Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 31

Беверлі Роган дістає прочуханки

Том уже майже був заснув, коли задзвонив телефон. Він намагався підвестися, щоб узяти слухавку, та потім відчув, що Беверлі притискається одною груддю до його плеча, це вона потягнулась до телефону. Том знов упав на подушку, в’яло чудуючись, хто ж це дзвонить на їх не зареєстрований у довідковій службі домашній номер о цій нічній годині. Він ще почув, як Беверлі промовила «алло», а потім знову відплив у сон. Том уграв майже три шестизарядних паки протягом того бейсбольного матчу і був висотаний.

Потім голос Беверлі, різкий і здивований: «Щоооо?» – немов ніж-льодоріз, встромився йому у вухо, і Том знову розплющив очі. Він спробував сісти і телефонний шнур уп’явся йому в товсту шию.

– Прибери з мене цю херню, Беверлі, – наказав він, тож вона зразу ж підвелася й, підтримуючи шнур розчепіреними пальцями, обійшла ліжко. Її червонаво-руде волосся натуральними хвилями спливало їй по нічній сорочці маже до талії. Волосся шльондри. Вона не кинула на його обличчя невпевненого погляду, щоб прочитати на ньому прогноз емоційної погоди, і Тому Рогану це не сподобалося. Він сів. У нього заболіло в голові. Курва, голова, мабуть, уже й до цього боліла, але поки спиш, ти цього не знаєш.

Він пішов до ванної кімнати, де мочився, як йому здалося, зо три години, а потім вирішив, що раз уже він встав, то мусить знову взятися до пива і спробувати провести курс лікування неминучого похмілля.

Прямуючи до сходів знову крізь спальню, чоловік у білих трусах-боксерах, що маяли під його значного розміру черевом, як вітрила, з руками-колодами (він скидався більше на докера-задерія, аніж на президента й генерального менеджера «Беверлі Фешен Інкорпорейтед»), глянув через плече й роздратовано гаркнув:

– Якщо це та лесбі-бичка Леслі, скажи їй, нехай піде відлиже у якоїсь із моделей, а нам дасть спокій!

Беверлі скинула на нього очима, похитала головою, показуючи, що це не Леслі, а потім знову перевела погляд на телефон. Том відчув, як у нього на шиї напружилися м’язи. Це скидалося на зневагу. Зневагу з боку Міледі. Мійобаноїледі. Починало скидатися не те, що це може обернутися певною сценою. Можливо, Беверлі потрібен короткий освіжаючий курс повчання, хто тут головний. Цілком можливо. Інколи їй це було необхідно. Вона була малоздібною ученицею.

Том зійшов на нижній поверх, перевальцем, машинально виколупуючи зад трусів у себе з улоговини між сідницями, почалапав до кухні й там відкрив холодильник. Його простягнута рука не знайшла нічого більш алкогольного за миску «Тапервер» із залишками локшини «Романов»154. Пиво все закінчилось. Навіть та бляшанка, яку він ховав під задньою стінкою (майже так, як складену під водійськими правами двадцятидоларову банкноту на крайній випадок) щезла. Матч тривав чотирнадцять інінгів155, і все даремно. «Вайт Сокс»156 програли. Нікчемна зграя гівнюків цього року.

Його очі перепливли до пляшок з міцним зіллям на заскленій полиці понад кухонним баром, і на мить Том побачив себе, як він хльопає собі на один кубик льоду «Бім»157. Тоді, розуміючи, що це обіцяє навіть більше капості, ніж наразі терпить його голова, він вирушив назад до сходів. Поглянувши на стрілки антикварного маятникового годинника біля підніжжя сходів, він побачив, що вже перейшло за північ. Це відкриття аж ніяк не покращило його настрою, який ніколи не був занадто гарним навіть у найкращі моменти.

Він сходив угору сходами з повільною обережністю, усвідомлюючи – аж зайве усвідомлюючи, – як важко працює його серце. Ка-гуп, ка-стук. Ка-гуп, ка-стук. Ка-гуп, ка-стук. Він нервувався, коли відчував, що серце в нього б’ється не лише в грудях, а й у вухах і в зап’ястках. Коли так відбувалося, він інколи уявляв його не органом, що стискається й розтискається, а великим циферблатом у лівій половині своїх грудей, стрілка якого зловісно наближається до червоної зони. Йому не подобалося таке лайно; йому не потрібне було таке лайно. Що йому було потрібне – це здоровий нічний сон.

Але ця тупа піхва, з якою він був одружений, усе ще ляпала по телефону.

– Це я розумію, Майку… так… так, авжеж… знаю… але…

Доволі довга пауза.

– Білл Денбро? – скрикнула вона, і той самий ніж-льодоріз знову встромився йому в вухо.

Він затримався, стоячи перед дверима спальні, поки йому не повернулося нормальне дихання. Тепер воно знову стало ка-стук, ка-стук, ка-стук. Він на мить уявив, що стрілка відсовується від червоного, а потім вольовим зусиллям прибрав цю картинку геть. Заради Бога-Христа, він справжній чоловік, і збіса вдатний, не якась там духовка з негодящим термостатом. Він у чудовій формі. Він залізний. І якщо вона має потребу завчити це знову, він радо дасть їй урок.

Він уже було мало не зробив крок у спальню, але затримався на місці довше на якусь мить, слухаючи її, не те щоб йому було цікаво, з ким вона балакає чи що каже, просто слухаючи коливання вгору-вниз інтонацій її голосу. І відчуваючи стару знайому тупу лють.

Він познайомився з Беверлі в барі для самотніх у середмісті Чикаго чотири роки тому. Розмова зав’язалася доволі легко, бо вони обоє працювали у «Стандард брендз білдінг» і мали кількох спільних знайомих. Том працював у піар-компанії «Кінг&Лендрінг» на сорок другому поверсі. Беверлі Марш – так вона тоді звалася – асистенткою дизайнера в «Делія фешенз» на дванадцятому. «Делія», яка пізніше стала помірно популярною на Середньому Заході, орієнтувалася на молодь – блузи і спідниці, шалики і слакси під брендом «Делія» продавалися головним чином у крамничках, які сама Делія Каслмен називала «молодіжними», а Том – «гашишнями». Том Роган майже відразу зрозумів про Беверлі Марш дві речі: вона бажана і вона вразлива. Менш ніж за місяць він зрозумів іще одну: вона талановита. Дуже талановита. У її ескізах повсякденних суконь і блузок він побачив грошевидобувну машину з мало не лячним потенціалом.

«Але не в “гашишнях”, – думав він, не кажучи цього вголос (принаймні не тоді). – Годі вже вбогого освітлення, годі мізерних цін, годі нікчемного виставлення десь на задвірках крамниці між аксесуарами для куріння трави і майками рок-гуртів. Хай таке лайно залишається для дрібноти».

