Читать книгу Шопоголік на Мангеттені - Софи Кинселла - Страница 6

Ну гаразд. Невеличкий борг таки є. Але тільки через те, що я почала турбуватися про власне майбутнє і вкладати багато коштів у свою кар’єру. Мій хлопець Люк – успішний підприємець. У нього є власна піар-компанія, що співпрацює з фінансовими установами, і все таке. Кілька тижнів тому він сказав слова, що багато для мене значать: «Щоб заробити мільйон, спершу треба позичити мільйон».

І, чесне слово, у мене, либонь, з природи підприємницький хист, бо щойно він це промовив, як воно глибоко відгукнулося в моїй душі. Я навіть почула, що тихенько повторюю ті слова. Вони такі точні. Як можна сподіватися заробити грошей, не витративши нічого спочатку?

Тож я вклала кошти в кілька костюмів, у яких виступаю в телеефірі, і ще в кілька хороших зачісок, і в кілька манікюрів та косметичних процедур. І масажів. Адже чудово розумію, що не можна добре виступати, коли ти вся напружена, правда ж?

Ще трохи я вклала у новий комп’ютер. Він коштував дві тисячі фунтів, але без нього мені годі впоратись, бо… нізащо не здогадаєтесь! Я пишу книжку порад для саморозвитку! Ледве ставши постійним експертом «Ранкової кави», я зустрілася з чудовими видавцями, вони запросили мене на обід і сказали, що я надихаю всіх людей, які зазнали фінансових труднощів. Хіба не чудово? Вони заплатили мені тисячу фунтів, а я ж іще ані слова не написала. Та коли моя праця вийде друком, я одержу набагато більше. Книжка матиме назву «Бекі Блумвуд – зрозуміло про гроші». Або, може, «Упорядкуйте ваші гроші, як Бекі Блумвуд».

Я поки ще не знайшла часу, щоб почати писати, але щиро переконана: найголовніше – правильно обрати заголовок, а далі все якось само вийде. І не те щоб я зовсім нічого ще не зробила. Я вже накидала цілу купу ідей про те, в чому сфотографуюся на обкладинку.

Отож зовсім не дивно, що в мене наразі є невеличкий борг. Однак головне – ці всі гроші на своєму місці, вони працюють на мене. І, на щастя, мій банківський менеджер Дерек Сміт мене тільки підтримує. Він узагалі такий любчик. Ми з ним довго не могли знайти спільної мови – мабуть, тому, що нам усе не таланило як слід поговорити. Але тепер я впевнена: він чудово мене розуміє. Ще, звичайно ж, і тому, що я стала значно розважливішою, ніж була.

Наприклад, я зовсім інакше почала ставитися до шопінгу. Мій новий девіз – «Купувати лише потрібне». Я розумію: це, може, й здається занадто простим, однак справді працює. Перед кожним придбанням я питаю себе: «Чи треба це мені?» І тільки якщо відповідаю ствердно – купую. Це все просто питання самодисципліни.

От, приміром, до «Ел-Кей Беннетт» я заходжу неймовірно зосереджена й цілеспрямована. Переступаю поріг, і мені впадає в око пара червоних чобітків на високих підборах, проте я швидко відвертаюсь і прямую до стелажа з босоніжками. Отак я тепер ходжу крамницями: не спиняючись, не розглядаючи нічого, взагалі не роззираючись. Навіть на ті чудові недавно завезені туфлі-човники з блискітками, що стоять отам. Я просто йду саме до тих сандаль, які намірилася купити, беру їх з полиці й прошу продавчиню:

– Отакі, шостого розміру, будь ласка.

Прямо й чітко. Просто купити те, що треба, і нічого більше. Ось таємниця контрольованого шопінгу. Я навіть не погляну на ці крутезні рожеві шпильки, хоч вони й просто створені, щоб носити їх з моїм новим кардиганом із «Джиґсоу».

І на ті босоніжки на ремінці, з блискучими підборами.

А вони такі гарненькі, правда ж? Цікаво, як воно буде, коли їх узути.

О Боже! Це справді важко.

І чого воно так із цим взуттям? Я про те, що мені більшість одягу подобається, але від крутої пари черевичків я просто тану. Іноді, коли вдома нікого немає, я відчиняю шафу і просто дивлюся на все своє взуття, мов схибнута колекціонерка. А колись я вишикувала його на ліжку і сфотографувала. Це, може, й здається дивнуватим, але я так собі міркувала: «У мене є багато світлин людей, які мені зовсім не подобаються, то чому б не сфотографувати щось таке, що я справді люблю?»

– Ось, прошу!

