Читать книгу Шопоголік на Мангеттені - Софи Кинселла - Страница 9

Наступного дня ми повертаємося до Лондона, а Люк так і не сказав нічого ні про свою угоду, ні про Нью-Йорк – ані про що. Я розумію: слід би мені напрямки спитати його. Просто мимохідь кинути «а що це я таке чула про Нью-Йорк, Люку?», почекати й послухати, що він скаже. Але якось… не можу я змусити себе це зробити.

Бо… він – почнімо з того – чітко дав зрозуміти, що не хоче говорити про свою угоду. Коли я згадую про Нью-Йорк, він може вирішити, що я намагалася щось винюхати за його спиною. І ще Алісія могла щось не так зрозуміти або й узагалі все це вигадати. (Вона може, повірте. Коли я була фінансовою журналісткою, вона одного разу послала мене не до тієї кімнати на прес-конференції, і я впевнена: це було навмисно.) Тож, доки я стовідсотково не впевнюся в тому, питати про щось Люка немає рації.

Принаймні саме так я собі весь час повторюю. Утім, либонь, якщо говорити зовсім чесно, справжня причина полягає в тому, що мені нестерпна сама думка, ніби Люк повернеться до мене, погляне ласкавими очима і скаже: «Ребекко, нам було дуже добре разом, але…»

Тож, зрештою, я так нічого й не кажу і знай собі всміхаюсь, хоча в душі почуваюся дедалі напруженішою й жалюгіднішою. Коли ми дістаємося мого будинку, я хочу повернутися до нього й проскімлити: «Ти їдеш до Нью-Йорка? Їдеш?»

А натомість цілую його й весело кажу:

– У суботу в тебе все за планом, еге ж?

Виявляється, завтра Люкові треба летіти в Цюрих, у нього там буде багато зустрічей з різними фінансистами. Це, звичайно, дуже важливо, і я чудово розумію. Проте в суботу в мене вдома одружуються Том та Люсі – і це ще важливіше. Він просто має бути там.

– Я буду, – мовить він. – Обіцяю.

Люк стискає мою руку, я виходжу з машини, він каже, що йому треба поспішати. І зникає.

Похнюпившись, я відмикаю двері квартири, і за мить Сьюз виходить зі своєї кімнати, тягнучи по підлозі великий, повний чорний сміттєвий пакет.

– Привіт! – озивається вона. – Ти повернулася?

– Так! – намагаюся відповісти веселим голосом. – Повернулася!

Сьюз виходить із дверей, і я чую, як вона волочить чорний пакет сходами вниз і за двері під’їзду, а відтак підіймається назад до нашої квартири.

– То як з’їздили? – ледь видихає вона, зачиняючи за собою двері.

– Непогано, – відповідаю я, йдучи до своєї кімнати. – Вийшло… нічогенько.

– Нічогенько? – очі в Сьюз звужуються, і вона рушає за мною. – Просто нічогенько?

– Було… добре.

– Добре? Бекс, що не так? Хіба ви не відпадно відтяглися?

Я не хотіла нічого розповідати Сьюз, бо мені, зрештою, поки що нічого достеменно не відомо. До того ж я недавно прочитала в журналі, що парам слід намагатися самостійно розв’язувати свої проблеми, не вплутуючи інших. Але, дивлячись на її лагідне, приязне обличчя, я просто не можу стриматись. І чую власний голос:

– Люк переїздить до Нью-Йорка.

– Справді? – перепитує Сьюз, не втямивши головного. – Фантастика! Господи, я обожнюю Нью-Йорк. Я їздила туди три роки тому і…

– Сьюз, він переїздить до Нью-Йорка, проте нічого мені не каже.

– Ой, – спантеличилася Сьюз. – Он як…

– І я не хочу порушувати цієї теми, бо взагалі нічого не мушу знати, але я весь час думаю: «Чому він мені нічого не сказав?» Він що, збирається просто… поїхати? – мовлю я знервовано, все вищим голосом. – Я що, просто отримаю листівку з «Емпайр Стейт Білдінґ» із підписом «Привіт, я оселився в Нью-Йорку, цілую, Люк»?