Він дізнався про Беверлі багато всього, перш ніж вона зрозуміла, що в нього є до неї хоч якийсь справжній інтерес, і саме так Тому й хотілося, щоб було. Том шукав когось такого, як Беверлі Марш, усе своє життя, і він рушив уперед зі швидкістю лева, що робить напад на забарливу антилопу. Не те щоб її вразливість проявлялася на поверхні – дивишся і бачиш ефектну жінку, струнку, але вельми статурну. Стегна, можливо, не зовсім супер, натомість чудовий задок і найкраща пара цицьок, яку він бодай колись бачив. Том Роган був цицьколюбним чоловіком, завжди ним був, а у високих дівчат цицьки майже завжди розчаровували. Вони носили тоненькі майки, зводячи з розуму своїми сосками, але, стягнувши таку тоненьку майку, ти робив відкриття, що, окрім сосків, там більше нічого й нема. Самі цицьки були схожими більше на ручки-шишечки при шухлядах якогось комода. «Більш за жменю – то занадто», – любив приказувати його сусід по кімнаті в гуртожитку коледжу, але, на Томове переконання, у його сусідові було стільки лайна, що аж перехлюпувалося на поворотах.

Еге ж, виглядала вона по-своєму привабливо, це безсумнівно, з тією її бомбезною фігурою і чудесним водоспадом хвилястого рудого волосся. Але була вона слабкою… якоюсь слабкою. То було так, ніби вона надсилала радіосигнали, вловити які міг тільки він. Можна було б вказати на певні деталі – як багато вона курила (утім, він майже вилікував її від цього), як безупинно рухалися її очі, ніколи не зустрічаючись поглядом з очима того, хто з нею балакає, хіба що торкаючись їх час від часу, щоб зразу ж проворно відстрибнути геть; її звичка злегка погладжувати собі лікті, коли вона нервується; стан її нігтів, завжди доглянутих, проте неприпустимо коротких. На це останнє Том звернув увагу в перший же вечір їхнього знайомства. Вона підняла свій бокал з червоним вином, він побачив її нігті й подумав: «Вона тримає нігті короткими, бо гризе їх».

Леви можуть не думати, принаймні так, як думають люди… але вони бачать. І коли антилопи кидаються навтьоки від водопою, стривожені наближенням запаху, що несе смерть, ці коти вміють примітити, котра з них відстає від гурту, можливо, через підвернуту ногу, можливо, вона просто природно забарлива… а може, тому, що в неї слабше розвинуте відчуття небезпеки. А ще цілком можливо, що деякі антилопи – а також і деякі жінки – бажають бути забитими.

Раптом він почув звук, який брутально висмикнув його з цих спогадів, – клацання запальнички.

Знову повернулася тупа лють. Живіт наповнився жаром, який Том не міг би назвати цілком неприємним. Підкурює. Вона курить. Чималенько було проведено з нею спецсемінарів Тома Рогана на цю тему. Й от тобі й маєш, вона робить те саме знову. Гаразд, вона малоздібна учениця, але добрий вчитель найкраще проявляє себе в роботі з малоздібними учнями.

– Так, – промовила вона цього разу. – Угу-угу. Добре. Так… – знову послухала, потім видала дивний, шарпкий сміх, якого він від неї ніколи до цього не чув. – Дві речі, оскільки ти питаєшся: зарезервуй для мене номер і промов за мене молитву. Так, окей… угу… я теж. Добраніч.

Коли він увійшов у спальню, вона якраз клала слухавку. Він збирався увійти жорстко, накричати на неї: припини, припини це негайно, НЕГАЙНО! Але, коли побачив її, усі слова завмерли йому в горлі. Він бачив її такою й раніше, але тільки разів два чи три. Раз перед їхнім першим великим подіумним показом, другий перед першим закритим показом для представників загальнонаціональних торговельних мереж, третій – коли вони вирушали в Нью-Йорк отримувати Міжнародну дизайнерську премію.

Вона рухалася по спальні довгими кроками, мереживна біла нічна сорочка підкреслювала форми її тіла, затиснута передніми зубами сигарета (боже, як же він ненавидів такий її вигляд, з недопалком у роті) відкидала через ліве плече назад негусту білу тасьму диму, наче той тягнувся з паровозної труби.

Але насправді застигнути його примусив вираз її обличчя, саме це змусило завмерти в горлі запланований ним було крик. Серце в ньому йойкнуло – ка-ГУП! – і він скривився, переконуючи себе, що відчуває наразі не страх, а лише здивування від того, що виявив її в такому вигляді.

Вона була такою жінкою, що достеменно оживала тільки тоді, коли ритм її роботи підносився до кульмінації. Кожний з подібних пам’ятних випадків, звісно, був пов’язаний з професійною кар’єрою. У ті моменти він бачив зовсім іншу жінку, жінку, яка дуже відрізнялася від тієї, яку він так добре знав, – жінку, яка глушила нахер його чуттєвий до страхів радар своїми дикими вибухами атмосферних електророзрядів. Жінка, яка проявлялася в стресові моменти, була сильною, але вкрай збудливою, безстрашною, але непередбачуваною.

Щоки в неї тепер розпашілися, натуральний рум’янець палав високо на вилицях. Широко розплющені очі сяяли, ані сліду сну не залишилося в них. Потоком струменіло її волосся. І… ох, гляньте-но на це, друзі та сусіди! Ох, ви лишень тільки погляньте ось на це! Невже це вона дістає із шафи валізу? Валізу? Боже правий, а таки так.

«Зарезервуй для мене номер… промов за мене молитву».

Ну що ж, їй не знадобиться жодний номер у жодному готелі – не в осяжному майбутньому, – тому що манюня Беверлі Роган залишиться тут, удома, можете бути певні, і в наступні три-чотири дні прийматиме їжу навстоячки.

А от парочка молитов їй таки знадобиться, поки він з нею не закінчить.

Вона скинула валізу на ліжко і підійшла до свого комода. Витягла верхню шухляду й дістала двоє джинсів і вельветові штани. Вкинула їх до валізи. Знов до комода, сигарета струменить димом через плече. Вхопила светр, пару майок, одну зі старих блузок «Шип’н’Шор»158, в яких вона мала такий ідіотський вигляд, але не бажала від них відмовитись. Той, хто телефонував їй, вочевидь, не був якимсь шикарним вояжером. Усі ці речі були нудними, речі суто у стилі Джекі Кеннеді для вікенду в Хаяніс Порті159.

Не те щоб його хвилювало, хто їй дзвонив і куди вона, як їй здається, зібралася їхати, оскільки нікуди вона не поїде. Не ці два питання безустанно дзьобали йому мозок, заморочений і болючий від надлишку пива й нестатку сну.

А оця її сигарета.

Вважалося, що всі сигарети вона викинула. Але вона їх від нього затаїла – доказ ось він, стирчав зараз у неї в зубах. А оскільки вона все ще не помічала, що він стоїть у дверях, Том дозволив собі задоволення згадати ті два вечори, що подарували йому впевненість у власному цілковитому над нею контролі.

