Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 28

Річард Тозіер Ушивається

Річ почувався нібито доволі непогано, аж поки не почалася блювота.

Він вислухав усе, що йому розповів Майк Хенлон, сказав усі правильні слова, відповів на Майкові запитання, навіть сам поставив декілька власних. Він неуважно усвідомлював, що говорить одним зі своїх робочих Голосів – не якимсь із тих дивацьких, зухвалих, що ними він подеколи балакає в ефірі (його улюблений образ – секс-аудитор Перверс Барсет, принаймні поки що; позитивне сприйняття Перверса майже таке ж високе, як і реакція радіослухачів на Полковника Бафорда Слинь-Поцілуя, їхнього незмінного фаворита), а говорить Голосом соковитим, теплим, упевненим. Голосом: «Я-в-повнім-порядку». Звучав він пречудово, але то була брехня. Брехня така сама, як і всі решта його Голосів.

– Багато ти пам’ятаєш, Річе? – спитав у нього Майк.

– Дуже мало, – відповів Річ, а потім, після паузи: – Я гадаю, достатньо.

– Ти приїдеш?

– Я приїду, – сказав Річ і поклав слухавку.

Якусь мить він сидів за столом у своєму кабінеті, відкинувшись на спинку крісла, дивлячись крізь вікно на Тихий океан. Ліворуч, унизу, пара хлопчаків дуркували на своїх серфбордах, не сказати, щоб катались. Прибій був надто слабеньким, щоби насправді кататись.

Годинник на столі – дорогий світлодіодний кварцовий подарунок менеджера з одної рекордингової компанії – показував 17 : 09, 28 травня, 1985. Звісно, там, звідки телефонував йому Майк, зараз на три години пізніше. Уже сутеніло. На цій думці його пройняло гусячою шкірою, і Річ почав рухатись, робити щось.

По-перше, звичайно, він поставить якусь платівку – не нашукуватиме, просто вихопить наосліп з тисяч тих, якими заповнені полиці. Рок-н-рол був майже такою само важливою частиною життя Річа, як і його Голоси, і робити бодай щось без музики йому було важко – і що гучнішої, то краще. Платівка, яку він вихопив, виявилася ретроспективним виданням «Мотавна»73. Марвін Ґей, один із нових учасників гурту, який Річ подеколи називав «Найкращим Бендом Мерців», почав співати «До мене дійшли поголоски»74.

«Ууу-гуу, либонь, ди’уєшся, яким це чином я дізнавсь…»

– Непогано, – промовив Річ. Він навіть злегка посміхнувся. Справи, звісно, були погані і його цим добряче прибило, проте він відчував, що здатен з цим упоратися. Завиграшки.

Він почав збиратися для поїздки додому. І в якийсь момент у наступну годину йому дійшло, що з ним зараз так, ніби він уже помер, але якось йому було дозволено зробити всі кінцеві ділові розпорядження… не кажучи вже про організацію власного похорону. І Річ вирішив, що робить він усе це достатньо добре. Він зателефонував до своєї постійної тур-агентки, гадаючи, що зараз вона вже, либонь, десь на автомагістралі прямує додому, але все-таки зробив дзвінок про всяк випадок. На диво, він її впіймав. Річ пояснив їй, що йому потрібно, і вона попрохала його зачекати п’ятнадцять хвилин.

– Буду твоїм боржником, Керол, – сказав він. Вони просунулися від містера Тозіера й міс Фіні до Річа й Керол протягом останніх трьох років – душевно так, зважаючи на те, що вони ніколи не бачили одне одного в очі.

– Гаразд, розплачуйся, – промовила вона. – Можеш поговорити голосом Перверса Барсета для мене?

