Читать книгу Сяйво - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 9
Частина перша
Вступні заснування
Розділ третій
Ватсон
Оглавление«Дав волю норову», – сказав Уллман.
– Гаразд, ось ваша топка, – промовив Ватсон, вмикаючи світло в темному, просмердженому пліснявою приміщенні. Він був м’язистим чоловіком з кошлатим, кольору попкорну волоссям, у білій сорочці і темно-зелених робочих штанях. Він настіж відкрив невеличку квадратну колосникову решітку в утробі печі, і вони з Джеком разом зазирнули всередину.
– Ось тутечки пілотний пальник.
Рівне синьо-біле полум’я з сичанням здіймалося прямо вгору, спрямовуючи туди руйнівну силу, але ключовим словом, подумав Джек, тут є не спрямування, а руйнівність: варто лишень встромити туди руку і за три секунди буде барбекю.
«Дав волю норову».
(Денні, з тобою все гаразд?)
Топка – поза сумнівами найбільша і найстаріша з усіх будь-коли бачених Джеком – заповнювала собою все приміщення.
– Пілотник має відмовостійкість, – пояснював йому Ватсон. – Маленький сенсор усередині вимірює температуру. Якщо вона впаде нижче певного рівня, він увімкне зумер у вашому помешканні. Бойлер міститься за стіною. Ходімо туди.
Він закляпнув колосникову решітку і повів Джека навкруг одоробала залізної топки до інших дверей. Залізна туша випромінювала на них ступорозне тепло, і Джек чомусь уявив собі велику, дрімливу кішку. Ватсон бряжчав ключами й насвистував.
«Норов…»
(Коли він повернувся до свого кабінету і побачив, що Денні стоїть там у самих лише трусиках-підгузку й усміхається, червона хмара люті затьмарила розум Джеку. Суб’єктивно йому здалося, ніби та хмара спливла в його голові повільно, але, певно, це відбулося менш ніж за хвилину. Вона лише здавалася повільною – так, як здаються повільними деякі сновидіння. Погані сновидіння. Йому здалося, що понишпорили за всіма дверцятами і в кожнісінькій шухляді, поки він був відсутній у кабінеті. Шафа, буфет, розсувні книжкові полиці… геть усі шухляди письмового столу були витягнуті до упору. Його рукопис – трьохактна п’єса, яку він неспішливо розбудовував із повістини, написаної ним сім років тому, тоді ще старшокурсником, – валявся розкиданим по всій підлозі. Він якраз пив пиво і правив другу дію, коли Венді погукала його до телефону і Денні забризкав тим пивом з бляшанки усі сторінки. Мабуть, аби подивитися, як воно піниться. «Подивитися, як воно піниться, подивитися, як воно піниться» – ці слова знову й знову деренчали йому в голові, немов самотній хворобливий акорд на розладнаному піаніно, замикаючи електросхему його люті. Він рішуче підступив до свого трирічного сина, котрий з такою задоволеною посмішкою дивився на нього знизу вгору, весь такий задоволений успішною роботою, яку він щойно виконав у татовому кабінеті; малюк почав щось казати, і ось тоді-то він й ухопив Денні за руку, заломивши її, щоби змусити сина випустити затиснуті в долоні ластик для друкованих на машинці текстів і автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув… ні… ні… кажи правду… він голосно заридав. Надто важко все це діставалося пам’яті крізь той туман люті, крізь те хворобливе бемкання того самого акорду Спайка Джонса19. Венді десь там, питає, що трапилося. Голос її слабенький, приглушений його внутрішньою мрякою. Вони мусили вирішити це самі, один з одним. Він крутнув Денні, щоби нашльопати, його великі дорослі пальці вп’ялися у кволе м’ясце передпліччя хлопчика, зімкнувшись навкруг нього в стиснутий кулак, і тріск зламаної кісточки не прозвучав голосно, не голосним він був, він був дуже, ШАЛЕНО, гучним, але неголосним. Просто він був звуком достатнім, щоби прохромити той червоний туман, немов якоюсь стрілою… але замість впустити бодай трішки світла, той звук впустив усередину нього хмари