Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 29

Бен Генском випиває дозу

Якби того вечора 28 травня 1985 року вам зажадалося знайти людину, яку журнал «Тайм» назвав «ймовірно, найперспективнішим молодим архітектором Америки» (стаття «Енергозбереження в умовах міста й молодотурки»101, 15 жовтня 1984), для цього вам слід було б вирушити на захід від Омахи102 міжштатною автотрасою № 80. Там скористатися естакадою, що виводить на Шведголм, а далі їхати по шосе № 81 до самого центру Шведголма (якого всього нічого). Там, біля закладу «Аристократична смакота у Бакі» («курячі відбивні – наша спеціальність»), ви повертаєте на шосе № 92 і щойно знову опинитесь за містом, берете праворуч на шосе № 63, що тягнеться рівно, як струна, крізь покинуте містечко Ґантлін і врешті-решт приводить у Хемінгфорд-Хоум. Порівняно з центром Хемінгфорд-Хоума центр Шведголма чисто тобі Нью-Йорк; діловий район складали вісім будівель, п’ять на одному боці й три на іншому. Була там перукарня «Чіста стришка» (написане вручну оголошення у вітрині, якому виповнилося вже цілих п’ятнадцять років, попереджало: «ЯКЩО ТИ ГІПІ, СТРИЖИСЯ ДЕСЬ ДЕІНДЕ»), дешевий кінотеатр повторних фільмів, універсальна крамничка фіксованих цін. Розташовувалися там також філія банку «Домовласники Небраски», автозаправка «76»103, аптека «Рексол»104 та «Загальнонаціональне постачання фермерського й технічного обладнання» – остання крамниця була єдиним закладом у місті, що мав вигляд бодай наполовину успішного.

І от, у кінці цього головного бізнес-проспекту, наче якийсь парія, поставлений трохи віддалік від інших будівель, і ще й на краєчку великої порожнечі, вам відкриється елементарний придорожній шинок – «Червоне колесо». Якщо дійсно дістанетеся аж так далеко, ви побачите на ґрунтовій, вибоїстій парковці кадилак-кабріолет випуску 1968 року з двома антенами «Громадського діапазону»105 на хвості. Спереду в нього на приватному номері написано просто: «БЕНІВ КАДДІ». А всередині, на підході до шинкваса, ви знайдете й самого того чоловіка – довготелесий, засмаглий, у сорочці з цупкого батисту, у вицвілих джинсах і поношених мотоциклетних чоботях. Мережки легеньких зморщок коло кутиків очей, але ніде більше. На вигляд він був років на десять молодшим від свого справжнього віку, що становив тридцять вісім літ.

– Вітаю, містере Генском, – промовив Рікі Лі, розстеляючи паперову серветку на шинквасі перед Беном, який сідав на стілець. Голос у Рікі Лі звучав трішки здивовано, бо він дійсно здивувався. Він ніколи не бачив раніше в «Колесі» Генскома надвечір буднього дня. Той зазвичай регулярно заходив увечері кожної п’ятниці випити пару пива і кожної суботи – чотири чи п’ять: він завжди питався про трьох синів Рікі Лі; а йдучи, він завжди залишав під своїм пивним кухлем ті самі чайові – п’ять доларів. У сенсі розумної бесіди й приватного ставлення він, безумовно, був найулюбленішим клієнтом Рікі Лі. Десять доларів на тиждень (і по п’ятдесят під кухлем на кожне Різдво впродовж останніх п’яти років) уже було добре, але спілкування з цим чоловіком коштувало набагато-багато дорожче. Вартісне спілкування завжди було рідкістю, але в такій, як ця, забігайлівці, де розмови завше були дешевими, воно траплялося не частіше за зуби в курки.

Хоча корінням Генском походив з Нової Англії, а коледж закінчував у Каліфорнії, у ньому було більше, ніж просто дещиця, від екстравагантного техасця. Рікі Лі покладався на п’ятнично-суботні візити Бена Генскома, бо протягом років упевнився, що може на це покластися. Містер Генском міг будувати якийсь хмарочос у Нью-Йорку (де в нього вже стояло три найбільш обговорюваних будівлі), нову арт-галерею в Редондо-Біч106 або якийсь бізнес-центр у Солт-Лейк-Сіті107, але надходила п’ятниця, і десь між восьмою і пів на десяту двері, що вели з парковки, прочинялися, і в зал звільна ступав він, немов жив не далі як на іншому кінці міста і вирішив завітати сюди, бо по телевізору нема нічого цікавого. Він мав власний «Лірджет»108 і приватну злітно-посадкову смугу в себе на фермі у Джанкінсі.