Навіть без паузи (якщо потрібна пауза, аби знайти Голос, він зазвичай не знаходиться взагалі) Річ почав:

– З вами секс-аудитор Перверс Барсет. Якось одного дня зайшов до мене приятель, він бажав знати, що найгірше, коли підчепиш СНІД…

Тон у нього трішечки понизився; натомість ритм у той же час пришвидшився, голос набув недбалої жвавості – то був суто американський голос, та все ж таки якимсь чином він асоціювався з образом заможного англійця з якоїсь британської колонії, по-своєму шалапутно-приємного, і тою ж мірою безтолкового. Річ не мав ані найменшого уявлення, хто такий насправді цей Перверс Барсет, але був упевнений, що той завжди вдягається у білі костюми, читає журнал «Есквайр» і п’є те, що подають у високих бокалах, таке, що пахне шампунем з кокосовим ароматом.

– Я відразу ж відповів йому: пояснювати своїй матері, як ти його підчепив від якоїсь гаїтянки. До наступної зустрічі, це Перверс Барсет, секс-аудитор, і нагадую: «Варто мені подзвонить, якщо в тебе не стоїть».

Керол Фіні зайшлася верескливим сміхом:

– Це перфектно! Перфектно! Мій парубок каже, що не вірить, ніби ти просто сам отак говориш різними голосами, він каже, що там у тебе мусить бути якийсь голосовий фільтр-пристрій чи щось на кшталт того…

– Просто талант, любонько моя, – сказав Річ. Перверс Барсет пропав. Натомість з’явився В. С. Філдс – циліндр, червоний ніс, штани-гольф і все таке інше. – Я такий переповнений талантом, що мушу закупорювати всі мої тілесні отвори, щоби він просто не витік, як… ну, щоб не кінчити.

Вона знову вибухнула верескливим реготом, а Річ заплющив очі. Він відчував зачатки головного болю.

– Будь така ласкава, любонько, подивися, що ти можеш зробити? – попрохав він, усе ще залишаючись В. С. Філдсом, і поклав слухавку посеред її сміху.

Тепер йому треба було перетворитися знову на самого себе, а це було важко – з кожним роком робити це ставало дедалі важче. Легше бути хоробрим, коли ти – не ти.

Він почав вибирати собі зручне взуття і вже майже взявся за кросівки, коли знову задзвонив телефон. Це виявилася знову Керол Фіні – повернулася в рекордний термін. Він відчув моментальну спонуку прибрати Голосу Бафорда Слинь-Поцілуя, та відкинув це бажання. Їй удалося дістати місце в першому класі на нічний безпересадковий рейс «Амерікен Ерлайнз» з міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса в Бостон. З Лос-Анджелеса він вилетить о 21 : 03 і близько п’ятої ранку прилетить у Логан75. Вранці ж о 7 : 30 вилетить «Дельтою» з Бостона і вже о 8 : 20 буде в Бенгорі, штат Мейн. Керол зарезервувала для нього в «Ейвісі»76 повнорозмірний седан, а від стійки «Ейвіса» в Бенгорському міжнародному аеропорту до міської межі Деррі всього лише двадцять шість миль77.

«Всього лише двадцять шість миль? – подумав Річ. – Тільки й того, Керол? Авжеж, мабуть, так – принаймні рахуючи в милях. Але ти не маєш жодного уявлення, як насправді далеко до Деррі, і я також. Але, Господи, Господи милостивий, я готовий це з’ясувати».

– Я не шукала готелю, бо ти не сказав мені, скільки збираєшся там перебувати, – додала вона. – Якщо ти…

– Ні, – заперечив він, – залиш мені самому цим зайнятися. – І тут вигулькнув Бафорд Слинь-Поцілуй: – Ти сущий персик, люубонько моя. Джоурдійський персик78, саамо собоу.

