Читать книгу Сяйво - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 17

Зразу за дверима купою громадилися чотири сумки. Себто, три з них були величезними, пошарпаними валізами, обтягнутими фальшивою крокодилячою шкірою чорного кольору. Остання – надзвичайного розміру торбою на блискавці, з линялої шотландки.

– Гадаю, з оцією ти можеш упоратися, чи не так? – спитав його Хеллоран. Одною рукою він підчепив два великих кофри, а третій піддав собі під пахву.

– Звісно, – відповів Денні. Ухопившись обома руками за торбу, він потяг її вслід за кухарем униз по сходах, мужньо намагаючись не кректати, не виказувати, яка вона важезна.

Відтоді, як вони прибули, здійнявся дошкульно пронизливий осінній вітер; він свистів на автостоянці, і Денні, який пхав поперед себе торбу на блискавці, буцаючи її колінками, змушений був замружувати очі аж до щілинок. Кілька заблукалих осикових листків з деренчливим шурхотом перекидалися по тепер уже майже спорожнілому асфальту, вмить навернувши Денні на думку про ту ніч минулого тижня, коли він прокинувся з кошмару і почув – чи принаймні подумав, ніби почув, – як Тоні каже йому не їхати.

Хеллоран поставив свої валізи долі біля багажника бежевого «Плімута Ф’юрі».

– Машина незавидна, – відверто поділився він з Денні, – просто орендована на раз. Моя Бессі на тім кінці. Ото так машина. «Кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, а чи кльово вона бігає? Ще б пак. Я її тримаю у Флориді, бо надто стара вона, щоби пхатися по цих горах. Тобі допомогти з отим?

– Ні, сер, – відповів Денні. Він спромігся протаскати «оте» останні десять-дванадцять кроків без кректання і поставив його, зітхнувши з великим полегшенням.

– Молодчага, – похвалив його Хеллоран. Він видобув з кишені свого синього сарджевого піджака величеньку низку ключів і відімкнув багажник. А ставлячи всередину речі, сказав:

– Ти сильно сяєш, хлопчику. Найдужче за будь-кого, кого я зустрічав за все життя. А мені в січні виповниться шіісят років.

– Га?

– Ти маєш особливий дар, – сказав, обертаючись до нього, Хеллоран. – Сам я це завжди називав сяйвом. Так само й моя бабуся це називала. Вона його теж мала. Коли я ще був хлопчиком, не старшим за тебе, ми з нею часто сідали в кухні й провадили довгі балачки, не розкриваючи ротів.

– Справді?

Усміхнувшись на роззявлений рот Денні, на його ледь не голодний вираз обличчя, Хеллоран запропонував:

– Ходімо, посидиш зі мною в машині кілька хвилин. Хочу побалакати з тобою, – і закляпнув капот багажника.

Венді Торренс побачила з вестибюля «Оверлука», як її син сідає на пасажирське сидіння машини Хеллорана і в той же час великий чорношкірий кухар займає місце за кермом. Раптом прохромлена гострим страхом вона було відкрила рота сказати Джеку, що Хеллоран не брехав, пропонуючи забрати їхнього сина до Флориди – ось воно, прямо на очах відбувається викрадення. Але вони як сіли, так просто й сиділи. Їй ледь видно було маленький силует голови сина, уважно обернутої до великої голови Хеллорана. Навіть з цієї відстані ця маленька голівка мала впізнаваний їй нахил – так її син дивився телевізор, коли там показували щось особливо йому цікаве чи коли грав з батьком у «відьму» або в той ідіотський крибедж77. Джек, який усе ще видивлявся Уллмана, нічого не помітив. Венді змовчала, нервово спостерігаючи машину Хеллорана, загадуючись, про що там між ними може йтися, якщо Денні таким чином нахилив голову.

Хеллоран у машині говорив:

– Типу самотньо якось почуваєшся, коли думаєш, що ти такий єдиний, ге?

Денні, якому бувало і самотньо, і подеколи лячно, кивнув:

– А я єдиний, кого ви зустріли такого? – запитав він.

Хеллоран розсміявся, похитавши головою:

– Нє, синку, нє. Але ти сяєш найдужче.

– То значить, таких багато?