«Я не бажаю, щоб коли-небудь ти курила поряд зі мною, – сказав він їй, коли вони поверталися з одної вечірки у Лейк Форесті160. У жовтні то було. – Я змушений давитися цим лайном на вечірках і в офісі, але я не мушу ним давитися поряд із тобою. Ти знаєш, на що це схоже? Я скажу тобі правду – вона неприємна, але це правда. Це наче їсти чиїсь шмарклі».

Він гадав, що це викличе хоч слабеньку іскру протесту, але вона тільки блимнула на нього отим своїм несміливим, бажаючим догодити поглядом. І голос у неї був тихим, лагідним, слухняним: «Гаразд, Томе».

«Викинь її тоді геть».

Вона викинула. Усю решту того вечора Том перебував у доброму гуморі.

За кілька тижнів, виходячи з кінотеатру, вона підкурила сигарету у фойє і пихкала нею, поки вони йшли через парковку до машини. То було кусючим листопадовим вечором, вітер, наче оскаженілий кіт, вгризався у кожний, який лишень тільки міг знайти, квадратний дюйм відкритої плоті. Том пам’ятав, що ясно чув тоді запах озера, як то буває прохолодними ночами – такий добре впізнаваний запах, що був одночасно рибним і якимсь порожнім. Він не заважав їй курити ту сигарету. Він відчинив для неї дверцята, коли вони дісталися машини. Він сів за кермо, закрив власні дверцята, а вже тоді промовив: «Бев?»

Вона прибрала сигарету з губ і обернулась до нього запитально, й от тоді він розрядився на неї доволі добряче, твердою відкритою долонею ляснувши по щоці достатньо сильно, щоб у нього самого засвербіла долоня, достатньо сильно, щоб її голова гойднулася назад, вдарившись об підголівник. Її очі розчахнулися зі здивування і болю… й чогось іще також. Власна рука Беверлі злетіла до щоки, щоб торкнутись її гарячості й сверблячого оніміння. Вона скрикнула: «Оууу! Томе!»

Він дивився на неї – очі примружені, губи в недбалій усмішці – цілком жвавий, готовий побачити, що буде далі, як вона реагуватиме. У штанах у нього напружився член, але він це ледь зауважив. Це на потім. Зараз у школі триває урок. Він прокрутив у голові те, що щойно трапилося. Її обличчя. Що то за той, третій, вираз на ньому був майнув мигцем й відразу ж пропав? Спершу здивування. Потім біль. А тоді…

(«ностальгія»)

згадка… пам’ять про щось. Це з’явилося лише на мить. Том не думав, щоб вона навіть сама знала, що це там майнуло, на її обличчі чи в її мозку.

Зараз є зараз. Усе мусило б проявитися в перших словах, яких вона не промовила. Він знав це так само добре, як власне ім’я.

Не прозвучало: «Сучий ти сину!»

Не прозвучало: «Прощавай, Мачо-Сіті!»

Не прозвучало: «Між нами все скінчено, Томе!»

Вона тільки подивилася на нього своїми скривдженими вологими карими очима і спитала:

– Навіщо ти це зробив?

Хотіла було сказати ще щось, але натомість вдарилась у сльози.

– Викинь.

– Що? Що, Томе?

Туш стікала по її обличчю брудними патьоками. На це йому було байдуже. Йому трохи було навіть до вподоби бачити її такою. Авжеж, брудота, але було в цьому також щось сексуальне. Блядьське. Доволі збуджуюче.

– Сигарету. Викинь її геть.

Проблиски розуміння, а слідом – винуватості.

– Я просто забула! – схлипнула вона. – Ото й усе!

– Викинь її геть, Бев, а то дістанеш ще вдруге.

Вона опустила вікно й жбурнула сигарету. Потім знову обернулась до нього – лице бліде, налякане і якесь ніби просвітлене.

– Ти не можеш… ти не мусиш мене бити. Це поганий фундамент для… для… тривалих стосунків.

Вона намагалася знайти відповідний тон, якийсь дорослий ритм мовлення, але губилася. Він повернув її в минуле. З ним у машині сиділа дитина. Зваблива й пекельно сексуальна, але дитина.

– Не могти й не мусити дві різні речі, дитятко, – промовив він. Голосом стримано-спокійним, хоча сам усередині тіпався й витанцьовував. – І це я буду вирішувати, на чому будуються тривалі стосунки, а на чому ні. Якщо ти можеш з цим жити, чудово. Якщо ні, йди гуляй геть. Я тебе не зупинятиму. Я можу дати тобі копняка під сраку, як презент на прощання, але не зупинятиму. Це вільна країна. Що я ще тут можу сказати?

– Мабуть, ти вже сказав достатньо, – прошепотіла вона, і він ударив її знову, сильніше, ніж першого разу, бо жодна баба ніколи не буде вистьобуватися перед Томом Роганом. Він ударив би королеву Англії, якби вона стібалася з нього.

Вона вгатилася щокою об м’яку оббивку приладової панелі. Рука її вхопилася за дверну ручку, але потім відпала. Вона лише забилася в куток, наче кролик, одною рукою прикриваючи рота, з очима велетенськими, вологими, переляканими. Том дивився на неї якусь мить, а потім виліз і обійшов машину ззаду. Відкрив її дверцята. Дихання з нього пихкало димком серед цього чорного, вітряного, листопадового повітря й озерний запах вчувався дуже ясно.

– Бажаєш вийти, Бев? Я бачив, ти взялася за дверну ручку, тож гадаю, ти, либонь, бажаєш вийти. Хай буде так. Я прохав тебе не робити дещо, і ти мені пообіцяла. Але потім зробила. То бажаєш вийти? Нумо. Вилазь. Та хер з ним, авжеж? Вилазь. То ти бажаєш вийти?

– Ні, – шепнула вона.

– Що? Я тебе не чую.

– Ні, я не хочу вийти, – промовила вона трішки голосніше.

– Що це – у тебе емфізема від тих сигарет? Якщо не можеш говорити, я тобі збіса дістану якийсь мегафон. Це твій останній шанс, Беверлі. Скажи голосно, щоб я міг тебе почути: ти бажаєш вилізти з цієї машини чи бажаєш їхати додому зі мною?

– Бажаю їхати додому з тобою, – промовила вона, склавши руки на колінах, наче якесь мале дівча. На нього вона не дивилась. По щоках у неї спливали сльози.

– Гаразд, – сказав він. – Чудово. Але спершу скажи мені отаке, Бев. Скажи отак: я забула, що мені не можна курити поряд з тобою, Томе.

Тепер вона на нього подивилась, очима скривдженими, благаючими, німотними. Ти можеш примусити мене це зробити, але, прошу, не треба. Не треба, я кохаю тебе, хіба не можна покласти на цьому край?

Ні – цього робити не можна було. Тому що так не досягалося дна її приниження, і обоє вони це розуміли.

– Скажи.

– Я забула, що мені не можна курити поряд з тобою, Томе.

– Добре. А тепер скажи: «Вибач».