Він обірвав її, акуратно поклавши слухавку – завжди залишай їх, коли сміються, – і набрав 207-555-1212, номер довідкової служби штату Мейн. Йому потрібен був номер «Таун Хаусу» в Деррі. Господи, назва така з минулого. Він не згадував про деррійський «Таун Хаус»… скільки?… десять років? двадцять? Чи навіть років двадцять п’ять? Яким це не здається божевільним, але він гадає, що таки щонайменше двадцять п’ять, а якби не подзвонив Майк, він, мабуть, не згадав би про нього знову більше ніколи в житті. А були ж часи в його житті, коли він проходив повз те величне одоробало з червоної цегли щодня – а часто й пробігав повз неї, коли Генрі Баверз й Ригайло Хаґґінс і той інший, великий хлопець, Віктор Як-Там-Його, мчали навздогін, волаючи всі разом маленькі люб’язності на кшталт: «Ми те піймаємо, сракопикий! Ми те піймаємо, куцане хитросракий! Ми те піймаємо, підаре чотириокий!» Та хоч раз вони його впіймали?

Перш ніж Річ устиг пригадати, телефоністка вже питалася в нього назву міста.

– Деррі, будь ласка…

Деррі! Господи! Навіть саме це слово вчувалося чужинним, забутим на його губах; вимовити його було, немов поцілувати якусь древність.

– …у вас є номер «Таун Хаусу» в Деррі?

– Одну хвилиночку, сер.

«Безнадійно. Його вже нема. Знесли за якоюсь програмою оновлення міста. Перетворили на якийсь «Лосиний Хол» 79 , або на «Боулінг-Дром», або на центр ігрових автоматів «Фантастикон». А може, він згорів, коли скінчилися шанси для якогось торговця взуттям, що полюбляв курити в ліжку. Все пощезло, Річі, – так само, як ті окуляри, що ними так завжди полюбляв тебе діставати Генрі Баверз. Як там співається у тій пісні Спрінгстіна? Славні дні… проминули, мов дівчисько юне зморгнуло 80 . Яке юне дівчисько? Авжеж, Бев. Звісно ж, Бев…»

«Таун Хаус» міг і перемінитися, але аж ніяк не пощез, тому що в слухавці з’явився безбарвний голос робота і промовив: «Ваш… номер… 9… 4… 1… 8… 2… 8… 2. Повторюю… ваш… номер…»

Але Річ запам’ятав його з першого разу. То дійсно було задоволення, покласти слухавку посеред цього монотонного мурмотіння – легко було собі уявити захованого глибоко в землі глобального монстра довідкової служби Мамуні Белл81: весь у пітливих заклепках, з тисячами телефонних слухавок у тисячах членистих хромованих мацаків – така собі версія Доктора Восьминога, заклятого ворога Павука82. З кожним роком світ, у якому жив Річ, дедалі дужче вчувався якимсь наповненим електронними примарами велетенським будинком, де цифрові привиди й перелякані людські істоти жили в непростому співіснуванні.

«Усе ще стоїть. Перефразовуючи Пола Саймона, все ще стоїть після стількох років 83 ».

Він набрав готель, який востаннє бачив крізь окуляри в роговій оправі свого дитинства. Набирання номера 1-207-941-8282 виявилося фатально легким. Тримаючи слухавку біля вуха, він дивився на краєвид за широким вікном свого кабінету. Серферів уже не було; натомість пляжем тепер рука в руку, не поспішаючи, йшла якась пара. Ця пара могла б слугувати плакатом на стіні тієї туристичної агенції, в якій працювала Керол Фіні, такий ідеальний вона мала вигляд. Тобто якби не той факт, що обоє були в окулярах.

«Ми те піймаємо, сракопикий! Ми тобі розіб’ємо окуляри!»

«Кріс, – раптом скинулося в голові. – Прізвище в того було Кріс. Віктор Кріс».

О боже, це не було тим, що йому хотілося б пам’ятати, та ще таке прадавнє, але, здавалося, це не мало щонайменшого значення. Щось відбувалося глибоко в сховищах, там, углибині, де Річард Тозіер зберігав свою приватну колекцію Старих Золотих Хітів. Там відчинялися двері.