Два роки тому він перебував у Лондоні, спершу проектуючи новий телекомунікаційний центр «Бі-бі-сі», а потім наглядаючи за його спорудженням – будівля досі гаряче обговорювана з усіма «за» і «проти» в британській пресі («Ґардіан»: «Можливо, найгарніша будівля, зведена у Лондоні за останні двадцять років»; «Міррор»: «За винятком лиця моєї тещі після її гулянок по низці пабів, це найогидніша річ, яку я бодай колись бачив»). Коли містер Генском погодився на цю роботу, Рікі Лі подумав: «Ну, колись я все ж таки побачу його знову. А може, він просто геть забуде про нас». І дійсно, вечір п’ятниці після від’їзду Бена Генскома до Англії прийшов і пішов без жодної його ознаки, хоча Рікі Лі помітив за собою, що між восьмою і пів на десяту він швидко поглядає на двері кожного разу, як ті прочиняються. «Ну, колись я все ж таки побачу його знову. Можливо». Те «колись» здійснилося вже наступного вечора. Двері прочинилися о чверть на десяту, і він увійшов неквапно, у джинсах і в майці з написом «БАМА, ВПЕРЕД»109, і в своїх старих мотоциклетних чоботях, з виглядом, наче з’явився не далі як з іншого кінця містечка. А коли Рікі Лі мало не радісно гукнув: «Агов, містере Генском! Боже! Що ви тут робите?», містер Генском здався дещо здивованим, так, ніби в його перебуванні тут не було абсолютно нічого незвичайного. І той раз виявився не єдиним; упродовж усіх двох років своєї активної зайнятості роботою на «Бі-бі-сі» він з’являвся кожної суботи. Кожної суботи об 11 : 00 ранку він вилітає з Лондона на «Конкорді», розповів він зачарованому Рікі Лі, і прибуває в аеропорт імені Кеннеді в Нью-Йорку о 10 : 15 ранку – на сорок п’ять хвилин раніше свого відбуття з Лондона, принаймні за годинником («Господи, це ж наче подорож крізь час, а хіба ні?» – промовив на це вражений Рікі Лі). Там чекає напоготові лімузин, щоб відвезти його в аеропорт «Тітерборо»110 в Нью-Джерсі, суботнім ранком ця поїздка забирає не більше години. Він без жодних проблем може сидіти в кабіні свого «Лірджета» ще до настання полудня, щоб приземлитися в Джанкінсі близько пів на третю дня. Якщо достатньо швидко рухатися на захід, розповідав він Рікі Лі, твій день може тривати ледь не вічно. Він лягає на півгодини поспати, потім проводить годину зі своїм управителем і півгодини з секретарем. Вечеряє, а після того приїжджає на годинки півтори до «Червоного колеса». Він завжди з’являвся сам, завжди сідав до шинкваса й завжди йшов так само, як з’являвся, хоча, бог бачить, у цій частині Небраски було повнісінько жінок, радих злягатися з ним до виснаги. Повернувшись на ферму, він дарував собі шість годин сну, а потім весь процес розгортався у зворотному порядку. У Рікі ніколи не траплялося клієнта, якого б не вражала ця історія. «Може, він ґей?» – якось сказала Рікі одна жінка. Рікі Лі коротко поглянув на неї, зауваживши стильну зачіску, добре скроєні туфлі, в яких, безумовно, ховалися дизайнерські лейбли, сережки з діамантами у неї у вухах, вираз у її очах, і зрозумів, що вона звідкілясь зі сходу, ймовірно з Нью-Йорка, приїхала сюди з коротким формальним візитом до когось з родичів або, може, до колишньої шкільної подруги і не може дочекатися, коли поїде назад. «Ні», – відповів він. Містер Генском аж ніяк не прихований педик. Вона дістала з сумочки пачку «Дорал»111 і, вставивши сигарету собі між червоних, блискучих губ, зачекала, поки він її для неї підпалить. «Звідки ви знаєте?» – потім запитала вона, злегка усміхаючись. «Просто знаю», – відповів він. І він таки знав. Він подумав, чи не сказати їй: я гадаю, він найсамотніша, господи вбережи, людина з усіх, кого я зустрічав у своєму житті. Але він не збирався казати нічого подібного цій нью-йоркській жінці, яка дивилася на нього так, наче він був якимсь новим, чудним типом живої істоти.