– Вибач, – повторила вона глухо.

Та сигарета лежала й диміла на асфальті, наче обрізок запального шнура. Люди, які йшли з кінотеатру, кидали на них погляди: чоловік стоїть біля відкритих пасажирських дверцят скромної «веги»161 останньої моделі, всередині якої сидить жінка з манірно складеними на колінках руками, з опущеною головою, верхнє світло в кабіні окреслює золотим сяйвом м’який водоспад її волосся.

Він розчавив сигарету. Розмазав її по асфальту.

– А тепер скажи: «Я більше ніколи такого не зроблю без твого дозволу».

– Я більше…

Голос у неї почав затинатися.

– …ніколи… н-н-н…

– Кажи, кажи, Бев.

– …більше ніколи н-не з-зроблю. Без твого д-дозволу.

Тож він затріснув дверцята і знову обійшов машину до водійського місця. Сів за кермо і повіз їх до свого помешкання у центрі міста. Обидва не промовили й слова. Половину стосунків було усталено на парковці; другу половину – через сорок хвилин у Томовім ліжку.

Вона не хоче займатись коханням, сказала Беверлі. Тим не менше він побачив інакшу правду в її очах і в напруженій розчепіреності її ніг, а коли стягнув з неї блузку, соски виявилася твердими, немов камінці. Вона застогнала, коли він їх потер, і тихо скрикнула, коли він смоктав спершу один, а потім другий, одночасно безустанно їх мнучи. Вона вхопила його руку й завела собі між ніг.

– А я був гадав, що тобі не хочеться, – промовив він, і вона відвернула від нього обличчя… але не дозволила прибратися його руці, і гойдливі рухи її стегон ще дужче пришвидшилися.

Він штовхнув її спиною на ліжко… Тепер він був ніжним, не роздирав на ній білизну, а знімав її з такою обережною уважністю, що була ледь не маніжною.

Вслизання в неї було наче вслизання у якесь рафіноване масло.

Він рухався в одному ритмі з нею, користаючись нею, але дозволяючи і їй користатися собою, і перший раз вона кінчила майже відразу, скрикуючи, занурюючи нігті йому в спину. Потім вони гойдалися разом повільними, довгими хвилями і десь там, гадав він, вона кінчила знову. Том теж перебував близько того, вже потім він буде думати про баланс очок у «Вайт Сокс» або про те, як дехто на роботі намагався підірвати його оцінку Чеслі162, і тоді він знову буде в порядку. А далі вона почала пришвидшуватись, поки її ритм нарешті не розчинився в розпаленому бриканні. Том задивився їй у лице, на ті єнотові кільця навкруг очей, на розмазану помаду, і відчув раптом, як його скажено понесло до краю.

Вона сіпала стегнами дужче й дужче – в ті дні між ними ще не було його пивного пуза, і їхні животи, мов дві долоні, аплодували в дедалі швидшому ритмі.

Насамкінець вона закричала та ще й вкусила його своїми маленькими, рівненькими зубами.

– Скільки разів ти кінчила? – запитав він, після того як вони вже побували в душі.

Вона відвернулася, а коли заговорила, то так стиха, що він її майже не чув:

– Це не те, про що тобі вільно питатися.

– Ні? Хто тобі таке сказав? Містероджерс? 163

Він ухопив її рукою за обличчя, глибоко вдавлюючи великий палець в одну щоку, а в іншу – решту пальців, з підборіддям у пастці його долоні.

– Ти розкажеш Тому, – мовив він. – Ти чуєш мене, Бев? Кажи таткові.

– Три, – відповіла вона неохоче.

– Добре, – сказав він. – Можеш викурити сигарету.

Вона недовірливо поглянула на нього, руде волосся розкидане по подушці, сама вся така, без нічого на ній, окрім мереживних високих трусиків. Один лише цей її вигляд підбурював його мотор до нового заведення. Він кивнув:

– Можеш. Усе гаразд.

Вони офіційно побралися в цивільній церемонії за три місяці після того. Прийшло двоє його друзів; з її боку була присутня єдина подруга Кей МакКолл, котру Том називав «та цицяста сучка-феміністка».

Усі ці спогади, наче уривок прискорено прокрученої кіноплівки, промайнули в голові Тома в проміжку якихось кількох секунд, поки він стояв в одвірку, спостерігаючи за нею. Вона вже перейшла до нижньої шухляди комода, який сама іноді називала «своїм вікендовим бюро», і тепер закидала до валізи спідню білизну – не ті речі, що подобалися йому, ковзкі атласи та гладенькі шовки; летіли бавовняні речі, зовсім дівчачі трусики, більшість із них вилинялі й із ґульками розтягнутих гумових стрічок у поясах. Якась бавовняна нічна сорочка, на вигляд немов з «Маленького будиночка серед прерії»164. Беверлі полізла рукою до задньої частини цієї, нижньої, шухляди – намацати щось іще там заховане.

Тим часом Том Роган вирушив по ворсистому килиму до своєї шафи. Ноги мав босі, тож пересування його було беззвучним, як легкий повів бризу. Там виявилися сигарети. Оце-то його вже насправді збісило. Довгий уже час минув відтоді, як вона забула той свій перший урок. Були й інші повчальні уроки відтоді, вельми багацько їх було, траплялися спекотні дні, коли вона була змушена носити блузи з довгими рукавами, а подеколи навіть застебнуті аж під горло в’язані кардигани. Похмурі дні, коли вона ходила в темних окулярах. Але саме той перший урок був таким негаданим і фундаментальним…

Том уже геть забув про той телефонний дзвінок, що був збудив його з занурення у глибокий сон. Ця сигарета. Якщо вона зараз курить, отже, забула про Тома Рогана. Тимчасово, звісно, лише тимчасово, але тимчасово це збіса довго. Що могло спричинитися до цієї її забудькуватості, не мало значення. Такі речі не мусили траплятися в його домі з жодних причин.

На внутрішньому боці дверей шафи висів широкий чорний шкіряний пасок. Пряжки на ньому не було; він її зняв давно. На одному кінці, де колись була та знята пряжка, пасок загинався назад, цей подвоєний його відтинок утворював петлю, в яку й просковзнув зараз рукою Том Роган.