«От тільки там не диски, хіба ні? Там, углибині, ти не Річ Диски Тозіер, віртуозний диджей радіостанції «КЛАД» і Людина Тисячі Голосів, хіба не так? А те, що там відкривається… то не зовсім двері, хіба ні?»

Він спробував витрусити геть ці думки.

«Що варто пам’ятати, то це те, що я в порядку. Я в порядку, ти в порядку. Річ Тозіер у порядку. Не завадило б викурити сигарету, та й годі».

Він кинув чотири роки тому, але зараз варто було б покурити, атож.

«Там не диски, а мертвяки. Ти був глибоко їх поховав, але саме зараз там відбувається якогось роду землетрус і земля випльовує їх угору, на поверхню. Там, углибині, ти не Річард Диски Тозіер; там, углибині, ти просто Річі Чотириокий Тозіер, і ти зі своїми друзями, і ти такий переляканий, що відчуваєш, ніби твої яйця перетворюються на виноградне желе «Велч»84. І там не двері, й вони не відчиняються. Там розколюються домовини і вампіри, про яких ти думав, що вони мертві, знову вилітають на волю».

Сигаретку, лише одну. Навіть «Карлтон»85 згодилася б, заради Христа солодкого.

«Ми те піймаємо, чотириокий! Ми тобі ЗГОДУЄМО твій йобаний ранець!»

– «Таун Хаус», – озвався чоловічий голос з характерною для янкі вимовою; голос той пробіг через усю Нову Англію, Середній Захід і попід казино Лас-Вегаса, щоб досягти його вуха.

Річ запитав у голосу, чи може той зарезервувати для нього номер у «Таун Хаусі», починаючи з завтрашнього ранку. Голос відповів, що може, а потім запитав, на який термін.

– Не можу сказати. У мене… – Річ затнувся на якусь хвильку.

А що саме було в нього? Мисленими очима він побачив школярика з картатим ранцем, який втікає від грубих мугирів; він побачив хлопчика в окулярах, худенького хлопчика з блідим обличчям, яке немовби кричало: «Вдар мене! Нумо, давай, вдар мене!» кожному зустрічному хулігану. «Ось мої губи! Розтовчи їх мені об зуби! Ось мій ніс! Розкривав його добряче і зламай, якщо зумієш! Вгати по вуху, щоб воно розпухло, як цвітна капуста. Розсічи брову! Ось моє підборіддя, так і просить удару й нокауту! Ось мої очі, такі сині й такі величезні за цими ненависними, ненависними окулярами, за цими окулярами в роговій оправі, одна дужка яких тримається за допомогою клейкої стрічки. Розбий ці окуляри! Вжени скалку скла мені в око і замкни його тим навіки! Чорти забирай!»

Він заплющив очі й промовив:

– Розумієте, у мене бізнесова справа в Деррі. Я не знаю, скільки часу забере трансакція. Як щодо трьох днів, з опцією поновлення?

– З опцією поновлення? – перепитав із сумнівом готельний реєстратор, і Річ терпляче чекав, поки той переварить це в своїй голові. – О, я вас зрозумів! Це вельми добре!

– Дякую, і ще я… е… сподіваюся, ви зможете проголосувати за нас у листо’аді (заговорив Джон Фіцджералд Кеннеді). Джекі хоче… е… перео’ла’нати… е… Овальний кабінет, і я вже підготував ро’оту цілком гідну мого… е… брафа Боббі86.

– Містере Тозіере?

– Слухаю.

– Гаразд… хтось інший втрапив на нашу лінію на кілька секунд.

«Всього лиш один старий політик з ПДП, – подумав Річ. – З Партії Давно Померлих, якщо вам раптом стане цікаво. Хай вас це не хвилює».

Його пробрав дрож, але він знову собі відчайдушно нагадав: «Ти в порядку, Річе».

– Я теж почув, – сказав Річ. – Мабуть, лінії перемкнулися. То як там щодо того номера?

– О, з цим жодних проблем, – сказав клерк. – Бізнес у нас тут, у Деррі, ворушиться, хоча й не процвітає по-справжньому.

