Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 30
Частина перша. Давніша тінь
Розділ 3. Шість телефонних дзвінків (1985 рік)
4
ОглавлениеЕдді Каспбрак приймає ліки
Якщо б вам схотілося дізнатися все про американця або американку з середнього класу в той час, як до свого кінця прямує це тисячоліття, вам досить лише зазирнути до його чи її аптечної шафки – чи то так колись було казали. Але, боже мій, зазирніть-но до цієї, коли її зсувні дверцята відчиняє Едді Каспбрак, водночас милосердно відсовуючи геть своє біле, з витріщеними очима обличчя.
На верхній поличці «Анацин», «Екседрин», «Екседрин ПМ», «Контак», «Гелусіл», «Тайленол» і великий синій слоїк «Вікса», схожого на глибокі, задумливі сутінки під склом. Будуть там також флакон «Віварину», флакон «Серутану» («nature’s» прочитане навпаки, як наголошувалося в рекламі цього засобу в Лоренса Велка, ще коли Едді Каспбрак був зовсім крихітним хлопчаком) і два флакони «Магнезієвого молочка Філіпса» – звичайного, що смакує, як рідка крейда, і нового, з м’ятним запахом, що смакує, як рідка крейда, напахчена м’ятою. Є тут і великий флакон «Ролейдса», що по-дружньому тулиться до великого флакона «Торнсу», біля «Торнсу» стоїть флакон пігулок з помаранчевим смаком «Ді-гель». Ці схожі на тріо химерні скарбнички напхані замість даймів таблетками123.
Друга поличка, і зацініть вітамінки: тут вам і Е, тут вам і С, тут вам і С із шипшиною. Є тут і B простий, і В комплексний, і В-12. Є тут лізин, який має допомагати при подразненнях шкіри, і лецитин, який нібито щось робить з накопиченням холестерину всередині й навкруг Великого Насоса. Є тут залізо, і кальцій, і риб’ячий жир. Є пігулки мультивітаміну «одна-на-день», і мультивітамін «Міадек», і мультивітамін «Центрум». А на самій шафці згори стоїть велетенська пляшка «Геритолу»124, просто для певності.
Перейшовши відразу до третьої полички, ми знайдемо допоміжних гравців на полі чудодійних патентованих ліків. «Екс-лакс», «Маленькі пігулки Картера». Ці забезпечують рух пошти всередині Едді Каспбрака. Тут же поряд «Каопектат», «Пепто-Бісмол» і «Препарат Ейч» – на той випадок, якщо пошта рухатиметься занадто швидко чи надто болісно. Гігієнічні серветки «Такс» у слоїку з ґвинтовою кришкою потрібні, щоб підтримувати все в акуратності після того, як пошту буде доставлено, нехай то буде хоч адресований безіменному МЕШКАНЦЮ рекламний проспект (чи парочка їх), хоч велика спецкур’єрська посилка. Є тут і «Формула 44» від кашлю, «Ніквіл» і «Дрістан» від застуди, і велика пляшка касторової олії. Є тут бляшаночка «Сакретсів»125 на випадок, якщо Едді застудить собі горло, і є тут цілий квартет полоскань для рота: «Хлорасептик», «Сепакол», «Сепестат» у пляшечці з розпилювачем і, звичайно, старий добрий «Лістерин», часто імітований, але так ніколи до пуття й не відтворений126. «Візин» і «Мурин» для очей. «Кортейд» і мазь «Неоспорин» для шкіри (друга лінія захисту, якщо «Л-Лізин» не виправдає сподівань), тюбик «Оксі-5» і пластикова пляшка «Оксі-Вош» (бо, безумовно, Едді радше розлучиться з кількома центами, аніж збереже в себе трохи більше прищів), і ще є тетрациклінові пігулки.
І збоку, віддалік решти, згуртовані, наче злостиві змовники, стоять три пляшечки кам’яновугільно-дьогтьового шампуню.
Нижня поличка майже порожня, але те, що зберігається на ній, то серйозні речі – гаразд, можете пройтися там. На цих речах ви могли б злетіти вище за літак Бена Генскома і розбитися дужче за Турмана Мансона127. Тут валіум, перкодан, елавіл і дарвон. Також на цій нижній полиці є ще одна бляшаночка «Сакретсів», але льодяників у ній нема. Якщо ви відкриєте цю бляшаночку, знайдете в ній шість таблеток квілуду128.
Едді Каспбрак вірив у бойскаутське гасло.
Він увійшов до ванної кімнати, помахуючи синім саквояжем. Поставив його в раковину, розстебнув зіпер, а потім тремтячими руками почав зсипати туди і флакончики, і слоїки, і тюбики, і м’які пластикові пляшечки, і спрей-пляшечки. За інших обставин він виймав би їх обережно, одну річ по одній, але зараз не було часу на такі делікатності. Вибір, яким його вбачав Едді, був наскільки простим, настільки ж і брутальним: ворушитися і рухатись далі чи стояти на місці достатньо довго, аби почати думати, що ж воно усе це означає, і просто вмерти зі страху.
– Едді? – з нижнього поверху погукала Майра. – Едді, що ти там роообиш?
Едді вкинув до саквояжа бляшанку з черговими пігулками. Тепер аптечна шафка була порожньою, якщо не враховувати Майрин мідол і маленький, вже майже зужитий тюбик блістексу129. Едді на мить застиг, а потім ухопив і блістекс. Почав було закривати на саквояжі зіпер, завагався, а потім вкинув туди й мідол. Вона завжди зможе собі ще купити.
– Едді? – тепер уже з половини сходового прогону.
Едді довів зіпер до кінця і полишив ванну кімнату, тягнучи при стегні саквояж. Коротун з боязким, кролячого типу обличчям. Більша частина його волосся уже щезла; те, що залишилося, росло млявими, перистими латками. Саквояж своєю вагою помітно перехиляв його на один бік.
На другий поверх повільно видобувалася неймовірно огрядна жінка. Едді чув, як під нею, протестуючи, риплять сходинки.
– Що ти РООООООООБИШ?
Едді не потрібен був мозкоправ, який довів би йому, що, в певному сенсі, він одружений із власною матір’ю. Майра Каспбрак була велетенською. Коли Едді брав її за себе п’ять років тому, вона була всього лиш великою, але інколи Едді думав, що його підсвідомість уже тоді передбачала у ній потенціал для грандіозності; знає бог, його мати була громадищем. Дружина, досягнувши майданчика другого поверху, якимсь чином здавалася ще грандіознішою, ніж завжди. У білій, здутій кучугурами на грудях і стегнах нічній сорочці. З позбавленим макіяжу блідим, лискучим обличчям. Вигляд вона мала страшенно наляканий.
– Мушу поїхати на деякий час, – сказав Едді.
– Що ти таке кажеш «мушу поїхати»? Про що то був телефонний дзвінок?
– Ні про що, – сказав він, раптом ретируючись по коридору до їхньої гардеробної комори. Поставивши долі саквояж, він прочинив складчасті двері комори, відсунув убік півдюжини ідентичних чорних костюмів, що висіли там, виділяючись серед іншого, яскравішого одягу, немов якась грозова хмара. На роботі він завжди носив котрийсь із цих костюмів. Він нахилився в комору і, вдихаючи запах нафталіну й шерсті, витяг з-позаду одну з валіз. Розкрив її і почав скидати туди одяг.
На Едді впала тінь дружини.
– Що це все означає, Едді? Куди це ти збираєшся? Кажи мені негайно!