«Томе, ти погано поводився», – інколи примовляла його мати – ну, «інколи», мабуть, тут не зовсім вдале слово; мабуть, доречнішим було б «часто». «Ходи-но сюди, Томмі! Я завдам тобі хльости». Його дитяче життя було позначено пунктиром від хльости до хльости. Врешті-решт він утік до штатного коледжу у Вічіті165, але, очевидно, не існує такої речі, як остаточна втеча, бо він не перестав чути її голос у снах: «Ходи-но сюди, Томмі! Я мушу завдати тобі хльости. Хльости…»

Він був із чотирьох дітей найстаршим. Через три місяці після того як народилася найменша, помер Ралф Роган – ну, «помер», мабуть, тут не зовсім вдале слово; мабуть, краще було б сказати «скоїв самогубство», оскільки той налив собі добрячу порцію хлорки у склянку з джином і цю диявольську суміш випив, сидячи у ванній кімнаті на товчку. Місіс Роган знайшла собі роботу на заводі компанії «Форд». Том, хоча йому тоді було лише одинадцять, став мужчиною в їхній сім’ї. І якщо він десь хибив – якщо мала обсирала пелюшки, після того як нянька пішла додому, а лайно все ще залишалося там, коли додому приходила матуся… якщо він забував вчасно зустріти Меган на розі Брод-стрит, після того як вона вийшла з дитячого садочка, і це бачила прискіплива місіс Ґант… якщо йому траплялося дивитися «Амерікен Бендстенд»166, а Джої тим часом учиняв безлад у кухні… якщо траплялися такі речі чи ще тисяча різних інших… тоді, після того як малечу було покладено до їхніх ліжок, з’являлася палиця-хльосталка167 і мати оголошувала вердикт: «Ходи-но сюди, Томмі! Я мушу завдати тобі хльости».

Краще бути хльостальником, аніж відхльостуваним.

Якщо він і не вивчив чогось іншого на великому платному шляху життя, то це завчив сповна.

Він раз ворухнув вільним кінцем ременя і щільніше затягнув петлю. Потім зімкнув на ньому пальці. Гарне відчуття. З ременем він почувався немов дорослим. Той звисав з його стиснутого кулака, немов мертва чорна змія. Біль з голови пропав.

Вона нарешті знайшла ту останню річ вглибині шухляди – старий білий бавовняний бюстгальтер з чашечками типу «гарматний снаряд». Думка, що цей нічний дзвінок міг бути від якогось коханця, спливла на мить йому до голови, та знову втонула. Це ж смішно. Жодна жінка, збираючись зустрітися зі старим коханцем, не пакуватиме свої старі блузи «Шип’н’Шор» і куплені колись у «Кей-Марті»168 бавовняні трусики з перекрученими й ґулястими гумками. А ця взагалі не наважилась би.

– Беверлі, – мовив він ласкаво, і вона одразу ж обернулась, з розширеними очима, волосся її вихнулось.

Ремінь завис… опустився трішки. Він вдивлявся у неї, знову вбачаючи той ореол неспокою. Так, вона набувала такого вигляду перед великими показами, і тоді він не заступав їй шляху, розуміючи, що наразі вона так переповнена сумішшю страху й змагальної агресії, що голова її, наче колба, повна світильного газу: єдина іскра – і вона вибухне. Вона ставилася до показів не як до шансів порвати з «Делія фешенз», щоб заробляти гроші – чи навіть розбагатіти – самій. Якби тільки це, все з нею було б гаразд. Але якби тільки це, вона також не була б такою божественно талановитою. Вона ставилася до тих показів як до чогось на кшталт суперіспитів, де її оцінюватимуть безжальні вчителі. Те, що вона там бачила в ті моменти, було якоюсь істотою без лиця. У неї не було лиця, але було ім’я – Всевладдя.

Уся та нервозність із розширеними очима зараз була присутня в неї на обличчі. Утім, не тільки там; вона майоріла довкола неї ледве не ввіч видимою аурою, високовольтною напругою, яка зненацька зробила її набагато привабливішою і водночас небезпечнішою, аніж вона здавалася йому впродовж останніх років. Йому стало боязно, бо вона була тут, уся тут, абсолютна вона, за винятком тієї неї, яку Том Роган хотів би мати, тієї, яку він був створив.

Вона виглядала збентеженою й настраханою. А ще ледь не скажено збудженою. Щоки в неї гарячково палали, проте під нижніми повіками виднілися різкі білі плями, що майже скидалися на другу пару очей. Лоб її сяяв кремовими відблисками.

І сигарета все ще стирчала у неї в роті, тепер злегка задерта вгору, ніби вона вважала себе чи не, чорти забирай, якимсь Франкліном Делано Рузвельтом169. Сигарета! Сам вигляд її викликав ту тупу лють, яка знов обдала його зеленою хвилею. Нечітко, десь на задвірках мозку, йому пригадалося, як однієї ночі вона сказала йому дещо з-посеред темряви, невиразним, безживним голосом: «Колись ти уб’єш мене, Томе. Ти це розумієш? Колись ти просто зайдеш надто далеко, а там і кінець. Нараз».

Він їй відповів: «Роби по-моєму, Бев, і той день ніколи не настане».

Зараз, перед тим як його лють затуманила геть усе, він устиг подивуватися, чи не прийшов оце врешті-решт саме той день?

Сигарета! Начхати на той дзвінок, її збори, цей химерний вираз на її обличчі. Ми розберемося з сигаретою. А потім він її виїбе. Після того вони зможуть обговорити все решту. Тоді воно може навіть здатись важливим.

– Томе, – почала вона. – Томе, я мушу…

– Ти куриш, – перебив він. Голос його звучав, наче звіддалік, наче з якогось дуже доброго радіоприймача. – Схоже, що ти забула, бейб. Де ти їх ховаєш?

– Дивись, я вже викидаю, – сказала вона й рушила до дверей у ванну. Там шпурнула недопалок – навіть звідси Тому було видно на фільтрі глибокі сліди від зубів – в унітаз. Фсссс. Вийшла і продовжила: – Томе, то був один старий друг. Один старий, старий друг. Я мушу…

– Заткнутися, ось що ти мусиш! – закричав він на неї. – Просто заткнутися!

Але того страху, який він хотів бачити – страху перед ним – не було на її обличчі. Страх там був, але він походив з телефону, а з такого джерела страх не мусив надходити до Беверлі. Виглядало мало не так, що вона не бачить ременя, не бачить його самого, і Том відчув цівку непевності. Чи сам він є тут? То було дурне питання, але чи є він тут?

Це питання було таким жахливим і таким необорним, що на якусь мить він відчув реальну небезпеку цілком відкрутитися від власного кореня й просто полинути геть, наче якесь перекотиполе, гнане міцним вітром. Потім він себе опанував. Він тут, авжеж, і, як для однієї ночі, йому вже цілком вистачило цього психо-белькотіння. Він є тут, це він, Том Роган, Том їй-бо Роган, і якщо ця здуріла піхва не схаменеться в наступні секунд зо тридцять, то матиме такий вигляд, наче її виштовхнув з розгонистого товарного вагона якийсь підлий залізничний детектив.

– Мушу завдати тобі хльости, – промовив він. – Шкода, але мушу, бейб.

Так, цю суміш страху й агресивності він бачив і раніше. Зараз вона вперше спалахнула просто на нього.

– Поклади цю штуку, – сказала вона. – Я мушу якомога швидше дістатися до «О’Хари»170.

«Чи ти є тут, Томе? Чи ти тут?»

Він відштовхнув цю думку геть. Пасмо шкіри, яке було колись ременем, повільно хиталося перед ним, наче маятник. Очі в нього блимнули, а потім знову міцно вчепилися їй в обличчя.