– Нє, – сказав Хеллоран, – але зустрічаються. Багацько людей мають дрібку сяйва в собі. Вони про це навіть не здогадуються. Але, скидається на те, що такі завжди з’являються з квітами, коли їхнім дружинам журно при місячних, вони добре складають шкільні іспити, до яких навіть не готувалися, й, тільки-но увійшли до якогось приміщення, вони вже добре собі уявляють, як там почуваються люди. Я таких знав був піісят чи, може, шіісят. Але хіба лишень дюжина, рахуючи й мою бабцю, самі розуміли, що вони сяють.

– Ого, – відгукнувся Денні, а тоді, подумавши: – А ви знаєте місіс Брант?

– Оту? – перепитав Хеллоран зневажливо. – Та нє, вона не сяє. Тільки по два-три рази щовечора відсилає назад подані їй страви.

– Я знаю, що вона не сяє, – завзято кивнув Денні. – Але ви знаєте того чоловіка в сірій уніформі, що подає машини?

– Майка? Звісно, я знаю Майка. А він до чого?

– Містере Хеллоран, чому їй схотілося його штанів?

– Про що це ти говориш, хлопчику?

– Ну, коли вона дивилася на нього, вона думала, як гарно було б їй залізти в його штани, тож я просто дивуюся, чому…

Проте далі він не договорив. Хеллоран закинув назад голову, і глибинний, брутальний регіт вибухнув з його грудей, розкочуючись артилерійською канонадою по салону машини. Та так потужно, що аж сидіння тряслося. Денні лише усміхався, зачудований, але врешті цей ураган, то стихаючи, то відновлюючись поривами, вщух. Хеллоран видобув з нагрудної кишені велику шовкову хустину розміром, як білий прапор капітуляції, і витер собі мокрі від сліз очі.

– Хлопче, – почав він, усе ще потроху порскаючи, – ти дізнаєшся всього, що тобі тра’ знати про людську природу, іще до того, як тобі стукне десять. Не знаю навіть, заздрити мені тобі чи навпаки.

– Але місіс Брант…

– Та викинь її з голови, – перебив той. – І ще, не питайсь про таке в своєї матінки. Ти її цим тільки розстроїш, второпав, що я тобі кажу?

– Так, сер, – відповів Денні. Він усе второпав абсолютно правильно. Подібними речами він було засмучував маму й раніше.

– Ця місіс Брант усього лиш брудна стара баба, якій свербить, ото й усе, що тобі варт знати. – Він допитливо поглянув на Денні. – Чи сильно ти можеш вдарити, доку?

– Га?

– Ану, брязни мені. Кинь мені думку. Хочеться взнати, чи стільки в тобі сили, як мені гадається.

– А що ви хочете, щоби я подумав?

– Однаково. Тільки подумай сильно.

– Гаразд, – сказав Денні. Він на мить задумався, потім зосередився й жбурнув думку просто в Хеллорана. Нічого й зблизька подібного до такого він раніше ніколи не робив, і в останню мить якась інстинктивна частка його єства повстала і притупила грубу силу думки – він не хотів уразити містера Хеллорана. Та все одно та думка вистрелила з нього з такою силою, якої він ніколи не міг очікувати. Вона шваркнула, немов подача Нолана Раяна, і навіть понад те78.

(Ой леле, сподіваюсь, я його не поранив)

А думка була такою:

(!!!ПРИВІТ, ДІКУ!!!)

Хеллоран, здригнувшись, відсахнувся на сидіння. З жорстоким «клац» зімкнулися його зуби, пустивши з нижньої губи тоненьку цівку крові. Долоні вимушено злетіли з колін до рівня грудей, а тоді знову впали на місце. На якусь мить, не керовані свідомістю, затріпотіли його вії, аж Денні перелякався.

– Містере Хеллоран? Діку? З вами все гаразд?

– Я не знаю, – промовив Хеллоран і слабенько засміявся. – Чесно, як перед Господом, не знаю. Боже мій, хлопчику, ти чисто наче пістоль.

– Вибачте, – сказав Денні, лякаючись іще дужче. – Покликати тата? Я збігаю, приведу його.

– Ні, я оклигаю. Я в порядку, Денні. Просто посидь на місці. Мені хіба троха памороки забило, ото й усе.

– Я не на повну потужність зробив це, – зізнався Денні. – Я злякався в останню хвилину.

– На моє щастя, твій ляк, мабуть… інакше б мозок в мене точився з вух. – Помітивши стривоженість на обличчі Денні, він посміхнувся. – Та ніякої шкоди не сталося. А як воно тобі вчувалося?