– Я не можу тобі сказати.
Вона стояла на місці й пильно дивилася на нього, намагаючись вирішити, що казати чи що робити далі. Думка просто згребти чоловіка в оберемок і закинути до комори, а потім притиснути двері спиною, поки йому не минеться це безумство, майнула Майрі у голові, але вона не була в змозі примусити себе так зробити, хоча їй би це безумовно вдалося; зростом вона була на три дюйми вища за Едді й важила десь на сотню фунтів більше за нього. Вона не могла придумати, що сказати чи зробити, тому що все це було абсолютно не схожим на її чоловіка. Вона навіть менш збентежилася б і перелякалася, якби, ввійшовши до їхньої вітальні, раптом побачила, що її новенький телевізор з великим екраном ширяє там у повітрі.
– Ти не можеш нікуди їхати, – почула вона власні слова. – Ти обіцяв узяти для мене автограф у Аль Пачино130.
Це прозвучало так абсурдно – знає бог наскільки, – проте наразі навіть такий абсурд був кращим, ніж ніщо.
– Ти його й так отримаєш, – відповів Едді. – Повезеш його сама.
Ох, ще новий страх додався до того, що й так уже клубився в її бідній, замороченій голові. Вона видала безпорадний скрик.
– Я не можу… Я ніколи…
– Ти мусиш, – сказав Едді. Тепер він роздивлявся своє взуття. – Більше нема кому.
– Жодна з моїх уніформ на мені більше не сидить! Усі занадто тісні в цицьках!
– Нехай Долорес розшиє якусь із них, – промовив він невблаганно.
Закинувши назад дві пари туфель, Едді знайшов пусту коробку і вмостив до неї третю пару. Добрі чорні туфлі, надовго ще годящі, але на вигляд трішки зношені, щоб узувати їх на роботу. Коли заробляєш собі на життя, розвозячи багатіїв по Нью-Йорку, чимало з них знамениті багатії, усе на тобі мусить мати правильний вигляд. Ці туфлі вже не мали правильного вигляду… але він припускав, що там, куди він зібрався, вони якраз згодяться. І для того хтозна-чого, що йому доведеться робити, коли він туди дістанеться, також. Може, Річі Тозіер зможе…
Але тут наперла грізна чорнота і Едді відчув, як йому починає стискати горло. Він усвідомив з непідробною панікою, що був спакував цілу бісову аптечну крамничку, але забув найважливішу з усіх річ – свій інгалятор – на першому поверсі, на кришці стереосистеми.
Він затріснув і замкнув валізу. Озирнувся на Майру, яка стояла в коридорі, притискаючи руки до короткої колони свого горла так, ніби це в неї трапився напад астми. Вона дивилася на нього з обличчям, сповненим розгубленості й переляку, і він міг би відчути жаль до неї, якби його серце не було уже таким переповненим страхом за самого себе.
– Що трапилося, Едді? Хто то тобі телефонував? У тебе якісь негаразди? Це ж так і є, скажи? У які негаразди ти втрапив?
Він підійшов до неї з замкненим саквояжем в одній руці й валізою в іншій, тепер уже, коли вантаж більш-менш врівноважився, тримаючись прямо. Майра стала в нього на шляху, заступивши сходи, і спершу він подумав, що вона не відступить. Потім, коли його обличчя вже мало не врізалося в м’який бар’єр її грудей, вона дала йому дорогу… з острахом. А коли він її, навіть не стишивши ходи, проминав, Майра вдарилась у жалюгідні сльози.
– Я не можу возити Аль Пачино! – репетувала вона. – Я вріжуся в дорожній знак «стоп» чи ще у щось. Я знаю, так і трапиться. Едді, мені жааассско!
Він поглянув на годинник «Сет Томас»131 на столику біля сходів. Двадцять хвилин по дев’ятій. Клерк «Дельти» голосом, наче з консервної бляшанки, повідомив Едді, що він уже запізнився на останній рейс у Мейн – той відбув з «Ла Гвардії»132 о восьмій двадцять п’ять. Він зателефонував в «Амтрак» і з’ясував, що в них є пізній потяг на Бостон, відходить об одинадцятій тридцять з вокзалу «Пенн»133. Цей потяг довезе його на Південний вокзал134, звідки він зможе взяти таксі до контори «Кейп-Код лімузини» на Арлінгтон-стрит. За роки «Кейп-Код»135 і компанія Едді «Королівський герб» напрацювали дружні й взаємокорисні стосунки. Короткий дзвінок у Бостон до Батча Каррінгтона забезпечив йому транспорт на північ – Батч сказав, що в нього на Едді чекатиме заправлений «кадилак». Отже, їхатиме він з шиком і без клієнта-мудака на задньому сидінні, який засмерджує повітря товстою сигарою та розпитує в Едді, чи не знає він, де тут можна дістати дівку або кілька грамів кокаїну або й те, й інше разом.
«Поїду з шиком, гаразд, – подумав він. – Єдиний спосіб дістатися туди з більшим шиком, це якби тебе повезли в катафалку. Але не хвилюйся, Едді, – можливо, саме так ти звідти повертатимешся. Звісно, якщо від тебе залишиться достатньо, щоб зібрати докупи».
– Едді?
Дев’ята двадцять. Ще доволі часу, аби побалакати з Майрою, доволі часу, щоб виявити до неї сердечність. Ах, але наскільки краще було б, якби це трапилося в такий вечір, коли вона грає у віст, якби він міг просто вислизнути, залишивши записку під магнітиком на дверцятах холодильника (усі свої записки Майрі він залишав на дверцятах холодильника, бо там вона їх ніколи не проминала). Зникнути – наче якийсь утікач – було б недобре, але так, як зараз, було навіть гірше. Це було, ніби ти знову змушений полишити дім, і було це так само важко, як і тоді, коли він був змушений робити це тричі.
«Інколи дім – це там, куди прагнеш душею, – думав сумбурно Едді. – Я в це вірю. Мудрець Боббі Фрост казав, що дім – це те місце, куди приходиш і тебе там мусять прийняти136. На жаль, це також те місце, звідки, якщо ти туди потрапив, тебе ніколи не захочуть відпустити».
Він стояв на верхній сходинці, тимчасово втративши здатність рухатися, сповнений страхів – повітря шумно входило й виходило крізь те вушко голки, на яке перетворилася його гортань, – і дивився на свою дружину в сльозах.
– Ходімо зі мною донизу, і я розповім тобі, що можу, – сказав він.
Едді поставив свій багаж – у саквояжі ліки, у валізі одяг – у передпокої перед вхідними дверима. І тоді пригадав іще дещо… чи радше дух його матері, котра померла багато років тому, але все ще часто до нього балакала, нагадав йому.
«Ти ж знаєш, Едді, варто тобі промочити ноги, ти завжди застуджуєшся – ти не такий, як решта людей, у тебе дуже слабкий організм, ти мусиш берегтися. Ось тому в дощ ти завжди мусиш взувати калоші».
У Деррі часто дощило.
Едді відчинив комору в передпокої, зняв з гачка, на якому вони висіли акуратно упаковані в пластиковий пакет, свої калоші й поклав їх до валізи з одягом.
«Оце ти гарний хлопчик, Едді».
Вони з Майрою саме дивилися телевізор, коли лайно потрапило у вентилятор. Едді увійшов до вітальні й натиснув кнопку, якою опускався настінний екран телевізора «М’юрелвіжн» – екран той був таким величезним, що Фрімен МакНіл щосуботи скидався там на гостя з Бробдінгнегу137. Він підняв телефонну слухавку і викликав таксі. Диспетчер сказав йому, що це, либонь, забере п’ятнадцять хвилин. Едді відповів, що не вбачає в цьому проблеми.
