Читать книгу Сяйво - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 18

– Про що ви розмовляли, любий?

– Та так, ні про що.

– Як для «ні про що», то доволі довгенька розмова.

Він знизав плечима, і Венді відзначила в цьому жесті Денні відрух його батька; навіть сам Джек навряд чи зробив би це краще. Чогось більшого з Денні вона не видобула. Вона відчула сильне роздратування в суміші з іще сильнішою любов’ю: ця любов була безпорадною, а роздратування породжене відчуттям, ніби її навмисне з чогось усунули. З обома ними поряд вона подеколи почувалася сторонньою споглядальницею, дрібною статисткою, що випадково приблукала назад на сцену, де якраз розгорається головна дія. Ну, цієї зими їм, двом її дражливим чоловікам, усунути її не вдасться; занадто багато мусить бути точок дотику. Раптом вона усвідомила, що відчуває ревнощі до близькості між її чоловіком і сином, і засоромилася. Надто близьким це було до того, що мусила відчувати її власна матір… надто близько до того, щоби їй стало моторошно.

У вестибюлі тепер уже було порожньо, якщо не рахувати Уллмана зі старшим клерком-реєстратором (вони за касою знімали готівку), переодягнених у теплі штани й светри пари покоївок, які, обставившись своїми сумками, стояли біля передніх дверей, поглядаючи надвір, та Ватсона, техніка-доглядача. Він помітив, що Венді на нього дивиться, і підморгнув їй… з явною хтивістю. Вона поспішливо відвела очі вбік. Джек відстав ще біля ресторану і, зупинившись біля вікна, роздивлявся на краєвид. З виглядом відсутнім, замріяним.

Касу вочевидь уже було знято, бо Уллман з рішучим брязком її захлопнув і замкнув. Підписавши стрічку, він поклав її до маленького футляра на блискавці. Венді подумки зааплодувала старшому клерку, вигляд якого говорив про величезне полегшення. Вигляд Уллмана промовляв, що ця людина здатна видобути будь-яку недостачу навіть зі схованки під шкірою старшого клерка… не проливши й краплини крові. Венді не вельми дивувалася Уллману чи його уїдливості з показовою діловитістю. Цим він не відрізнявся від усіх тих босів, чоловічої чи жіночої статі, які в неї будь-коли були. Він напевне цукрово-солоденький з гостями, а за лаштунками, з підлеглими – дрібний тиран. Але ось уже настав кінець урокам і радість старшого клерка просто була написана в нього на обличчі. Одначе канікули настали для всіх, окрім неї, Джека і Денні.

– Містере Торренс, – покликав Уллман безапеляційно. – Ходіть-но сюди, будьте ласкаві.

Джек підійшов, кивнувши Венді і Денні, щоби вони теж підходили.

Той клерк, що був зник усередині, тепер вийшов, одягнений у пальто.

– Приємної вам зими, містере Уллман.

– Сумніваюсь, – сухо відповів Уллман. – Дванадцятого травня, Бреддоку. Ні днем раніше. Ні днем пізніше.

– Так, сер.

Бреддок обійшов стійку зі сповненим гідності, поважним лицем, як годилося при його посаді, але коли він цілком опинився спиною до Уллмана, то заусміхався, мов той школярик. Він коротко щось сказав дівчатам, які все ще чекали біля дверей, коли їх повезуть, і вони також коротко вибухнули здавленим сміхом йому вслід.

Тепер Венді звернула увагу на тишу цього місця. Вона накрила готель, немов важка ковдра, заглушивши все, окрім ледь чутної пульсації післяполудневого вітру надворі. Звідти, де вона стояла, їй було видно внутрішній офіс, тепер охайний аж до стерильності, з його двома порожніми столами і двома комплектами сірих картотечних шаф. Поза ним вона бачила бездоганно чисту кухню Хеллорана, великі двостулкові двері з віконцями-ілюмінаторами стояли розчинені, підперті гумовими клинами.