– Ні! – відразу ж каже Сьюз. – Звісно, ні! Він так не вчинить.

– Не вчинить?

– Ні. Точно ні, – Сьюз згортає руки на грудях і на якусь мить замислюється, а потім підводить очі. – А ти взагалі впевнена, що він цього не казав? Коли ти засинала, чи замріялася, чи щось таке?

Вона чекально дивиться на мене, і я на хвильку поринаю в думки, питаючи себе, чи може вона мати рацію. Можливо, він розповідав про це в машині, а я просто не слухала. Або вчора ввечері, коли я витріщалася на сумочку від Лулу Ґіннесс у тієї дівчини в барі… Та зрештою хитаю головою.

– Ні, я б точно пам’ятала, якби він згадував Нью-Йорк, – жалюгідно опускаюсь я на ліжко. – Він просто нічого не говорить, бо збирається мене кинути.

– Та не збирається! – заперечує Сьюз. – Ну чесно, Бекс, чоловіки ніколи нічого не розповідають. Вони просто такі і є, – вона переступає купу компакт-дисків і, схрещуючи ноги, сідає на ліжко поряд зі мною. – Мій брат не розповідав нічого, коли його зловили з наркотиками. Довелося нам про все дізнаватися з газет! А мій батько колись купив цілий острів, але мамі про це не сказав.

– Справді?

– О так! А потім і сам про нього забув. І згадав лише коли – як грім серед неба – отримав листа з запрошенням котити свиню в бочці.

– Що робити?

– Ой, це така прадавня церемоніальна штука, – туманно говорить Сьюз. – Мій тато мусить котити першу свиню, бо йому належить острів. – Очі в неї жвавішають. – Загалом, він завжди розшукує когось, хто зробить це замість нього. Навряд чи ти хотіла б таке встругнути цього року? Чи хотіла б? Там треба вдягти такий кумедний капелюшок, а ще вивчити віршик гельською мовою, але він зовсім простенький…

– Сьюз…

– Хоч, мабуть, не варто, – хутко виправляється Сьюз. – Вибач, – вона спирається спиною на мою подушку й задумливо гризе ніготь, а тоді раптом підводить очі. – Стривай-но хвильку. А хто тобі сказав про Нью-Йорк? Якщо не Люк?

– Алісія, – похмуро відповідаю я. – Вона все про це знає.

– Алісія? – Сьюз витріщається на мене. – Ота ногаста сучка Алісія? О, я тебе благаю. Вона, либонь, усе вигадала. Ну чесне слово, Бекс, повірити не можу, що ти її взагалі слухала!

Вона говорить так упевнено, що я відчуваю, як у моєму серці розливається радість. Ну звісно. Так воно і є. Хіба я сама цього не підозрювала? Хіба я не розповідала вам, яка вона, та Алісія?

Єдине «але» – крихітна така дрібничка – я не впевнена, що Сьюз тут абсолютно, на всі сто відсотків неупереджена.

Між Сьюз та Алісією є один давній порахунок: вони разом почали працювати в «Брендон Коммюнікейшенз», але Сьюз звідти турнули через три тижні, а Алісія зробила карколомну кар’єру. Не те щоб Сьюз аж так жадала бути піарницею, та все ж.

– Ну не знаю, – з сумнівом тягну я. – Невже Алісія справді на таке здатна?

– Та, звісно ж, здатна! – переконує Сьюз. – Вона просто намагається тобі дошкулити. Ну ж бо, Бекс, кому ти більше віриш? Алісії чи Люкові?

– Люкові, – відповідаю я, помовчавши. – Звісно, Люкові.

– Ну от!

– Ти маєш рацію, – визнаю я, і мені відразу стає веселіше. – Так, маєш! Мені слід просто довіряти Люкові, еге ж? А не слухати всіляких пліток і теревенів.

– Саме так.

Сьюз дістає стосик конвертів.

– Ось, до речі, твої листи. І повідомлення.

– О-о-о-о, дякую!

Я приймаю той стосик, окрилена надією. Адже ніколи не знаєш, що могло статися, доки тебе не було, правда ж? Ану ж в одному з цих конвертів лист від давно зниклого друга, пропозиція про роботу твоєї мрії чи повідомлення, що ти виграла якусь подорож?!