– Послухай мене, Томе. У моєму рідному місті трапилася певна проблема. Дуже погана проблема. У мене був один друг у ті дні. Гадаю, він міг би бути моїм бойфрендом, якби ми тоді були достатньо дорослими для такого. Тоді він був усього лиш одинадцятирічним хлопчиком, і страшенно заїкуватим. Зараз він романіст. Ти навіть читав одну з його книжок, здається… чи не «Чорні пороги»?

Вона шукала відгук на його обличчі, але його обличчя не подавало жодних знаків. Тільки пояс маятником хитався туди-сюди, туди-сюди. Том стояв з нахиленою головою, злегка розставивши свої кремезні ноги. Тоді вона нетерпляче провела долонею собі по волоссю – неуважно – так, ніби в неї є дуже багато речей, які слід обдумати, а ременя вона не бачить зовсім, і те саме облудне, жахливе запитання знову зринуло в Томовій голові: «Чи ти є тут? Чи ти в цьому впевнений?»

– Ця книжка лежала в нас тут і там багато тижнів, але я ніколи не вбачала зв’язку. Можливо, й мусила б, але всі ми постаршали, і я навіть не думала про Деррі дуже, дуже довгий час. Коротко кажучи, у Білла був менший брат, Джордж, і Джордж загинув іще до того, як я насправді запізналася з Біллом. Його було замордовано. А потім, наступного літа…

Але Том уже достатньо наслухався навіженства і зсередини себе, і ззовні. Він швидко ринувся на неї, заносячи праву руку над плечем, наче той, хто готується метнути списа. Ремінь зі свистом прорізав повітря. Беверлі побачила його наближення й намагалася ухилитись, але правим плечем вдарилася об одвірок ванної кімнати, і тоді пролунало м’ясисте «ляск»! – це ремінь вдарив їй по лівому передпліччю, залишивши там червоний рубець.

– Завдам тобі хльости, – повторив Том.

Голос його звучав розсудливо, навіть з ноткою жалю, але зуби були оскалені в білій, застиглій усмішці. Він бажав побачити той вираз у її очах, той вираз переляку, і жаху, і сорому, той вираз, що промовляє: «Так, ти правий, я на це заслужила», той вираз, що промовляє: «Так, авжеж ти тут, я відчуваю твою присутність». Тоді знову назад зможе повернутися кохання, і це буде правильно й добре, бо він насправді її кохає. Вони навіть зможуть обговорити, якщо їй схочеться, хто саме телефонував і взагалі що там до чого. Але це мусить настати пізніше. Наразі в школі триває урок. Стара добра пара: спершу хльоста, потім єбля.

– Вибач, бейб.

– Томе, не роби цьо…

Він махнув ременем збоку і побачив, що той майнув їй за стегно і сильно ляснув по сідниці. І…

«І, Господи Ісусе, вона хапається за нього! Вона хапається за ремінь!»

На мить Тома Рогана так ошелешив цей неочікуваний акт порушення субординації, що він майже втратив своє знаряддя покарання, і обов’язково втратив би, якби петля надійно не тримала ремінь при його руці.

Він висмикнув його назад.

– Не смій ніколи вихоплювати у мене будь-що, – хрипко промовив він. – Ти мене чуєш? Зробиш іще хоч раз таке знову, і будеш місяць сцяти малиновим соком.

– Припини, Томе, – відгукнулась вона, і сам цей її тон збісив його – це прозвучало так, ніби старшокласниця, що чергує на ігровому майданчику, звертається до істеричного шестирічки. – Я мушу їхати. Це не жарт. Люди загинули, а я дала обіцянку ще тоді, давно…

Том мало що з цього чув. Він заревів і ринувся на неї з опущеною головою, наосліп вимахуючи ременем. Хльоснув її, погнавши від дверей вздовж стіни спальні. Він замахувався й хльоськав її, замахувався й хльоськав її, замахувався й хльоськав її. Пізніше, вранці, він не зможе підвести руку вище рівня очей, поки не проковтне три пігулки кодеїну, але зараз він не усвідомлював нічого, крім того факту, що вона противиться йому. Вона не тільки курила, вона намагалася вихопити в нього ремінь, і, о людоньки, о друзі й сусіди, вона це собі випрохала, і він готовий свідчити перед престолом Господа Всемогутнього, що вона мусила це отримати.

Він гнав її вздовж стіни, розмахуючи ременем, періщачи її ударами. Руки вона тримала високо, прикриваючи собі обличчя, натомість він мав для вільного побиття всю решту її тіла. Ремінь густо ляскав бичачим батогом у тиші кімнати. Але Беверлі не кричала, як то вона інколи робила, і не благала його зупинитися, як то вона зазвичай робила. Гірше того, вона не плакала, як то вона завжди робила. Єдиними звуками були ремінь і їхнє дихання: його важке й захрипле, її – пришвидшене й легке.

Вона метнулася до ліжка, до трюмо з її боку ліжка. Плечі в неї були червоними від ударів ременя. Волосся розпліскувалося вогнем. Він важко посунув за нею, повільніший, але великий, дуже великий, – він грав у сквош, поки не порвав собі ахіллове сухожилля два роки тому, а відтоді й вага в нього трохи вийшла з-під контролю (чи, може, тут краще було б сказати «дуже»), але м’язи усе ще залишались при своїх місцях, міцний такелаж у жировій оболонці. Попри те, його трішки стривожило, як він захекався.

Вона дісталася трюмо, і він подумав, що вона там зараз зіщулиться чи, може, спробує заповзти під нього. Натомість вона вхопила… обернулась… і раптом повітря заповнили летючі снаряди. Вона кидала на нього косметику. Пляшечка «Шантійї»171 вдарила його між сосками, впала йому в ноги, розбилася. Раптом його обволокло задушливим запахом квітів.

– Припини! – заревів він. – Зараз же припини, ти, курво!

Замість припинити, її руки залітали по захаращеній скляній стільниці трюмо, хапаючи, жбурляючи все, що під них траплялося. Том ухопився собі за груди там, де його поцілило пляшечкою «Шантійї», не в змозі повірити, що вона його чимсь вдарила, хоча інші речі не переставали літати повз нього. Його порізало скляною пробкою. Поріз був незначним, лиш трішки більшим за трикутну подряпину, але чи дійсно тут є певна рудоволоса леді, яка бажає побачити схід сонця зі шпитального ліжка? Авжеж, ось вона. Певна леді, яка…

Баночка крему поцілила йому над правою бровою з раптовою, розривною силою. Він почув глухий удар, немов усередині голови. Біле світло спалахнуло в полі зору того ока, і Том подався на крок назад, роззявивши рота. А тут і тюбик крему «Нівея» вдарився об його черево з негучним ляском, і вона – це вона? чи таке можливе? – так! Вона закричала на нього!

– Я їду в аеропорт, сучий ти сину! Ти мене чуєш? Я маю справу – і їду! Тобі краще забратися геть мені з дороги, бо Я ЇДУ!