Сьогодні містер Генском виглядав дещо блідим, трохи збентеженим.

– Привіт, Рікі Лі, – привітався він, сідаючи, а потім взявся вивчати власні руки.

Рікі Лі знав, що той мусить наступні місяців шість чи вісім провести у Колорадо-Спрінгс, наглядаючи за закладкою Культурного центру Гірських штатів, комплексу з шести розкиданих будівель, врізаних у схил гори.

«Коли комплекс буде завершено, люди казатимуть, що він схожий на те, ніби якийсь велетенський малюк розкидав свої іграшки на сходах, – розповідав Бен Рікі Лі. – Принаймні декотрі так казатимуть і будуть щонайменше наполовину праві. Але, мені здається, це те, що треба. Це найбільша штука, за яку я бодай колись брався, і зводити таке лячно, як той чорт, але, я гадаю, з цього вийде саме те, що треба».

Рікі Лі підозрював, що, можливо, в містера Генскома є трохи отієї сценічної боязні. Нічого в цьому не було дивного, а також і нічого поганого. Коли стаєш уже таким великим, що тебе помічають, тоді стаєш і досить великим, щоб бути ціллю для критичних обстрілів. А може, він просто підхопив якийсь вірус? Зараз тут ходить один такий, пекельно чіпкий.

Рікі Лі взяв з полиці поза шинквасом пивний кухоль і потягнувся ним до крана «Олімпії»112.

– Не треба, Рікі Лі.

Рікі Лі обернувся до нього, здивований, а коли Бен Генском підвів очі вгору від своїх долонь, він раптом злякався. Бо містер Генском не був схожим на людину з боязню сцени чи вражену всюдисущим зараз вірусом, чи щось на кшталт того. Він мав такий вигляд, ніби лише щойно був отримав жахливий удар і досі намагається зрозуміти, що воно його вдарило.

«Хтось помер. Він неодружений, але ж у кожного є родина, і хтось у його родині ґиґнув. Саме це й трапилось, і то напевне, як лайно котиться вниз по ринві у клозеті».

Хтось вкинув четвертак у джукбокс, і Барбара Мандрел113 почала співати про п’яного чоловіка й самотню жінку.

– З вами все гаразд, містере Генском?

Бен Генском подивився на Рікі Лі очима, які зненацька стали на десять – ні, на двадцять – років старшими за решту його обличчя, і Рікі був вражений, зауваживши, що містер Генском сивішає. Він ніколи раніше не помічав сивини в його волоссі.

Генском усміхнувся. Усмішка та була лячною, жахливою. Відчуття було, наче побачив, як усміхнувся труп.

– Гадаю, що ні, Рікі Лі. Ні, сер. Не сьогодні. Зовсім ні.

Рікі Лі поставив кухоль і підійшов туди, де сидів Генском. У його барі було пусто, як може бути в якомусь барі ввечері у понеділок далеко по завершенні футбольного сезону. У закладі перебувало менш як двадцять платоспроможних клієнтів. Енні сиділа біля дверей у кухню, граючи в крибедж із гриль-кухарем114.

– Погані новини, містере Генском?

– Погані новини, саме так. Погані новини з дому.

Він подивився на Рікі Лі. Він дивився крізь Рікі Лі.

– Прикро таке почути, містере Генском.

– Дякую, Рікі Лі.

Генском надовго замовк, і Рікі Лі вже збирався спитати, чи не міг би він щось для нього зробити, коли Генском промовив:

– Яке віскі у вашому барі, Рікі Лі?

– Для всіх решти у тутешній норі це «Чотири троянди», – сказав Рікі Лі. – Але для вас, я гадаю, це «Дикий індик»115.

На це Генском злегка посміхнувся.

– От і добре, Рікі Лі. Гадаю, краще вам все ж таки знову взятися за той кухоль. І зробити не що інше, як наповнити його «Диким індиком».