Слава Всевишньому, продавчиня принесла коробку з моїми бузковими сандалями. Коли я їх бачу, серце в мене починає битися швидше. О, вони просто розкішні. Розкішні. Такі елегантні, з безліччю ремінців, з крихітною ожинкою біля великого пальця. Я полюбила їх з першого погляду. Вони дорогуваті, однак кожному відомо, що заощаджувати на взутті не можна, бо від цього й ноги можуть спотворитися.

Я з захопленим трепетом взуваю їх і… О Боже, вони пречудові! Пальці в мене раптом стають такими витонченими, а ноги здаються довшими… І… так, може, ходити в них складнувато, але це, мабуть, тому, що в магазині страшенно слизька підлога.

– Давайте мені їх, будь ласка, – кажу я, радісно всміхаючись до продавчині.

Розумієте, це і є нагорода за такий суворий контроль шопінгу. Коли щось купуєш, то справді відчуваєш, що заслуговуєш на це.

Ми йдемо до каси, і я старанно оминаю поглядом стелажі з аксесуарами. Я майже не помічаю пурпурової торбинки, обшитої сяйливими чорними намистинками. І я саме дістаю з сумки гаманець, пишаючись тим, як я встояла перед усіма спокусами, коли продавчиня ніби мимохідь говорить:

– А знаєте, ми маємо такі самі сандалі клементинового кольору.

Клементинового кольору?

– О… он як, – озиваюся, трохи помовчавши.

Мені не цікаво. Я купила те, по що прийшла. Крапка. Бузкові сандалі. Не клементинові.

– Ми їх щойно отримали, – додає вона, кружляючи по підлозі й роздивляючись на всі боки. – Думаю, вони матимуть ще шаленіший попит, аніж бузкові.

– Справді? – я намагаюся говорити якнайбайдужливіше. – Ну, я, мабуть, просто візьму ці…

– Ось вони! – вигукує продавчиня. – Я знала, що вони десь тут, неподалік.

І я завмираю… Вона ставить на прилавок найвишуканішу сандальку, яку мені тільки доводилося бачити. Світлу, кремово-оранжеву, з такими самими ремінцями, що й бузкові, але замість ожинки біля пальця – крихітний клементин.

Це любов з першого погляду. Я очей не можу відвести.

– Хочете приміряти? – пропонує дівчина, і я відчуваю, як бажання пульсує внизу живота.

Погляньте лишень на неї. Яка це спокуса! Це найжаданіше взуття з усього, що я бачила. О Боже!

Утім, мені не треба клементинового взуття, правда ж? Мені його не треба.

Давай, Бекі. Просто. Скажи. «Ні».

– Узагалі… – я голосно ковтаю, силкуючись опанувати власний голос. – Узагалі… (О Боже, я ледь можу це вимовити!). Я сьогодні візьму тільки бузкові, – озиваюся зрештою я. – Дякую.

– Гаразд… – касирка набирає код. – Тоді з вас 89 фунтів. Як ви хотіли б заплатити?

– Ем… Карткою «Віза», будь ласка, – кажу я.

Ставлю підпис на чеку, беру свою сумку й виходжу з магазину, почуваючись трохи ошелешеною.

Я зробила це! Зробила! Стримала власне бажання! Мені потрібна була лише одна пара взуття – і я купила тільки одну. Зайшла в крамницю – вийшла з крамниці, все за планом. От бачите, я можу, коли справді хочу. Це нова Бекі Блумвуд.

Я поводилася дуже добре і заслужила на невеличку винагороду, тож я йду до кав’ярні й сідаю на осяяній сонцем терасі зі склянкою капучино.

«Я хочу ті клементинові сандалі», – лунає в моїй голові, коли я роблю перший ковток.

Припини. Припини. Подумай про… про щось інше. Люк. Вихідні. Наша перша спільна мандрівка. Боже, я не можу дочекатися.

Я хотіла запропонувати кудись поїхати, відколи ми почали зустрічатись, але він стільки працює, тож це було б те саме, що попросити прем’єр-міністра ненадовго припинити керувати країною. (От тільки, коли подумати, прем’єр-міністр відпочиває щоліта, правда ж? То чому ж Люк не може?)

Люк такий заклопотаний, що досі не познайомився з моїми батьками, і це мене трохи засмучує. Кілька тижнів тому вони запросили його в неділю на обід, і мама цілу вічність готувала – ну, принаймні купила в «Сейнсбері» свиняче філе, запечене з абрикосами, і просто розкішний шоколадний пудинг із безе. Але останньої миті Люк змушений був відмовитись, бо в недільних газетах щось там таке надрукували, і сталася прикрість з якимось його клієнтом. Отож довелося мені їхати самій – і це, чесно кажучи, досить жалюгідно. Помітно було, що мама страшенно розчарована, хоч вона радісно повторювала: «Ну, це не так уже й важливо». Але ж то таки було дуже важливо. Наступного дня він надіслав їй величезний букет квітів, щоб вибачитися (принаймні його помічниця Мел надіслала), хоч це не те саме, правда ж?