Поклавши слухавку, він ухопив з їхнього дорогого програвача компакт-дисків «Соні» свій інгалятор. «Я витратив півтори тисячі баксів на цю першокласну звукову систему, щоб Майра не пропустила жодної золотої нотки зі своїх дисків Беррі Менілоу і Найкращих хітів «Сюпрімз»», – подумав він і відразу ж відчув себе винним138. Це було несправедливо, і він збіса чудово це розумів. Майра залишалася б такою ж щасливою зі своїми старими, подряпаними платівками, якою вона є тепер з лазерними дисками розміром як сингли на сорок п’ять обертів, так само як вона залишалася б щасливою, живучи в їхньому маленькому чотирикімнатному помешканні у Квінзі, аж поки вони обоє постаріють і посивішають (а якщо казати правду, у самого Едді Каспбрака вже трохи присніжило на вершечку). Він купив цю шикарну звукову систему з тієї ж причини, що купив і цей дім на Лонг-Айленді, в якому вони обоє подеколи перекочувалися, наче дві останні горошини в бляшанці: тому, що він мав змогу, і ще тому, що то були способи вгамувати м’який, зляканий, часто збентежений і завжди затятий голос його матері; способи оголосити їй: «Я цього досяг, Ма! Подивись на все це! Я цього досяг! А тепер чи не зробиш таку ласку, Христа ради, чи не заткнешся ти хоч на якийсь час?»
Едді, немов той, що імітує самогубство, вставив інгалятор собі до рота і натиснув клапан. Клуб жахливого лакричного смаку скипів і покотився йому в горло, Едді вдихнув на повні груди. Він відчув, як його майже вже замкнені дихальні протоки почали відкриватися знову. Почала слабшати здавленість у грудях, і раптом він почув у голові голоси, голоси-привиди.
«Хіба ви не отримали записку, яку я вам передала?»
«Я її отримав, місіс Каспбрак, але…»
«Ну в такому разі, якщо ви не вмієте читати, тренере Блек, дозвольте мені повідомити вам уголос. Ви готові?»
«Місіс Каспбрак…»
«Добре. Отже, слухайте, з моїх губ у ваші вуха. Готові? Мій Едді не може займатися фізкультурою. Я повторюю: він НЕ може займатися фізкультурою. Едді вельми тендітний, тож якщо він бігатиме… або стрибатиме…»
«Місіс Каспбрак, у моєму кабінеті є довідка з результатами останнього медогляду Едді – це вимоги штату. Там сказано, що Едді трохи дрібненький як для свого віку, але в усьому іншому він абсолютно нормальний. Крім того, я телефонував вашому сімейному лікареві, просто щоб перевірити, і він підтвердив…»
«Ви хочете сказати, що я брешу, тренере Блек? Це так? Гаразд, ось він! Ось сам Едді, стоїть просто біля мене! Хіба ви не чуєте, як він дихає? ХІБА не чуєте?»
«Мамо… прошу… зі мною все в порядку…»
«Едді, краще помовч. Я навчала тебе поводженню. Не перебивай, коли говорять старші».
«Я чую, місіс Каспбрак, проте…»
«Чуєте? Добре! А то я було думала, що ви глухий! Прислухайтеся, це звуки, ніби ваговоз повзе вгору на низькій передачі, хіба ні? І якщо це не астма…»
«Мамо, я зможу…»
«Тихо, Едді, не перебивай мене знову. Якщо це не астма, тренере Блек, тоді я королева Єлизавета!»
«Місіс Каспбрак, вигляд у Едді часто життєрадісний і щасливий під час уроків фізкультури. Він любить грати в різні ігри, і бігає він доволі швидко. У нашій розмові з лікарем Бейнзом спливло слово «психосоматика». Мені цікаво, чи не розглядали ви таку можливість, що…»
«…що мій син божевільний? Ви це намагаєтеся мені сказати? ВИ НАМАГАЄТЕСЯ МЕНІ СКАЗАТИ, ЩО МІЙ СИН БОЖЕВІЛЬНИЙ????»
«Ні, але…»
«Він тендітний».
«Місіс Каспбрак…»
«Мій син дуже тендітний».
«Місіс Каспбрак, лікар Бейнз підтвердив, що не зміг знайти абсолютно ніяких…»
– …патологій, – закінчив Едді.
Спогад про ту принизливу розмову – його мати кричала на тренера Блека в спортзалі Деррійської початкової школи, тим часом як Едді, затамувавши подих, щулився біля неї, а інші діти, збившись під одним з баскетбольних кошиків, на це дивилися – повернувся до нього цього вечора вперше за багато років. І він аж ніяк не буде єдиним спогадом, розбудженим телефонним дзвінком Майка Хенлона, розумів Едді. Він передчував ще чимало інших, не менш поганих чи навіть гірших, як вони тісняться, штовхаючись, немов оскаженілі покупці на розпродаж у заторі дверей універсальної крамниці. Але скоро вони прорвуться крізь цей затор і потраплять усередину. І що вони знайдуть на продаж? Його здоровий глузд? Може, й так. За півціни. Пошкоджене димом і водою. Все мусить піти.
– Ніяких патологій, – повторив він, зробив глибокий, тремтливий вдих і сховав інгалятор до кишені.
– Едді, – озвалася Майра. – Прошу тебе, скажи мені, що все це означає!
На її пухких щоках сяяли доріжки сліз. Руки її нестримно спліталися одна навкруг одної, наче пара якихось безволосих, рожевих тварин у грі. Якось, незадовго перед тим, як зробити їй пропозицію, він був узяв подаровану йому Майрою фотографію і поклав її поряд з фотографією своєї матері, котра у віці шістдесяти чотирьох років померла від хронічної серцевої недостатності. Перед смертю його мати досягла живої ваги понад чотири сотні фунтів – чотириста шість, якщо точно139. Тоді вона вже була перетворилася на щось монструозне – її тіло, здавалося, складається лише з цицьок, заду і черева, поверх яких сидить брезкле, постійно стривожене обличчя. Але та фотографія матері, яку він поклав поряд з фотографією Майри, була зроблена у 1944 році, за два роки до його народження («Ти був дуже хворобливим малюком, – мама-привид прошепотіла йому в вухо. – Багато разів ми були зневірялися, що ти виживеш…»). У 1944 мати була ще доволі стрункою з її ста вісімдесятьма фунтами140.
Як сам підозрював, він вдався до такого порівняння, намагаючись востаннє зупинити себе перед скоєнням психологічного інцесту. Едді переводив погляд то на матір, то знову на Майру.
Вони могли бути сестрами – аж такою близькою була їхня схожість.
Едді дивився на два майже ідентичні знімки й обіцяв собі, що не скоїть такого безумства. Він знав, що хлопці на роботі вже жартують на тему Джека Тюльки і його дружини141, але ж вони ще не знають другої половини справи. Жарти й уїдливі зауваження витримати він зможе, але чи хочеться йому насправді стати клоуном у такому фройдистському цирку? Ні. Не хочеться. Він припинить стосунки з Майрою. Він відсторонить її делікатно, тому що вона насправді дуже ніжна й досвіду з чоловіками має навіть менше, ніж він з жінками. А вже потім, коли вона відпливе геть за обрій його життя, він, можливо, почне брати уроки гри в теніс, про які так довго мріяв,
(«вигляд у Едді часто життєрадісний і щасливий під час уроків фізкультури»)
або є ще оті абонементні квитки, що продають у тому готелі «Плаза», що біля ООН,
(«Едді любить грати в різні ігри»)
не кажучи вже про той спортивно-оздоровчий клуб, що відкрився на Третій авеню, навпроти його гаража.