– Цілком наповнити? – перепитав відверто вражений Рікі Лі. – Господи Ісусе, мені доведеться вас викочувати звідси!

«Або викликати медичну швидку допомогу», – подумав він.

– Я так не думаю, – заперечив Генском. – Не цього вечора.

Рікі Лі уважно подивився містеру Генскому в очі, щоб упевнитися, чи той не жартує, і йому вистачило менше секунди, аби зрозуміти, що таки ні. Тож він узяв з полиці кухоль, а з-під шинкваса пляшку «Дикого індика». Коли він почав наливати, горло пляшки застукотіло об вінця кухля. Усупереч самому собі, Рікі Лі дивився, як ллється віскі, заворожено. Він вирішив, що в містері Генскомі є таки більше, аніж дещиця, від техасця: це мусить бути найбільша порція віскі, яку він бодай колись наливав чи бодай колись наливатиме у своєму житті.

«Дзвони вже у швидку допомогу, щоб тобі всратися. От вип’є він оцю баддю, і тобі доведеться дзвонити у Шведголм до “Паркера & Вотерса”, викликати їхній катафалк».

Та проте він підніс і поставив кухоль перед містером Генскомом; батько Рікі Лі якось напоумляв його: якщо людина при здоровому глузді, мусиш подати їй те, за що вона платить, нехай то буде хоч сеча, хоч отрута. Рікі Лі не знав, чи то була добра, чи погана порада, але він добре розумів – якщо заробляєш собі на життя, працюючи барменом, порада є досить придатною, щоб убезпечити себе від пережовування алігатором власної совісті.

Якусь мить Генском задумливо дивився на цю монструозну дозу, а потім спитав:

– Скільки я вам винен за таку порцію, Рікі Лі?

Рікі Лі повільно похитав головою, все ще не відриваючись поглядом від кухля з віскі, не бажаючи підвести голову, зустрітися з тими запалими, пильними очима.

– Ні, – промовив він. – Ця порція за рахунок закладу.

Генском знову усміхнувся, цього разу вже природно:

– Ну що ж, я вам вдячний, Рікі Лі. А тепер хочу показати вам дещо, чому я навчився в Перу 1978 року. Я працював з одним парубком на ім’я Френк Біллінгс – був його дублером, так, гадаю, ви б це назвали. На мою думку, Френк Біллінгс був збіса найкращим архітектором у світі. Він підчепив лихоманку, і лікарі вкололи йому не менш як мільярд різноманітних антибіотиків, та жоден з них на неї не подіяв. Він два тижні жаром палав, а потім помер. Того, що я збираюся вам показати, я навчився від індіанців, які працювали на тім будівництві. Місцевий первак доволі міцний. Робиш ковток, і здається, що пішло доволі м’яко, без проблем, а потім зненацька немов хтось смолоскип тобі в роті підпалив і пхає його вниз, тобі в глотку. Проте індіанці п’ють його наче кока-колу, і я рідко бачив когось із них п’яним, і ніколи не бачив жодного з похміллям. Сам я ніколи не міг набратися відваги, щоб спробувати по-їхньому. Але, гадаю, сьогодні я це таки зроблю. Подайте мені кілька отих лимонних скибочок.

Рікі Лі приніс і акуратно поклав на серветку поряд з його кухлем віскі чотири скибочки. Генском підчепив одну з них, закинув, як людина, що збирається закапати собі очі краплями, назад голову і почав вичавлювати свіжий лимонний сік собі в праву ніздрю.

– Святий Ісусе! – скрикнув Рікі Лі, переляканий.

У Генскома заходив кадик. Обличчя розпашіло… А потім Рікі Лі побачив, що по виразних вилицях Генскома сльози течуть йому в вуха. Тепер із джукбокса звучали «Спінерз»116, співали про людину-гумову стрічку. «О Господи, просто не уявляю, скільки я ще зможу це витримати», – співали «Спінерз».

Генском наосліп помацав по шинквасу, знайшов наступну скибку лимона й вичавив з неї сік собі в іншу ніздрю.

– Та ви себе так вб’єте нахер, – прошепотів Рікі Лі.