А найгірше, що наші сусіди, Дженіс та Мартін, зазирнули випити скляночку хересу і, як вони сказали, познайомитися зі славнозвісним Люком, а з’ясувавши, що його немає, почали зиркати на мене такими зверхньо-співчутливими поглядами, бо їхній син Том наступного тижня одружується зі своєю дівчиною Люсі. І я підозрюю жахливе: вони вважають, ніби я в нього безнадійно закохана. (Хоч насправді все не так, ба навіть навпаки. Але коли вже людям щось таке придумалося, їх годі переконати, що це не так. Господи. Яке жахіття!)

Коли я висловила Люкові свій смуток, він зауважив, що я з його батьками також не знайома. Та це не зовсім правда. Одного разу я недовго гомоніла з його татом і мачухою в ресторані, хоч ту розмову й не можна назвати надто вдалою. І взагалі, вони живуть у Девоні, а рідна мати Люка – в Нью-Йорку. Тож із ними не так уже й легко побачитися, еге ж?

Хай там як, ми помирилися. Принаймні він докладає зусиль, щоб поїхати в цю невеличку подорож. Власне, це Мел запропонувала ідею з вихідними. Вона розповіла мені, що в Люка вже три роки не було справжньої відпустки і, може, його варто помалу підводити до думки про відпочинок. Тож говорити про відпустку я припинила й почала заводити розмови про те, щоб поїхати кудись на вихідні. І це спрацювало!

Раптом Люк попрохав мене нічого не планувати на уїк-енд. Сам забронював готель і все таке. Я з таким нетерпінням цього чекаю. Ми просто відпочиватимемо, ні про що не турбуючись, і нарешті залишимося тільки вдвох. Як добре.

Я хочу ті клементинові сандалі.

Припини. Не думай про них.

Я відпиваю ще кави, відхиляюся на спинку стільця і змушую себе розглядати галасливу вулицю. Люди кудись ідуть, тримають сумки, базікають, а он перетинає дорогу дівчина в таких гарних штанях (здається, від Ніколь Фаргі), а ще… О Боже!

Дорогою до мене йде чоловік середніх літ у темному костюмі, і я його впізнаю. Це Дерек Сміт, мій банківський менеджер.

Ой, схоже, й він мене помітив.

«Так, не панікуй!» – суворо наказую собі. Нема чого панікувати. Може, колись я б і злякалася, побачивши його. Намагалася б сховатись за меню або й узагалі втекти. Та це все вже в минулому. А тепер ми з «найкращим Сміті у світі» справжні друзі, чесні одне з одним.

Утім, я помічаю, що відсуваю свій стілець якнайдалі від сумки «Ел-Кей Беннетт», ніби вона чужа.

– Вітаю, містере Сміт! – кажу я радісно, коли він підходить. – Як справи?

– Дуже добре, – відповідає Дерек Сміт, осміхаючись. – А ваші?

– О, все гаразд, дякую. А ви… ви хочете кави? – ввічливо пропоную я, киваючи на порожній стілець навпроти.

Я не те щоб чекаю, що він погодиться, проте, на мій подив, він сідає і бере меню.

От що значить культурний рівень! Я п’ю каву зі своїм банківським менеджером на терасі кав’ярні! Знаєте, може, я коли-небудь додам це до своїх порад у «Ранковій каві». «Мені більше до вподоби неофіційний підхід до особистих фінансів, – скажу я, тепло всміхаючись у камеру. – Ми з моїм банківським менеджером часто сидимо за склянкою капучино, обговорюючи мій поточний фінансовий стан…»

– Як звичайно, Ребекко, я щойно написав вам листа, – каже Дерек Сміт, коли офіціант ставить перед ним еспресо.

Раптом його голос серйознішає, і я відчуваю, як мене злегка штрикає тривога. О Боже, що я цього разу накоїла?!

– Вам і всім моїм клієнтам, – провадить він далі. – Щоб повідомити вас, що я йду.

– Що? – я з грюкотом ставлю філіжанку з кавою на стіл. – Про що це ви? Куди йдете?

– Йду з «Ендвіч-Банку». Я вирішив, що час мені вже на пенсію, достроково.

– Але…

Нажахана, я витріщаюся на нього. Дерек Сміт не може піти з «Ендвіч-Банку». Він не може покинути мене напризволяще тепер, коли все так добре. Ну, я усвідомлюю, що ми не завжди досягали згоди, але ж останнім часом таки справді знайшли спільну мову. Він мене розуміє. Розуміє причини мого боргу. Що я без нього робитиму?

– Хіба ви не надто молодий, щоб іти на пенсію? – питаю я, відчуваючи, як у моєму голосі бринить відчай. – Ви не нудьгуватимете?