сорому і жалю, жах і болісне душевне потрясіння. Простий чистий звук, по один бік якого минуле, а по інший – усе майбуття; звук, як ото бува, коли зламаєш грифель в олівці або трісочку об коліно. По той, інший бік, мить цілковитої тиші, яка, либонь, позначила початок того майбуття, що триватиме всю решту його життя. Бачачи, як спливає колір з обличчя Денні, аж поки воно не стало, мов сир, бачачи, як його очі, завжди великі, стають іще більшими, Джек був певен, що хлопчик зараз упаде непритомним серед місива залитих пивом паперів; його власний голос, слабкий і п’яний, згуслий, намагався все це відвернути назад, знайти якийсь такий шлях у минуле, щоб оминути той не вельми гучний звук зламаної кісточки – чи зберігається бодай якесь статус-кво у цій хаті? – промовив: «Денні, з тобою все гаразд?» Відповіддю Денні було верещання, а тоді охнула Венді, коли увійшла до них і побачила, під яким дивним кутом від ліктя повисло передпліччя Денні; жодна рука не могла висіти подібним чином у світі нормальних родин. Її власний крик, коли вона вхопила сина в обійми, й безглуздий белькіт: «о Боже Денні о Боже мій милесенький твоя бідна рученька»; а Джек стояв там, ошелешений, отупілий, намагаючись зрозуміти, як таке взагалі могло трапитися. Отак він стояв там і зустрівся очима з очима своєї дружини і побачив, що Венді ненавидить його. Йому не спало на думку, що ця ненависть може означати в практичному сенсі; він тільки потім усвідомив, що вона могла кинути його того ж вечора, поїхати в мотель, щоби вранці звернутись до адвоката з розлучень; або викликати поліцію. Він тільки бачив, що власна дружина його ненавидить, і через це почувався приголомшеним, зовсім самотнім. Він почувався жахливо. Так почуваються перед наближенням смерті. А тоді вона, з повислим на згині її ліктя ридаючим сином, бігом кинулася до телефону і набрала номер шпиталю, але Джек не пішов за нею, він так і стояв серед свого розореного кабінету, відчуваючи запах пива і думаючи…)
«Дав волю норову».
Він різко провів собі долонею по губах і слідом за Ватсоном пішов до бойлерної. Там було сиро, але щось більше за сирість змусило вкритися хворобливим, гидотним потом лоб, живіт і ноги Джека. Спогади це зробили, такі тотально потужні, що той вечір, здалося, трапився не два роки, а дві години тому. Жодного строку давнини не існувало. Знову назад повернулися сором і огида, відчуття повної власної нікчемності, а це відчуття завжди викликало в ньому бажання випити, а бажання випити призводило до ще чорнішого відчаю… а чи матиме він колись бодай єдину годину, не тиждень і навіть не день, зауважте собі, всього єдину невсипущу годину, коли ця спрага до випивки не вражатиме його отакими своїми сюрпризами?
– Тут бойлер, – оголосив Ватсон. Видобувши із задньої кишені червоно-синю хустку, він з рішучим рохканням висякався і знову заховав хустку подалі з очей, попередньо до неї зазирнувши, чи не побачить там чогось цікавого.
Сам бойлер стояв на чотирьох бетонних блоках: то був довгий, циліндричної форми, металевий котел у мідній, часто латаній обшивці. Осілий під плутаниною труб і рурок, що зміїлися вгору, під високу, прикрашену гірляндами павутиння стелю підвалу. Правіше Джека пролягали дві великі теплопровідні труби, що йшли крізь стіну від топки в сусідньому приміщенні.
– От манометр, – поплескав по приладу Ватсон. – Фунти на квадратний дюйм. Гадаю, ви це мусіте знати. Зараз я догнав його до сотні, тож у номерах вночі троха зимно. Деякі з гостей скаржаться, але якого хера? Однаково вони божевільні, якщо їх принесло сюди у вересні. Крім того, він уже малюк старенький. Латок на собі має більше, ніж той комбінезон, що його добродії віддають задарма.
Знов з’явилася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.