Утім, звісно, нічого такого там немає. Суцільні старі нудні рахунки, один за одним. Я з огидою перебираю їх усі, а потім кидаю на підлогу весь стос, не розпечатавши жодного листа.

Знаєте, воно завжди так буває. Їдучи кудись, завжди думаєш, що, коли повернешся, на тебе чекатимуть купи захопливих конвертів: бандеролі, телеграми та листи, повні приголомшливих новин. І щоразу розчаровуєшся. Загалом, як на мене, давно варто створити якесь ТОВ «Пошта відпустки», що за помірну плату надсилатиме купу захопливих листів, щоб можна було хоч на щось сподіватися, повертаючись додому.

Я переходжу до своїх телефонних повідомлень. Сьюз їх записувала дуже ретельно:

Твоя мама: «Що ти вдягнеш на весілля Тома й Люсі?»

Твоя мама: «Не вдягай фіолетового: зливатиметься з її капелюшком».

Твоя мама: «Люк знає, що це ранковий прийом?»

Твоя мама: «Люк же точно буде, так?»

Девід Барроу: «Будь ласка, передзвоніть».

Твоя мама…

Стривайте-но. Девід Барроу. Хто це такий?

– Гей, Сьюз! – гукаю я. – Девід Барроу не пояснював, хто він?

– Ні, – відповідає Сьюз, з’являючись у вітальні. – Лише попросив, щоб ти йому потелефонувала.

– Ну добре, – я знову розглядаю повідомлення. – А як він говорив?

Сьюз морщить носа.

– Ну, так, знаєш… Досить упевнено. Досить… поставлено.

Заінтригована, я набираю номер. Девід Барроу. Здається, я про нього колись чула. Може, він кінопродюсер чи хтось такий!

– Девід Барроу, – лунає його голос, і Сьюз має рацію: говорить він справді впевнено.

– Добридень! – вітаюсь я. – Це Ребекка Блумвуд. Мені переказали, щоб я вам зателефонувала.

– А, так, міс Блумвуд. Я менеджер з обслуговування поважних клієнтів «Ла Роза».

– О, – я збентежено морщу обличчя. – «Ла Роза»? Що це, в біса, таке?..

А, точно. Той модний бутик у Гемпстеді. Але я там була лише раз, сто років тому. То навіщо ж він мені телефонує?

– Передовсім хочу сказати, яка це честь – мати серед своїх клієнтів телеведучу такого рівня.

– О! Ну… дякую, – широко всміхаюсь я в телефон. – Мені теж це приємно.

Просто чудово. Тепер точно зрозуміло, навіщо він телефонує. Вони хочуть безплатно подарувати мені якесь вбрання, правда ж? Або, може… Так!.. Вони хочуть, щоб я розробила для них нову колекцію! О Господи, так! Я стану дизайнером. Її називатимуть «колекцією Бекі Блумвуд». Простий, стильний, невибагливий одяг – можливо, одна-дві вечірні сукні…

– Це просто формальний дзвінок, – голос Девіда Барроу вривається в мої думки. – Я лише хочу переконатися, що ви цілком задоволені нашим обслуговуванням, і запитати, чи є у вас інші бажання, з якими ми могли б вам допомогти.

– О… дякую! – відказую я. – Я дуже задоволена, дякую. Ну, я не надто часто у вас буваю, але…

– І ще щоб нагадати про одну дрібничку – ваш неоплачений рахунок від «Ла Роза», – провадить далі Девід Барроу так, ніби я нічого й не говорила. – І попередити: якщо ви протягом сімох днів його не оплатите, нам доведеться вжити відповідних заходів.

Я витріщаюся на телефон, відчуваючи, як згасає моя усмішка. Це ніяка не формальність, еге ж? І він не хоче, щоб я розробила колекцію одягу. Він телефонує через гроші!