Кров – гаряча, пекуча – потекла йому до правого ока. Він змахнув її кісточками пальців.

Якусь мить він стояв на місці, вдивляючись у неї так, ніби ніколи раніше не бачив. У певному сенсі, дійсно не бачив. Груди в неї поривчасто здіймались. Обличчя – цілком у приливі білої люті – променіло. Розтягнуті губи показували зуби в оскалі. Але поверхню трюмо вона вже очистила. Снарядний погріб спорожнів. Він міг прочитати страх у її очах, але то все ще не був страх перед ним.

– Ти поскладаєш весь той одяг назад, – почав він, намагаючись при цьому не хекати. То було б недобре. То звучало б як слабкість. – Потім повернеш на місце валізу і ляжеш у ліжко. І якщо ти все це зробиш, тоді я, можливо, тебе не дуже сильно поб’ю. Можливо, ти зможеш виходити з дому через два дні, а не через два тижні.

– Томе, послухай мене, – вона промовляла повільно. Погляд у неї був дуже ясним. – Якщо ти знову наблизишся до мене, я тебе вб’ю. Ти це розумієш, ти, барило з тельбухами? Я тебе вб’ю.

І раптом, можливо, через суцільну відразу на її обличчі, через презирство, можливо, тому, що вона назвала його барилом із тельбухами, а можливо, тільки через те, що так бунтівничо здималися й опадали її груди, – його почав душити страх. Доспів не пуп’янок і не квітка, а цілий чортів сад того страху, страху від того, що його самого нема тут.

Том Роган рушив до своєї дружини, цього разу без реву. Мовчки, як прорізає собі шлях крізь воду торпеда. Його намір тепер, либонь, полягав не в тому, щоб просто побити й упокорити її, а зробити з нею те, що вона щойно була так необачно пообіцяла зробити з ним.

Він гадав, що вона тікатиме. Імовірно, до ванної кімнати. Чи, може, до сходів. Натомість вона трималася своєї позиції. Упершись стегном у стіну, вона приклала всю свою вагу до трюмо і попхнула його вгору й на Тома, зідравши, коли ослизнулись її спітнілі долоні, собі під корінь два нігті.

На якусь мить трюмо захиталося під кутом, і тоді Беверлі знову кинула себе на нього. Трюмо завальсувало на одній нозі, його дзеркало, вловивши світло, на хвильку майнуло по стелі відбитком пливкої акваріумної тіні, й тільки потім воно завалилося вперед. Ударивши Тома в клуби своїм падаючим краєм, трюмо збило його з ніг. З музичним дзеленчанням перекидалися й билися пляшечки в шухлядах. Том побачив, як ліворуч нього трощиться об підлогу дзеркало, і скинув руку, прикриваючи собі очі, гублячи ремінь. Сріблясте зі спинки скло порснуло по підлозі. Том відчув, як кілька скалок вжалили його, пустивши кров.

Тепер уже вона плакала, заходячись на вдихах високими, верескливими схлипами. Подеколи, час від часу, вона уявляла собі, як кидає його, тікає від Томової тиранії, як вона колись була втекла від тиранії рідного батька, вибравшись крадькома серед ночі, покидавши торби до багажника свого «катласа»172. Беверлі не була дурепою, навіть зараз, стоячи на березі цієї неймовірної руїни, вона напевно не була достатньо дурною, щоб повірити в те, що вона не кохала Тома і якоюсь мірою не кохає його й тепер. Але це не усувало її страх перед ним… її ненависть до нього… і її презирство до себе за те, що вибрала його з якихось темних причин, похованих у часах, які слід було залишити позаду. Це не розбивало їй серце; радше здавалося, ніби воно підсмажується в грудях, тане. Вона боялася, що цей сердечний пал невдовзі може геть зруйнувати у вогні весь її здоровий глузд.

Але понад усім цим вона безупинно чула, як на задвірках її мозку промовляє сухий, твердий голос Майка Хенлона: «Воно повернулося, Беверлі… воно повернулося… а ти обіцяла…»

Трюмо гойднулось вгору-вниз. Раз. Другий. Третій раз. Скидалося, наче воно дихає.

Рухаючись з обережною спритністю, кутики її губ опущені вниз і смикаються, ніби в прелюдії до якогось різновиду судом, вона навшпиньках крізь бите скло обійшла трюмо і вхопила ремінь якраз у той момент, коли Том перекинув трюмо на бік. Беверлі зараз же відступила, просовуючи руку в петлю. Відмахнувши волосся з очей, вона уважно дивилася, що він збирається робити.

Том підвівся. Скалкою дзеркала йому розсікло одну щоку. Тоненький, як ниточка, поріз прокреслив діагональну лінію в нього на лобі. Коли повільно підводився на рівні, він скривився і вона побачила краплі крові на його боксерських трусах.

– Просто віддай мені цей ремінь, – промовив він.

Натомість вона двічі обкрутила ремінь на кулаку і поглянула на Тома виклично.

– Облиш це, Бев. Зараз же.

– Якщо ти наблизишся до мене, я з тебе все лайно вихльостаю.

Ці слова злітали з її вуст, але вона сама не могла повірити, що промовляє їх. А хто, до речі, цей печерний троглодит у закривавлених трусах? Її чоловік? Її батько? Той коханець, якого вона собі завела у коледжі та який одного вечора розбив їй носа, просто з примхи? «Ох, допоможи мені, Боже, – подумала вона. – Допоможи мені, Боже, зараз». А губи її продовжували:

– Я зможу, аякже. Ти жирний і в’ялий, Томе. Я від’їжджаю і гадаю, це назавжди. Гадаю, мабуть, все скінчено.

– Хто цей парубок, той Денбро?

– Забудь. Я була…

Вона второпала, і вже ледь не запізно, що це питання було для відвернення її уваги. Він кинувся до неї раніш, ніж останнє слово встигло вискочити йому з рота. Вона вихнула в повітрі ременем, і звук, з яким той ляснув йому по губах, був звуком впертого корка, вирваного нарешті з пляшки.

Він вискнув, хапаючись руками за рота – очі величезні, ображені, приголомшені. Крізь пальці й по тильним бокам долонь у нього потекла кров.

– Ти розбила мені губи, ти, курво! – верещав він приглушено. – Ах, господи, ти розбила мені губи!

Він знову рушив до неї, тягнучи вперед руки, рот – мокрий червоний мазок. Губи в нього, здається, тріснули у двох місцях. З одного з передніх зубів було збито коронку. Вона побачила, як він виплюнув її вбік. Частина її особистості давала задній хід з цієї сцени, відчуваючи нудоту, стогнучи, воліючи заплющити очі. Але та, інша, Беверлі відчувала бурхливу радість засудженого на страту, якого раптом звільнив з камери смертників якийсь химерний землетрус. Тій, іншій Беверлі, все це вельми подобалося. «Я хочу, щоб ти наковтався цього, – думала та вона. – Хочу, щоб ти цим вдавився!»

