Читать книгу Сяйво - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 16
Частина друга
День закриття
Розділ десятий
Хеллоран
ОглавлениеЦей кухар зовсім не відповідав уявленню Венді про типового очільника кухні курортного готелю. Перш за все, таку важливу особу титулують шефом, але аж ніяк не прозаїчно – кухарем; куховарство – це те, що робила вона вдома, у своїй кухоньці, коли кидала все, що ще залишалося з продуктів, у посудину «Пірекс»68, додаючи туди локшину. Крім того, кулінарний чародій у такому закладі, як «Оверлук», що рекламувався в курортній секції недільного випуску «Нью-Йорк Таймс», мусив бути маленьким, кругленьким, з блідим, обрезклим обличчям (радше схожим на Хлопчика-Пончика Піллсбері69), він мусив мати тоненькі, наче олівцем намальовані, вусики на кшталт якоїсь зірки фільмів-мюзиклів сорокових років, темні очі, французький акцент і мерзотний характер.
Хеллоран таки мав темні очі, але то і все. Це був високий чорношкірий чоловік з помірною гривою волосся в стилі «афро», яке вже починало братися білим інеєм. У нього був м’який південний акцент, і ще він багато сміявся, демонструючи зуби надто білі й рівні, щоби бути чимсь іншим за вінтажні вставні щелепи «Сірз і Роубак» зразка тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року70. В її батька теж такі були – верхня і нижня, – він називав їх Роубакерсами, час від часу їх кумедно перед нею випинаючи за столом під час вечері… і завжди, як зараз пригадалося Венді, робив це, коли матір виходила з кухні по щось або до телефону.
Денні витріщився вгору на цього чорношкірого велетня в костюмі з тонкої синьої шерсті «сардж», а потім посміхнувся, коли Хеллоран легко його підхопив і, посадовивши собі на згин ліктя, сказав:
– Ти ж не залишаєшся тут, на горі, на всю зиму.
– Авжеж, залишаюся, – заперечив Денні з сором’язливою усмішкою.
– Та нє, ти рушиш на південь до Сейнт-Піта71 разом зі мною і навчатимешся куховарити, і гулятимеш по пляжу збіса кожного вечора, роздивляючись на крабів. Правильно?
Денні захоплено захихотів і похитав головою, мовляв, ні. Хеллоран опустив його долі.
– Якщо збираєшся передумати, – сказав Хеллоран серйозно, нахилившись до нього, – то краще роби це швидше. Не мине й тридцяти хвилин, як я сидітиму у своїй машині. Після того мине ще дві з половиню години, і я сидітиму біля тридцять другого виходу терміналу Б, у Стейпелтонському міжнародному аеропорті, що в місті, яке стоїть на висоті одна миля від рівня моря, у штаті Колорадо. Через три години після того я орендую автомобіль в аеропорті Маямі і прямую до сонячного Сейнт-Піта, не терплячись влізти в купальні труси і попросту регггочучи собі в кулак з усіх тих, хто безвилазно застряг в снігах. Утямки тобі, мій хлопчику?
– Так, сер, – відповів Денні, посміхаючись.
Хеллоран знов обернувся до Джека з Венді:
– Схоже, гідний хлопак росте.
– Нам теж так здається, – сказав Джек, подаючи руку. Хеллоран її потиснув. – Мене звуть Джек Торренс. Це моя дружина, Вінніфред. З Денні ви вже познайомилися.
– І це було вельми приємно. Мем, а ви Вінні чи Фредді?
– Я Венді, – відповіла вона, посміхаючись.
– Гаразд. Це краще, ніж ті два імені, я так гадаю. Нам сюди. Містер Уллман хоче, щоби ви тут усе оглянули, отже, оглядини ви й отримаєте. – Він похитав головою, стиха промурмотівши: – А як же радісно мені буде побачити його востаннє.
