі потайки телефонувала на рецепцію, щоб спитати про свою «Швидку доставку» (вперше – коли Люк був у душі, вдруге – коли я сама була в душі, з того розкішного телефона у ванній, і ще раз – дуже швидко – коли Люк виходив у коридор, бо я сказала, що почула котяче нявчання).

Пакунка так і не отримали. У мене зовсім немає одягу. Ні одежиночки. Анічогісінько.

Досі це було не дуже й важливо, бо я просто валялася в ліжку. Та я вже не можу їсти круасани, і в мене не влізе ще більше кави, і в душ удруге поспіль я не піду, а Люк стоїть напіводягнений.

Господи, нічого не вдієш – мені просто доведеться знову вбиратись у вчорашній одяг. Це справді огидно, але чим я ще можу тут зарадити? Просто вдам, ніби в мене до нього особливі почуття, а можливо, – сподіваюсь! – я встигну в нього вскочити, і Люк цього навіть не завважить. Адже рідко коли хтось помічає, в чому ти…

Стривайте.

Стривайте-но хвилинку. Де мій учорашній одяг? Я точно кинула його просто на підлогу…

– Люку, – питаю я якнайбайдужливіше. – Ти не бачив одягу, в якому я вчора приїхала?

– Так, бачив, – відповідає він, відриваючи очі від своєї валізи. – Я його сьогодні віддав у пральню разом зі своїми речами.

Я витріщаюся на нього, не годна навіть дихати.

Мій єдиний на всім білім світі одяг забрали у пральню?

– Коли… коли його повернуть? – нарешті видушую з себе.

– Завтра вранці, – Люк обертається й дивиться на мене. – Вибач, я мав попередити. Але ж це не проблема, правда? Не думаю, що тобі варто непокоїтися. Вони працюють просто бездоганно.

– Ой, та ні! – запевняю я високим тремтливим голосом. – Ні, й я не турбуюся!

– Ну то гаразд, – каже він з усмішкою.

– Гаразд, – повторюю я і всміхаюсь у відповідь.

О Боже! Що мені робити?

– А, ще в шафі повно вільного місця, – каже Люк, – хочеш, я щось із твого повішу?

Він тягнеться до моєї валізки, і я, не встигнувши опанувати себе, чую власний панічний вереск:

– Ні-і-і-і-і! Все добре, – додаю я, коли він здивовано зиркає на мене. – Там усе… здебільше плетене.

О Боже! О Боже! Тепер він узувається. От що мені робити?

«Ну ж бо, Бекі, – гарячково думаю я. – Одяг. Щось натягти на себе. Байдуже що».

Щось із костюмів Люка? Ні. Він вирішить, що це надто вже дивно. До того ж кожен його костюм коштує близько тисячі фунтів, і я просто не наважуся закотити рукави.

Мій готельний халат? Вдати, ніби халат з вафельними капцями – останній крик моди? Ой, ну не можу ж я скрізь ходити в халаті, наче по спа-салону. Обернуся просто на посміховисько.

Ну ж бо, в готелі має бути одяг. А як щодо… уніформи покоївок! Так, це вже щось! У них десь має бути стійка з цими формами, правда ж? Гарненькі маленькі сукенки з капелюшками до комплекту. Я зможу сказати Люкові, ніби це з останньої колекції «Прада», і зостанеться лише сподіватися, що ніхто не попросить мене прибрати в номері…

– До речі, – каже Люк, шукаючи чогось у своїй валізі, – ти в мене забула оце.

Я здивовано витріщаюся на нього, і він кидає мені щось через усю кімнату. Щось м’яке, з тканини… і, зловивши це щось, я мало не плачу з полегкості. Це одяг! Точніше, одна-єдина завелика на мене футболка від «Кельвін Кляйн». Я ще ніколи в житті так не раділа простій запраній сірій футболці.