– Я вирішив витратити ще кілька хвилин і провести вас по нашому Готелю, – сказав Уллман, і Венді усвідомила, що в інтонаціях Уллмана завжди вчувається оте велике «Г». Він тебе просто змушує його чути. – Я певен, що ваш чоловік згодом достатньо добре ознайомиться з усіма кутками й закапелками «Оверлука», місіс Торренс, але ви з вашим сином безсумнівно триматиметеся здебільшого вестибюльного рівня і першого поверху, де розташовані ваші помешкання.

– Безсумнівно, – скромно промурмотіла Венді, і Джек нишком поглянув на неї.

– Це вельми гарний готель, – експансивно проголосив Уллман. – Я насправді отримую велике задоволення, показуючи його.

«Можу закластися, що так воно й є», – подумала Венді.

– Нумо, піднімемося на третій поверх, а звідти пройдемося до низу, – сказав Уллман. Це прозвучало з рішучим ентузіазмом.

– Якщо ми вас затримуємо… – почав було Джек.

– Зовсім ні, – обірвав його Уллман. – Заклад закрито. Tout fini,81 на цей сезон, принаймні. І я планую ніч переспати в Боулдері… у «Боулдерадо», звичайно. Єдиний пристойний готель по цей бік від Денвера… звісно, після самого «Оверлука». Сюди.

Вони разом ступили до ліфта. Кабіна була прикрашена закрутистими узорами з міді й латуні, але вона відчутно осіла іще раніше, ніж Уллман потягнув її зсувну решітку. Денні трохи занепокоєно ворухнувся, і Уллман згори вниз посміхнувся йому. Денні спробував посміхнутися у відповідь, проте без помітного успіху.

– Не варто непокоїтися, чоловічку, – сказав Уллман. – Абсолютно надійний.

– Таким і «Титанік» був, – промовив Джек, дивлячись угору на кулястий кришталевий плафон у центрі стелі цього ліфта. Венді закусила собі зсередини щоку, щоби втриматися від посмішки.

Уллмана це зауваження не розвеселило. Він з гуркотом посунув і прибив внутрішні двері.

– Той «Титанік» спромігся лише на один рейс, містере Торренс. Цей же ліфт зробив тисячі їх, відтоді як його було встановлено тисяча дев’ятсот двадцять шостого року.

– Це втішає, – відповів Джек. Він покуйовдив волосся Денні. – Цей літак аж ніяк не розіб’ється, доку.

Уллман перекинув важіль, і протягом якоїсь миті не відбувалося нічого, окрім вібрації в них під ступнями і стражденно-жалібного виття мотора під ними. Венді привиділося, що вони вчотирьох застрягли в цій пастці між поверхами, немов мухи в пляшці, а навесні їх знаходять… з відсутніми тими й тими шматками… як у ватазі Доннера…

(Зупиніть його!)

Ліфт почав підніматися, спершу дещо вібруючи, із зачіпним брязком і грюкотом. Потім його рух став плавнішим. На третьому поверсі Уллман його рвучко зупинив, відсунув решітку і відчинив двері. Кабіна ліфта все ще висіла на шість дюймів нижче рівня поверху. Денні витріщився на цю різницю висот між холом третього поверху і підлогою ліфта так, ніби він оце щойно збагнув, що всесвіт зовсім не такий нормальний, як йому про те казали. Уллман прокашлявся й трішки підняв кабіну, змусивши її підскочити й різко зупинитись (усе ще на два дюйми нижче), і аж тоді вони всі з неї вибралися. Позбавлена їхньої ваги, кабіна підскочила майже до рівня поверху, від чого впевненості у Венді зовсім не додалося. Абсолютно надійний чи ні, але, коли їй буде потрібно піднятися вгору або спуститися вниз у цьому готелі, вона твердо вирішила користуватися тільки сходами. І ні за яких обставин вона не дозволить залізти до цієї розхитаної коробки їм усім трьом разом.

– На що ти так задивився, доку? – поцікавився весело Джек. – Плямки десь там побачив?

– Звичайно ж, ні, – втрутився Уллман ображено. – Усі килими було вимито спеціальним шампунем лише два дні тому.