Генском кинув на шинквас обидві вичавлені лимонні скибки. Очі в нього були вогненно-червоними, дихав він тремтливими, судорожними ривками. Чистий лимонний сік скрапував йому з ніздрів, стікаючи до краєчків рота. Генском ухопив кухоль, підняв і випив його третину. Рікі Лі застигло дивився, як стрибає вгору-вниз його адамове яблуко.

Генском відставив кухоль убік, двічі здригнувся, потім кивнув. Поглянувши на Рікі Лі, він звільна усміхнувся. Очі в нього вже не були червоними.

– Діє десь так, як вони й казали. Ти так переймаєшся своїм носом, що зовсім не відчуваєш, що тече тобі в горло.

– Ви божевільний, містере Генском, – промовив Рікі Лі.

– Закластися на власну шкуру, – погодився містер Генском. – Пам’ятаєте цей вираз, Рікі Лі? Ми так зазвичай казали в дитинстві. «Закластися на власну шкуру». Я вам коли-небудь розповідав, що був товстуном?

– Ні, сер, ніколи не розповідали, – прошепотів Рікі Лі. Тепер він уже був певен, що містер Генском отримав інформацію якусь таку жахливу, що бідаха дійсно збожеволів… чи принаймні тимчасово втратив здоровий глузд.

– Я був безнадійним курдупелем. Ніколи не грав ні у футбол, ні в баскетбол, мене завжди ловили першим, коли ми грали в квача, я не міг втекти від самого себе. Я був жирним, авжеж. І були там такі парубки, у моєму рідному місті, які доволі регулярно за мною ганялись. Був там такий парубок на ім’я Реджиналд Хаґґінс, тільки всі його кликали Ригайлом. Ще один хлопець, Віктор Кріс. І ще було кілька інших. Але справжнім мозком усієї тічки був парубок на ім’я Генрі Баверз. Рікі Лі, якщо бодай колись козирився на цьому світі насправді злісний хлопчак, то цим хлопчиськом був саме Генрі Баверз. Я був не єдиним з дітей, кого він переслідував; моя проблема була в тому, що я не міг бігати так швидко, як інші.

Генском розстебнув на собі сорочку і розкрив її. Нахилившись, Рікі Лі побачив у містера Генскома на череві дивний, кривий шрам, прямо в нього над пупком. Уже побрижений, побілілий, старий. Він роздивився, що то літера. Хтось вирізав літеру «Г» на животі в цього чоловіка, мабуть, ще задовго до того, як містер Генском став чоловіком.

– Це мені зробив Генрі Баверз. Років з тисячу тому. Мені ще пощастило, що я не ношу там його імені цілком.

– Містере Генском…

Генском узяв останню пару лимонних скибочок, по одній у руку, закинув назад голову і скористався ними, як каплями для носа. Судомно здригнувшись, він відклав їх вбік і зробив два великих ковтки з кухля. Знову здригнувся, зробив ще один ковток, а потім із заплющеними очима нашукав оббитий м’яким обідком край шинкваса. Якусь мить він тримався, наче людина на вітрильному човні, що вчепилась за леєр, аби не випасти в бурхливе море. Потім він знову розплющив очі й усміхнувся до Рікі Лі.

– Я міг би гарцювати таке родео всю ніч.

– Містере Генском, мені хотілося б, щоб ви цього більше не робили, – нервово промовив Рікі Лі.

До офіціантської стійки підійшла зі своєю тацею Енні й замовила два «Міллера». Рікі наточив пиво й подав їй кухлі. Власні ноги йому вчувалися ватяними.

– Рікі Лі, з містером Генскомом усе гаразд? – запитала Енні. Вона дивилася повз бармена, і він обернувся, щоб простежити за її поглядом. Там містер Генском перехилився через шинквас і акуратно вибирав лимонні скибки з фруктовниці, де Рікі Лі тримав гарніри для напоїв.

– Не знаю, – відповів він. – Гадаю, що ні.

– Ну тоді витягни великого пальця зі свого гузна й роби щось.

Енні, як і більшість жінок, була небайдужа до Бена Генскома.

– Я не знаю. Мій тато завше казав, якщо людина при здоровому глузді…

– Твій татко не мав навіть того мозку, що його Бог подарував ховраху, – сказала Енні. – Викинь із голови свого тата. Ти мусиш покласти цьому край, Рікі Лі. Він же себе вб’є.