– Дякую! – кажу і змушую себе полічити до десяти, перш ніж додати ніби мимохідь: – Загалом, може, її я сьогодні й одягну.

– Одягнеш? – Люк зчудовано дивиться на мене. – Я думав, що це нічна сорочка.

– Так і є! Це нічна сорочка… і вона ж… сукня, – кажу я, натягаючи одежину через голову.

І, дякувати Богові, вона сягає середини стегон. Її запросто можна вважати за сукню. І… ха! У моїй косметичці є еластична чорна стрічка для волосся, з якої може вийти пояс…

– Гарненько вийшло, – каже Люк, насмішкувато спостерігаючи, як я натягаю її на себе. – Хоч трохи коротко…

– Це міні-сукня, – твердо кажу я і повертаюся, щоб поглянути на своє віддзеркалення.

І – о Боже! – таки дуже коротко. Але вже пізно щось із цим робити. Я взуваюсь у клементинові сандалі й відкидаю назад волосся, намагаючись не думати про чудове вбрання, яке намірялася вдягти сьогодні вранці.

– Отак, – каже Люк, бере мій шалик «Денні та Джордж» і повільно закручує його навколо моєї шиї. – Цей шалик і жодних трусиків. Саме так, як мені подобається.

– Я вдягну трусики! – обурююсь я.

І це правда. Я почекаю, доки Люк піде, а відтак позичу в нього труси-боксери.

– То що там у тебе за угода, – квапливо питаю я, воліючи змінити тему. – Про щось дуже круте?

– Вона… досить масштабна, – мовить Люк, тримаючи дві шовкові краватки. – Яка з них щаслива?

– Червона, – кажу я, трохи подумавши, і спостерігаю, як він швидко та рвучко зав’язує її в себе на шиї. – Ну ж бо, скажи мені. Це велика риба?

Люк осміхається й хитає головою.

– Це «Натуест»? А, знаю, «Ллойд-Банк»!

– Скажімо просто… це щось, чого я дуже-дуже хочу, – зрештою відповідає Люк. – Щось, чого я завжди хотів. От… А ти що збираєшся сьогодні робити? – питає він уже іншим тоном. – З тобою все добре?

Тепер він змінює тему. Гадки не маю, чому він аж таку таємницю робить зі своєї роботи. Тобто… він що, не довіряє мені?

– Ти чула, що басейн сьогодні вранці закритий? – питає він.

– Чула, – кажу я, беручи рум’яна. – Але то пусте. Я запросто знайду, чим розважитися.

Западає тиша, я підводжу очі… і бачу Люка, що з сумнівом розглядає мене.

– Хочеш, я викличу таксі, щоб ти доїхала до крамниць? Тут недалечко до Бату.

– Ні, – обурююсь я. – Не хочу ні на який шопінг!

І це правда. Сьюз, дізнавшись, скільки коштують ці клементинові сандалі, стривожилася, що недосить сувора до мене, тож змусила мене заприсягтися нічого не купувати цими вихідними. Мені довелося перехреститись і поклястися… ну, власне, клементиновими сандалями. І я щосили намагатимуся додержати тієї клятви.

Адже Сьюз має цілковиту рацію. Якщо вона може прожити цілий тиждень, не заходячи до крамниць, то я точно витримаю сорок вісім годин.

– Візьмуся до чудових справ, до яких годиться братися за містом, – відповідаю я, закриваючи рум’яна.

– Наприклад…

– Наприклад, милуватимуся природою… А може, піду на ферму подивитись, як доять корів, або ще щось…

– Уявляю, – його губи здригаються, розтягаючись в усмішку.

– Що? – підозріливо питаю я. – Ти про що?

– Ти просто припрешся на ферму й запитаєш, чи можна тобі подоїти корів, еге ж?