Дерек відхиляється на спинку стільця і відпиває ковток еспресо.

– Я не збираюся взагалі кидати роботу. Однак мені здається, що життя – це щось більше, ніж стежити за чиїмись банківськими рахунками, згодні зі мною? Хоч іноді вони бувають справді захопливими.

– Ну… так. Так, звісно. Рада за вас, чесно, – я трохи ніяково знизую плечима. – Але я… сумуватиму за вами.

– Хочете вірте, хочете ні, – відповідає він з легкою усмішкою, – та я думаю, що теж за вами сумуватиму, Ребекко. Звісно, ваш рахунок був чи… не найцікавішим з усіх, які мені випадало обслуговувати.

Він проникливо дивиться на мене, і я відчуваю, як пашить моє обличчя. Навіщо йому треба нагадувати мені про минуле? Головне, що все вже скінчилось. Я тепер інша людина. Адже кожному можна перегортати сторінку і починати життя наново.

– Ваша кар’єра на телебаченні, здається, складається вдало, – говорить Дерек Сміт.

– О так! Це чудово, правда ж? І там добре платять, – значуще додаю я.

– Ваш прибуток, безперечно, збільшився за останні місяці, – каже він, ставлячи свою каву на стіл, і в грудях мені трохи холоне. – Однак…

Я так і знала. Чому завжди має бути якесь «однак»? Чому б йому просто не порадіти за мене?

– Однак… – повторює Дерек Сміт, – ваші витрати також зросли. Істотно. І фактично, ваша заборгованість зараз вища, ніж на піку ваших… ну, скажімо, надлишкових витрат.

Надлишкових? Як в’їдливо.

– Вам дійсно слід докладати більше зусиль, щоб утримуватися в межах кредитного ліміту, – веде він далі. – А ще краще – сплатити борг.

– Я розумію, – кажу неуважно. – Саме так і збираюся вчинити.

Я щойно помітила на іншому боці вулиці дівчину з великою сумкою «Ел-Кей Беннетт». У ній – дві взуттєві коробки.

Якщо їй можна купити дві пари взуття, то чому ж мені не можна? За яким це правилом можна купити лише одну пару за раз? Ну це ж якийсь деспотизм.

– А що там з іншими вашими фінансами? – питає Дерек Сміт. – У вас є, приміром, неоплачені рахунки від магазинів?

– Ні, – відповідаю трохи гордовито. – Я оплатила їх кілька місяців тому.

– І відтоді нічого не витратили?

– Хіба дріб’язок якийсь. Майже нічого.

І взагалі, що таке ті дев’яносто фунтів? Якщо дивитися на речі масштабніше.

– Чому я, власне, про це допитуюся… – мовить Дерек Сміт. – Бо мені здається, що маю вас попередити. В банку тепер невеличка реструктуризація, і мій наступник, Джон Ґейвін, навряд чи ставитиметься до вашого рахунку так само спокійно, як я. Не впевнений, що ви добре усвідомлюєте, наскільки поступливим я був з вами.

– Справді? – перепитую я, не надто дослухаючись.

Ну от, наприклад, якби я почала курити… Я б могла запросто витратити дев’яносто фунтів на цигарки, навіть не замислюючись про це, правда ж?

І взагалі, подумати лишень, скільки грошви я заощадила завдяки тому, що не курю. Запросто можна собі дозволити одну маленьку пару взуття.

– Він дуже вправний менеджер, – просторікує Дерек Сміт. – Але страшенно… суворий. Поступливість – не найяскравіша його риса.

– Еге ж, – неуважно киваю я.

– Я, безперечно, радив би вам негайно ліквідувати вашу заборгованість, – каже він, відпиваючи ковток кави. – А скажіть-но, ви вже щось зробили, щоб забезпечити себе на пенсії?

– Еммм… Я сходила до того незалежного консультанта, якого ви порекомендували.

– А документи заповнили?

Я неохоче зосереджуюся на розмові.

– Ну, я саме обмірковую свої варіанти, – пояснюю я, прибираючи мудре обличчя фінансового експерта. – Ви ж розумієте, немає нічого гіршого, ніж у поспіху невдало інвестувати гроші. Особливо коли мова йде про щось таке важливе, як пенсія.

– Цілком слушно, – відказує Дерек Сміт. – Утім, не надто довго розмірковуйте, гаразд? Гроші самі себе не заощадять.

– Розумію! – озиваюсь я, ковтаючи капучино.

О Господи, тепер мені стає трохи ніяково. Може, він має рацію. Може, варто мені вкласти ті дев’яносто фунтів у пенсійний фонд, замість купувати ще одну пару взуття.