Отримавши такий наказ до дії, Рікі Лі пішов знову туди, де сидів Бен Генском.

– Містере Генском, я дійсно думаю, що вам уже до…

Генском закинув назад голову. Причавив. Цього разу він буквально внюхав лимонний сік, наче той був кокаїном. І ковтнув віскі, наче то була вода. Потім він подивився на Рікі Лі. Потім він серйозно подивився на Рікі Лі.

– Бом-бім, я побачив люду повний дім, і вся зграя топче мій килим117, – проспівав він і розсміявся. Віскі у кухлі залишилось хіба що на два дюйми.

– Цього вже досить, – сказав Рікі Лі й потягнувся по кухоль.

Генском делікатно відсунув його подалі від бармена.

– Гірше вже не буде, Рікі Лі, – промовив він. – Гірше вже не буде, друже.

– Містере Генском, я вас прошу…

– У мене є дещо для ваших діток, Рікі Лі. Чорт забирай, а я ж про це мало не забув!

На Бені був вилинялий джинсовий жилет, і тепер він видобув щось із його кишені. Рікі Лі почув приглушене дзеленькання.

– Мій тато помер, коли мені було чотири роки, – сказав Генском. Язик у нього зовсім не заплітався. – Залишив нам купу боргів і оце. Я хочу, щоб вони дісталися вашим дітям, Рікі Лі.

Він виклав на шинквас три срібних «колісних» долари118, де вони заблищали в м’якому освітленні. У Рікі Лі сперло дух.

– Містере Генском, це вельми люб’язно, але я не зможу…

– Колись їх було чотири, але одну я подарував Заїкуватому Біллу й іншим. Справжнє ім’я в нього було Білл Денбро. Це ми його так називали, Заїкуватий Білл… ну так само як ото казали «закластися на власну шкуру». Він був одним із найкращих друзів з усіх, яких я бодай колись мав, – а мав я їх небагато, самі розумієте, навіть такий хлопчик-товстун мав кількох. Заїкуватий Білл тепер письменник.

Рікі Лі його ледве чув. Він задивився на колісні долари, причарований. 1921, 1923 і 1924. Бозна-скільки вони можуть зараз коштувати, хоча б просто як те срібло, з якого вони зроблені.

– Я не можу, – повторив він знову.

– Але я наполягаю.

Містер Генском вхопив кухоль і осушив його. Він мусив би вже впасти на сраку, але його очі не відривалися від Рікі Лі. То були сльозливі, налиті кров’ю очі, але Рікі Лі міг би поклястися на цілому стосі Біблій, що то були очі тверезої людини.

– Ви мене трохи лякаєте, містере Генском, – сказав Рікі Лі.

Два роки тому Ґрешам Арнолд, відомий усім тут п’яндилига, увійшов до «Червоного колеса» зі жменею четвертаків і двадцятидоларовою банкнотою, заткнутою за бинду капелюха. Монети він вручив Енні, наказавши їй згодовувати їх по чотири штуки джукбоксу. Двадцятку він поклав на шинквас і звелів виставити випивку всім у закладі. Цей п’яндилига, цей Ґрешам Арнолд, був колись баскетбольною зіркою, грав за «Гемінгфордські товкачі»119 і привів їх до їхньої першої (і, радше за все, останньої) перемоги в чемпіонаті команд середніх шкіл. То було в 1961 році. Заледве не безмежне майбутнє відкривалося перед цим молодиком. Але він вилетів з першого курсу штатного університету Луїзіани, ставши жертвою пияцтва, наркотиків і цілонічних гулянок. Він повернувся додому, роздовбав той жовтий кабріолет, який батьки були подарували йому на честь закінчення школи, і отримав посаду старшого продавця у батьківській дилер-філії «Джон Дір»120. Минуло п’ять років. Рідний батько не міг наважитися його вигнати, і тому врешті-решт продав свій бізнес та переїхав доживати в Аризону – змучений чоловік, постарілий раніше йому призначеного, завдяки незрозумілій і, вочевидь, незворотній деградації власного сина. Поки ще дилер-філія належала його татусеві, й він принаймні прикидався, ніби працює, Арнолд докладав хоч якихось зусиль, щоби утримувати пійло на відстані простягнутої руки; після того він віддався пияцтву цілком. Він міг бувати злостивим, але був солодким, як шандровий льодяник121, коли приніс ті четвертаки й поставив випивку всім, хто був тоді в барі, і кожний йому щиро подякував, і Енні не переставала крутити пісні Мо Бенді122, бо Ґрешаму подобався той старий добряга Мо Бенді. Сам він сидів тут при шинквасі – на цьому ж стільці, де зараз сидить містер Генском, усвідомив, дедалі дужче непокоячись, Рікі Лі – і випив три чи чотири бурбони з гіркою настоянкою, і підспівував джукбоксу, і не чинив жодної шкоди, і вирушив додому, коли Рікі Лі закривав «Колесо», і там повісився на власному ремені в коморі на другому поверсі. Очі Ґрешама Арнолда того вечора були дещо схожими на очі містера Генскома зараз.