– Я не казала, що я збираюся доїти корів, – відповідаю з гідністю. – Я сказала, що хочу подивитись на корів. І взагалі, я можу й не ходити на ферму, а податися розглядати місцеві цікавинки, – я беру з туалетного столика стосик листівок. – Наприклад… оцю виставку тракторів. Або… монастир святої Вініфред зі знаменитим «Бевінґтонським триптихом».

– Монастир, – повторює Люк, помовчавши.

– Так, монастир! – обурено зиркаю я на нього. – Чому б мені не сходити в монастир? Загалом, я дуже високодуховна особистість.

– Ну звісно ж, високодуховна, люба моя, – каже Люк, дивлячись на мене зі сміхом в очах. – Але, може, варто вдягти ще щось, крім футболки, перш ніж іти туди?..

– Це сукня, – кажу я, натягаючи її на сідниці. – І взагалі, духовність не має нічогісінько спільного з одягом. «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони».

Я зиркаю на Люка, задоволена собою.

– Що ж, маєш рацію, – всміхається Люк. – Добре, розважайся, – він цілує мене. – І мені справді шкода, що так вийшло.

– Та пусте, – відповідаю я, злегка штовхаючи його в груди. – Тільки зроби все, щоб твоя загадкова угода була цього варта.

Я чекаю від Люка сміху або принаймні усмішки, але він стримано мені киває, бере свій дипломат і прямує до дверей. Господи, як серйозно він іноді ставиться до справ.

Утім, я дійсно не проти провести ранок сама, бо давно вже таємно мрію поглянути на монастир зсередини. Тобто я знаю, що не ходжу до церкви кожного тижня, але мені здається очевидним, що є якась вища сила над нами, звичайними смертними, тому й читаю завжди свій гороскоп у «Дейлі Ворлд». А ще мені подобаються хорали, які лунають на заняттях з йоги, і всі ті гарненькі свічки та ладан. І Одрі Гепберн в «Історії черниці».

Узагалі, чесно кажучи, якусь частину моєї душі завжди вабила простота монастирського життя. Ніяких турбот, ніяких рішень, ніякої роботи. Лише співи та прогулянки. Весь день. Ну хіба ж не чудово?

Тож, нафарбувавшись і подивившись трохи індійський фільм із Трішею Крішнан, я спускаюся на рецепцію. Ще раз безрезультатно запитую про свій пакунок (чесне слово, я на них до суду подам) і викликаю таксі до монастиря святої Вініфред. Ми їдемо сільськими дорогами, я милуюся прекрасною природою і міркую, що ж за угода може бути в Люка. Що, в біса, за таємниче «щось, чого він завжди хотів»? Новий клієнт? Новий офіс? Може, розширення компанії?

Я морщу обличчя, намагаючись пригадати, чи останнім часом нічого такого до мене не долинало, й аж здригаюся, здумавши, як чула його телефонну розмову кілька тижнів тому. Він говорив про рекламну агенцію, і навіть тоді я здивувалася, чого б це.

Реклама. Може, річ саме в цьому. Можливо, він завжди таємно мріяв бути директором рекламної агенції чи чогось такого.

Господи, так. Це ж очевидно тепер, коли я міркую про це. Ось до чого ця вся угода. Він хоче зав’язати з піаром і почати робити рекламу.

І я можу теж бути в тих рекламах! Авжеж!

Ця думка мене так захоплює, що я мало не ковтаю жувальну гумку. Я можу з’явитися в рекламі! О, це буде так круто. Може, я знімусь у рекламі «Бакарді», де всі катаються на човні та водних лижах, сміються і чудово проводять час. Ну, я розумію, що там зазвичай показують моделей, але ж я запросто могла б потусуватися десь на задньому плані, хіба ні? Або стати за стерном човна. Боже, це ж надзвичайно. Ми полетимо на Барбадос чи ще кудись, а навколо буде спекотно, сонячно і гламурно… і скільки хочеш безплатного «Бакарді». Ми оселимось у якомусь пречудовому готелі… Звісно, мені треба буде купити нове бікіні… а краще два… і нові шльопанці…

– Монастир святої Вініфред, – каже таксист.