(«Едді доволі швидко бігає він доволі швидко бігає коли вас тут нема доволі швидко бігає коли поряд нема нікого хто б нагадував йому який він тендітний і я бачу по його обличчю місіс Каспбрак що навіть зараз у свої дев’ять років він розуміє що найкраща послуга яку він може собі в цьому світі зробити це якомога швидше побігти будь-куди аби лиш у тому напрямку в якому ви не збираєтеся дозволити йому БІГТИ».)
Проте, зрештою, він усе одно одружився з Майрою. Зрештою, старі звичаї і старі звички просто виявилися надто сильними. Дім – це те місце, де, коли ти змушений туди прийти, тебе мають прикувати ланцюгом. Атож, він міг би відбитися від привида своєї матері. Це було б нелегко, але Едді був цілком певен, що він би з цим упорався, якби тільки це й потрібно було зробити. Майра особисто перехилила чашу терезів геть від незалежності. Майра прирекла його піклуванням, прицвяшила його уважністю, посадовила його на ланцюг ніжності. Як і його мати, Майра сягнула фінальної, фатальної глибини розуміння його характеру: Едді тим паче був тендітним, бо подеколи сам підозрював, що ніякий він не тендітний; Едді потрібен був захист від його власних непевних покликів до ймовірної хоробрості.
У дощові дні Майра завжди діставала з пластикового пакета в коморі його калоші й ставила при вішаку біля дверей. Біля тарілки з пшеничними тостами без масла кожного ранку стояла мисочка з чимсь, на побіжний погляд схожим на різнокольорові солодкі дитячі вівсяні пластівці, і що, за уважнішого погляду, виявлялося повним спектром вітамінів (більшість з яких зараз містилися в аптечному саквояжі Едді). Майра, як і мати, все розуміла, і таким чином йому не лишалося жодних шансів. Ще молодим, неодруженим він тричі йшов від своєї матері та тричі повертався додому до неї. Потім, через чотири роки після того, як мати померла в передпокої своєї квартири у Квінзі, заблокувавши вхідні двері так тотально, що хлопцям зі швидкої допомоги (викликаної сусідами знизу, коли вони почули той монструозний грюк, з яким місіс Каспбрак повалилася на фінальному відліку) довелося вламуватися до квартири крізь двері з чорних сходів на кухню, він повернувся додому вчетверте і востаннє. Тоді нарешті він повірив, що це останній раз – знову вдома, знову вдома, не з куркою чи вівцею; знову вдома, знову вдома, із Майрочкою-свинею142. Так, вона була свинею, але ж ніжною свинею, і він її кохав, і взагалі жодних шансів для нього не лишилося. Вона притягнула його до себе фатально-гіпнотичним зміїним оком розуміння.
Знову вдома назавжди – так він тоді подумав.
«Але, можливо, я помилявся, – думав він зараз. – Можливо, це не дім і ніколи це не було моїм домом; можливо, дім – це там, куди я мушу сьогодні їхати. Дім – це те місце, де, якщо ти туди дістався, ти врешті мусиш око-в-око стати в темряві проти тієї істоти?»
Він безпорадно затремтів, немов був вийшов на вулицю без калош і підчепив жахливу застуду.
– Едді, прошу!
Вона знов почала ридати. Сльози були її фінальною лінією захисту, тим самим, чим вони завжди були в його матері: вологою зброєю, яка паралізує, яка обертає доброту і ніжність на фатальні проломи у твоїй броні.
Та взагалі-то, він і не носив ніколи на собі якоїсь особливої броні – панцирний обладунок не вельми йому личив.
Сльози були чимсь більшим, ніж просто захистом, для його матері; вони були зброєю. Майра рідко користувалася своїми сльозами так цинічно… Утім, цинічно чи ні, але він усвідомив, що зараз вона намагається використати їх саме таким чином… і їй це вдається.
Він не міг їй цього дозволити. Надто легко подумати, як самотньо він почуватиметься, сидячи в тому потязі, який з гуркотом мчатиме його на північ до Бостона крізь темряву, валіза над головою, а саквояж з його патентованим зіллям між ніг, і страх опосідає йому груди, наче пачка нудотної мазі «Вікс». Занадто це легко – дозволити Майрі відвести його нагору й укохати там аспірином і розтиранням спиртом. І покласти його в ліжко, де вони зможуть (або не зможуть) зайнятися виразнішим різновидом кохання.
Але ж він пообіцяв. Пообіцяв.
– Майро, послухай-но мене, – промовив він голосом навмисне сухим, навмисне беземоційним.
Вона дивилася на нього вологими, беззахисними, наляканими очима.
Він подумав, що міг би зараз спробувати розповісти їй про те, як подзвонив Майк Хенлон і сказав йому, що знову почалося те саме, і так, він вважає, що більшість інших уже туди їдуть.
Але те, що він сказав, було набагато раціональнішим.
– Зранку найперше сходи в контору. Поговори з Філом. Скажи йому, що я змушений був поїхати, і Пачино повезеш ти…
– Едді, я ніяк не можу! – залементувала вона. – Він велика зірка! Якщо я заблукаю, він розкричиться на мене, я знаю, він розкричиться, він кричатиме, вони всі кричать, коли водій заблукає… і я… я розплачуся… може трапитися аварія… майже певне, трапиться аварія… Едді… Едді, ти мусиш лишитися вдома…
– Заради божої ласки! Припини це!
Вона зіщулилася від його голосу, вражена; хоча Едді стиснув у руці свій інгалятор, він не пустив би його в діло. Майра побачила б у цьому слабкість, яку могла б використати проти нього.
«Господи милий, якщо Ти там є, прошу, повір мені, коли я кажу, що не бажаю кривдити Майру. Я не бажаю завдати їй ані порізу, ані навіть синця. Але я обіцяв, ми всі пообіцяли, ми поклялися кров’ю, прошу, допоможи мені, Боже, бо я мушу це зробити…»
– Я ненавиджу, коли ти кричиш на мене, Едді, – прошепотіла вона.
– Майро, мені ненависно, коли я змушений це робити, – сказав він, і вона скривилася.
«Ну от, Едді, знову ти її образив. Чому б тобі просто не надавати їй стусанів, поганяти по кімнаті? Це, либонь, було б добросердіше. І швидше».
Раптом – можливо, саме думка про те, як ганяєш когось стусанами по кімнаті, викликала цей образ – він побачив обличчя Генрі Баверза. Це він уперше за багато років подумав про Генрі Баверза, і це жодним чином не вплинуло на його душевний стан. Жодним чином.
Він на мить заплющив очі, потім розплющив їх і сказав:
– Ти не заблукаєш, і він на тебе не кричатиме. Містер Пачино дуже добра людина, з поняттям.
Він ніколи в житті не возив Пачино, але заспокоїв себе розумінням, що принаймні емпірична статистика зараз на боці його брехні – популярна міфологія стверджує, ніби всі знаменитості гівнюки, але Едді достатньо їх перевозив, аби знати, що зазвичай це неправда.