– Бісова застуда, – невимушено пояснив Ватсон. – Щовересня до мене чіпляється. Повсякчас або тут пораюся, біля цього старого курваля, або траву стрижу, або граблями той роук-корт рівняю. «Вистудися, і вчепиться застуда», – як приказувала моя стара матінка. Хай її Господь милує, вона уже шість років, як померла. Рак доконав. Щойно той рак тебе вчепить, зразу можеш складати заповіт.
Вам варто тримати тиск не більший за піісят, ну хіба, шіісят. Містер Уллман, так той каже гріти західне крило один день, наступного дня – середню частину, а після того східне крило. Ну чи не скажений, бува? Терпіти не можу того недоміркуватого мудака. Гав-гав-гав цілісінький день, він як отой дрібний песик, що вхопить тебе за щиколотку, а потім шмигляє довкола та обсцикає килим. Якби мозок був чорним порохом, він би й носа собі висякати не зміг20. Шкода, що бачиш таку тварюку, коли рушниці напохваті не маєш.
Дивіться-но сюди. Тягнете за оці кільця й відкриваються або закриваються оці клапани. Я їх для вас усі позначив. Сині бірки – то для номерів у східному крилі. Червоні – середина. Жовті – західне крило. Коли візьметеся протоплювати західне крило, мусіте пам’ятати, саме той бік готелю найбільше переймає погоду. Коли дме, тамтешні номери стають холодними, як та фригідна баба з кубиком льоду в неї в тамтім місці. У вітряні дні, коли дме із заходу, можете наганяти духу аж до вісімсяти. Однаково я би так і робив.
– А ті термостати, що нагорі… – почав було Джек.
Ватсон відчайдушно помотав головою, змусивши підстрибувати в себе на голові оте його кошлате волосся.
– Вони не підключені. Вони просто для показухи. Дехто з приїжджих із Каліфорнії, так ті не визнають, що все гаразд, поки там не досить душно, щоб у їхній довбаній спальні пальма виросла. Усе тепло надходить тільки звідси, знизу. Але за тиском мусіте наглядати. Бачте, як повзе?
Ватсон поплескав по головному манометру, де, поки тривав його монолог, переповзло від сотні фунтів на квадратний дюйм до позначки сто два. Джек раптом відчув, як дрижаки швидко перебігли йому по спині, і подумав: «Гусак щойно пройшовся по моїй могилі»21. Тим часом Ватсон крутнув регулювальний вентиль, скидаючи в котлі тиск. Голосно зашипіло, і стрілка впала на дев’яносто один. Ватсон щільно прикрутив вентиль, і шипіння знехотя затихло.
– Отак він і повзе, – промовив Ватсон. – А скажи тому жирненькому довбойобу Уллману, так він повитягає свої гросбухи і три години товкмачитиме про те, що ми не можемо собі дозволити новий котел до тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року. Я вам кажу, одного дня все тут зірветься в повітря аж до небес, я лише надіюся, що той жирний мудак теж злетить на цій ракеті. Господи, хтілося б мені бути таким же милосердним, як моя матір. Вона вміла побачити в кожному щось хороше. Ну а я, я лихий, мов та хора на свербіж зміюка. Та ну нахер, така вже вдача, й нічого з тим не вдієш.
А ще ви мусіте не забувати спускатися сюди двічі на день і раз під ніч, перш ніж вкластися в ліжко. Мусіте перевіряти тиск. Якщо забудете, він повзтиме й повзтиме і ви з усьою вашою сім’йою запросто можете прокинутися десь, нахер, аж на місяці. Просто скидайте його потроху і не матимете жодних проблем.
– Який тут верхній поріг?
– Ох, та за сертифікатом двіста піісят, але тепер він може вибухнути куди як раніше. Ви не затягнете мене сюди постояти біля нього, коли на шкалі буде сто вісімсят.
– Тут нема автоматичного відключення?
– Нє, тут нема. Цю штуку було побудовано ще до того, як почали вимагати такі речі. Це тепер федеральний уряд скрізь пхається, хіба нє? ФБР нишпорить у пошті, ЦРУ підслуховує бісові телефони… а гляньте-но, що трапилося з отим Ніксоном. Хіба то було не жалюгідне видовище?
Але якщо ви регулярно спускатиметеся сюди й перевірятимете тиск, усе з вами буде гаразд. І не забувайте перемикати клапани, як той закомандував. Жоден із номерів не прогріватиметься дужче за сорок п’ять22, хіба що зима буде на диво теплою. А своє помешкання топитимете, як вам подобається.