Венді й собі поглянула на коридорний хідник. Гарний, але однозначно зовсім не те, що вона вибрала б для власного дому, якщо колись надійде той день, коли вона матиме власний дім. Темно-синій ворс, у ньому плететься щось схоже на сюрреалістичний пейзаж джунглів з ліанами, в’юнкими лозами і деревами, повними екзотичних птахів. Важко було впізнати, якої породи ті птахи, бо весь візерунок було виткано чисто чорними контурами, тому вгадувалися лише силуети.

– Тобі подобається цей килим? – спитала Венді в Денні.

– Так, мамо, – відповів він безвиразно.

Вони пройшли далі коридором, який виявився приємно широким. Шпалери були з шовкового паперу, світлішого супроти килима блакитного кольору. Через кожні десять футів, на висоті приблизно футів семи були встановлені декоративні електричні канделябри. Зроблені за фасоном лондонських газових ліхтарів, лампи в них ховалися поза димчастим, кремового відтінку склом, оперезаним залізними смужками.

– Вони мені дуже подобаються, – сказала Венді.

Уллман задоволено кивнув:

– Містер Дервент встановив такі в усьому готелі після війни – Другої світової, маю на увазі. Фактично більшість – хоча й не всі – ідей оформлення інтер’єру третього поверху належить йому. Це номер триста, люкс, Президентські апартаменти.

Він обернув ключ у замку двостулкових дверей з червоного дерева і розчахнув їх навстіж. Вітальня з її широкою західною експозицією змусила їх усіх ахнути, що, либонь, і було метою Уллмана. Він посміхнувся.

– Оце краєвид, хіба не так?

– Істинно так, – відгукнувся Джек.

Вікно у цій вітальні було величезним, майже на всю стіну, і зависле за ним між двох зазублених вершин сонце обкидало своїм золотим світлом мури скель і цукровані снігом високі піки. Хмари навкруг і далі цього мальовничого, ніби з поштової листівки, краєвиду також бралися золотом, і самотній сонячний промінь, що сягав темного скупчення ялин нижче межі лісу, тьмяно зблискував і губився там.

Джек і Венді були так захоплені краєвидом, що не дивилися вниз, на Денні, який втупився очима не за вікно, а на шовкові, в червону й білу смужечку, шпалери ліворуч, там де відчинялися двері до нутра спальні. І його «ах», що було змішалося з їхнім, не мало жодного стосунку до краси.

Рясні бризки засохлої крові, поцятковані крихітними частинками сірувато-білої речовини, запеклися на тих шпалерах. Від цього Денні занудило. Це скидалось на якусь божевільну, написану кров’ю картину, сюрреалістичну гравюру, що зображувала закинуте назад від жаху і болю чоловіче обличчя з роззявленим ротом і розпорошеною половиною голови…

(«Отже, якщо ти щось побачиш… просто відвернися в інший бік, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаєш, що я тобі кажу?»)

Він змусив себе подивитися у вікно, пам’ятаючи про обережність, намагаючись не виказати себе виразом обличчя, а коли мамина рука накрила його пальці, він узявся за її долоню, пам’ятаючи про обережність, намагаючись не занадто її стискати або не дати знати якимсь іншим чином.

Управитель казав щось його батькові про те, що обов’язково треба перевіряти, чи прикрите оце велике вікно віконницями, щоби його не проломило сильним вітром усередину. Джек кивав. Денні з острахом знову зиркнув на стіну. Рясні бризки засохлої крові зникли. Ті маленькі сірувато-білі шматочки, якими вони були поцятковані, зникли теж.

Потім Уллман їх звідти повів. Мама спитала в Денні, чи гарними йому видалися гори. І він відповів їй «так», хоча гори його насправді не обходили – ні тим, ні іншим чином. Коли Уллман причиняв за ними двері, Денні озирнувся через плече. Кривава пляма знов повернулась на своє місце, тільки тепер вона була свіжою. Вона стікала. Уллман, дивлячись прямо на неї, продовжував переповідати про знаменитих людей, які тут зупинялися. Денні усвідомив, що він до крові закусив губу, сам цього навіть не відчувши. У коридорі він трішки відстав від усіх і витер собі кров тильним боком долоні, думаючи про

(кров)

(Містер Хеллоран бачив кров чи щось іще гірше?)