Звісно, траплялися винятки з цього правила – і в більшості випадків ці винятки були справжніми монстрами. Він палко сподівався, що Пачино не один з таких.
– Він справді такий? – перепитала вона сором’язливо.
– Так. Саме такий.
– Звідки ти знаєш?
– Деметріос возив його рази два чи три, коли працював у «Мангеттен лімузині», – жваво відказав Едді. – Він розповідав, що містер Пачино завжди залишав на чай щонайменше сорок доларів.
– Мені було б байдуже, якби він залишив п’ятдесят центів, аби лише не кричав на мене.
– Майро, це ж легко, як раз-два-три. Перше, ти забираєш його завтра з «Сейнт-Реджиса» о сьомій вечора і везеш його до офісу «Ей-Бі-Сі»143. Вони перезаписують останній акт тієї п’єси, де Пачино грає – «Американський бізон», так, мені здається, вона називається. Друге, близько одинадцятої ти везеш його назад у «Сейнт-Реджис». Третє, ти повертаєшся в гараж, ставиш машину і розписуєшся в табелі про закінчення роботи.
– І це все?
– Це все. Ти зможеш зробити це навіть стоячи на голові, Марті.
Зазвичай Майра хихотіла, коли звучало це пестливе прізвисько, але зараз вона лише поглянула на нього з болісною, дитячою серйозністю.
– А що, як він захоче поїхати десь повечеряти, замість того щоб повертатися в готель? Або випити десь? Або потанцювати?
– Не думаю я, щоб він захотів, але якщо захоче, ти його повезеш. Якщо схоже буде на те, що він збирається гуляти всю ніч, ти зможеш після півночі подзвонити Філу Томасу по радіотелефону. На той час у нього вже буде котрийсь вільний водій, щоб тебе підмінити. Перш за все я б ніколи не накидав тобі нічого подібного, якби в мене був вільний водій, але в мене два хлопці хворіють, Деметріос у відпустці, а всі інші повністю зайняті. Ти вже лежатимеш у затишку свого ліжка ще до першої ночі, Марті, – перша ночі це най-найпізніше. Я цілко-вито це тобі гарантую.
І на «цілко-вито» вона також не розсміялася.
Прокашлюючись, він нахилився вперед, упершись ліктями собі в коліна. Привид матері прошепотів зненацька: «Не сиди так, Едді. Це погано впливає на поставу й перетискає тобі легені. У тебе вельми тендітні легені».
Він знову сів прямо, сам мало усвідомлюючи, що так робить.
– Краще б це був останній раз, коли мені доведеться вести машину, – ледве не простогнала вона. – За останні два роки я перетворилася на таку коняку, і уніформа в мене має такий жахливий вигляд.
– Це єдиний раз, присягаюся.
– Хто тобі телефонував, Едді?
Немов за командою, по стіні майнуло світло; один раз просигналив клаксон, коли таксі завернуло на під’їзну алею. Едді омило полегшенням. Вони витратили п’ятнадцять хвилин на балаканину про Пачино замість Деррі, і Майка Хенлона, і Генрі Баверза, і це було добре. Добре для Майри, і для нього також добре. Він не бажав витрачати ані крихти часу на думки чи розмови про ті речі, хіба що тільки буде змушений це робити.
Едді підвівся:
– Це моє таксі.
Вона підвелася так швидко, що спіткнулась, наступивши на поділ власної нічної сорочки, і повалилась вперед. Едді її підхопив, але певну мить результат підлягав серйозним сумнівам, дружина переважувала його на сотню фунтів.
І вона знову почала ридати:
– Едді, ти мусиш мені розказати!
– Я не можу. Вже нема часу.
– Раніше ти нічого від мене не приховував, – тягнула вона.
– І зараз ні. Не зовсім. Я не пригадую всього. Поки що, принаймні. Чоловік, котрий дзвонив, він був – є – одним моїм старим другом. Він…
– Ти захворієш, – промовила вона у відчаї, йдучи слідом за ним до передпокою і передніх дверей. – Я знаю, так і буде. Дозволь і мені поїхати, Едді, будь ласка, я піклуватимуся про тебе, Пачино може взяти собі таксі чи ще щось, це йому не смертельно, що ти на це скажеш, гаразд? – голос її здіймався, ставав несамовитішим, і Едді вжахнувся від того, що вона ставала дедалі дужче й дужче схожою на його матір, на його матір, якою та виглядала в останні місяці перед своєю смертю: стара, товста й божевільна. – Я тертиму тобі спину і назиратиму, щоб ти прий мав свої пігулки… я… я допомагатиму тобі… я мовчатиму, якщо ти так захочеш, але ти можеш розповісти мені все… Едді… Едді, прошу тебе, не їдь! Прошу! Проооооошу!
Едді вже прямував широкими кроками до вхідних дверей, рухаючись наосліп, похиливши голову, рухаючись, наче людина, що йде проти сильного вітру. Він знову дихав з присвистом. Коли підхопив свої речі, йому здалося, ніби вони важать по сто фунтів. Він відчував на собі її пухкі рожеві долоні, як вони торкаються, обмацують, смикають з розпачливим бажанням, але без справжньої сили, намагаючись спокусити ніжними сльозами турботливості, намагаючись відтягнути його назад.
«Мені не вдасться цього зробити!» – подумав він безпорадно. Астма розгулялася ще гірше, гіршого нападу в нього не траплялося з дитинства. Едді потягнувся до дверної ручки, але йому здалося, ніби та від нього віддаляється, віддаляється в чорноту відкритого космосу.
– Якщо ти залишишся, я спечу тобі кавовий торт зі сметанним кремом, – лепетала вона. – Ми підсмажимо попкорн… Я приготую твою улюблену вечерю з індиком… Якщо хочеш, я приготую індика на завтра, на сніданок… Я зараз же почну… й підливку з тельбушків… Едді, прошу, мені страшно, ти мене так жахливо лякаєш!
Вона вхопилася за його комір і смикнула чоловіка назад, як ото кремезний коп хапає якогось підозрілого парубка, котрий намагається втекти. Останнім, згасаючим зусиллям Едді продовжував іти… і коли уже опинився абсолютно наприкінці своїх сил і здатності до спротиву, він відчув, що її хватка розтала.
Вона видала один фінальний скрик.
Його пальці зімкнулись на дверній ручці – якою благословенно прохолодною та була! Він потягнув, відкриваючи, двері й побачив надворі таксі «Чекер»144, посланця зі світу здорового глузду. Вечір був ясним. Яскраво сяяли зірки.
Він обернувся до Майри, у ньому сипіло й свистіло:
– Тобі треба зрозуміти, що це не те, що я сам бажаю робити, – сказав він. – Якби я мав вибір – взагалі будь-який вибір – я не поїхав би. Прошу, зрозумій це, Марті. Я їду, але я повернуся.
Ох, але ж це звучало як брехня.
– Коли? На скільки?
– На тиждень. Чи, може, днів на десять. Точно що не довше за це.
– На тиждень! – скрикнула вона, хапаючись за груди, наче примадонна в якійсь поганенькій опері. – На тиждень! На десять днів! Прошу, Едді! Проооооо…
– Припини, Марті. Гаразд? Просто припини.
На диво, вона послухалася: припинила і стояла, дивлячись на Едді своїми мокрими, набряклими очима, не сердита на нього, тільки в страху за нього і, так уже випадало, за себе. І, ймовірно, уперше за всі ці роки, впродовж яких він її знав, Едді відчув, що може кохати її беззастережно. Було то почасти відчуттям від’їзду? Він припускав, що так. Ні… можна те «припускав» змити геть. Він знав, що так і є. Він уже почувався чимсь, що живе по інший бік телескопа.