Одначе, з іншого боку, ну який зиск у пенсійному фонді від дев’яноста фунтів? Вони ж не зможуть забезпечити моєї старості, правда ж? Ті мізерні дев’яносто фунтів. І взагалі, доки я постарію, весь світ може згинути від якогось апокаліптичного вибуху абощо.

А пара взуття – це щось таке реальне, що можна потримати в руці…

Ой, до біса все! Куплю.

– Містере Сміт, мені треба йти, – відрубую я, поставивши склянку. – Маю дещо… зробити.

Тепер, коли все вже вирішено, я мушу повернутися туди якомога скоріше. Хапаю свою фірмову сумку і кладу на стіл п’ятірку.

– Була рада побачитись. І щасти вам на пенсії.

– Вам також хай щастить, Ребекко, – ласкаво всміхається мені Дерек Сміт, – але пам’ятайте, що я сказав. Джон Ґейвін не буде панькатися з вами так, як я. Тож просто… будьте обачні, гаразд?

– Неодмінно! – радісно обіцяю я.

І чимшвидше поспішаю вулицею назад до «Ел-Кей Беннетт», ледь стримуючись, щоб не побігти.

Гаразд, щиро кажучи, можливо, мені й не треба було купувати тієї клементинової пари. Її не зовсім можна назвати доконечною. Але коли я її приміряла, мені спало на думку, що насправді я не порушую своїх нових правил. Річ у тому, що вони мені будуть потрібні.

Зрештою, в якийсь момент мені знадобиться нове взуття, правда ж? Взуття всім потрібне. І, звичайно, набагато розумніше купити зараз щось стильне – те, що мені справді подобається, ніж чекати, доки моя остання пара зітреться остаточно. А потім у жодній крамниці не знайдеш нічого доброго. Це справжня мудрість. Це ніби… застрахуватися від ризиків на взуттєвому ринку.

Я виходжу з «Ел-Кей Беннетт», радісно обхопивши дві нові блискучі сумки, огорнута теплим, радісним сяйвом. Я не маю наміру йти додому, тож вирішую зазирнути в «Даруй радість» на другому боці вулиці. Це одна з тих крамниць, де продаються рамки Сьюз, і це вже стало моєю звичкою – зазирати сюди щоразу, як тут проходжу, просто щоб побачити, чи не купує їх хтось.

Я з дзенькотом розчиняю двері й усміхаюся продавчині, що скидає на мене очима. Це така чудова крамниця. Тепла, запашна і сповнена всіляких чудових штук: поличок із хромованого дроту, скляних таць з вирізьбленими візерунками… Я прослизаю повз стенди з записниками у світло-бузкових шкіряних обкладинках, заглядаю вгору – і ось вони! Три пурпурові твідові рамки, зроблені Сьюз! Мене й досі охоплює такий захват, як я їх бачу.

Боже мій! Мене накриває радісне збудження. Там стоїть покупчиня… і тримає одну з рамок. Вона справді її тримає!

Якщо вже говорити зовсім чесно, я ще жодного разу не бачила, щоб хтось купував бодай одну рамку від Сьюз. Тобто я розумію, що їх, либонь, купують, бо вони продаються, але ніколи цього не бачила. Господи, як же круто!

Я тихенько йду вперед, а покупчиня перевертає рамку і хмуриться, побачивши ціну, аж мені в грудях щось здригається.

– Просто прекрасна фоторамка, – кажу я мимохідь. – Дуже незвичайна.

– Так, – згоджується вона… і кладе її на полицю.

«Ні! – розпачливо думаю я. – Ану, візьми назад!»

– У наш час так складно знайти гарну рамку, – проваджу я далі. – Ви так не думаєте? А коли вже знайшли, треба просто… хапати її! Доки хтось інший не забрав.

– Еге, мабуть, – каже покупчиня, піднімає прес-пап’є і знову хмуриться, побачивши ціну.

А потім узагалі йде кудись. От що я можу вдіяти?

– Ну а я, мабуть, візьму собі, – голосно кажу я, беручи рамку. – Це буде просто чудовий подарунок. Хоч для чоловіка, хоч для жінки… Адже фоторамки потрібні кожному, правда ж?

Та покупчиня, здається, на мене зовсім не зважає. Але то нічого: коли вона побачить, як я купую рамку, може й передумати.

Я поспішаю до каси, і жінка за нею всміхається мені. Гадаю, вона власниця магазину, бо я бачила, як вона екзаменувала працівників і домовлялася з постачальниками (не те щоб я часто сюди заходила, це просто збіг).

– І знову вітаю вас, – каже вона. – Вам ці рамки справді полюбились, еге ж?

– Так, – голосно відповідаю я. – Ще й за таку дивовижну ціну!

– Але та покупчиня розглядає скляний графин і навіть не слухає.

– Скільки ви їх уже накупили? Штук, мабуть, із… двадцять?