Здригнувшись, я повертаюся до реальності. Я не на Барбадосі, так? Я в якійсь довбаній дірі, серед Сомерсету.

Ми зупинилися поблизу будівлі медового кольору, і я зацікавлено дивлюсь у вікно. Отже, це і є монастир. На вигляд нічого особливого – скидається на школу чи великий заміський будинок. Я замислююся, чи варто взагалі завдавати собі клопоту виходити з машини, аж раптом бачу таке, що змушує мене трохи напружитися. Справжня жива черниця. Проходить повз нас, у чорній загортці, в хустині, з якої лише обличчя визирає, і в усьому такому! Справжня черниця, серед свого природного оточення. І поводиться цілком натурально. Навіть не глянула на таксі. Я неначе на сафарі!

Я виходжу, плачу’ водієві і, йдучи до важких дверей, відчуваю, як у мені збурюється цікавість. Усередину саме ступає літня жінка, що, здається, знає, куди йти, тож я прямую за нею – коридором до каплиці. Коли ми заходимо, я відчуваю, як мене оповиває надзвичайне, побожне, майже ейфорійне почуття. Може, це все той дивовижний аромат у повітрі чи органна музика, але щось мене точно проймає.

– Дякую, сестро, – каже літня жінка до черниці й заглиблюється в каплицю.

А я стою нерухомо, мов зачарована.

«Сестро». Ого.

Сестра Ребекка.

І таке чорне струмливе вбрання, і світле, піднесене, типово чернецьке обличчя.

Сестра Ребекка з монастиря святої…

– Ви, схоже, трохи заблукали, люба моя, – каже черниця позад мене, і я аж підстрибую. – Вам цікаво було б побачити «Бевінґтонський триптих»?

– Ой, – озиваюсь я. – Гммм… Так. Звичайно.

– Це отуди, – показує вона.

І я йду вперед, сподіваючись, що зараз уторопаю, що воно таке, той «Бевінґтонський триптих». Може, статуя яка? Або гобелен?

Та, наблизившись до літньої жінки, я помічаю, як вона розглядає вітражі на всю стіну. І маю визнати: вони просто дивовижні. Тобто… погляньте лишень на цей величезний синій – у центрі. Він пречудовий!

– «Бевінґтонський триптих», – промовляє літня жінка. – Щось подібне годі навіть уявити, правда ж?

– Ого, – видихаю я побожно, дивлячись угору разом з нею. – Це прекрасно.

Це дійсно приголомшливо. Господи, справжній шедевр мистецтва завжди видно, еге ж? Коли натрапляєш на щось дійсно геніальне, воно само впадає в очі. А я ж навіть ніякий не знавець.

– Чудові кольори, – бурмочу я.

– А яка увага до дрібниць, – підхоплює жінка, стискаючи руки. – Просто незрівнянно.

– Незрівнянно, – повторюю я.

Я саме хочу щось сказати про веселку, дуже вдалу, як на мене, коли раптом зауважую, що ми з літньою жінкою розглядаємо не те саме. Вона втупилася в розмальовану дерев’яну штукенцію, якої я навіть не постерегла.

Я щомога непомітніше переводжу погляд і відчуваю гірке розчарування. Оце «Бевінґтонський триптих»? Але ж він анітрохи не гарненький!

– А оцей вікторіанський мотлох, – раптом суворо додає жінка, – просто злочин! Веселочка! Вас від неї не нудить?

Вона махає рукою на мій великий синій вітраж, і я ковтаю.

– Еге ж, – кажу я. – Це просто шокує, правда? Страшенно… Знаєте, я, мабуть, піду…

Я поспіхом задкую, доки вона нічого більше не встигла сказати. Пробираюся повз лавки, міркуючи, куди податися далі, аж тут подибую маленьку бічну капличку в кутку.