– Справді?

– О, ейа, – підтвердив клерк, і Річ знову здригнувся. І це він також був забув – це просте, характерне для півночі Нової Англії. «О, ейа», замість «так».

«Ми те піймаємо, гаденя!» – крикнув примарний голос Генрі Баверза, і Річ відчув, як усередині нього затріщали, відкриваючись, ще домовини; той сморід, що він вловив, був смородом не розкладених тіл, а розкладених спогадів, і в якомусь сенсі це було навіть гірше.

Він повідомив клерку в «Таун Хаусі» номер своєї картки «Америкен Експрес» і поклав слухавку. Потім він зателефонував програмному директору «КЛАД» Стіву Ковелу.

– Що трапилось, Річе? – спитав Стів. Останні рейтинги «Арбітрона»87 показували «КЛАД» на верхівці людожерського лос-анджелеського ринку ФМ-радіостанцій, тож відтак Стів перебував у пречудовому настрої – дякувати Богу за маленькі радощі.

– Ну, ти, можливо, пошкодуєш, що спитав, – сказав він Стіву. – Я вшиваюся.

– Вшива… – він дочув нахмуреність у голосі Стіва. – Здається мені, я тебе не вловлюю, Річе.

– Я мушу взути свої бугі-черевички88. Я від’їжджаю.

– Що ти маєш на увазі під «від’їжджаю»? Згідно з графіком, який я маю зараз перед собою, ти завтра в ефірі з другої дня до шостої вечора… точно так, як завжди. І зокрема, у тебе інтерв’ю в студії з Кларенсом Клемонсом о четвертій. Ти знаєш Кларенса Клемонса89, Річе? Той, що про нього можна сказати «нумо, подуй, Велетню»90.

– Так само як зі мною, Клемонс може поговорити з Майком О’Харою.

– Клемонс не бажає говорити з Майком, Річе. Клемонс не бажає говорити з Боббі Расселом. Він не бажає говорити зі мною. Клемонс великий фанат Бафорда Слинь-Поцілуя та Ваєта, вбивці-пакувальника. Він бажає говорити з тобою, друже мій. А я не зацікавлений у тому, щоб роздратований двохсотп’ятдесятифунтовий саксофоніст, якого колись було ледь не запросили до професійної футбольної команди, почав оскаженіло гасати по моїй студії.

– Я не пригадую, щоб він бодай колись скаженів, – сказав Річ. – Тобто ми зараз балакаємо про Кларенса Клемонса, а не про Кіфа Муна91.

У телефоні запала тиша. Річ терпляче чекав.

– Ти ж це несерйозно, правда? – нарешті запитав Стів. Тон у нього був жалібний. – Я маю на увазі, якщо тільки в тебе мати не померла щойно, чи тобі треба видаляти пухлину з мозку, чи щось інше подібне… таке називається підсиранням.

– Я мушу їхати, Стіве.

– То в тебе дійсно захворіла мати? Чи вона, боронь Боже, померла?

– Вона померла десять років тому.

– У тебе виявили пухлину в мозку?

– Навіть поліпа нема в прямій кишці.

– Це не смішно, Річе.

– Так.

– Ти поводишся, мов якийсь сучий аматор, і мені це не подобається.

– Мені це також не подобається, але я мушу їхати.

– Куди? Навіщо? У чому справа? Поясни мені, Річе!

– Дехто мені зателефонував. Дехто, кого я знав багато років тому. В іншому місці. Там колись відбувалося дещо. Я обіцяв. Ми всі пообіцяли, що повернемося туди, якщо те дещо почне відбуватися знову. І, я гадаю, воно почалося.

– Про яке це «дещо» ми говоримо, Річе?

– Мені б не хотілося про це розводитись. «А ще ти вважатимеш, що я сказився, якщо я розповім тобі правду: я не пам’ятаю».

– Коли ти дав ту знамениту обіцянку?