Але, мабуть, з цим усе гаразд. Що саме він мав на увазі? Те, що він нарешті вирішив, що кохати її – це нормально? Це нормально навіть попри те, що вона зовні схожа на його матір, коли його матір була молодшою, і навіть попри те, що вона їсть у ліжку «Бравні»145, коли дивиться «Хардкасл і МакКормік» або «Соколину гряду»146, і крихти завжди сиплються на його частину постелі, і навіть попри те, що вона не вельми й розумна, і навіть попри те, що вона спокійно мириться з тим, що він тримає свої ліки в аптечній шафці тому, що власні вона зберігає в холодильнику.
Чи може…
Чи може бути так…
Різні інші варіанти він так або інакше, у тому чи іншому настрої, уже був обмірковував упродовж своїх химерно переплетених життів у ролі сина, і коханця, і чоловіка; тепер же, на межі свого від’їзду з дому – і як це йому вчувалося, абсолютно востаннє, – Едді зринув у голові новий варіант, і бентежне зачудування обмахнуло його, ніби крило якогось великого птаха.
Чи може бути так, що Майра налякана навіть більше за нього самого?
Чи може бути так, як це бувало з його матір’ю?
З підсвідомості, наче загрозливо іскристий феєрверк, угору вистрелив інший спогад про Деррі. Тоді там була крамниця взуття в середмісті, на Централ-стрит. «Човник-Чобіток». Одного дня мати взяла його з собою туди – Едді подумав, що йому тоді не могло бути більше п’яти-шести років, – і наказала сидіти тихо й поводитися пристойно, поки вона вибере пару білих туфель для якогось весілля. Ну, отже, він і сидів тихо й поводився пристойно, поки його мати балакала з містером Ґарденером, одним з тамтешніх продавців, але ж йому було лише п’ять (чи, може, шість) років, тож, коли мати відхилила вже третю пару білих туфель, які їй показав містер Ґарденер, знуджений Едді пішов у дальній кут роздивитися на дещо ним там примічене. Спершу він було думав, що то просто великий ящик, поставлений сторчма. Підійшовши ближче, він вирішив, що це якогось роду письмовий стіл. І до того ж найбільш чудернацький письмовий стіл з усіх, які Едді бодай колись бачив. Такий вузесенький! Зроблений з блискучого полірованого дерева, з купою вихилястих викарбуваних ліній і різних різьблених штучок. А ще там були невисокі сходи з трьох східців, які вели просто на нього, а Едді ніколи не бачив стола зі східцями. Підійшовши впритул, він побачив прямо біля підніжжя цього «столу» якесь заглиблення, з одного боку кнопку, а поверх неї – фантастично! – щось точнісінько наче Космоскоп Капітана Відео147.
Едді обійшов стіл і там побачив табличку. Мабуть, йому було тоді таки не менше шести років, бо напис на ній він зміг прочитати, стиха шепотом промовляючи кожне слово.
ЧИ ПРАВИЛЬНО НА ВАС СИДИТЬ ВАШЕ ВЗУТТЯ? ПЕРЕВІРТЕ Й ПОБАЧИТЕ!
Повернувшись назад, він зійшов угору по трьох сходинках на невеличку платформу, і там встромив ступню в заглиблення при підніжжі цього взуттєвимірювача. Чи правильно сидять на ньому туфлі? Едді цього не знав, але дико бажав перевірити й побачити. Приклеївшись обличчям до гумової захисної маски, він натиснув кнопку. Йому затопило очі зеленим світлом. Едді ахнув. Він побачив ступню, що висіла всередині наповненого зеленим димом черевика. Він заворушив пальцями ноги, і пальці тієї ступні, яку він бачив, теж зразу ж заворушились – то були його пальці, авжеж, як він і очікував. А потім він збагнув, що бачить не тільки пальці; він бачить ще й свої кості також! Кості у власній ступні! Завівши великий палець ноги на другий, він схрестив їх (наче крадькома відхрещуючись від наслідків промовленої ним брехні) і моторошні кістки в цьому стопоскопі148 утворили Х, тільки не біле, а примарно-зелене. Він побачив…
І тут заверещала його мати, пронизливий звук прохромив тишу взуттєвої крамниці, наче втеклий ніж косарки, наче пожежна сирена, наче погибельна доля верхи на коні. Він відсахнувся сполоханим, збентеженим обличчям від візира й побачив, що вона чвалом несеться до нього через усю крамницю – роззута, лише в панчохах, з розвіяною позаду себе сукнею. Дорогою вона перекинула стілець і одна з отих штуковин для вимірювання стіп, що завжди лоскотали йому підошви, злетіла вгору149. Груди її колихалися, рот у неї перетворився на пурпурове О жаху. Услід її бігу обертались обличчя.
«Едді, злізь геть звідти! — репетувала вона. – Злізь звідти! Від тої машини в тебе буде рак! Злізь звідти! Едді! Еддіііііі…»
Він відсахнувся від тої машини, немов вона раптом розпалилася до червоного. У своєму панічному переляку він забув про невисокі сходинки позаду себе. П’ятами він стукнувся об першу і затримався там, повільно завалюючись спиною назад, руки його скажено крутились у повітрі, програючи битву за відновлення спливаючої рівноваги. Та хіба він не думав тоді з якоюсь божевільною радістю: «Зараз я впаду! Я дізнаюся, як воно, якщо впадеш і вдаришся головою! Ух, як мені підвезло!..»? Хіба він такого не думав? Чи це тільки цей чоловік накладає зараз свої власні своєкорисливі ідеї на те хтозна-що, яке його дитячий розум, де завжди бушували сумбурні припущення і напівусвідомлювані образи (образи, які втратили весь свій сенс заразом з їхньою яскравістю), що він думав тоді… або намагався думати?
У будь-якім випадку, це пусте питання. Він тоді не впав. Мати підбігла вчасно. Мати його підхопила. Він вдарився в сльози, але не впав.
На них усі дивилися. Він це пам’ятає. Він пам’ятає, що містер Ґарденер підібрав ту штучку для вимірювання стіп і совав маленькі повзунки на ній, перевіряючи, чи з ними все гаразд, тим часом як інший продавець поставив на місце перекинутий стілець і раз сплеснув долонями з насмішкуватою відразою, перш ніж знов начепити на себе приємно-нейтральний, крамарський вираз обличчя. Здебільша йому запам’яталися мокрі материні щоки і її гаряче, кисле дихання. Він пам’ятав, як вона шепотіла й шепотіла йому в вухо: «Не смій ніколи робити такого знову, не смій ніколи робити такого знову, не смій ніколи…» Це так його мати виспівувала, щоб відвернути негаразди. Це саме вона виспівувала за рік до того, коли дізналася, що нянька одного задушливо спекотного літнього дня повела Едді в публічний басейн у Деррі-парку – то було, коли страх ранніх п’ятдесятих перед поліомієлітом тільки-но почав згасати150. Мати витягла його з басейну, наказуючи, щоб він більше ніколи такого не робив, ніколи-ніколи, і всі діти тоді дивилися точно так, як зараз дивилися продавці з покупцями, і дихання в неї відгонило точно таким же кислим.