Що? Моя увага повертається до власниці магазину. Що вона таке верзе?

– Чи навіть тридцять?

Я шоковано дивлюся на неї. Вона що, стежить за мною весь час, коли я сюди заходжу? Хіба це не заборонено законом?

– Ціла колекція! – люб’язно додає вона, загортаючи рамку в папір.

Я маю щось сказати, бо інакше вона вирішить, що всі рамки Сьюз купую я, а не клієнтура. Це ж просто смішно. Я вас благаю, три десятки! Я купила лише штуки… чотири. Ну, може, п’ять.

– У мене їх не так уже й багато! – хутко відповідаю. – Мабуть, ви мене плутаєте з… кимось іншим. І взагалі, я не лише по рамку прийшла! – весело сміюся, щоб показати, якою кумедною мені здається сама думка про це. – Мені, правду кажучи, треба ще трохи… оцього.

Я навмання хапаю кілька великих різьблених дерев’яних літер з найближчого кошика і простягаю їй. Вона осміхається й одну за одною розкладає літери на обгортковому папері.

– П… Т… Р… Р…

Продавчиня завмирає, спантеличено розглядаючи літери.

– Ви намагалися скласти слово «Пітер»?

О Боже правий! Хіба речі завжди купують навіщось?

– Емм… так, – відповідаю я. – Це для мого… мого хрещеника. Йому незабаром буде три.

– Як мило! Тоді отак. Додамо І та Е, відкладемо зайву Р…

Жіночка дивиться на мене турботливо, ніби на розумово відсталу. І, як на мене, має цілковиту рацію, бо я не можу скласти з букв слово «Пітер», а це ім’я мого хрещеника.

– З вас… 48 фунтів, – каже вона, і я дістаю гаманець. – Знаєте, коли купите щось на 50 фунтів, отримаєте в подарунок ароматизовану свічку.

– Справді?

Я зацікавлено дивлюся на жінку. Мені не завадила б свічка з приємним запахом. І лише за якихось два фунти…

– Напевне, я щось зможу знайти… – припускаю я, обводячи поглядом магазин.

– Складіть з дерев’яних літер повне ім’я свого хрещеника, – радить мені власниця магазину. – Яке в нього прізвище?

– Гм, Уїлсон, – ляпаю я, не замислюючись.

– Уїлсон, – на мій жах, вона починає порпатися в кошику. – У… Л… Ось О…

– Загалом… – кажу я хутко, – загалом, краще не треба. Бо… бо… його батьки розлучаються, і він може змінити прізвище.

– Справді? – перепитує власниця магазину й зі співчутливим обличчям кидає літери назад до кошика. – Як жахливо. То між ними тепер ворожнеча?

– Так, – відповідаю я і роззираюся по крамниці, шукаючи, чого б мені ще купити. – Страшенна. Його… його мати втекла з садівником.

– Ви серйозно? – власниця магазину витріщається на мене, і я раптом помічаю, що пара поблизу також мене слухає. – Вона втекла з садівником?

– Він був… надзвичайно спокусливий, – вигадую я далі, беру скриньку для прикрас і бачу, що вона коштує 75 фунтів. – Вона не могла стриматися. Чоловік застукав їх разом у сараї для інструментів. Хай там як…

– Господи милосердний! – говорить власниця магазину. – Це здається неймовірним!

– Це щира правда, – долинає з іншого кутка крамниці.

Що?

Я озираюся – жінка, що розглядала рамки Сьюз, іде до мене.

– Ви, здається, говорите про Джейн із Тімом? – каже вона. – Просто жахливий скандал, правда ж? А втім, мені здавалося, що їхнього малого звати Тобі.

Я витріщаюся на неї, не годна вимовити й слова.

– Можливо, Пітер – це його церковне ім’я, – припускає власниця магазину і киває на мене. – Ось його хрещена.

– О, то це ви та хрещена! – вигукує жінка. – Так, чула я про вас.

Це все неправда. Такого не може бути.

– То, може, ви мені скажете, – жінка ступає до мене й довірливо стишує голос. – Чи прийняв Тім пропозицію Мод?

Я оглядаю крамницю. Запала тиша, всі чекають на мою відповідь.

– Так, прийняв, – кажу я обачно. – Прийняв.

– І як, вийшло? – нетерпляче допитується вона.

– Гм… ні. Взагалі, вони з Мод… ну… розсварилися.

– Справді? – жінка підносить руку до рота. – Розсварилися? Чому ж?

– О, ну розумієте… – белькочу я в розпачі. – Те та се… Мити посуд, усе таке… Гм… мабуть, заплачу готівкою, – я лізу в гаманець і кидаю на прилавок 50 фунтів. – Решти не треба.

– Вам свічку з яким ароматом? – питає власниця магазину. – На вибір є ваніль, сандал…

– Не треба нічого, – кажу я, поспішаючи до дверей.