– Ніби я Нолан Раян і кидаю м’яча, – зразу ж відповів він.

– Ти любиш бейсбол, правда ж? – Хеллоран обережно тер собі скроні.

– Татові й мені подобаються «Янголи», – відповів Денні. – У східному дивізіоні Американської ліги – «Ред Сокс», а в західному – «Янголи». Ми дивилися «Ред Сокс» проти «Цинциннаті» у Світовій серії79. Я тоді був зовсім іще малий. А тато тоді… – обличчя Денні спохмурніло в зніяковінні.

– Що тоді, Дене?

– Я забув, – сказав хлопчик. Він ледь було не встромив собі пальця до рота, щоб посмоктати, але ж то був немовлячий трюк. Денні опустив руку назад на коліно.

– Денні, а ти можеш узнавати, що думають твої мама й тато? – Хеллоран уважно дивився на нього.

– Майже завжди, якщо захочу. Але я зазвичай не намагаюся.

– Чому нє?

– Ну… – він затнувся, на мить збентежившись. – Це було б як підглядати до спальні, як піддивлятися, коли вони роблять оте, з чого робляться діти. Ви знаєте оте?

– Так, я знайомий з цим ділом, – відповів Хеллоран поважно.

– Їм би це не сподобалося. І якби я піддивлявся їхні думки, їм не сподобалося б. Це брудна справа.

– Розумію.

– Але я знаю, що вони відчувають, – сказав Денні. – Цьому я ніяк не можу зарадити. Я знаю, що ви відчуваєте також. Я зробив вам боляче. Мені так жаль.

– Та просто голова поболює. Бували в мене похмілля й важчі. А інших людей ти вмієш читати, Денні?

– Я ще зовсім читати не вмію, – відповів Денні, – хіба що лише кілька слів. Але тато хоче мене навчити цієї зими. Мій тато був навчав читання і письма у великій школі. Здебільшого письма, але він і читання також знає.

– Я питаюся, чи можеш ти розпізнавати, що думають всякі люди.

Денні замислився.

– Можу, якщо це голосно, – нарешті сказав він. – Як от місіс Брант про штани. Або як колись ми з мамою в тій великій крамниці вибирали для мене черевики, так там був один великий хлопець і він дивився на приймачі і думав про те, як би йому собі забрати таке радіо, але щоб не купувати. А потім він подумав: а якщо мене зловлять? А потім подумав: мені так його хочеться. А потім знову подумав, а якщо його зловлять. Він себе цим доводив аж до нудоти і мене доводив до нудоти. Мама все балакала з тим чоловіком, що продавав черевики, тож я підійшов і сказав: «Хлопче, не бери того радіо. Іди геть». І він дійсно перелякався. І швидко пішов.

Хеллоран широко усміхався:

– Ще б пак. А щось іще вмієш робити, Денні? Тільки думки і почуття чи буває ще щось?

Обережно:

– А у вас буває ще щось?

– Інколи, – сказав Хеллоран. – Не часто. Інколи… інколи бувають видіння. У тебе трапляються видіння, Денні?

– Інколи, – почав Денні, – я бачу сни, коли не сплю. Після того, як приходить Тоні.

Знову потягнувся до рота його великий палець. Він ніколи, нікому, окрім своїх мами й тата, не розповідав про Тоні. Руку зі смоктальним пальцем він примусив знову опуститися на коліно.

– Хто такий Тоні?

І раптом з Денні відбувся один із отих спалахів чуттєвості, які лякали його найбільше; то було мов раптовий зблиск якоїсь неосяжної машини, яка може бути безпечною, а може й нести смертельну загрозу. Він був занадто юним, щоби знати до чого ведеться. Він був занадто юним, щоби зрозуміти.

– Що трапилося? – схлипнув він. – Ви мене розпитуєте про все це, бо непокоїтеся, хіба не так? Чому ви непокоїтеся за мене? Чому непокоїтеся за нас?

Хеллоран поклав свої великі темні долоні на плечі малюку:

– Перестань, – сказав він. – Скоріш за все, ніц нема. Але якщо й є щось… ну, в тебе в голові така потужна штука, Денні. Тобі ще тра’ буде багацько рости, аби її опанувати, я так гадаю. Тобі тра’ бути сміливішим, ось що.