Хеллоран розпочав для них екскурсію з обходин найграндіознішої кухні з усіх, які лишень Венді бачила в своєму житті. Кухня іскрилася чистотою. Кожна поверхня в ній була вилощена до високого ґлянсу. Вона була більш ніж просто великою; вона лякала своїми розмірами. Венді йшла поруч з Хеллораном, у той час як Джек, почуваючись абсолютно не в своїй тарілці, плентався з Денні трохи позаду. Біля мийки на чотири раковини тягнулася довга дошка, де висіли різальні інструменти: від різноманітних ножиків до дворучних різницьких сокир. Дошка для нарізання хліба там була завбільшки, як кухонний стіл у їхній Боулдерській квартирі. Від підлоги до стелі, займаючи всю стіну, висіла виняткова колекція каструль і сковорід з іржостійкої сталі.
– Гадаю, мені варто буде залишати за собою слід з хлібних крихт кожного разу, як я сюди заходитиму, – промовила Венді.
– Не дозволяйте їй себе гнітити, – відгукнувся Хеллоран. – Вона велика, але все одно це лише кухня. До більшості з цього знаряддя у вас ніколи навіть не виникне потреби торкатися. Підтримуйте тут чистоту – це все, чого я прошу. А ось та плита, якою я на вашому місці користувався б. Їх тут загалом три, але ця найменша.
«Найменша», – подумала вона нерадісно, роздивляючись плиту. Та мала дванадцять конфорок, дві звичайні та одну голландську духовку, на підвищенні марміт, у якому можна було повільно пряжити соуси або запікати боби, жаровню, підігрівач… плюс чи не мільйон регуляторів і давачів температури.
– Усе на газу, – сказав Хеллоран. – Венді, ви до цього готували на газу?
– Так.
– Люблю газ, – промовив він, вмикаючи одну з конфорок. Та бухнула блакитним полум’ям, і він делікатним рухом стишив його до слабенького світіння. – Мені подобається бачити вогонь, на якому я готую. Ви бачите, де розташовані всі вмикачі верхніх конфорок?
– Так.
– І регулятори духовок усі позначені. Сам я віддаю перевагу тій, що посередині, бо вона, схоже, гріє найрівномірніше, але ви користуйтеся будь-якою, на ваш розсуд… або й усіма трьома, властиво.
– До кожної по одній телевечері, – кволо засміялася Венді72.
Хеллоран розреготався:
– Розплющте очі, на вашу ласку. Список усього їстівного я залишив отам, біля раковини. Бачите?
– Ось він, матусю! – вигукнув Денні, підносячи два аркуші щільно списаного з обох боків паперу.
– Гарний хлопчик, – сказав Хеллоран, беручи в малого список і куйовдячи йому волосся. – Ти певен, що не хочеш поїхати зі мною до Флориди, хлопчику? Навчишся готувати найніжніших по цей бік раю креветок по-креольськи?
Денні, затуливши собі руками рота й хихочучи, ретирувався ближче до батька.
– Я так гадаю, друзі, що ви всі утрьох тут зможете прохарчуватися цілий рік, – сказав Хеллоран. – Маємо прохолодну комору, великий холодильний бокс, повні рундуки будь-яких овочів і два холодильники. Дозвольте мені вам показати, ходімо.