– А як щодо водопроводу?
– Окей, я якраз на це верну. Он там, поза цією аркою.
Вони пройшли в довге, прямокутне приміщення, що, здавалося, простягнулося на цілі милі. Ватсон смикнув за певний шнур, і єдина жарівка на сімдесят п’ять ватів обсипала якимсь хворобливим, хитливим світлом ту місцину, де вони зупинились. Прямо попереду виднілося дно ліфтової шахти, товсті, важко засмальцьовані троси тягнулися до двадцятифутового діаметра шківів і величезного, геть замаслюженого мотора. Усюди були газети, зв’язані в пачки підшивками, у картонних коробках. На інших коробках були написи: Звіти, або Рахунки, або Квитанції – ЗБЕРІГАТИ! Пахло пожовклістю й цвіллю. Деякі з коробок розвалилися, розсипавши по долівці пожовклі, хирляві папери, яким уже було, либонь, років зо двадцять. Джек роздивлявся навкруги, немов заворожений. Тут, похована у цих зогниваючих коробках, могла міститися вся історія «Оверлука».
– Скурвієш тут, поки змусиш цього ліфта робити, – промовив Ватсон, кивнувши великим пальцем у той бік. – Я знаю, що Уллман підмазує контролера з ліфтінспекції штату дорогими вечерями, аби лиш тримати фахового механіка нахер подалі від цього одоробала. Ну, а осьдечки ваш центральний ствол вод’гону.
Перед ними здіймалися, гублячись з виду в мороці, п’ять величеньких труб, кожна обкутана стягнутою сталевими обручами ізоляцією.
Ватсон показав на обсновану павутинням полицю біля шахти інженерних комунікацій. На ній лежало чимало замаслюжених ганчірок і самотня тека-сегрегатор.
– Отамтечки ваша схема вод’гону. Не думаю, щоб у вас трапилися якісь проблеми з протіканням – ніколи такого не траплялося, – але іноді труби таки замерзають. Єдиний спосіб цьому запобігти, це на ніч трішки відкручувати крани, але ж їх, тих кранів, понад чотири сотні в цьому йобаному палаці. Той жирний підар верещатиме так, що аж у Денвері23 чутно буде, коли побачить рахунок за воду. А що, не так?
– Я назвав би це напрочуд проникливим аналізом.
Ватсон подивився на нього захоплено:
– А скажіть-но, ви насправді з коледжу, а таки як? Балакаєте, наче з книжки читаєте. Я таке обожнюю, коли хто не з отих, не з педиків. А їх багацько таких. Ви знаєте, хто мутив усі оті бунти по університетах кілька років тому24? Ті самі гомосексуалісти, ось хто. Вони дратуються й мусять дати собі волю. «Вийти із шафи» – як вони самі це називають. Свята срака, навіть не знаю, куди котиться цей світ.
Отже, якщо воно замерзне, то найшвидше замерзне саме у цій шахті. Не спека тут, самі бачите. Якщо так трапиться, користуйтеся оцим. – Сягнувши до розваленого ящика з-під помаранчів, він видобув звідти маленький газовий пальник.
Коли знайдете, де забито льодом, просто розмотаєте ізоляцію і там хорошенько прогрієте. Второпали?
– Так. Але якщо якась труба замерзне поза цими центральними стояками?
– Якщо робит’мете свою роботу, тримат’мете це місце в теплі, ніц не трапиться. Однаково до інших труб вам не дістатися. Та не переймайтеся тим. Не буде в вас жодних проблем. Гидотне це місце. Скрізь павутиння. Мені аж жаско тут, їй-бо.
– Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив свою родину й себе.