– Але я так багато чого не розумію, – вибухнув Денні. – Я розумію і не розумію! Люди… вони відчувають таке різне, і я їх відчуваю, але я не втямлю, що я відчуваю! – Він подивився нещасним поглядом собі на коліно. – Мені хотілося б уміти читати. Інколи Тоні показує мені написи, а я майже нічого з них не можу прочитати.

– Хто такий Тоні? – знову запитав Хеллоран.

– Мама і тато називають його моїм «невидимим приятелем», – сказав Денні, старанно вимовляючи ці слова. – Але він насправді справжній. Принаймні, я так гадаю. Іноді, коли я дуже-дуже стараюся щось зрозуміти, тоді він приходить. Він каже: «Денні, я хочу показати тобі дещо». І тоді я ніби зомліваю. От тільки… тоді є видіння, як ви казали. – Він глипнув на Хеллорана, ковтаючи клубок у горлі. – Раніше вони були гарними. Але тепер… я забув те слово, яким називаються сни, від яких жаско і плачеш.

– Кошмари? – запитав Хеллоран.

– Так. Це воно. Кошмари.

– Про це місце? Про «Оверлук»?

Денні знову задивився вниз, на свою руку зі смоктальним пальцем.

– Так, – шепнув він. А тоді продовжив схвильовано, дивлячись угору, просто в обличчя Хеллорану. – Але я не можу розказувати про це тату і ви теж не можете! Йому потрібна ця робота, бо це єдина робота, яку для нього зміг знайти дядько Ел, бо він мусить закінчити свою п’єсу, бо інакше може знову почати робити Оте Погане, і я знаю, що це таке – це напиватися п’яним, от що це таке, це коли він весь час напивався п’яним, оце й було Оте Погане, що він робив! – Він зупинився на межі сліз.

– Шшш, – Хеллоран притягнув Денні лицем до шорсткої шерсті свого піджака. Той легенько тхнув нафталіном. – Усе гаразд, синку. А якщо тому пальцю подобається в тебе в роті, дозволь йому втрапити, де він хоче. – Але обличчя він мав стурбоване.

Він продовжив:

– Те, що ти маєш, синку, я називаю це сяйвом, Біблія називає це видіннями, а є такі вчені, що називають це провидництвом. Я доста читав про це, синку. Я це спеціяльно вивчав. Усі вони кажуть про змогу бачити майбутнє. Ти це розумієш?

Денні кивнув, не відриваючись від Хеллоранового піджака.

– Я пам’ятаю, в мене на такий кшталт було найдужче сяйво з усіх, які на мене лишень находили… Мені несила його забути. То було тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого. Я тоді ще в армії служив, наша частина базувалася по той бік океану, в Німеччині. Це було десь за годину до вечері, я стояв біля раковини і садив чортів одному кухарчукові за те, що він надто товстою стружкою чистить картоплю. Я йому кажу: «Агов, дай-но покажу, як це робиться». Він простягає мені картоплину й очисника, і раптом вся кухня геть пропада. Бах, і нема. То, кажеш, ти бачиш того, Тоні, перед тим… перед тим, як тобі приходять видіння?

Денні кивнув.

Хеллоран обійняв його однією рукою.

– А в мене це запах помаранчів. Весь той день я чув їх запах і нічого собі з того не думав, бо вони були того вечора в меню… ми отримали тридцять ящиків валенсійського сорту. Того вечора геть усе в тій бісовій кухні відгонило запахом помаранчів. Десь із хвилину я пробув начеб у відключці. А тоді почув вибух і побачив полум’я. Верещать люди. Сирени. І я почув оте сичання, так тільки пара сичить. Тоді мене ніби піднесло до того хтозна чого троха ближче і я побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на боку і на нім був напис Залізниця Джорджії й Південної Кароліни, і мені немов спалахнуло, я зрозумів, що мій брат Карл їхав цим потягом і той зіскочив з рейок і Карл загинув. Щось таке. А тоді все минулося, а переді мною там так і стоїть той дурний, переляканий кухарчук, так і простягає мені картоплину й очисника. Питається в мене: «З вами все гаразд, сержанте?» А я йому: «Ні. Мого брата щойно вбило у Джорджії». А коли я нарешті додзвонився моїй матусі по трансатлантичному телефону, вона розповіла мені, як то було. Але ж бачиш, хлопчику, я вже знав, як воно там було.

Він повільно похитав головою, немов звільняючись від спогадів, і подивився вниз, в широко розплющені очі Денні.