Наступні десять хвилин Хеллоран відчиняв рундуки та двері, демонструючи харчі в таких кількостях, яких Венді ніколи раніше не бачила. Запаси їжі її вразили, проте не заспокоїли так, як вона могла на те сподіватися: на думку повсякчас наверталася ватага Доннера, не в сенсі канібалізму (з усіма цими харчами мусить минути доволі багато часу, аж поки вони занепадуть до такого вбогого раціону, як поїдання одне одного), але підсилюючи усвідомлення того, що справа це дійсно серйозна: коли випаде сніг, вибратися звідси означатиме не якусь годинну поїздку машиною до Сайдвіндера, а велику операцію. Сидітимуть вони в цьому порожньому гранд-готелі, їстимуть їжу, залишену їм тут, наче якимсь істотам у дивній казці, і слухатимуть, як крижаний вітер обдуває засніжені унівець карнизи. У Вермонті, коли Денні був зламав собі руку
(коли Джек зламав Денні руку)
вона викликала бригаду «швидкої допомоги» «Медикс», набравши номер з маленької карточки, причепленої до телефону. Вони прибули до них додому вже через якихось десять хвилин. На тій карточці були написані й інші номери. Поліцейська машина могла приїхати за п’ять хвилин, а пожежна ще швидше, бо пожежна частина стояла від них лише за три будинки по вулиці і один за рогом. Там був записаний чоловік, якому треба дзвонити, якщо пропало світло, і той, якому треба дзвонити, якщо забився стік у душі, і той, якому треба дзвонити, якщо почав барахлити телевізор. Але як бути тут, якщо в Денні трапиться отой, властивий йому, напад, якщо він зомліє і вдавиться язиком?
(о Господи, що за думка!)
А якщо тут почнеться пожежа? Якщо Джек впаде до ліфтової шахти й проломить собі череп? А якщо?..
(якщо нам так чудово зараз припини це, Вінніфредо!)
Спершу Хеллоран завів їх до холодильного боксу, де їхні видихи видувалися в повітря, немов хмарки зі словами в коміксах. У цьому боксі було так, ніби вже настала зима.
Яловичий фарш у великих пластикових пакетах, по десять фунтів у кожному, загалом дюжина пакетів. Сорок цільних курячих тушок звисали рядком з гачків при обшитій дерев’яними планками стіні. Бляшанки з шинкою, штабельовані як покерні фішки, загалом дюжина. Під курчатами десять шматків телячої вирізки, десять свинячої і величезна бараняча нога.
– Тобі подобається баранина, доку? – усміхаючись, запитав Хеллоран.
– Я люблю її, – миттю відповів Денні. Він її ніколи не куштував.
– Я так і знав. Холодного вечора нічого нема кращого за пару добрячих куснів баранини з м’ятним соусом. М’ятний соус тут також є. Баранина ласкава до живота. Це безпроблемний сорт м’яса.
З-за їх спин Джек спитав:
– Звідки ви дізналися, що ми звемо його доком?
Хеллоран обернувся:
– Пардон?
– Денні. Ми його інколи звемо доком. Як у мультфільмах про Баґза Банні.
– Ну, так він ніби й схожий троха на дока, хіба нє? – Він наморщив носа до Денні, поплямкав губами й промовив: – Ехм, як справи, доку?73
Денні захихотів, і тоді Хеллоран сказав
(Ти певен, що не хочеш поїхати до Флориди, доку?)
дещо, і то дуже чітко. Він дочув кожне слово. І подивився на Хеллорана здивовано й трохи перелякано. Хеллоран йому важно підморгнув і знов повернувся до харчів.
З-за широкої, обтягнутої сарджевою тканиною спини кухаря на свого сина дивилася Венді. У неї було дивовижне відчуття, ніби щось було промайнуло між ними, щось таке, чого вона не могла достеменно второпати.
– Ви маєте дванадцять пачок ковбаси й дванадцять пачок бекону, – повідомив Хеллоран. – Так, зі свинями покінчено. А в цій шухляді дванадцять фунтів масла.
– Справжнього масла? – перепитав Джек.
– Першосортного-першокласного.
– Не пригадую, щоби я куштував справжнє масло відтоді, як ще малим жив у Берліні74, у Нью-Гемпширі.
– Ну, тоді об’їдатиметеся ним тут, аж поки маргарин вам не видасться ласощами, – сказав Хеллоран і розсміявся. – Он там, у тому рундуку ваш хліб – тридцять хлібин білого, двадцять чорного. Ми, щоб ви так знали, намагаємося підтримувати расовий баланс в «Оверлуку». Звісно, я розумію, що піісяти хлібин вам не вистачить на весь час, але тут повно інгредієнтів, і свіже краще за заморожене в будь-який день тижня. Отут маєте вашу рибу. Їжа для мозку, правильно, доку?