– Стривайте! – відчайдушно кричить жінка. – Що сталося з Айваном?

– Він… емігрував до Австралії, – вигукую я, грюкаючи дверима.

Господи, заледве виплуталася. Мабуть, краще піду додому.

Діставшись рогу нашої вулиці, я спиняюсь і трохи перекладаю свої сумки. Точніше, складаю їх усі в одну фірмову від «Ел-Кей Беннетт» і втрамбовую, щоб не стирчали.

Не те щоб я їх ховала чи щось таке. Просто… мені більше подобається приходити додому лише з однією сумкою в руці.

Я неначе сподіваюся, що мені пощастить прослизнути у свою кімнату непомітно для Сьюз, але, коли відчиняю двері, бачу, як вона сидить на підлозі передпокою, щось пакуючи.

– Привіт! – вітається вона. – Купила взуття?

– Так, – радісно відповідаю я. – Те, що треба. Мій розмір і все таке.

– То погляньмо!

– Я піду… розпакую, – кидаю я ніби мимохідь і прямую до своєї кімнати, намагаючись здаватися спокійною.

Але я розумію, що на мені просто написано, що я винна. Навіть у кроках моїх відчувається провина.

– Бекс, – каже Сьюз раптом. – Що ще лежить у тебе в сумці? Там не лише пара взуття.

– У сумці? – я обертаюся, немов здивувавшись. – А, у цій сумці. Гмм… та так, кілька штучок… Ну, розумієш, дрібнички всякі…

Я винувато замовкаю, а Сьюз, згорнувши руки на грудях, дивиться на мене якнайсуворіше.

– Показуй!

– Гаразд, послухай, – спішно кажу я. – Я розумію, що ми домовлялися тільки про одну пару. Та, перш ніж розгніватися, просто поглянь, – я дістаю другу сумку «Ел-Кей Беннетт», відкриваю коробку й повільно витягаю клементинову сандалю. – Просто… подивись на це.

– О Боже мій! – видихає Сьюз, розглядаючи її. – Це просто… приголомшливо, – вона бере в мене сандалю й ніжно гладить м’яку шкіру, а потім знову стає суворою. – Але чи потрібні вони тобі?

– Так! – палко відповідаю я. – Принаймні… я запаслася на майбутнє. Ну, знаєш, це ніби… інвестиції.

– Інвестиції?

– Так. А ще це заощадження грошей, бо тепер, коли є вони, мені не доведеться витрачатися на взуття наступного року. Зовсім!

– Та невже? – підозріливо перепитує Сьюз. – Зовсім-зовсім?

– Абсолютно! Чесне слово, Сьюз, я житиму лише в цьому взутті. Мені більше нічого не доведеться купувати. Принаймні рік. А то й два роки!

Сьюз мовчить, і я кусаю губи, передчуваючи, що вона зараз накаже повернути їх до магазину. Проте вона все розглядає сандалі й торкається маленького клементинчика.

– Взуй-но їх, – просить вона раптом. – Я подивлюся!

З легким збудженням я витягаю другу сандальку, взуваю їх і… Вони просто бездоганні. Мої бездоганні клементинові черевички, просто як у Попелюшки.

– О, Бекс, – мовить Сьюз.

Можна більше нічого не говорити. Все написано в її подобрілих очах.

Чесне слово, іноді я шкодую, що не можу одружитися зі Сьюз.

Я кілька разів проходжуюся передпокоєм туди-сюди, Сьюз захоплено зітхає, потім залазить у велику фірмову сумку «Даруй радість».

– Так… а це що ти купила? – зацікавлено питає вона.

Сиплються дерев’яні літери, і вона починає розкладати їх на килимі.

– П-І-Т-Е-Р. Хто такий Пітер?

– Хтозна, – вагаюсь я, хапаючи сумку з «Даруй радість», доки вона не помітила там своєї рамки (одного разу вона побачила, як я купую її фоторамку в «Красі для всіх», страшенно розлютилась і сказала, що завжди готова зробити для мене рамку, якщо я цього схочу). – Ти знаєш когось на ім’я Пітер?

– Ні, – відповідає Сьюз. – Не пригадую… Але, можна завести кота й назвати його Пітером!

– Так, – збентежено кажу. – Можна… Хай там як, я краще піду збиратися на завтра.

– Ой, ти мені нагадала, – мовить Сьюз, дістаючи якийсь папірець. – Тобі Люк телефонував.

– Справді? – перепитую я, силкуючись приховати радість.

Коли Люк телефонує – то завжди приємна несподіванка, бо, чесно кажучи, він робить це не так уже й часто. Ну, він дзвонить, щоб домовитися про зустріч і все таке, а не просто побазікати. Іноді ще надсилає мені електронні листи, однак вони теж не надто схожі на базікання, а, скоріше… Ну, скажу вам, що вперше, отримавши такого листа, я була дещо шокована (але тепер я, можна сказати, чекаю на них).