Вона потягла його з «Човника-Чобітка», з криками на продавців, що побачиться з ними всіма в суді, якщо з її хлопчиком станеться щось погане. Від переляку сльози в Едді текли раз по раз аж до полудня, а астма мучила весь день. Тієї ночі він довго пролежав без сну, загадуючись, що ж воно за таке той рак, чи гірший він за поліо, чи може він від нього вмерти, і, якщо так, скільки це забере часу і чи дуже боляче буде перед смертю. А ще Едді загадувався, чи потрапить він потім у пекло.
Загроза була серйозною, принаймні це він знав.
Вона так перелякалася. Ось чому він це знав.
Така нажахана.
– Марті, – промовив він через море років. – Ти подаруєш мені поцілунок?
Вона поцілувала його, в цей же час обійнявши так міцно, що йому застогнали кістки в спині. «Якби ми перебували у воді, – подумав Едді, – вона втопила б нас обох».
– Не бійся, – прошепотів він їй у вухо.
– Я нічого не можу з собою вдіяти! – рюмсала вона.
– Розумію, – сказав він, усвідомлюючи, що, хоча Майра обнімає його з кісткодробильною міцністю, напад астми у нього послабшав. З дихання пропала та свистяча нота. – Я розумію, Марті.
Таксист знову посигналив.
– Ти телефонуватимеш? – запитала вона боязко.
– Якщо зможу.
– Едді, прошу, ну чому ти не розкажеш мені, в чому справа?
А що, якби він розказав?
Вона би заспокоїлася?
«Марті, цього вечора я отримав дзвінок від Майка Хенлона і ми трішки побалакали, але все, про що ми говорили, звелося до двох речей. “Те саме почалося знову”, – сказав Майк. “Ти приїдеш?” – спитав Майк. І тепер у мене лихоманка, Марті, тільки це та лихоманка, якої не приглушити аспірином, і в мене задуха, з якою не здатен впоратися той клятий інгалятор, тому що ця задуха не в горлі й не в легенях – вона в мене кругом серця. Я повернуся до тебе, Марті, якщо зумію, але почуваюся я, наче людина, що стоїть перед жерлом старої шахти, повної обвалів, які тільки-но й чекають, щоб трапитись, стоїть там і каже “прощавай” денному світлу».
Так – бігме, так! Це вже напевне поверне спокій її душі.
– Ні, – промовив він. – Гадаю, я не можу розказати тобі, в чому справа.
І перш ніж вона встигла сказати ще щось, перш ніж вона встигла розпочати знову («Едді, вилізь з того таксі! Від нього в тебе буде рак!»), він вирушив геть від неї, швидше і швидше. На той момент, коли він дістався машини, він уже мало не біг.
Вона так і стояла в одвірку, коли таксист здавав задом на вулицю, так і стояла там, коли вони вирушили в бік міста – велика темна жіноча тінь, вирізана зі світла, що лилося з їхнього будинку. Він їй помахав і подумав, що вона також підняла руку йому у відповідь.
– Куди прямуємо цього вечора, друже мій? – запитав таксист.
– Вокзал «Пенн», – відповів Едді, і його пальці розслабилися на інгаляторі. Астма сховалася кудись туди, куди вона зазвичай ховалася нидіти між своїми нападами на його бронхи. Він почувався… майже добре.
Проте за чотири години інгалятор виявився дужче, ніж будь-коли, йому потрібним – коли Едді отямився від легкого напівсну одним спазматичним посмиком, що змусило парубка в діловому костюмі навпроти опустити газету і подивитись на нього з трохи боязкою цікавістю.
«Я повернулась, Едді! – кричала астма в захваті. – Я повернулась, і, ой, на’їть не знаю, цього разу я можу тебе уколошкати! А чом би й ні? Колись-бо мушу це зробити, сам кумекаєш! Не можу ж я їбошитися з тобою вічно!»
Груди Едді здимались і опадали. Він помацав рукою, де інгалятор, знайшов його, націлив собі в горло і натиснув на спуск. Потім відкинувся назад у високому амтраківському кріслі, тремтячи, чекаючи на полегшення, думаючи про те сновидіння, з якого він прокинувся. Сновидіння? Господи Ісусе, якби ж то лише так. Він побоювався, що то був радше спогад, аніж сон. Там було таке ж зелене світло, як у тому рентгенівському апараті у взуттєвій крамниці, і гниючий прокажений гнався крізь підземні тунелі за волаючим хлопчиком на ім’я Едді Каспбрак. Він біг і біг
(«…Він бігає доволі швидко», – доводив тренер Блек його матері, і він біг дуже швидко, тікаючи від тієї гниючої істоти, о так, можете повірити, закластися мені на власну шкуру)
у тому сні, де йому було одинадцять років, а потім він відчув запах чогось на кшталт смерті часу, і хтось запалив сірника, і він подивився вниз і побачив зогниле лице хлопчика на ім’я Патрік Гокстеттер, хлопчика, котрий пропав у липні 1958 року, і хробаки вповзали і виповзали зі щік Патріка Гокстеттера, і той жахливий, бздючий сморід надходив зсередини Патріка Гокстеттера, і в тому сні, який був більше схожим на спогад, аніж на сон, він поглянув убік і побачив пару шкільних читанок, розпухлих від вологи й порослих зеленою пліснявою: «Дороги повсюди» та «Розуміння нашої Америки». Вони були зараз у такому стані через сморідну сирість тут, унизу («Як я провів літні канікули» – твір Патріка Гокстеттера: «Я провів їх мертвим у тунелі! Мох виріс на моїх книжках, і вони розпухли до розміру каталогів “Сіерз”151!)? Едді розкрив рота, щоб закричати, й от тоді-то лускаті пальці прокаженого, чиргикнувши по його щоках, пірнули йому в рот, тоді-то він і прокинувся з тим спиноломним посмиком, виявивши себе не в каналізаційних нетрях під Деррі у штаті Мейн, а у вагоні з баром у голові пасажирського потяга «Амтрак», який мчав через Род-Айленд152 під повним білим місяцем.
Чоловік навпроти вагався, ледь не передумав був заговорити, а потім все ж таки наважився:
– З вами все гаразд, сер?
– О, так, – відповів Едді. – Просто задрімав і побачив поганий сон. Через це в мене почався напад астми.
– Зрозуміло.
Газета знову піднялася. Едді побачив, що це та газета, яку його мати інколи обзивала «Жид-Йорк таймз».
Едді задивився у вікно на сонний краєвид, освітлений тільки казковим місяцем. Тут і там стояли будинки, а подеколи їх скупчення, здебільшого темні, у деяких світилося. Але ті вогники здавалися рідкісними й фальшиво облудними, порівняно з сяйвом-марою місяця.
«Він думав, що то місяць балакає з ним, – раптом подумав Едді. – Генрі Баверз. Боже, яким же він був божевільним». Він загадався, де може бути Генрі Баверз зараз. Мертвий? У в’язниці? Блукає десь порожніми рівнинами посеред країни, мов невиліковний вірус, у глибокі сонні години між першою й четвертою ночі тулячись поближче до «Сім-Одинадцять»153, чи може, вбиває якихось людей, достатньо нерозумних, щоб загальмувати на його скривлений великий палець, з метою переміщення доларів з їхніх гаманців до свого власного.
Можливо, можливо.
Десь у штатному психпритулку? Дивиться вгору на цей місяць, що наближається до повні? Говорить до нього, прислухається до його відповідей, які тільки сам і може чути?
