Читать книгу Сяйво - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 13

Денні прокинувся, але гучне бухкання все ще лунало в його вухах, і п’яний, дико роздратований голос хрипко гукав:

«Виходь-но сюди й отримаєш кару! Я тебе знайду!

Я тебе знайду!»

Але зараз бухкало лише його загнане серце, і єдиним звуком у цій ночі був віддалений голос поліцейської сирени.

Він нерухомо лежав у ліжку, дивлячись угору на тіні листя, що їх ворушив вітер на стелі його спальні. Тіні хвилясто звивалися, набираючи форми повзучих ліан десь у джунглях або узорів, утканих в основу якогось товстого килима. На Денні була піжама «Доктор Дентон»57, але між піжамою і його шкірою тепер нашарувалася іще щільніше облягаюча сорочка поту.

– Тоні? – прошепотів він. – Ти тут?

Нема відповіді.

Вислизнувши з ліжка й беззвучно перетнувши кімнату, він подивися крізь вікно на Арапаго-стрит, завмерлу зараз, тиху. Йшла друга година ночі. Надворі не було нічого, окрім безлюдних, усипаних опалим листям хідників, припаркованих машин та довгошийого вуличного ліхтаря на розі, навпроти автозаправочної станції «Кліфа Брайса»58. Нездвижний, з наголовком на вершечку, той ліхтар нагадував монстра з якогось серіалу про пригоди в космосі.

Напружуючи очі, він роззирнувся в обидва боки вздовж вулиці, шукаючи неясний, манливий силует Тоні, але нікого там не було.

Віючи крізь дерева, зітхав вітер, і опале листя шелестіло по порожніх хідниках і навкруг покришок припаркованих машин. Звуки ці були слабенькими й безрадісними, і хлопчику подумалося, що він, можливо, єдиний у Боулдері, хто зовсім не спить і їх чує. Єдиний з людей, принаймні. Нема способу взнати, що ще може перебувати вночі там, надворі, зголодніло скрадаючись крізь тіні, пантруючи, принюхуючись до цього вітерцю.

«Я тебе знайду! Я тебе знайду!!»

– Тоні? – прошепотів він знову, але без великої надії.

Лише вітер відповів йому, війнувши цього разу дужче, він розбурхав листя на похилому піддашку під вікном Денні. Трохи листочків зісковзнуло до ринви і заспокоїлось там, немов утомлені танцюристи.

– Денні… Деннііі…

Він здригнувся від цього знайомого голосу і, спершись рученятами на підвіконня, тягнучи шию, видивлявся з вікна. Здавалося, почувши голос Тоні, сама ніч стиха, потай оживилася і шепотіла, навіть коли вітер знову вщух і листя лежало незворушно, і тіні перестали рухатись. Денні здалося, ніби він помітив чиюсь темнішу тінь на автобусній зупинці біля наступного за їхнім будинку, але йому було важко вирішити, чи там насправді хтось є, чи то омана.

– Не їдь, Денні…

А тоді знову війнув вітер, змусивши його зіщулитися, і тінь на автобусній зупинці зникла… якщо вона взагалі там була. Він постояв біля вікна

(хвилину? годину?)

ще якийсь час, але нічого більше не відбувалося. Нарешті він знову тихенько забрався назад до свого ліжка, натягнув на себе ковдри і задивився, як тіні, що їх відкидав чужопланетянин-ліхтар, перетворюються на вихилясті джунглі, повні м’ясожерних рослин, які єдино чого бажали – це обвити його, видушити з нього життя, затягнути його вниз, у ту чорноту, де спалахувало червоним єдине зловісне слово:

АРАК.