«Духовний прихисток, – написано на табличці. – Тут можна спокійно посидіти, помолитись і глибше пізнати католицьку віру».

Я зазираю до каплички і бачу там стареньку черницю, що сидить на стільці й вишиває. Вона осміхається мені, я нервово всміхаюсь у відповідь і ступаю всередину.

Сідаю на темну дерев’яну лаву, намагаючись не рипнути. Якусь хвилину я мовчу, бо надто приголомшена. Це просто дивовижно. Неймовірна атмосфера, цілковита тиша, непорушність… Я почуваюся надзвичайно очищеною і просвітленою просто тому, що опинилася тут. І знову трохи сором’язливо всміхаюся до черниці, а вона відкладає своє гаптування й дивиться на мене, ніби чекаючи, що я заговорю.

– Мені дуже подобаються ваші свічки, – кажу я приглушеним, шанобливим голосом. – Вони з «Габітат»?

– Ні, – відповідає черниця, трохи зчудовано. – Навряд.

– А, ну добре.

Я тихесенько позіхаю, бо мене й досі присипляє заміське повітря, і тут помічаю, що в мене надломився ніготь. Тож нечутно розстібаю сумку, виймаю пилочку й беруся його шліфувати. Черниця підводить очі, я засмучено всміхаюся, показуючи на свій ніготь (мовчки, бо не хочу порушувати цієї духовної атмосфери). Коли я закінчую, краєчок нігтя залишається облупленим, тож я беру швидкосохлий лак «Мейбеллін» і хутенько підфарбовую обпиляне.

Весь цей час черниця дивиться на мене з якимось незрозумілим виразом і, щойно я перестаю, питає:

– Люба моя, ви католичка?

– Ну, правду кажучи, ні, – зізнаюсь я.

– Ви про щось хотіли б поговорити?

– Та… не те щоб… – захоплено проводжу я пальцями по лаві, на якій сиджу, і дружньо всміхаюся. – Чудове різьблення, правда ж? У вас всі меблі такі гарні?

– Це ж каплиця, – відповідає вона, знову якось дивно зиркаючи на мене.

– Ой, я розумію! Але знаєте, тепер багато хто встановлює такі лавки у себе вдома. Загалом, вони в тренді. Я читала в «Гарперс» статтю…

– Дитя моє… – черниця підносить руку, перепиняючи мене. – Дитя моє, це місце духовного відпочинку. Місце тиші.

– Знаю! – зчудовано відповідаю я. – Я по неї сюди й прийшла. По тишу.

– Добре, – каже черниця, і ми знову замовкаємо.

Удалині починає бити дзвін, і я постерігаю, що черниця заходиться щось тихесенько, нечутно бурмотіти. Цікаво, що вона говорить. Це нагадує мені, як, плетучи, моя бабуся шепотіла, який робить візерунок. Можливо, вона заплуталась у гаптуванні.

– Ви дуже добре шиєте, – підбадьорливо мовлю я. – Що це буде?

Вона трохи здригається й відкладає вишивання.

– Люба моя… – озивається вона, глибоко зітхаючи, а тоді тепло всміхається до мене. – Люба моя, у нас дуже знамениті лавандові поля. Ви не хотіли б піти ними помилуватися?

– Ні, мені й тут добре, – радісно всміхаюсь я до неї. – Я дуже рада тут сидіти з вами.

Кутики губ у черниці трохи опускаються.

– А склеп? – питає вона. – Таке вас не цікавить?

– Не надто. Справді, не турбуйтеся. Мені не нудно! Тут просто так чудово. Так… спокійно. Неначе в «Звуках музики».

Вона витріщається на мене, ніби я кажу маячню, і мені спадає на думку, що вона, певно, пробула в монастирі дуже довго і не знає, що таке «Звуки музики».