– Йо, той хлоп, Ґрейді. Мутний був чолов’яга, я зрозумів це, щойно його вперше побачив. Завжди скалиться, мов той шкідливий пес ластиться. Це було, коли вони лишень тілько приїхали сюди, а цей жирний мудак Уллман, та він найняв би й самого Бостонського душителя25, ’кби той погодився працювати за мінімальну зарплатню. То котрийсь рейнджер був з Національного парку, хто тоді знайшов їх; телефон бо не робив. Усі були нагорі в західному крилі, на третьому поверсі, замерзлі на камінь. Найжальше малих дівчаток. По вісім і шість їм було. Гарнюні, як лялечки. А гармидер там був, їй-бо, пекельний. Той Уллман, він у міжсезоння управляє в якомусь блядському курортному закладі у Флориді, так він стрибнув на літак до Денвера, а там найняв когось із саньми, щоб підвезли його сюди із Сайдвіндера, бо дороги були завалені; сани! – ви собі таке можете уявити? Він собі ледь пупа не надірвав, так старався приховати це діло від газетників. І доволі вдало, мушу за ним це визнати. Була одна замітка в Денверській «Пост», ну й, звісно, нек’олог у тій хутірській маленькій шматі, що вони її друкують там у себе, в Естес-Парку26, але ото й усе. Вельми добре, зуважаючи на репутацію цього місця. Я, бач, думав, що якийсь репортер почне розкопувати все наново і просто використає Ґрейді, немов-то як виправдання для розворушення старих скандалів.
– Яких скандалів?
Ватсон знизав плечима:
– Кожні великі готелі мають свої скандали. Так само, як у кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають. Інда хтось із них дуба дасть у своєму номері, інфаркт там, чи інсульт, чи щось на кшталт того. Готелі – місця забобонні. Ані тобі тринадцятого поверху чи кімнати під тринадцятим номером, ані дзеркал на зворотнім боці вхідних дверей, ніяких таких речей. Ну от, скажімо, тільки цього літа, у липні, ми втратили одну леді. Уллман мусів цю справу владнати, і отже, хоч власним гузном закладайся, а він з цим упорався. Саме за це йому й платять двадцять дві тисячі баксів на сезон, і бодай як я не люблю цього мудака, але він їх відробляє. Це як ото декотрі приїздять сюди просто, заради щоб свинячити й ригати, і наймають когось на кшталт Уллмана, щоби за ними бруд прибирав. І от ця жінка, мабуть, років шіісяти курва – мого віку! – а волосся в неї пофарбоване на таке червоне, як ото ліхтар над бурдеєм, цицьки висять ледь не до пупа, за той рахунок що жадного сякого-такого бюст-халтера вона не носить, товстелезні варикорзні жили в неї на ногах такі, що ті її ноги схожі на пару чортівських автодорожніх мап, діаманди рясно блищать у неї на шиї і на руках і з вух висять. І при ній той хлопчик, ну, не більш як сімнацять йому, з волоссям аж до дірки в сраці, а в матні стовбурчиться, буцім він туди рулон коміксів запхав. Отже, вони тут тиждень чи, може, днів з десять і щовечора той самий завід. З п’ятої до сьомої в салон-барі «Колорадо» вона порція за порцією смокче Сингапур-слінг27, наче вже вранці мусять видати закон про заборону коктейлів, а він з однією-єдиною пляшкою «Олімпії», тягнет її якомога довше28. А вона всяк жартує, так і сипле отими дотепами, і щораз як вона щось бовкне, він шкіриться, наче та йобана мавпа, наче йому прив’язаними до краєчків губ мотузками хтось рота розтягує. Тіко за кілька днів уже було видно, що йому дедалі важче й важче всміхатися, і бозна про що він мусів був думати, щоби, перед тим як їм йти до ліжка, собі свого насоса накачати. Ну, а коли було вибирався повечеряти, то він іде, а вона хитається, п’яна як хлюща, знаєте, а він собі щипає офіціанток і щириться до них, коли вона не бачит’. Чорт, та ми тут навіть закладалися на те, скільки він то витримає.
Ватсон знизав плечима.