– Доволі давно. Влітку 1958 року.

Знов залягла довга пауза, і він зрозумів, що Стів Ковел намагається вирішити, чи Річ Диски Тозіер, він же Бафорд Слинь-Поцілуй, він же Ваєт-убивця-пакувальник тощо, тощо, його розігрує чи в нього трапився якогось роду розумовий розлад.

– Ти ж тоді мусив бути ще дитиною, – промовив Стів безживно.

– Виповнилося одинадцять. Дванадцятий минало.

Чергова довга пауза. Річ терпляче чекав.

– Гаразд, – промовив Стів. – Я пересуну графік – поставлю замість тебе Майка. Можу подзвонити Чаку Фостеру, щоб він відтягнув кілька змін, якщо, звісно, зможу знайти той китайський ресторан, у якому він наразі заліг. Я це зроблю тому, що ми з тобою разом пройшли довгенький шлях. Але я ніколи не забуду, як ти по-аматорському підвів мене, Річе.

– Ох, та годі з цим, – сказав Річ, а біль у голові дужчав. Він розумів, що робить; невже Стів насправді вірить, ніби ні? – Мені потрібно кілька вихідних днів, от і все. Ти поводишся так, немов я насрав на нашу ліцензію від Федеральної агенції зв’язку.

– Кілька вихідних днів для чого? Для возз’єднання з членами своєї скаутської ланки в Сортір-Фолзі в Північній Дакоті чи в Піхвагорбі в Західній Вірджинії?

– Мені так здається, що в Сортір-Фолз в Арканзасі, варначе, – промовив своїм глибоким, ніби з порожньої бочки, Голосом Бафорд Слинь-Поцілуй, але Стіва це не потішило.

– Тому що, коли тобі було одинадцять років, ти дав якусь обіцянку? Помилуй боже, діти не дають серйозних обіцянок в одинадцятирічному віці! І справа навіть не в тім, Річе, і ти це розумієш. Тут не якась страхова компанія; тут не якась юридична контора. Тут, який не є скромний, а шоу-бізнес, і ти це добре к-херам розумієш. Якби ти попередив мене хоч за тиждень, я б не тримав зараз в одній руці слухавку, а в іншій слоїк «Міланти»92. Ти буквально яйця мені прищемив у глухому куті, і сам це розумієш, а отже, не держи мене за дурня!

Стів уже мало не кричав, і Річ заплющив очі. «Я цього ніколи не забуду», – сказав Стів, і Річ вважав, що таки не забуде. Але Стів також сказав, що одинадцятирічні діти не дають серйозних обіцянок, а це вже аж ніяк не було правдою. Річ не міг пригадати, якою саме була та обіцянка – він не був певен, що бажає її згадати, – але вона була цілком серйозною.

– Стіве, я мушу.

– Йо. І я тобі сказав, що зможу з цим упоратися. Тож вперед. Вперед, ти, аматоре.

– Стіве, це просто смі…

Але Стів уже кинув слухавку. Річ поклав свою. Він уже було вирушив від телефону, коли той почав дзвонити знову, та, навіть не піднімаючи слухавки, Річ розумів, що це знову Стів, іще дужче розскаженілий, ніж до цього. Говорити з ним наразі було б зайвим; усе могло ще дужче погіршитися. Річ посунув повзунок на боці апарата, змусивши телефон замовкнути посеред дзвінка.

Він пішов нагору, витяг із комори дві валізи і, майже не дивлячись, заповнив їх сумішшю одягу: джинси, сорочки, спідня білизна, шкарпетки. Тільки пізніше Річу дійшло, що він не взяв нічого іншого, крім дитинячого одягу. Він зніс валізи на нижній поверх.