Я почуваюся трохи обуреною. Хіба можна, щоб хтось отак дзвонив вам просто додому й вимагав гроші без попередження? Тобто, ну звісно ж, я їм заплачу. І якщо я не надіслала чек тієї самої миті, коли рахунок опинився в моїй поштовій скриньці…

– Минуло вже три місяці, відколи ми надіслали вам перший рахунок, – каже Девід Барроу. – І я змушений вас попередити, що, за нашими правилами, після закінчення тримісячного періоду ми передаємо всі неоплачені рахунки до…

– Так, гаразд, – зверхньо уриваю я. – Мої… бухгалтери саме займаються всіма рахунками. Я з ними поговорю.

– Дуже радий це чути. І, звісно, ми сподіваємось якнайскоріше знову побачити вас у «Ла Роза»!

– Еге ж, – роздратовано кажу я. – Може, й зайду.

Я саме кладу слухавку, коли Сьюз тягне повз двері ще один чорний пакет для сміття.

– Сьюз, що ти робиш? – питаю я, дивлячись на неї.

– Я розмотлошуюся! – пояснює вона. – Це просто чудово. Позбавляюсь усього мотлоху, очищаюся! Тобі треба неодмінно спробувати. Ну, то хто такий Девід Барроу?

– Він нагадував про якийсь дурний неоплачений рахунок, – відповідаю я. – Ну чесне слово! Телефонувати мені просто додому!

– Ой, ти мені нагадала. Стривай-но.

Вона на мить зникає, потім знову з’являється зі стосом конвертів.

– Я знайшла це в себе під ліжком, коли прибирала, а оця купа лежала на моєму туалетному столику… Ти, мабуть, забула їх у моїй кімнаті, – кривиться вона. – І, мабуть, це все рахунки.

– О, дякую, – кажу я, жбурляючи конверти на ліжко.

– Можливо… – вагаючись, мовить, Сьюз, – можливо, варто тобі оплатити кілька з них? Ну, розумієш, один-два.

– Але ж я оплатила! – відповідаю здивовано. – Я їх усі оплатила в червні. Ти що, забула?

– Ні-ні! – заперечує Сьюз. – Ні, звісно, не забула, – вона кусає губи. – Але річ у тому, Бекс…

– У чому?

– Ну… відтоді вже збігло трохи часу, правда? І, можливо, за цей час у тебе з’явилося кілька нових боргів.

– Із червня? – я легенько всміхаюся. – Але ж він щойно минув! Чесне слово, Сьюз, не варто турбуватися. Адже… ну, візьмімо оцей, – я беру випадковий конверт. – Адже… ну, що я останнім часом купувала у «Маркс і Спенсер»? Та нічого!

– А, он воно як, – відітхнувши, говорить Сьюз. – То це просто рахунок на… нуль фунтів, так?

– Ну звісно ж, – запевняю я, розриваючи конверт. – Нуль! Ну, може, там… фунтів десять. Розумієш, якісь випадково куплені трусики…

Я витягаю рахунок і дивлюся на нього. На мить мені відбирає мову.

– Ну, скільки там? – збентежено питає Сьюз.

– Тут… тут якась помилка, – мовлю я, силкуючись запхати аркуш назад у конверт. – Такого не може бути. Я їм напишу…

– Дай-но поглянути! – Сьюз хапає рахунок, і очі в неї лізуть на лоба. – Триста шістдесят п’ять фунтів? Бекс…

– Це, мабуть, помилка, – повторюю я, але вже не таким упевненим голосом.

Раптом згадую шкіряні штани, які я купила на розпродажі біля Мармурової арки. І халат. І ті часи, коли я щодня трощила суші від «Маркс і Спенсер».

З хвилину Сьюз пильно дивиться на мене, обличчя в неї перекошене від тривоги.

– Бекс, як гадаєш – інші рахунки такі самі великі?

Я мовчки беру конверт із «Селфріджес» і розриваю його. Ще не поглянувши на рахунок, пригадую хромовану соківницю, якої я просто не могла не купити… Я нею ще жодного разу навіть не користувалась. І ту сукню з хутряною облямівкою. Цікаво, де вона?

– Скільки там?

– Тут… тут достатньо, – відповідаю я, швидко запихаючи рахунок назад, доки вона не побачила, що там чотириста фунтів.