– Потім він сходит донизу одного вечора, десь біля десятої, і каже, що його «дружина нездужає» – це значить, що вона знову відключилас, як і всякого іншого вечора, поки вони були тут, – і він мусіт’ привезти їй якісь ліки від шлунка. Тож він від’їжджає в тому маленькому «порше», на якому вони сюди були приїхали, й ото тоді ми його бачили востаннє. Наступного ранку спускається вона і намагається вдавати, ніби все в порядку, але впродовж дня дедалі блідне й блідне, тож містер Уллман її питається, типу дипломатично, чи не бажає вона, щоби він сповістив копів з поліції штату, просто на той випадок, якщо з хлопцем сталась якась аварія чи ще щось. А вона на нього, як та кішка. Ні-ні-ні, він чудовий водій, вона не хвилюється, усе під контролем, він повернеться ближче до вечері. Тож попівдні, десь біля третьої, вона зайшла до «Колорадо» і на вечерю звідти зовсім не виходила. Біля пів на одинадцяту вона піднялася до себе в номер, і то був останній раз, коли хтось бачив її живою.
– Що ж трапилося?
– Окружний коронер сказав, що вона прийняла десь зо тридцять сонних пігулок, і то поверх усього нею вицмуленого. Наступного дня з’явився її чоловік, якесь велике цабе, юрист з Нью-Йорка. Він завдав нашому Уллману бісового жару святого пекла. Я подам позов такий та я подам позов сякий, а коли я з вами покінчу, ви не знайдете в себе й чистої білизни надіти, й усяке таке подібне. Та Уллман зух, не лопух. Уллман його пригасив. Напевне спитав того цабе, чи сподобається йому, коли його дружину розмажуть по усіх нью-йоркських газетах: Жінка видного нью-йоркського бла-бла-бла була знайдена мертвою з повним шлунком сонних пігулок. Після того як гралася в «сховай-ув-мені-ковбаску» з юнаком, який за віком їй у внуки годиться.
Штатні копи знайшли той «порше» позаду нічної закусочної там, унизу, у Лайонсі29, а Уллман посмикав за певні ниточки, щоби машину звільнили з-під арешту й віддали тому правнику. Потім вони удвох напосілися на старого Арчера Хавтона, того, що окружний коронер, і змусіли його поміняти його раніший вердикт на нагальну смерть. Інфаркт. Тепер друзяка Арчер водить «крайслера». Я його не ганю. Чоловік мусіт’ брати, що само в руки пливе, особливо коли сам уже почина входить у літа.
З’явилася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.
– А що ж далі? Десь за тиждень по тому та тупа піхва, покоївка, Долорес Вікері її звуть, прибирає в тім номері, де були жили ті двоє, і раптом як заверещит’ дико, а на додаток ще й беркицьнулась, зомлівши. А коли очуняла, каже, що бачила у ванній кімнаті мертву жінку, що та гола лежала там у самій ванні. «Лице в ней було багрове, напухле, і вона мені посміхалася», – розказувала та покоївка. Тож Уллман її звільнив, видав двотижневу платню й наказав зникнути. Я рахую, либонь, чоловіків сорок-піісят померло в цьому готелі, відтоді як мій дід відкрив його для гостей тисяча дев’ятсот десятого року.
Він пильно подивився на Джека.
– А знаєте, ’ким чином більшість з них відійшли? Інфаркт або ж інсульт, якраз коли він довбає привезену з собою кралю. От чого повнісінько на таких курортах, так це отаких стариганів, котрі воліють останнього перепихону. Такий приїздит’ сюди, в гори, аби прикинутись, ніби йому знову двадцять. Іноді щось збоїт’, але ж не кожен, хто керував цим закладом, умів так вправно приховувати правду від газетників, як Уллман. Тож в «Оверлука» ще та репутація, атож. Можу закластися, якщо попитати правильних людей, то в довбаного нью-йоркського «Білтмора» також іще та репутація30.
– Але ж привидів нема?
– Містере Торренс, я проробив тут усе своє життя. Я тут грався, коли був ще не старшим за вашого хлопчика, знімку котрого ви тримаєте в себе у пор’моне, ви мені її показували. Жодних привидів тут я поки що не бачив. Краще ходіть за мною нагору, я покажу вам реманентний сарай.
– Гаразд.
Коли Ватсон уже потягнувся вимкнути світло, Джек промовив:
– От чого тут, у підвалі, чимало, так це всяких паперів.