На стіні кабінету висів чорно-білий знімок Біг Сур авторства Ансела Адамса93. Річ відхилив цю картину на прихованих завісах, за нею містилася камера потайного сейфа. Відімкнувши сейф, Річ потягнувся рукою повз документи – ось тут його будинок, затишно розташований між скидовою лінією та зоною чагарникових пожеж94, ось двадцять акрів лісу в Айдахо, ось пачка акцій. Акції він купував нібито навмання – побачивши, що наближається Річ, його брокер миттю хапався за голову, – проте всі вони з роками поступово подорожчали. Подеколи Річ дивувався тій думці, що він майже – не зовсім, але майже – багата людина. І все завдяки рок-н-роловій музиці… і його Голосам, звичайно.

Будинок, акри, акції, страховий поліс, навіть копія останнього заповіту з розпорядженнями на випадок власної смерті. «Мотузки, які міцно прив’язують тебе до мапи власного життя», – подумалося йому.

Майнув раптовий імпульс вихопити запальничку «Зіппо» і все це підпалити, всю сучу тічку всяких отих «таким чином», «до відома всіх зацікавлених осіб» та «власник цього сертифіката наділяється». І він міг це зробити, авжеж. Документи в сейфі раптом перестали будь-що для нього значити.

А потім його пойняв перший жах, і в цьому не було нічого надприродного. То було просто усвідомлення: як це легко – обернути на сміття власне життя. Оце-то й було таким лячним. Просто підтягнути вентилятор до того, що ти роками нагромаджував, і ввімкнути того сучого сина. Легко. Спалити все або розвіяти геть, а потім просто вшитися.

Поза цими паперами, що були лише троюрідними свояками грошей, лежала реальна цінність. Готівка. Чотири тисячі доларів десятками, двадцятками і п’ятдесятками95. Вигрібаючи гроші, засовуючи до кишені джинсів, Річ загадувався, чи не знав він якимсь чином, що робить, коли клав сюди ці банкноти: п’ятдесят баксів одного місяця, сто двадцять іншого, а наступного, можливо, лише десятку. Отака заначка. Гроші на випадок, якщо доведеться вшиватися.

– Чорт, це ж лячно, – промовив він, сам ледве зауважуючи, що балакає вголос. Він неуважно дивився крізь велике вікно на пляж. Там було тепер порожньо, серфери зникли, молоде подружжя (якщо то дійсно було молоде подружжя) також уже пішли.

«Ах, авжеж, лікарю, тепер мені все пригадується. Пам’ятаєте, наприклад, Стенлі Юріса? Звісно, що так, закластися мені на власну шкуру… пам’ятаєте, як ми зазвичай отак казали, і думали, що то дуже круто? Ще старші хлопці кликали його Стенлі Урина. «Агов, Урино! Ти, йобаний христовбивцю! Куди це ти чешеш! ’кийсь з твоїх дружків-гоміків захотів у тебе відсмоктати?»

Річ затріснув дверцята сейфа і прихилив картину на місце. Коли він востаннє думав про Стена Юріса? П’ять років тому? Десять? Двадцять? Річ зі своїми батьками переїхав з Деррі навесні 1960-го, і як же швидко вицвіли всі ті обличчя його зграї, тієї жалюгідної зграйки лузерів з їх маленькою хаткою-клубом у тій місцині, що була відома тоді як Пустовище – кумедна назва для місця, де так пишно буяє всяка рослинність. Прикидалися дослідниками джунглів, чи «Морськими бджолами»96, які десь на атолі вирубують злітну смугу, відбиваючись тим часом від джапанів; прикидалися будівельниками дамби, ковбоями, космонавтами на якійсь порослій хащами планеті, та ким тільки вони не прикидалися, втім, як там воно не було, не варто забувати, чим усе те було насправді: то була схованка. Схованка від старших хлопців. Схованка від Генрі Баверза і Віктора Кріса, і Ригайла Хаґґінса, і решти таких. Якою ж зграєю невдах вони тоді були – Стен Юріс з його великим єврейським носом, Білл Денбро, котрий не міг вимовити нічого, окрім «Хей-йо, Сілвере!», без того, щоб не заїкатися так страшенно, що ти від цього ледве не обсирався собачим лайном, Беверлі Марш з її синцями і сигаретами, закоченими в рукав блузки, Бен Генском, котрий був таким величезним, що скидався на людську подобизну Мобі Діка97, і Річі Тозіер із його товстими окулярами, оцінками «А» в школі, нахабним язиком і обличчям, що буквально випрошувало, щоб його підрихтували до нових і цікавих форм. Чи існувала тоді назва для того, чим вони були? О, так. Завжди існувала. «Le mot juste»98. Для них «le mot juste» було – «слабаки».