Я відвертаюся, намагаючись заспокоїтися. Однак бентежусь і трохи гніваюся. Це все неправильно. Річ у тому, що я сплатила всі борги. На всіх картках. То… яка взагалі користь із тих карток, коли вони зараз же починають обростати новими величезними боргами? Чому? Краще відразу ж скласти руки.

– Послухай, будь ласка. Не турбуйся, – мовить Сьюз. – Усе буде гаразд! Я нічого в цьому місяці з тебе не братиму за житло.

– Ні! – вигукую я. – Не роби дурниць. Ти вже й так задосить мені допомогла. Не хочу бути винною тобі. Ліпше вже буду винна тим Марксам зі Спенсерами, – озирнувшись, я бачу її стривожене обличчя. – Сьюз, не хвилюйся! Ці всі дурниці, – я ляскаю рахунок долонею, – запросто можуть почекати ще трохи. А я тим часом збільшу кредитний ліміт абощо. Загалом, я просила про це банк зовсім недавно, тож легко можу попрохати додати трохи ще. От зараз же їм і потелефоную!

– Що, просто цієї миті?

– А чом би й ні?

Я знову знімаю слухавку, беру стару банківську виписку і скоренько набираю номер «Ендвіч-Банку».

– От бачиш, ніякісіньких проблем, – заспокійливо мовлю я. – Треба лише зробити один дзвіночок.

– Ваш виклик переадресовується до головного кол-центру «Ендвіч-банку», – долинає тоненький голосок зі слухавки. – Будь ласка, збережіть номер для подальших звернень: 0800…

– Що там коїться? – питає Сьюз.

– Мене переадресовують до головного кол-центру, – пояснюю я, коли зі слухавки лунають «Чотири сезони». – Там, мабуть, усе роблять швидко та ефективно. А круто, правда ж? Вирішувати всі питання телефоном.

– Вас вітає «Ендвіч-Банк»! – говорить мені у вухо новий жіночий голос. – Будь ласка, введіть номер свого рахунку.

Який у мене номер рахунку? А хай йому! Я й гадки не маю…

А, точно. На банківській виписці.

– Дякуємо! – каже голос, коли я натискаю останні цифри. – Тепер введіть свій особистий ідентифікаційний номер.

Що?

Особистий ідентифікаційний номер? Я навіть не знала, що в мене взагалі є той особистий номер. Чесне слово! Мені ніхто ніколи не казав.

Хоча… Може, в закутках пам’яті щось таке і спливе.

О Боже! Ну, який він може бути? 73-і-щось-там-іще? 37-і-щось-там-іще?

– Будь ласка, введіть свій особистий ідентифікаційний номер, – повторює люб’язний голос.

– Але я не знаю ніякого дурнуватого особистого ідентифікаційного номера! – кажу я. – Швидко, Сьюз, якби ти була мною, який би ти обрала ідентифікаційний номер?

– О-о-ой! – каже Сьюз. – Гммм… Я б обрала… ммм… 1234?

– Будь ласка, введіть свій особистий ідентифікаційний номер, – твердить голос, і, їй-богу, він стає якимось роздратованим.

Господи, оце справжній стрес.

– Спробуй код мого велосипедного замка, – пропонує Сьюз. – 435.

– Сьюз, мені потрібен мій номер. Не твій.

– Ти могла обрати такий самий. Усяке буває!

– Будь ласка, введіть…

– Гаразд! – верещу я і натискаю 435.

– На жаль, – відказує голос. – Цей пароль недійсний.

– Я знала, що він не підійде!

– А міг і підійти, – захищається Сьюз.

– І взагалі, він має бути з чотирьох цифр, – мовлю я, аж раптом у мене щось виринає з пам’яті. – Мені треба було подзвонити й зареєструвати його… я стояла на кухні… і… так! Так! Я саме купила нові туфлі «Карен Міллен» і дивилася на ціну… й оті цифри обрала!

– І скільки вони коштували? – збуджено питає Сьюз.

– Вони коштували… 120, а зі знижкою… 84,99!

– Набирай! 8499!