– Налякав вас трішечки, еге ж? – запитав Генском, так і не відриваючись очима від Рікі Лі. Він відсунув геть кухоль, а потім акуратно склав руки перед тими трьома срібними коліщатами. – Мабуть, що так. Але вам не так лячно, як мені. Моліть Господа, щоб вам так ніколи й не було.

– Але ж у чому справа? – запитав Рікі Лі. – Можливо… – він втер собі губи. – Можливо, я міг би вам якось зарадити.

– Справа? – розсміявся Бен Генском. – Та невелика справа. Сьогодні ввечері мені зателефонував один старий друг. Парубок на ім’я Майк Хенлон. Я був зовсім про нього забув, Рікі Лі, але це мене не дуже налякало. Врешті-решт, я був усього лиш дитиною, коли знав його, а діти багато чого забувають, хіба не так? Звісно, що забувають. Закластися мені на власну шкуру. Те, що налякало мене, дійшло мені на півдорозі сюди – це усвідомлення того, що я забув геть усе, як то воно – бути дитиною.

Рікі Лі лише поглянув на нього. Він жодного уявлення не мав, про що саме верзе містер Генском, проте цей чоловік був наляканий, це точно. Без питань. Страх дивним чином позначався на містері Генскомі, але він був справжнім.

– Я саме це й маю на увазі, що забув геть усе, – сказав він і злегка постукав кісточками пальців по шинквасу, наголошуючи на своїх словах. – Чи чули ви коли-небудь, Рікі Лі, про таку цілковиту амнезію, коли навіть не знаєш про те, що в тебе амнезія?

Рікі Лі похитав головою.

– Я також не чув. Але ось я, коли котився сюди в своєму «кадді»… тоді-то раптом усе мене й вразило. Я згадав Майка Хенлона, але тільки тому, що він мені зателефонував. Я згадав Деррі, але тільки тому, що він телефонував мені звідти.

– Деррі?

– Але то було й усе. Мене вразило те, що я навіть не думав про дитинство відтоді як… я навіть не знаю відколи. А потім, просто само собою, спогади почали на мене потопом напливати. Як-от, що ми тоді зробили з тим четвертим срібним доларом.

– Що ви з ним зробили, містере Генском?

Генском поглянув собі на годинник, і раптом зісковзнув зі стільця. Він трішечки похитнувся – зовсім трішечки. Ото й усе.

– Не можу дозволити втікати від себе часу, – промовив він. – Сьогодні я відлітаю.

На Рікі Лі враз відбилася тривога, і Генском розсміявся.

– Відлітаю, а не керую літаком. Цього разу ні. «Юнайтед Ерлайнз», Рікі Лі.

– О, – бармен припускав, що полегшення проявилося в нього на обличчі, але не переймався тим. – І куди ви летите?

Сорочка на Генскомі все ще залишалась розстебнутою. Він задумливо поглянув униз, на білі риски старого шраму в себе на животі, а потім почав застібати ґудзики сорочки.

– Думав, що казав вам, Рікі Лі. Додому. Я повертаюсь додому. Передайте ці коліщатка своїм дітям.

Він вирушив у бік дверей, і щось у його ході, навіть у тому, як він підсмикнув по боках на собі штани, нажахало Рікі Лі. Схожість на покійного і загалом не згадуваного з жалістю Ґрешама Арнолда раптом проявилась так різко, що відчуття було, ніби побачив привида.

– Містере Генском, – гукнув стривожено бармен.