Саме ця, інша Беверлі, вихнула ременем востаннє – ременем, яким він шмагав її по сідницях, по ногах, по грудях. Ременем, яким він впродовж останніх чотирьох років полосував її незліченну кількість разів. Кількість отриманих ударів залежала від глибини провини. Том приходить додому, а вечеря холодна? Два ремені. Бев запрацювалася допізна в студії і забула подзвонити додому? Три ремені. Агов, тільки-но погляньте, Бев знову отримала штрафний талон за парковку. Один ремінь… поперек грудей. Він був добрим. Він рідко залишав синці. Воно й не дуже боляче було. Якщо не зважати на приниження. Це їй боліло. А що їй боліло найгірше, це розуміння того, що частина її прагне цього болю. Прагне цього приниження.

«Останній раз винагороджує за все», – подумала вона й вихнула.

Вона пустила ремінь низько, навідмаш, і той вжарив йому по яйцях з коротким, але важким звуком, звуком, як ото коли жінка вибиває килим ляпалкою. І цього якраз вистачило. Уся войовничість негайно сплила з Тома Рогана.

Він видав тоненький, безсилий зойк і впав на коліна, немов для молитви. Руки притиснуті між ніг. Голова закинута назад. Жили напнуті на шиї. На губах трагедійна гримаса болю. Ліве коліно Тома прийшлося прямо на важкий, гачкувато зазублений уламок якоїсь з потрощених пляшечок з-під парфумів, і він тихо перекинувся на бік, немов кит. Одна рука покинула яйця й ухопилась за порске коліно.

«Ось ця кров, – подумала вона, – Господи, він весь кровоточить».

«Він виживе, – ця нова Беверлі – Беверлі, яка, схоже, виринула на поверхню з телефонним дзвінком Майка Хенлона, – холодно відповіла їй. – Такі парубки, як він, завжди виживають. Тобі краще забратися звідси к чорту, поки він не вирішив, що хоче ще трохи поводити танго. Або поки не вирішив, що хоче спуститися до підвалу по свій вінчестер».

Беверлі позадкувала й відчула, як у ногу їй уп’явся біль, коли вона наступила на осколок розбитого дзеркала трюмо. Вона нахилилася, щоб ухопити ручку своєї валізи. Ані на мить не зводячи з нього очей. Вона позадкувала крізь двері й позадкувала по коридору. Валізу вона тримала перед собою обома руками, і та била їй по гомілках, поки вона задкувала. Порізана ступня залишала криваві відбитки її п’яти. Коли вже досягла сходів, вона розвернулась і поспішила вниз, не дозволяючи собі думати. Вона підозрювала, що жодних зв’язних думок у ній не лишилося, принаймні наразі.

Вона відчула легеньке поплескування по нозі й вискнула.

Поглянувши вниз, вона побачила, що то кінець ременя. Інший кінець все ще залишався намотаним їй на руку. У цьому тьмяному світлі ремінь дужче, ніж будь-коли, був схожий на мертву змію. Скрививши відразливо обличчя, вона кинула його через перила й побачила, що той приземлився у формі S на килимі нижнього коридору.

При підніжжі сходів вона руками хрест-навхрест вхопилася за поділ своєї мереживної білої нічної сорочки і стягнула її через голову. Сорочка була в крові, і вона не могла залишатися в ній більше ані секунди, хай би там що. Вона пожбурила сорочку вбік, і та повисла на фікусі біля дверей у вітальню, наче якийсь мереживний парашут. Вона, гола, нахилилася до валізи. Соски в неї були холодні, тверді, як кулі.

– БЕВЕРЛІ, НЕГАЙНО ПІДНІМАЙ СВОЮ СРАКУ НАГОРУ!

Вона ахнула, пересмикнулась, потім знову нахилилася до валізи. Якщо в нього вистачає сили так голосно кричати, в неї є набагато менше часу, ніж вона вважала. Відкривши валізу, вона видобула трусики, блузку, старі «лівайси»173. Все це вона поспішливо натягувала на себе, стоячи біля дверей, не випускаючи з очей сходи. Але Том так і не з’явився на їх верхньому майданчику. Він іще двічі проревів її ім’я, і кожного разу вона скулювалася від цих звуків, з очима загнаними, губи відвернуті від зубів у неусвідомленому оскалі.

Ґудзики блузки вона проштовхувала в петельки якомога швидше. Двох верхніх ґудзиків не вистачало (це було парадоксально-кумедно, як мало вона обшивала саму себе), і Беверлі подумала, що має зараз вигляд якоїсь шльондри за сумісництвом, котра шукає собі короткого перепихону, перед тим як пошабашити – але й так згодиться.

– Я ВБ’Ю ТЕБЕ, ТИ, КУРВО! ЙОБАНА ТИ КУРВО!

Вона затріснула валізу і замкнула на ній замок. Звідти, наче язик, стирчав рукав якоїсь блузки. Беверлі озирнулася навкруги, маючи підозру, що більше ніколи не побачить цього дому.

Відкриттям стало те, що від цієї думки вона відчула тільки полегшення, а отже, вона відчинила двері й рушила надвір.

Вона вже була за три квартали, йдучи без ясного уявлення, куди саме прямує, коли зрозуміла, що ноги в неї досі босі. Та, яку вона поранила – ліва – бриніла невиразним болем. Треба їй знайти щось собі на ноги, а це ж уже майже друга ночі. Її гаманець і кредитні картки залишились вдома. Вона порилася в кишенях джинсів і не дістала нічого, окрім кількох жмутиків бавовни. У неї немає й дайма174; у неї грошей менше навіть, ніж мідний пенні. Вона озирнулась довкола на житлову забудову, де зараз стояла, – гарні будинки, ретельно підстрижені моріжки й рослини, темні вікна.

І раптом почала сміятись.

Беверлі Роган сіла на кам’яний парапет, з валізою між брудних ступень, і сміялася. Сяяли зірки, а які ж то яскраві! Вона закинула назад голову і сміялась до них, це дике збудження промивалось крізь неї припливною хвилею, що піднімала, і несла, й очищала з силою такою потужною, що будь-яка свідома думка губилася; тільки її кров думала, і той єдиний потужний голос крові промовляв до Беверлі якимсь неартикульованим способом про бажання, хоча що то було за бажання, Беверлі не знала та й не переймалася тим. Достатньо було відчувати, як завзятість наповнює її своїм теплом. «Бажання», – подумала вона, і п’янка припливна хвиля всередині, схоже, ще пришвидшилася, кидаючи її вперед, до якоїсь неминучої катастрофи.

Вона сміялася до зірок, злякана, але вільна, страх її був гострим, як біль, і солодким, як стигле жовтневе яблуко, а коли у вікні верхньої спальні будинку, що йому належав парапет, на якому вона сиділа, загорілося світло, Беверлі підхопила за ручку свою валізу й кинулась у ніч, так само сміючись.