– Це правда, мамо?
– Якщо містер Хеллоран так каже, любий, – посміхнулася вона.
Денні наморщив носа:
– Мені не подобається риба.
– Геть-чисто хибна думка, – сказав Хеллоран. – Ти просто ніколи не куштував риби, якій би подобався ти. Ось цій рибі, що тут, ти точно сподобаєшся. П’ять фунтів райдужної форелі, десять фунтів палтуса, п’ятнадцять бляшанок тунця…
– Ой, так, мені подобається тунець.
– …і п’ять фунтів найсолодшої солеї75, яка бодай колись плавала в морі. Хлопчику мій, коли настане весна, ти будеш дякувати старому… – Він клацнув пальцями так, ніби щось забув. – Ану, як мене звуть? Здається, в мене це вилетіло з голови.
– Містер Хеллоран, – регочучи, оголосив Денні. – А для друзів – Дік.
– Авжеж, правильно! А оскільки ми друзі, то я тобі Дік.
Прямуючи вслід за Хеллораном до дальнього кутка, Джек з Венді обмінювалися здивованими поглядами, обоє намагалися пригадати, чи той називав їм своє ім’я.
– А отут я поклав дещо особливе, – сказав Хеллоран. – Сподіваюся, друзяки, вам сподобається…
– Ох, справді, не обов’язково було, – розчулено вигукнула Венді. Там лежала обплетена широкою пурпуровою стрічкою, з зав’язаним згори бантиком, двадцятифунтова індичка.
– Ви мусите приготувати собі індичку на День Подяки, – поважно промовив Хеллоран. – Здається, тут є й каплун до Різдвяної вечері. Поза всяким сумнівом, ви на нього натрапите. А тепер ходімо вже звідси, поки ми всі не підхопили собі пі-невмонії. Правильно, доку?
– Правильно!
Чудеса продовжилися і в холодній коморі. Десь із сотня ящиків сухого молока (Хеллоран без жартів порадив їй купувати для малого свіже молоко в Сайдвіндері, допоки зберігатиметься така можливість), п’ять дванадцятифунтових мішків цукру, галоновий слоїк чорної меляси, крупи, у скляних слоїках рис, макарони, спагеті; ряди бляшанок з фруктами й фруктовими салатами; близько бушеля свіжих яблук, які всю комору пропахтили ароматом осені; сушені родзинки, сливи й абрикоси («Оправляйся регулярно, якщо хочеш буть щасливим», – проголосив Хеллоран і вибухнув розкотистим реготом до стелі комори, де на залізному ланцюгу повис єдиний старомодний світильник у формі кулі); глибокий рундук, повний картоплі; і менші запаси помідорів, цибулі, ріпи, гарбузів і капусти.
– Слово честі… – мовила Венді, коли вони звідти вийшли. Після тридцятидоларового тижневого бюджету на бакалію, побачена нею кількість усіх тих свіжих харчів так її приголомшила, що вона не була в змозі доказати, чого саме стосується те її слово.
– Я вже троха запізнююся, – сказав, поглянувши собі на годинника, Хеллоран, – тому пропоную вам самим пройтися по шафах і холодильниках, коли ви вже влаштуєтеся. Там сири, консервоване молоко, солодке згущене молоко, дріжджі, харчова сода, повний мішок отих-там пиріжків «Застільні теревені»76, кілька кетягів бананів, яким, проте, далеко ще до дозрівання…
– Стоп, – вигукнула вона, здіймаючи руку і сміючись. – Мені всього цього ніколи не запам’ятати. І я обіцяю залишити тут усе в чистоті.
– Це все, чого мені треба. – Він обернувся до Джека. – А містер Уллман просвітив вас щодо пацюків на його горищі?
Джек вишкірився:
– Він казав, що, ймовірно, декілька їх є на мансардному поверсі, а містер Ватсон сказав, що, ймовірно, вони є й у підвалі. Там, унизу, не менше двох тонн паперів, але я не помітив жодного поточеного, як то вони їх гризуть, будуючи собі гнізда.