– Але головне, що ти мусиш пам’ятати, хлопчику мій, ось що: Такі речі не завжди дійсно сповнюються. Пам’ятаю, було це всього лиш чотири роки тому, я тоді собі знайшов місце кухаря в хлопчачому таборі на Довгому озері в штаті Мейн. Отже, сиджу я в Бостонському аеропорті Логан біля посадкових воріт, чекаю на свій рейс, і тут раптом чую: пахне помаранчами. Вперше, либонь, за п’ять років. Тож я себе питаю: «Боже мій, як же ж воно далі піде дія в цій скаженій останній виставі?» – відтак я ховаюсь до туалету і там сідаю на унітаз, щоби залишитися самому. Я аж ніяк не зомлів, але відчуття, що мій літак мусить розбитися, дедалі дужчало й дужчало. А потім те відчуття раптом зникло геть, і запах помаранчів також, і я зрозумів, що все минулося. Я повернувся знов до каси компанії «Дельта» і поміняв свій рейс на той, що відлітав на три години пізніше. І знаєш, що трапилося?

– Що? – прошепотів Денні.

– Анічогісінько! – відповів Хеллоран і розсміявся. Він з полегшенням побачив, що хлопчик і собі теж трішечки посміхнувся. – Нічогісінько й зблизька такого! Старий літак сів точно у свій час, і то гладесенько-рівнесенько. От бачиш… іноді ті відчуття не призводять ні до чого.

– Ох, – видохнув Денні.

– Або візьми кінські перегони. Я часто ходжу і зазвичай непогано виграю. Я стою біля огорожі, коли їх проводять повз мене до стартових воріт, і іноді отримую трішечки сяйва щодо того чи іншого коня. Зазвичай ті передчуття допомагають мені фактично непогано заробити. Я завше собі кажу, що одного дня я вгадаю переможців зразу в трьох непевних конях з високим коефіцієнтом і на трифекті80 зароблю достатньо, щоби рано покинути взагалі працювати. Цього поки що не траплялося. Але цілу купу разів я вертався додому з іподрому пішака, замість їхати в таксі з розпухлим гаманцем. Ніхто не сяє без упину, окрім, либонь, Господа високо на небесах.

– Так, сер, – сказав Денні, згадуючи про те, як майже рік тому Тоні показав йому нове немовля в колисці, в їхньому домі у Стовінгтоні. Він тоді цим був дуже зворушений і чекав, знаючи, що це мусить забрати якийсь час, але ніякої нової дитинки так і не з’явилося.

– А тепер послухай сюди, – сказав Хеллоран, забираючи обидві долоні Денні у свої, великі. – У мене траплялися тут деякі погані сни, траплялися й деякі погані передчуття. Я тут проробив ось уже два сезони, і, мабуть, з дюжину разів у мене були… авжеж, кошмари. І ще, либонь, разів шість, гадаю, я таки бачив дещо. Ні, не казатиму, що саме. То не для такого малого хлопчика, як ти. Просто гидота. Якось то було пов’язано з отими клятими живоплотами, що вистрижені під фігури звірів. Іншого разу трапилась покоївка, Долорес Вікері на ім’я, тобто вона мала троха сяйва в собі, але не думаю, щоби сама вона про це знала. Містер Уллман її витурив… ти знаєш, що це означає, доку?

– Так, сер, – простодушно відповів Денні, – мого тата витурили з роботи учителем, от тому ми тепер і в Колорадо, я так гадаю.

– Словом, Уллман витурив її на підставі того, що вона твердила, ніби бачила дещо в одному з номерів, де… ну, де трапилась була одна нехороша пригода. То було в номері двісті сімнадцять, і я хочу, Денні, аби ти мені пообіцяв до нього не заходити. Ані разу за всю зиму. Всяко оминати його.

– Гаразд, – сказав Денні. – А та леді – покоївка – вона прохала вас піти туди подивитися?

– Так, вона мене попросила. І там таки було те, погане. Але… я не думаю, ніби воно було аж таким поганим, щоб могло бодай-комусь вчинити якесь зло. Денні, ось що я пробую пояснити. Люди, котрі самі сяють, вони, як мені гадається, іноді можуть бачити такі штуки, які вже були трапилися. Але то, наче картинки в книжці. Тобі коли-небудь траплялося побачити таку картинку в книжці, яка тебе налякала, Денні?