– О, покиньте жарти. Може здацця, що їм уже вся тисяча років. Газети, старі накладні й рахунки від постачальників, і бозна що ще. Мій тато зазвичай вчасно давав їм раду, коли в нас тут була іще стара дров’яна топка, але тепер вони зовсім вийшли з-під опіки. Одного року я таки змушений буду знайти хлопця, щоб той вивіз їх униз, до Сайдвіндера, і спалив. Якщо Уллман оплатить це діло. Гадаю, він оплатить, якщо я достатньо гучно заволаю «пацюк».
– Отже, щури тут є?
– Йо, гадаю, троха таки так. Я приготував оті пастки й отруту, що їх містер Уллман хоче, аби ви розклали на горищі і тут, унизу. Приглядайте пильно за вашим хлопчиком, містере Торренс. Навряд вам хочеться, щоб із ним щось недобре трапилося.
– Авжеж, певно, що не хочеться.
Почута від Ватсона, ця настанова не дратувала.
Вони підійшли до сходів, де затрималися на хвильку, поки Ватсон знову висякає собі носа.
– Ви знайдете там весь потрібний вам реманент, а також і непотрібний, я гадаю. І там є ґонт. Уллман вам казав про це?
– Так, він хоче, щоб я перекрив західну частину даху.
– Це жирне чмо отримає від вас геть усе на дурняк, а потім, навесні, безустанку скиглитиме про те, що ви й уполовину не робили тут усе, як було слід. Я йому якось був заявив прямо в очі, я йому, значить, кажу…
Коли вони рушили вгору сходами, голос Ватсона вщух, зазвучавши, мов якесь заспокійливе гудіння. Озирнувшись через плече, Джек Торренс знову поглянув у непроникну, пропахлу пліснявою темряву і подумав, що, якщо мусить десь бути місце, в якому є привиди, то це саме воно. Він подумав про Ґрейді, заблокованого тут м’яким, невблаганним снігом, як той потроху скаженів і врешті сотворив своє бузувірство. Чи ридали вони, загадувався Джек. Нещасний Ґрейді, як воно, відчувати оте, що з кожним днем накопичується в тобі більше й більше, і врешті зрозуміти, що весна для тебе ніколи не настане. Не мусів би він бути тут. І норову стримувати не мусів би.
Щойно він услід за Ватсоном ступив за двері, ці слова знову повернулися до нього, немов відлуння похоронного дзвона з одночасним різким тріском – наче грифель в олівці зламався. Боже милостивий, от би хильнути чарочку. Чи й тисячу чарок.
19
Алюзія на пародійну версію романтичної балади «You Always Hurt the One You Love» («Ти завжди раниш того, кого любиш») у виконанні популярного в 1930—1950-х роках оркестру Спайка Джонса (1911—1965), уславленого віртуозними обробками відомих композицій з використанням різного принагідного знаряддя.
20
Тут мається на увазі, що мозок Уллмана такий дрібний, що, якби він складався з рушничного пороху, його вибухової сили не вистачило б навіть на те, щоб вишмаркатися.
21
Старовинне англійське народне повір’я: коли комусь морозом/мурашками/дрижаками обсипає шкіру, це значить, що хтось пройшов тим місцем, де буде похована ця людина.
22
+45 ˚F = +7,22 ˚С.
23
Denver – столиця і найбільше місто штату Колорадо (на час дії роману – близько 500 тис. мешканців).
24
Заворушення в університетах і коледжах (з пораненими і вбитими) тривали від середини 1960-х до середини 1970-х, коли студенти масово протестували проти війни у В’єтнамі.
25
Газетне призвісько серійного вбивці, який протягом 1962—1964 зґвалтував і задушив шовковою панчохою кількох жінок у Бостоні.
26
Estes Park – засноване 1859 року курортне містечко (на час дії роману – 2300 мешканців), де міститься штаб-квартира Національного парку «Скелясті гори».
27
Джин з лимонним соком і вишневим бренді.
28
Найпопулярніше колись на північному заході США пиво, яке варила заснована в штаті Вашингтон німецькими емігрантами броварня «Olympia» (1896—1983).
29
Lyons – засноване 1880 року містечко (менше 1000 мешканців), яке називають «воротами до Скелястих гір».
30
«New York Biltmore Hotel» (1913—1981) – знаменитий 22-поверховий готельний комплекс класу люкс, який було розібрано і перебудовано в банк його останнім хазяїном.