– Це такий фільм… – берусь я пояснювати, а потім усвідомлюю, що вона може не знати навіть, що таке фільм. – Це ніби рухомі картинки, – обережно кажу я. – Їх показують на екрані. І там була така черниця Марія…

– У нас є крамниця, – палко уриває мене жінка. – Крамниця. Як вам таке?

Крамниця! На мить мене огортає захоплення, і я хочу спитати, що там продають. Аж тут згадую обіцянку, яку дала Сьюз.

– Не можу, – з жалем відповідаю я. – Я заприсяглася своїй співмешканці нічого сьогодні не купувати.

– Співмешканці? – перепитує черниця. – А вона тут до чого?

– Вона просто дуже хвилюється через те, що я забагато витрачаю грошей…

– Ваша співмешканка керує вашим життям?

– Ну, просто недавно я досить серйозно їй у цьому поклялася. Знаєте, це, мабуть, щось на взір обітниці…

– Вона ні про що не дізнається! – запевняє черниця. – Якщо їй цього не розповідати.

Я дивлюся на неї, трохи спантеличено.

– Але ж я жахливо почуватимусь, якщо зламаю обіцянку! Ні, я краще побуду ще тут з вами, коли ви не проти, – я беру маленьку фігурку Марії, що навернулася мені на очі. – Гарненька. Де купили?

Черниця дивиться на мене, очі в неї звужуються.

– Не думайте про це, як про закупки, – озивається нарешті вона. – Вважайте, що офіруєте, – вона нахиляється вперед. – Ви жертвуєте нам гроші, а ми даємо вам якусь дещицю навзамін. Це взагалі можна не вважати за похід у крамницю. Скоріше… за акт милосердя.

З хвилину я мовчу, проймаючись цією думкою. Правду кажучи, я завжди прагну виявляти доброчинність – можливо, це саме вдала нагода.

– То… це буде щось подібне до… доброї справи? – перепитую я, щоб остаточно в цьому впевнитися.

– Саме так. Ісус і всі його янголи благословлять вас за це, – черниця міцно бере мене за руку. – Тож ідіть і оберіть собі щось. Ходімо, я покажу вам дорогу…

Коли ми виступаємо з каплички, черниця зачиняє двері й знімає табличку про «духовний прихисток».

– Ви не збираєтесь повертатися? – питаю я.

– Сьогодні вже ні, – відповідає вона, дивно поглядаючи на мене. – Либонь, на сьогодні досить.

Знаєте, недарма кажуть «роби добро – і буде добре». По обіді я їду до готелю, аж світячись від щастя після всього зробленого добра. Я, либонь, пожертвувала в тому магазині щонайменше 50 фунтів, а може, й більше! Загалом, я не хизуюся перед вами, нічого такого, але я з природи, очевидно, страшенна альтруїстка. Бо почала жертвувати гроші й просто не могла зупинитися! Щоразу, віддаючи ще трохи, я відчувала справжнє піднесення. І хоч це лише випадковість, я, зрештою, отримала за них справді гарні штуки. Багацько лавандового меду, і лавандових ефірних олійок, і лавандовий чай, – я впевнена, що він страшенно смачний, – і лавандову подушечку, з якою краще спиться.

Найдивовижніше те, що я досі недооцінювала лаванду. Я просто вважала її за звичайнісіньку траву, що росте іноді в садках. Але ця молода черниця за столом мала цілковиту рацію: у лаванди такі корисні, життєдайні властивості, що вона має увійти в життя кожної людини. До того ж лаванда від святої Вініфред абсолютно органічна, – як вона пояснила, – тож відчутно перевершує інші сорти, хоч коштує значно менше, ніж у тих численних конкурентів, у яких поштою можна замовляти всякі лавандові штуки. Власне, це саме вона намовила мене купити лавандову подушечку й додала моє ім’я до списку адресатів. Жіночка поводилася вельми настирливо, як на черницю.