Я захоплено натискаю кнопки «8499» і просто вухам своїм не вірю, коли той голос промовляє:

– Дякуємо! Ви телефонуєте до «Ендвіч-Банку». «Ендвіч-Банк» – із турботою про вас. Щоб дістати інформацію про заборгованість, натисніть «1», про виплати іпотеки – натисніть «2», про кредитний ліміт та банківські витрати – натисніть «3», про…

– Правильно! Я додзвонилася, – глибоко зітхаю, почуваючись Джеймсом Бондом, який щойно зламав код, прагнучи врятувати всесвіт. – Куди далі – інформація щодо заборгованості? Чи кредитний ліміт і банківські витрати?

– Ліміт і витрати, – впевнено говорить Сьюз.

– Добре.

Я натискаю «3», і за мить лунає радісний ніжний голос.

– Добридень, вас вітає головний кол-центр «Ендвіч-Банку». Я Дона, чим можу допомогти вам, міс Блумвуд?

– Ой, добридень! – спантеличено вітаюсь я. – Ви жива?

– Так! – зі сміхом відповідає Дона. – Я жива. Чи можу я вам допомогти?

– Гм… так. Я телефоную, тому що мені треба підвищити кредитний ліміт. Ну, розумієте, на кілька сотень фунтів або й на більше, якщо це можливо…

– Зрозуміло, – люб’язно каже Дона. – На це є певна причина? Чи просто загальні потреби?

Вона говорить так ласкаво й доброзичливо, що я відчуваю, як починаю заспокоюватись.

– Ну, річ у тому, що мені довелось останнім часом інвестувати певну суму в мою кар’єру, а потім надійшли кілька рахунків і… заскочили мене зненацька.

– Он як, – співчутливо каже Дона.

– Ну, не те щоб у мене якісь проблеми… Це просто тимчасово.

– Тимчасово, – повторює операторка, і я чую, як вона клацає клавішами.

– Правда, може, я й ставилася до своїх боргів абияк. Але головне, що я все сплатила. Я думала, що можна трохи розслабитись!

– Авжеж.

– То ви розумієте? – я широко всміхаюся до Сьюз, що показує мені два великі пальці. Боже, оце вже на щось схоже. Просто потелефонувати, легко й швидко, точнісінько як у рекламі. Ніяких бридких листів, складних питань…

– Чудово розумію, – каже Дона. – Таке з усіма буває, еге ж?

– То мені можна підвищити кредитний ліміт? – радісно перепитую я.

– У мене немає повноважень підвищити ваш кредитний ліміт на суму понад 50 фунтів стерлінгів, – відповідає Дона. – Вам слід звернутися до директора кредитного відділу вашого відділення. Хто це… зараз погляну… Фулгем… містер Джон Ґейвін.

Я розчаровано зиркаю на телефон.

– Але я вже писала йому!

– Ну, то, значить, усе гаразд, правда ж? Чи можу я вам ще чимось допомогти?

– Ні, – кажу я. – Ні, навряд. Усе одно, дякую вам.

Я невдоволено кладу слухавку.

– Дурнуватий банк. Дурнуватий кол-центр.

– То вони дадуть тобі грошей? – питає Сьюз.

– Не знаю. Все залежить від того типа, Джона Ґейвіна.

Підвівши очі, я бачу стривожене обличчя Сьюз.

– Але я впевнена, що він мені не відмовить, – спішно додаю я. – Йому треба лише ознайомитися з моєю справою. Все буде гаразд!

– Думаю, коли ти якийсь час нічого не витрачатимеш, то запросто все розрулиш, правда ж? – із надією питає подруга. – Адже ти купу грошей заробляєш на телебаченні, хіба ні?

– Так, – кажу я, помовчавши: не хочу пояснювати, що після оплати житла, таксі, обідів у кав’ярнях та одягу для шоу, залишається, власне, не так уже й багато.

– А ще ж твоя книжка…

– Моя книжка?

На мить я втуплююся в Сьюз, нічого не тямлячи. Аж раптом піднесено згадую. Ну звісно ж! Моя книжка про саморозвиток! Я ж саме збиралася щось із нею робити.

Ну слава Богу. Ось і вихід. Усе, що мені треба, – мерщій написати свою книжку, отримати багато-багато грошей, і тоді я сплачу борги на всіх цих картках, а життя знову стане прекрасним. Ха! Не потрібні мені ніякі дурні кредити. Відразу ж і почну. Просто сьогодні ввечері!