– Він сказав, що заїде по тебе на студію завтра о дванадцятій. І «Мерседес» у ремонті, тож поїдете на «Ем-Джі-Еф».

– Справді? – повторюю я. – О, як круто!

– Уявляю, – всміхається мені Сьюз. – Розкішно, правда ж? Ага, він ще просив, щоб ти не набирала багато речей, бо в багажнику обмаль місця.

Я дивлюся на неї, і моя усмішка згасає.

– Що ти сказала?

– Не набирай багато речей, – повторює Сьюз. – Ну, розумієш, не бери забагато – може, одну маленьку сумку чи портплед…

– Я розумію, що таке «небагато речей»! – відповідаю я стривоженим, тремтливим голосом. – Але… я не можу!..

– Звісно, можеш.

– Сьюз, ти бачила, скільки в мене всього? – питаю я, іду до дверей своєї кімнати і рвучко їх розчиняю. – Адже… ти просто подивись.

Сьюз розгублено стежить за моїм поглядом, і ми вдвох утуплюємося в моє ліжко. Велика кислотно-зелена валіза напхом напхана. Поряд з нею височіє ще одна купа одягу. А я ж навіть не бралася до косметики й усього іншого.

– Я так не можу, Сьюз, – скиглю я. – От що мені робити?

– Потелефонувати Люкові й сказати йому? – пропонує Сьюз. – Попросити, щоб він винайняв машину з більшим багажником?

Якусь мить я мовчу. Намагаюсь уявити собі обличчя Люка, коли я скажу, що йому треба винайняти великий автомобіль, щоб скласти мій одяг.

– Річ у тому, – нарешті озиваюсь я, – що я не впевнена, чи зрозуміє він мене правильно…

У двері дзвонять, і Сьюз підводиться.

– Це зі «Швидкої доставки» – по мій пакунок, – пояснює вона. – Слухай, Бекс, усе буде гаразд. Просто… відклади кілька речей.

Вона йде відчинити двері й залишає мене розглядати захаращене ліжко.

Відкласти? Але що саме відкласти? Я ж не напакувала чогось непотрібного. Якщо прибрати випадкові речі, це зруйнує всю мою систему.

Ну ж бо. Мисли нестандартно. Рішення має знайтися.

Може, в мене вийде… крадькома приладнати причіп до машини, доки Люк відвернеться?

Або, може, вдягти всі мої речі, одна на одну, і пояснити, що мені трохи прохолодно…

О, це все безнадійно. Що мені робити?

Я, заглиблена в думки, йду з кімнати до передпокою, де Сьюз передає ретельно спакований згорток чоловікові у формі.

– Дуже добре, – каже він. – Будьте ласкаві, підпишіть отут… Здоровенькі були! – вітається він до мене, і я киваю у відповідь, тупо розглядаючи причеплений до його форми бедж із написом: «Що завгодно, куди завгодно, до завтрашнього ранку».

– Ось ваша квитанція, – каже чоловік до Сьюз і повертається, щоб іти.

Він уже на порозі, аж тут слова з його беджа починають доходити до моєї свідомості.

Що завгодно.

Куди завгодно

До завтра…

– Гей, стривайте! – вигукую я, коли двері от-от зачиняться. – Чи не могли б ви затриматися на хвилинку…

ТОВ «Парадигма – книжки для розвитку»

Сого-сквер, 695

Лондон W1 5AS

Міс Ребекка Блумвуд

Берні-роуд, 4, кв. 2

Лондон SW6 8FD

Шановна Бекі!

Дякую за Ваше голосове повідомлення. Я дуже рада чути, що робота над книжкою йде добре!

Ви, мабуть, пам’ятаєте: коли ми розмовляли два тижні тому, Ви запевнили мене, що я отримаю перший чорновий рукопис за кілька днів. Я впевнена, що Ви його вже надіслали – схоже, він загубився на пошті. Чи могли б Ви надіслати мені ще один примірник?

Щодо авторської фотокартки, можете вдягти все, що вважаєте за потрібне. Топ від «Аґнес Бі» цілком підійде, як і змальовані Вами сережки.

Я з нетерпінням чекаю на рукопис… і дозвольте мені ще раз нагадати, які ми раді й задоволені тим, що Ви пишете для нас.

З найкращими побажаннями

Піппа Брейді

Редактор

«ПАРАДИГМА: ДОПОМОЖЕМО ВАМ ДОПОМОГТИ СОБІ!»

ГОТУЄТЬСЯ ДО ДРУКУ: «Як вижити в джунглях» – поради від генерала Роджера Флінтвуда