– Так, – відповів він, згадуючи казку про Синю Бороду і картинку, де нова дружина Синьої Бороди відчиняє двері й бачить усі ті голови.

– Але ж ти розумів, що вона тобі не може зашкодити, хіба нє?

– Т-т-так… – промовив Денні, трохи ніби з сумнівом.

– Ну от, так само воно й у цьому готелі. Я не знаю чому, але схоже на те, що все, що траплялося тут поганого, тобто всякі його маленькі шматочки, залишається валятися скрізь, як ото обрізки нігтів або шмарклі, що їх якийсь гидомир взяв був і витер об денце стільця. Мені не знати, чому таке саме тут, погані діла трапляються майже в кожному готелі по всьому світі, я так гадаю, а я робив у багатьох з них і не мав жодного клопоту. Тільки тут. Але, Денні, я не думаю, щоби ті штуки здатні вчинити якесь зло. – Кожне слово в останньому реченні він виділив, злегка струшуючи хлопчика за плечі. – Отже, якщо ти щось побачиш, десь у коридорі, в якомусь із номерів або надворі, хоч би й біля отих живоплотів… просто відвернися в інший бік, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаєш, що я тобі кажу?

– Так, – відповів Денні. Він почувався набагато краще, втішеним. Підвівшись на колінках, він поцілував Хеллорана в щоку і міцно його обняв. Хеллоран обняв його навзаєм.

Уже відпустивши хлопчика, він запитав:

– Твої рідні, вони ж не сяють, авжеж?

– Ні, думаю, що ні.

– Я їх спробував, як і тебе, – сказав Хеллоран. – Твоя матуся здригнулася, хіба ледь на крихту. Знаєш, я гадаю, всі матері троха сяють, принаймні, допоки їхні діти не виростають достатньо, аби самим собі давати раду. А тато твій…

Хеллоран на мить затнувся. Він торкався батька цього хлопчика і просто не зміг зрозуміти. То не було схожим на спіткання з тим, хто має сяйво, або з тим, хто безсумнівно його не має. Промацування батька Денні виявилося… химерним, ніби Джек Торренс щось – щось таке – приховував. Або щось тримав у собі так глибоко під сподом, що того неможливо було дістатися.

– Я гадаю, він зовсім не сяє, – закінчив фразу Хеллоран. – Тож не переживай за них. Просто стережися сам. Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло. Отже зберігай спокій, окей?

– Окей.

– Денні! Агов, доку!

Денні озирнувся:

– Це мама. Вона мене кличе. Я мушу йти.

– Розумію, мусиш, – сказав Хеллоран. – Бажаю тобі добре провести час тут, Денні. Найкраще, яко лишень зумієш, принаймні.

– Я старатимусь. Дякую, містере Хеллоран. Зараз мені набагато краще.

Усмішлива думка торкнулася його ума.

(Друзі звуть мене Діком.)

(Так, Діку, гаразд.)

Погляди їхні зустрілися, і Дік Хеллоран підморгнув.

Денні переліз через сидіння і прочинив пасажирські двері. Він уже вилазив з машини, коли його знову погукав Хеллоран: «Денні?»

– Що?

– Якщо таки трапиться неприємність… погукай. Гукни голосно, сильно, як ото ти був зробив кілька хвилин тому. Я тебе мушу почути навіть там, на півдні, у Флориді. А як почую, притьма примчуся.

– Гаразд, – відповів Денні і посміхнувся.

– Бережи себе, хлопче.

– Буду.

Денні затріснув двері й побіг через стоянку до ґанку, де, ухопивши себе за лікті проти студеного вітру, стояла Венді. Хеллоран спостерігав, велика усмішка потроху спливала.

Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло.

Я не думаю.

А що, як він помиляється? Він зрозумів, що цей сезон його останній в «Оверлуку», щойно побачив оте у ванні номера двісті сімнадцять. Оте було гіршим за будь-яку картинку в будь-якій книжці, а хлопчик, який біг до своєї матері, здавався звідси таким маленьким…

Я не думаю…

Його очі майнули вниз, до тварин топіарію.

Він різко завів машину, витиснув зчеплення й поїхав геть, намагаючись не озиратись. Проте, звісно ж, він озирнувся і, звісно ж, ґанок уже був порожнім. Вони зайшли досередини. Це було так, немов «Оверлук» проковтнув їх.