Едді вирішив, що це найбільш імовірно. Він здригнувся. «Нарешті я згадую власне дитинство, – подумав він. – Я згадую, як провів свої літні канікули того похмурого, мертвого 1958 року». Він відчував, що тепер, якщо захоче, може зосередитися майже на будь-якій події того літа, але він не хотів. «Ох, господи, якби я тільки міг забути все те знову».
Він притулився лобом до брудної шибки вагонного вікна – пальці делікатно тримають інгалятор, наче якусь релігійну реліквію, – дивлячись, як обабіч потяга розлітається ніч.
«Їду на північ», – подумав він, але це було неправильно.
«Їду не на північ. Тому що це не потяг; це машина часу. Не на північ; назад. Назад у часі».
Йому здалося, ніби він чує бурмотіння місяця.
Едді Каспбрак міцно стиснув свій інгалятор і заплющив очі, поборюючи раптове запаморочення.
123
Перераховані в цій фразі ліки широко відомі американцям і продаються без рецепта, а отже, герой сам собі їх «призначив»: «Anacin» – популярний анальгетик; «Excedrin» – потужніший болетамівний засіб; «Excedrin PM» – анальгетик зі снодійним ефектом; «Contac» – торгова назва псевдоефедрину, засобу проти астми; «Gelusil» – засіб проти печії й газів; «Tylenol» – бренд, під яким у США виробляється парацетамол; «Vicks» – мазь для розтирання при застуді чи болях суглобів; «Vivarin» – торгова назва кофеїну; «Serutan» – проносне, рекомендоване особливо літнім людям («Lawrence Welk Show» – музично-розважальна телепередача, що виходила у 1955—1981 рр.); «Phillips Milk of Magnesia» – сульфат магнію, протисудомний і також потужний проносний засіб; «Rolaids», «Turns», «Di-gel» – різні бренди тотожних за дією засобів проти кислотності шлунка.
124
«Geritol» – комплекс вітамінів з препаратами заліза і мінеральними додатками.
125
«Sucrets» – популярні льодяники від кашлю, що випускаються з 1931 р.
126
«Listerine» – потужний антибактеріальний розчин, створений 1879 р. для миття хірургічних інструментів, який з 1895-го став засобом для полоскання рота.
127
Thurman Munson (1947—1979) – знаменитий бейсболіст команди «Нью-Йорк Янкі», розбився на смерть, пілотуючи приватний літак, коли виконував тренувальні злети й посадки.
128
Valium – стара назва транквілізатора діазепаму; Percodan – наркотично-болетамівний засіб; Elavil – антидепресант; Darvon – анальгетик опіоїдної категорії; Quaalude (метаквалон) – снодійне.
129
Midol – засіб, що гамує болючі відчуття в жінок під час менструацій; Blistex – бренд, під яким випускаються різні засоби догляду за губами та шкірою.
130
Alfredo Al Pacino (нар. 1940 р.) – актор, сценарист, режисер, особливо популярний у 1970—1980-х.
131
Seth Thomas (1785—1859) – засновник компанії з виробництва підлогових, настільних і настінних годинників, яка припинила своє існування у 1980-х, але з 2009 р. інша компанія випускає годинники під цим знаменитим брендом.
132
«La Guardia» – міжнародний аеропорт у нью-йоркському районі Квінз, названий 1953 р. на честь мера Фіорелло Ля Гвардіа (1882—1947), який 1937 р. наполіг на побудові цього першого в Нью-Йорку комерційного аеропорту.
133
«Amtrak» – заснована 1971 р. державна корпорація, що забезпечує в США дальні пасажирські перевезення залізницею; «Pennsylvania Station» – побудований 1910 р. найпотужніший (600 тис. пасажирів щодня) залізничний вокзал Нью-Йорка, розташований на підземних рівнях під спортивно-концертним комплексом «Медісон-сквер-гарден».
134
«South Station» – центральний залізничний вокзал і автобусна станція в Бостоні, найбільший наземний транспортний вузол Нової Англії.
135
Cape Cod – назва автосервісу від великого півострова площею 880 км2, що видається в Атлантичний океан від узбережжя штату Массачусетс, який є популярною курортною місцевістю з багатьма культурно-історичними пам’ятками.
136
Цитата з вірша «Смерть наймита» (1915) одного з найвпливовіших американських поетів ХХ ст. Роберта Фроста (1874—1963).
137
Freeman McNeil (нар. 1959 р.) – зірковий гравець футбольної команди «Нью-Йорк Джетс». Brobdingnag – країна велетнів у романі англійського сатирика Джонатана Свіфта (1667—1745) «Мандри Гуллівера» (1726).
138
Barry Manilow (нар. 1943 р.) – один із найпопулярніших поп-співаків 1970—1980-х, автор-виконавець романтичних хітів; «Supremes» (1959—1977) – дівоче вокальне тріо в стилі ритм-енд-блюз, найпопулярніший свого часу серед білих слухачів афроамериканський гурт.
139
406 фунтів = 184,16 кг.
140
180 фунтів = 81,64 кг.
141
Jack Sprat – прізвисько людини-замірка від англійської приказки: «Джек Тюлька жирного не їсть, його жона пісного – коли обідають удвох, не залишається ніц їстівного».
142
Алюзія на старовинну англійську лічилку: «На базар, на базар, купити порося. Знову вдома, знову вдома з жирною свинею. Годуймо, годуймо її до Різдва».
143
«St. Regis» – п’ятизірковий люкс-готель на П’ятій авеню; «American Broadcasting Company» – «Американська радіотелевізійна корпорація», головна будівля якої розташована всього лише за Сентрал-парком від П’ятої авеню.
144
«Checker» – заснована 1910 р. компанія, що у 1958—1982 рр. виробляла найвідоміші в США автомобілі-таксі й володіла таксопарками в кількох містах.
145
«Brownies» – шоколадні бісквітні тістечка, які випускаються з кінця ХІХ ст.
146
«Hardcastle and McCormick» (1983—1986) – пригодницький телесеріал про ексцентричного суддю на пенсії та вправного крадія автомобілів, які разом розшукують непокараних злочинців; «Falcon Crest» (1981—1990) – серіал про перипетії життя й бізнесу каліфорнійської родини, яка володіє виноградником «Соколина гряда».
147
Командир загону космічних рейнджерів у першому в історії телебачення серіалі цього жанру «Captain Video and His Video Rangers» (1949—1955).
148
«Shoe-fitting fluoroscope» – створений 1919 р. лікарем Джейкобом Ло рентгенівський апарат для з’ясування форми та розміру стопи та підбору зручного взуття, звичайний пристрій у взуттєвих крамницях США до початку 1970-х рр.
149
Мається на увазі «Brannock Device» – створений 1926 р. винахідником Чарлзом Бренноком (1903—1992) простий у використанні пристрій для точного вимірювання співвідношення довжини, ширини й підйому людської стопи, яким було покладено стандарт для сучасної взуттєвої промисловості.
150
Світ у 1950—1960-х переживав найпотужнішу епідемію поліомієліту з частими смертельними випадками, відтоді чимало людей залишилися паралізованими.
151
«Sears, Roebuck & Co» – заснована 1893 р. компанія з продажу товарів за каталогами з поштовою доставкою; сьогодні – мережа універмагів, яка продовжує випускати спеціалізовані каталоги.
152
Rhode Island – один із штатів регіону Нової Англії, найменший за територією в США.
153
«Seven Eleven» – заснована 1927 р. торговельна мережа, в назві якої було відображено час роботи її супермаркетів – з 7 : 00 до 23 : 00, але з 1963 р. більшість їх перейшла на цілодобовий режим.