Генском обернувся, і Рікі Лі швидко відступив назад. Сідницями він вдарився об задні полиці, і коротко перекинулися плітками між собою пляшки і склянки, вдаряючись одна об одну. Він відступив назад у раптовій переконаності, що Бен Генском мертвий. Так, Бен Генском лежить зараз у якомусь місці, десь у рівчаку чи на якомусь горищі, чи, можливо, висить у якійсь коморі з затягнутим на шиї ременем, і носки його чотирьохсотдоларових ковбойських чобіт на пару дюймів не дістають до підлоги, а оце, що стоїть зараз біля джукса і дивиться на нього, це привид. Якусь мить – усього лиш мить, але вона виявилась достатньо довгою, щоб його застукане серце взялося крижаною окрайкою – бармен був упевнений, що бачить столи і стільці просто крізь цього чоловіка.

– Що таке, Рікі Лі?

– Н-н-ні. Нічого.

Бен Генском дивився на Рікі Лі очима з темно-пурпурними півколами під ними. Щоки його пашіли від алкоголю, ніс у нього був червоним і ніби напухлим на вигляд.

– Нічого, – знову прошепотів Рікі Лі, але він не міг відірвати очей від цього обличчя, обличчя людини, що померла в глибокому гріху, а зараз твердо стоїть біля задимлених бічних дверей пекла.

– Я був товстуном, і ми були бідними, – промовив Бен Генском. – Тепер я це згадав. І я тепер загадав, що чи то дівчинка на ім’я Беверлі, чи то Заїкуватий Білл врятували мені життя срібним доларом. Я ледь не божеволію від страху перед тим, що ще можу згадати, перш ніж закінчиться цей вечір, але не важить, наскільки я наляканий, бо це все одно прийде. Усе воно, наче великий-превеликий пузир, роздувається тут, у моїй голові. Але я їду туди, бо все, чого я досяг, і все, що я зараз маю, якимсь чином здійснилося завдяки тому, що ми зробили тоді, а в цьому світі ти мусиш сплачувати за те, що отримуєш. Можливо, саме тому Бог робить нас спершу дітьми та близькими до ґрунту, тому що Він знає, що ти мусиш часто падати і втрачати багато крові, перш ніж завчиш один простий урок. Плати за те, що отримуєш, ти володієш тим, за що платиш.. і рано чи пізно те, чим ти володієш, дасться тобі взнаки.

– Ви ж повернетеся наступного вікенду, так же ж? – запитав Рікі Лі затерплими губами. Посеред свого збентеження, що не переставало зростати, то було єдиним, за що він міг ухопитися. – Ви ж повернетеся наступного вікенду, як завжди, так же ж?

– Не знаю, – сказав містер Генском і усміхнувся жаскою посмішкою. – Я вирушаю набагато далі за Лондон цього разу, Рікі Лі.

– Містере Генском!..

– Віддайте ті коліщатка своїм дітям, – повторив той і вислизнув у ніч.

– Що це к-чорту за настрашки? – спитала Енні, але Рікі Лі її проігнорував. Він відкинув поличку на шинквасі й бігом кинувся до вікна, яке виходило на парковку. Він бачив, як загорілися фари «кедді» містера Генскома, почув, як завівся двигун. Машина рушила з небрукованої стоянки, здіймаючи за собою півнячий хвіст куряви. Віддаляючись по шосе № 63, хвостові вогні зменшилися до червоних цяток, і нічний вітер Небраски почав розтягувати повислий пил.

– Він вихилив повний вагон пійла, і ти дозволив йому отак просто сісти в оту його велику машину й від’їхати геть? – мовила Енні. – Гарненьке діло, Рікі Лі.

– Не переймайся.

– Він себе вб’є.

І, хоча ця думка займала самого Рікі Лі якихось п’ять хвилин тому, коли хвостові вогні зникли з виду, він повернувся до офіціантки і похитав головою:

– Я так не думаю, – сказав він. – Хоча з тим, як він сьогодні виглядав, можливо, краще було б, якби так і сталося.

– Що він тобі казав?

Бармен похитав головою. Все змішалося в його голові, і загальна сума того, як здавалося, не значить нічого.

– Це не має значення. Але я не думаю, що ми хоч колись знову побачимо цього старого друзяку.