Насправді я нетерпляче чекаю, коли ж нарешті візьмуся до своєї книжки. Хочу торкнутися в ній багатьох важливих тем: бідності й багатства, порівняльного релігієзнавства… може, й філософії… Тобто я розумію, що видавці просто замовили звичайну книжку порад, але я не бачу жодної причини, чому б мені не копнути глибше.

Загалом, якщо мені це справді добре вдасться, я могла б читати лекції. Господи, ото б круто було, правда ж? Я б могла стати таким собі гуру, навчала б усіх, як треба жити, подорожувала світом, і публіка б збігалася, щоб подивитися на мене й попросити моєї поради в будь-якому питанні…

– Ну як воно? – питає Сьюз, що з’являється у дверях, обгорнута рушником, і я винувато підстрибую.

Я вже довгенько сиджу за комп’ютером, але ще навіть не ввімкнула його.

– Міркую, – пояснюю я, хутко дотягаюся до задньої панелі комп’ютера і клацаю кнопкою. – Ну, розумієш, зосереджую думку… і вимальовую цілісне полотно з окремих творчих спалахів.

– Овва! – вигукує Сьюз, дивлячись на мене мало не з побожним захватом. – Просто дивовижно. Це складно?

– Та не дуже, – відповідаю я, трохи подумавши. – Загалом, доволі просто.

Комп’ютер вмикається з феєрверком звуків і кольорів, і ми вдвох зачаровано споглядаємо його.

– Ого! – знову захоплюється Сьюз. – Це ти так зробила?

– Ммм… так, – відповідаю я.

І це щирісінька правда. Ну, це ж я його ввімкнула.

– Боже, ти така розумничка, Бекс! – захоплено видихає Сьюз. – І як гадаєш, коли ти закінчиш?

– О, сподіваюся, скоро, – безжурно відповідаю я. – Ну, розумієш, головне – почати.

– То я піду, не буду заважати, – мовить Сьюз. – Я лише хотіла позичити в тебе сукню на вечір.

– Он як, – зацікавлено кажу я. – А куди ти йдеш?

– На вечірку до Венеції, – каже Сьюз. – Хочеш теж піти? Ну ходімо! Всі йдуть!

На мить я спокушаюсь. Я кілька разів бачилася з Венецією і знаю, що вона влаштовує приголомшливі вечірки в будинку своїх батьків у Кенсінґтоні.

– Ні, – нарешті відповідаю я. – Краще залишуся вдома. Мені ж треба працювати.

– Ну от, – обличчя Сьюз на мить оповиває смуток. – Але ж сукню ти мені позичиш, правда?

– Ну звісно, – я на мить морщу обличчя, глибоко замислюючись. – Чому б тобі не вдягти мою нову сукню «Токка» з твоїми червоними туфлями та моїм палантином «Інгліш Ексентрик»?

– Те, що треба! – каже Сьюз і йде до моєї шафи. – Дякую, Бекс. І… можна я прихоплю ще трусики? – додає вона мимохідь. – І ще колготи, а також трохи косметики?

Я повертаюсь у своєму кріслі й пильно до неї придивляюся.

– Сьюз, ти, коли розмотлошувала кімнату, хоч щось залишила?

– Звичайно ж, залишила! – відповідає вона злегка ображено. – Ну, розумієш. Дещо, – вона дивиться мені в очі. – Гаразд, може, я трохи й перестаралася.

– У тебе хоч якась білизна є?

– Ну… ні. Але ти знаєш, я почуваюсь так добре, так позитивно дивлюся на своє життя, що це не має ніякого значення! Це феншуй. Тобі теж варто спробувати.

Я спостерігаю, як Сьюз забирає сукню, білизну й порпається в моїй косметичці. Потім вона виходить з кімнати, а я простягаю руки перед собою, розминаючи пальці. Так. Працювати. Книжка.

Я відкриваю новий файл, пишу «Розділ перший» і… гордівливо дивлюся на ці слова. Розділ перший! Це так круто! Я справді почала! Тепер мені слід тільки вигадати приголомшливе, незабутнє перше речення.