Я повертаюся до «Блеклі-Голлу», і таксист пропонує мені пособити дотягти закупки: коробка з лавандовим медом досить важка. Я зупиняюсь на рецепції і даю йому чималенькі чайові, міркуючи, що тепер можна піти й любенько викупатись у ванні з новою лавандовою пінкою… аж раптом вхідні двері відчиняються. В готель заходить білява дівчина з сумочкою «Луї Віттон» і довгими засмаглими ногами.

Я витріщаюся на неї, не вірячи власним очам. Це Алісія Біллінґтон. Або, як я її називаю, ногаста сучка Алісія. Що вона тут робить?

Алісія – одна з головних менеджерів компанії «Брендон Коммюнікейшенз» (це Люкова піар-компанія), і нам ніколи не вдавалося знайти спільної мови. Між нами кажучи, вона трохи підленька, і я таємно бажаю, щоб Люк її звільнив. Кілька місяців тому він її все ж мало не турнув з роботи – якоюсь мірою через мене (я тоді була фінансовою журналісткою і написала таку статтю… ой, це, мабуть, надто довга історія). Кінець кінцем, вона просто дістала суворе попередження і відтоді справді взялася за розум.

Я знаю про це все, бо час від часу теревеню з Люковою помічницею Мел – чудовою дівчиною, яка переповідає мені всі плітки. Вона зовсім недавно говорила, що, схоже, Алісія дійсно змінилася. Не стала кращою, але працює, безперечно, сумлінніше. Задовбує журналістів, доки ті не напишуть про її клієнтів, і часто допізна засиджується в офісі, щось друкуючи на комп’ютері. Днями вона сказала Мел, що їй потрібен для ознайомлення повний перелік усіх клієнтів компанії з контактними особами. Мел похмуро додала, що, на її думку, Алісія хоче підвищення, і, як на мене, вона може мати рацію. Проблема Люка в тому, що його турбує тільки те, наскільки старанно хтось працює і які результати має, а не те, який цей хтось страшенно падлючий. Тож цілком імовірно, вона таки те підвищення здобуде і стане ще нестерпнішою.

Я дивлюсь, як Алісія заходить, і одна частина мене хоче втекти, а друга – з’ясувати, що вона тут забула. Проте я не встигаю нічого вирішити: вона помічає мене і злегка зводить брови. І – о Боже! – раптом я усвідомлюю, який, либонь, вигляд маю в цій пошарпаній сірій футболці, анітрохи, чесно кажучи, не схожій на сукню, зі скуйовдженим волоссям і розпашілим обличчям, тягнучи сумки з лавандовим медом. А вона – в бездоганному білому костюмі.

– Ребекко! – каже Алісія і жартівливо прикриває рота рукою, ніби розгубившись. – Тобі не слід знати, що я тут! Удаймо, що ти мене не бачила.

– Це… це ти про що? – питаю я, намагаючись приховати своє збентеження. – Що ти тут робиш?

– Я просто зазирнула, щоб швиденько познайомитися з новими партнерами, – пояснює Алісія. – Ти ж знаєш, що мої батьки живуть лише за п’ять миль звідси? Тож у цьому є рація.

– Он як, – відповідаю я. – Ні, не знаю.

– Але Люк суворо попередив нас усіх, – провадить далі Алісія. – Нам заборонено тебе турбувати. Зрештою, це ж ваш відпочинок!

Вона говорить це так, що я мимоволі почуваюся маленькою дівчинкою.

– Ой, та мені байдуже, – переконано мовлю я. – Коли відбувається щось таке… таке важливе… Загалом, ми вже обговорювали це з Люком. За сніданком.

Так, я згадала про сніданок, лише щоб вона не забувала, що ми з Люком зустрічаємося. Розумію, це досить дешевий трюк.

Але, розмовляючи з Алісією, я завжди відчуваю, що між нами триває таке собі приховане змагання, тож, коли не показуватиму зубів, вона вважатиме себе за переможницю.