– Цей Ватсон, – з лукавою прикрістю похитав головою Хеллоран. – Ну хіба він не найбільший лихослов, Джеку, з усіх, з якими вам будь-коли доводилося стикатися?
– Він ще той персонаж, – погодився Джек. Його батько був найбільшим лихословом з усіх, з якими йому будь-коли доводилося стикатися.
– Історія доволі печальна, – продовжував Хеллоран, ведучи їх назад до широких хитних дверей, що прочинялися в обідню залу «Оверлук». – Їхня родина мала гроші, колись дуже давно. Це Ватсонів дід чи прадід – не пам’ятаю, хто саме, – побудував цей заклад.
– Мені розповідали, – сказав Джек.
– Що ж трапилося? – спитала Венді.
– Ну, вони не змогли налагодити справу, – сказав Хеллоран. – Ватсон розповідатиме вам цю історію цілком… двічі на день, якщо ви йому дозволите. У старого був бзик щодо цього готелю. Гадаю, він дозволив йому зруйнувати себе морально. Він мав двох синів, і один з них загинув у якійсь пригоді, коли їхав верхи конем саме на цьому місці, тоді готель ще тільки будувався. Це трапилося тисяча дев’ятсот восьмого чи дев’ятого року. Дружина старого померла від грипу, і тоді залишилися тільки він та його молодший син. Завершилося все тим, що їх взяли доглядачами того самого готелю, який збудував старий.
– Дійсно, доволі печальна історія, – сказала Венді.
– А що сталося з ним? Зі старим? – запитав Джек.
– Він випадково встромив палець в електричну розетку, тут йому і настав кінець. – сказав Хеллоран. – Десь на початку тридцятих, перед тим як Депресія закрила цей заклад на десять наступних років. В усякому разі, Джеку, я буду вдячний, якщо ви з дружиною щодо пацюків триматиме на оці також і кухню. Якщо побачите… тоді пастки, не отруту.
Джек кліпнув очима:
– Звичайно. Кому спаде на думку труїти пацюків у кухні?
Хеллоран саркастично розсміявся:
– Містерові Уллману, ось кому. Такою ідеєю його осяяло минулої осені. Я йому все ввічливо розклав, я сказав: «Містере Уллман, а якщо, коли всі ми з’їдемося сюди наступного травня і я приготую на честь відкриття традиційну вечерю, – а це, як зазвичай, буде лосось у вельми делікатному соусі, – і всім стане зле, і лікар приїде і скаже вам: «Уллмане, що це ви тут накоїли? У вас вісімдесят найбагатших в Америці громадян постраждали внаслідок отруєння щурячою отрутою!»»
Джек, закинувши назад голову, зайшовся реготом.
– І що відповів Уллман?
Хеллоран поворушив язиком собі за щокою, немов намацуючи там крихту їжі.
– Він відповів: «То трахайтеся з пастками, Хеллоране».
Тепер розреготалися вже всі разом, навіть Денні, хоча й не був цілком певен, у чому саме сіль цього жарту, окрім того, що той якимсь чином торкався містера Уллмана, котрий, як виявилося, не конче геть усе знає.
Усі четверо пройшли до обідньої зали, зараз порожньої й тихої, з її казковим видом на захід, на притрушені снігом вершини. Кожна біла лляна скатертина була покрита полотнищем цупкого прозорого пластику. Килим, зараз згорнутий на міжсезоння, стояв у кутку, немов караульний на варті.
На протилежному боці зали був подвійний комплект дверей типу «кажанячі крила», а над ними напис золоченим старомодним курсивом: Салон-бар «Колорадо».
Перехопивши його погляд, Хеллоран сказав:
– Якщо ви людина питуща, сподіваюся, ви собі привезли якийсь запас. Звідси все вибрано дочиста. Прощальна вечірка службовців учора, розумієте. Від покоївок до носіїв, усі тут сьогодні тиняються з головним болем, включно зі мною.