Як воно повернулося, яким чином усе те повернулося… і тепер він стояв тут, у своєму кабінеті, тремтячи безпорадно, наче якийсь бездомний песик, накритий грозовою бурею, тремтячи тому, що серед того, що він згадав, були не лише друзі, з якими він колись тусувався. Були там і інші речі, речі, про які він не думав роками, які бриніли страхом під самісінькою поверхнею.

Криваві речі.

Темрява. Така темрява.

Той будинок на Нейболт-стрит, і Білл кричить: «Ти вб-б-бив мого брата, ти, йоб-б-бане п-п-падло!»

Він це згадав? Якраз достатньо, щоб не бажати згадати нічого більшого за це, але щодо цього міг би закластися на власну шкуру.

Сморід сміття, сморід лайна, і сморід чогось іще. Чогось гіршого за те й інше. То був сморід звіра, сморід того Воно, там, унизу, у темряві під Деррі, де безупинно гуркотіли ті машини. Він згадав Джорджа…

Але це вже було занадто, і він кинувся до ванної, дорогою перечепившись об крісло «Імз»99 так, що мало не впав. Він устиг… ледве-ледве. Проїхавшись, немов якийсь скажений брейк-дансер, на колінах по слизьких кахлях до унітаза, Річ ухопився за його береги і виблював геть усе, що було в його нутрощах. Бо навіть після цього воно не припинилося; раптом він побачив Джорджі Денбро так, наче востаннє бачив його лише вчора. Джорджі, який став тоді початком усього, Джорджі, якого було вбито восени 1957 року. Джорджі загинув відразу після того потопу, одну руку йому було вирвано з суглоба, а Річ був заблокував все це в себе в пам’яті. Але інколи ті речі повертаються, о так, насправді, вони повертаються, інколи вони повертаються.

Спазми минулися, і Річ наосліп потягнувся до кнопки змиву. Заклекотіла вода. Його ранню вечерю, виригану гарячими шматками, смачно засмоктало в унітаз.

У каналізацію.

У булькотіння, і сморід, і темряву каналізації.

Він закрив ляду, вперся в неї лобом і почав плакати. Це він уперше плакав відтоді, як у 1975 році померла його мати. Навіть не усвідомлюючи, що він робить, він підніс собі руки жменьками під очі, і контактні лінзи, які він носив, висковзнули і блищали в нього на долонях.

Через сорок хвилин, почуваючись вилущеним і ніби очищеним, Річ закинув валізи до багажника свого «ем-джі»100 й задом вивів автомобіль з гаража. Сутеніло. Він подивився на свій будинок з новими насадженнями, подивився на пляж, на воду, яка набрала кольору блідих смарагдів, прорізаних вузькою доріжкою кованого золота. І його охопила впевненість, що він ніколи нічого з цього більше не побачить, бо він уже ходячий мертвяк.

– А тепер я повертаюся додому, – сам собі прошепотів Річ Тозіер. – Їду додому. Боже, допоможи мені, я їду додому.

Він ввімкнув передачу й поїхав, знову відчуваючи, як легко виявилося прослизнути крізь негадані тріщини в тому, що він вважав міцним і щільним життям – як легко виявилося перебратися на темний бік, поринути з блакиті в чорноту.

З блакиті мирноти та в чорну чорноту, так, саме так і є. Де будь-що може очікувати.