– Справді? – питає Алісія. – Як мило. – Вона злегка звужує очі. – То що ти собі міркуєш про весь цей задум? У тебе ж має бути власна думка.

– Як на мене, це круто, – кажу я, помовчавши. – Дуже круто.

– Ти не проти? – вона поглядом просто пронизує моє обличчя.

– Ну… не те щоб, – стенаю я плечима. – Тобто… це, звісно, мав бути відпочинок, але коли все так важливо…

– Я не про зустріч, – каже сміючись Алісія. – Я про сам замір. Про Нью-Йорк.

Я розтуляю рота, щоб відповісти, і безпорадно стуляю його. Який ще Нью-Йорк?

Немов хижак, що відчув слабкість жертви, вона нахиляється до мене з легенькою зловтішною посмішкою на губах.

– Ти ж знаєш, Ребекко, ти ж не можеш не знати, що Люк збирається переїжджати до Нью-Йорка?

Я не можу поворухнутися, геть шокована. Люк переїжджає до Нью-Йорка. То ось чим він так захоплений! Він переїжджає до Нью-Йорка. Але… але чому він і слова не сказав мені?

Обличчя в мене спалахує, і я відчуваю, як жахливо стискаються груди. Люк переїжджає до Нью-Йорка і навіть не розповів мені нічого.

– Ребекко…

Я підводжу голову і хутенько натягаю усмішку на обличчя. Я не можу дозволити Алісії зрозуміти, що це все для мене новина. Просто не можу.

– Ну звісно, я про це знаю, – хрипко кажу я, відкашлюючись. – Мені відомі всі подробиці. А проте… я ніколи прилюдно не обговорюю справ. Значно краще тримати таке при собі, чи не так?

– Ой, ну звісно ж, – відповідає вона, але з її погляду видно, що я її поки не переконала. – То ти теж туди поїдеш?

Я дивлюся на неї, губи в мене тремтять, я ніяк не втямлю, що їй відповісти, обличчя червоніє все дужче, аж раптом – дякувати Богу! – якийсь голос позад мене говорить:

– Ребекка Блумвуд. Посилка для міс Ребекки Блумвуд.

Я вражено обертаюсь і… просто повірити не можу. Чоловік у формі підходить до стійки, тримаючи мій величезний, напхом напханий пакунок від «Швидкої доставки», який я, щиро кажучи, вже й не сподівалася побачити. Весь мій одяг, нарешті. Моє ретельно дібране вбрання. Сьогодні ввечері я зможу вдягти все, що захочу!

Але якось… мене це більше не турбує. Я просто хочу кудись податися, побути наодинці й трохи подумати.

– Це я, – кажу, видушуючи з себе усміх. – Я Ребекка Блумвуд.

– О, чудово! – відповідає чоловік. – Як усе просто й легко. Будьте ласкаві підписатись отут…

– Ну, не затримуватиму тебе! – вигукує Алісія, з веселим подивом розглядаючи мій пакунок. – Приємного вам залишку вихідних! Зичу добре відпочити.

– Дякую, – відказую я. – Так і буде.

І, ніби в тумані, йду звідти, міцно притискаючи до себе свій одяг.

«Ендвіч-Банк»

ВІДДІЛЕННЯ ФУЛГЕМ

Фулгем-роуд, 3

Лондон SW6 9JH

Міс Ребекка Блумвуд

Берні-роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD

Шановна міс Блумвуд!

Дякую за лист від 4 вересня, адресований «найкращому Сміті у світі», в якому Ви просите його якнайскоріше підвищити Ваш кредитний ліміт, «доки не з’явився той новий дядько».

Я той новий дядько.

Зараз я вивчаю всі особисті справи клієнтів і неодмінно зв’яжуся з Вами на Ваш запит.

З найкращими побажаннями

Джон Ґейвін

Директор кредитного відділу

«ЕНДВІЧ-БАНК» – ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ВАС