– Я не п’ю, – повідомив коротко Джек. Вони повернулися до вестибюля.
За ті півгодини, що вони провели в кухні, там сильно порідшало. Довге центральне приміщення набувало тихого, пустинного вигляду, який, як гадав Джек, доволі скоро стане звичним для них. Порожніми стояли крісла з високими спинками. Поїхали вже черниці, які були сиділи біля каміна, та й саме вогнище вщухло до шару затишно тліючого приску. Венді визирнула на стоянку і побачила, що, окрім заледве якоїсь дюжини, зникли всі машини.
Вона вловила себе на тому, що їй хочеться, аби вони забралися у свій «фольксваген» і поїхали назад до Боулдера… чи бодай кудись звідси.
Джек роздивлявся по вестибюлі, шукаючи Уллмана, але того там не було.
Підійшла юна покоївка із заколотим на потилиці ясно-попелястим волоссям:
– Твій багаж уже на ґанку, Діку.
– Дякую, Селлі, – цьомнув він її в лоба. – Гарної тобі зими. Чув, ти виходиш заміж.
Коли вона пішла, зухвало вихляючи задком, він обернувся до Торренсів:
– Я мушу вже поспішати, якщо збираюся встигнути на свій літак. Хочу побажати вам усього найкращого. Вірю, що так і буде.
– Дякую, – відповів Джек. – Ви були дуже добрі.
– Я добре доглядатиму вашу кухню, – знову пообіцяла Венді. – Насолоджуйтеся Флоридою.
– Так завжди і роблю, – сказав Хеллоран. Упершись долонями собі в коліна, він нахилився до Денні:
– Останній шанс, парубку. Хочеш поїхати у Флориду?
– Гадаю, ні, – відповів Денні, усміхаючись.
– Окей. А хочеш допомогти мені покласти речі в машину?
– Якщо мама скаже, що мені можна.
– Можна, – сказала Венді, – але мусиш застібнути курточку. – Вона нахилилася вперед, щоб самій це зробити, але її випередив Хеллоран, його великі брунатні пальці рухалися з граціозною спритністю.
– Я зразу ж відішлю його всередину, – сказав він.
– Чудово, – сказала Венді і провела їх до дверей. Джек усе ще шукав очима Уллмана. Останні з гостей «Оверлука» виписувалися біля стійки.
68
«Pyrex» – бренд, під яким заснована 1915 року компанія «Corning Incorporated» виробляє лабораторний та кухонний посуд із жаростійкого скла.
69
Створений 1965 року популярний анімований рекламний персонаж харчової компанії «Pillsbury» у вигляді ніби зліпленої з тіста фігурки хлопчика в кухарському ковпаку.
70
Тут натякається на добротну саморобність: заснована 1888 року торговельно-виробнича компанія «Sears and Roebuck» до 1950-х років надавала послугу «зубні протези поштою» – замовивши комплект спеціального воску, клієнт за вкладеною інструкцією знімав зліпки зі своїх щелеп, надсилав їх фірмі і за кілька тижнів отримував готові вставні щелепи.
71
St. Petersburg – засноване 1888 року місто, найбільше у Флориді.
72
«TV Dinner» (телевечеря) – створений 1952 року бренд замороженої комплексної страви (м’ясо, овочі, десерт), пакет з якою швидко можна розігріти в духовці чи мікрохвильовій печі, не відриваючись від телепередачі.
73
Фразу «Ехм, як справи, доку?» з нью-йоркським акцентом регулярно, гризучи морквину, промовляє сам Кролик Баґз – найпопулярніший (за кількістю фільмів, у яких він з’являється) мультперсонаж.
74
Засноване 1829 року місто, де живе близько 10 тис. мешканців.
75
Солея, або морський язик, – делікатесна риба з ряду Камбалоподібні.
76
Пиріжки з різноманітною начинкою, які від 1924 року виробляються компанією «Table Talk Pies».