(«я не думаю, щоб ті штуки були здатні вчинити тобі якесь зло»)

Відчайдушний крик тремтів у нього на губах, але він не дозволив собі його видати. Ні мама, ні тато не можуть бачити таких речей, вони ніколи цього не вміли. Тож він перемовчить. Мама з татом кохають одне одного, і це справжнє. А інші речі, вони як картинки в книжці. Деякі з них лячні, але ніякого зла вони заподіяти не можуть. Ті штуки… не здатні… вчинити тобі зла.

Проводячи їх переходами, що вилися й завертали, немов у якомусь лабіринті, містер Уллман показував їм ще й інші кімнати на третьому поверсі. «Тут, нагорі, самі лише найкращі люкси», – приказував містер Уллман, хоча Денні ніяких люків там не бачив. Він показав їм декілька кімнат, де одного разу зупинялась якась леді на ім’я Мерилін Монро, коли вона була заміжньою за якимсь чоловіком на ім’я Артур Міллер82 (Денні трохи неясно, але зрозумів, що, невдовзі після того як вони побували в готелі «Оверлук», у них сталося РОЗЛУЧЕННЯ).

– Матусю?

– Що, любий?

– Якщо вони були одружені, чому вони мали різні прізвища? У вас з татом однакові прізвища.

– Так, але ж ми не знаменитості, Денні, – сказав Джек. – Знамениті жінки залишають собі ті самі прізвища навіть після того, як виходять заміж, бо їхні прізвища – це їхній хліб з маслом.

– Хліб з маслом, – геть спантеличений повторив Денні.

– Тато має на увазі, що люди звикли ходити в кіно і дивитися Мерилін Монро, – пояснила Венді, – але їм може не сподобатися ходити дивитися Мерилін Міллер.

– Чому так? Вона ж буде тією самою леді. Хіба це не всім зрозуміло?

– Зрозуміло, проте… – вона безпорадно поглянула на Джека.

– Якось у цьому номері зупинявся Труман Капоті83, – нетерпляче перебив їх Уллман. І відчинив двері. – Це вже за мого часу тут. Жах, який приємний чоловік. Континентальні манери84.

Не було в цих кімнатах нічого дивного (окрім відсутності люків, про які чомусь вряди-годи згадував містер Уллман), нічого такого, що б налякало Денні. Фактично, лише ще одна річ на третьому поверсі збентежила Денні, але він не міг сказати чому. Саме перед тим, як завернути за ріг, щоби вертатися до ліфта, їм трапився на стіні вогнегасник, шафка з яким була прочинена і чекала, немов чийсь рот, повний золотих зубів.

То був старомодний вогнегасник з пласким рукавом, складеним уздовж самого себе у кілька десятків згортків, один його кінець було під’єднано до великого червоного вентиля, а інший закінчувався мідним наконечником. Згортки рукава тримала при місці червона сталева рейка на шарнірі. При пожежі сталеву рейку можна одним сильним поштовхом відкинути геть, і звільнений рукав ваш. Такі речі Денні умів збагнути; він легко здогадувався, як що працює. Уже у два з половиню роки він відкривав захисну хвіртку, яку встановив його батько на верхівці сходів у їхньому будинку в Стовінгтоні. Денні укмітив, як працює замок. Батько казав, що це ХИЗТ. Деякі люди мають ХИЗТ, а деякі – ні.

Вогнегасник був трохи старшим за ті, які він бачив раніше – наприклад, у дитсадку, – але в цьому не було чогось незвичайного. Однак цей згорнувся там, як задрімана змія на тлі світло-блакитних шпалер, і це наповнило Денні невиразною тривогою. Він зрадів, що той зник із виду, коли вони завернули за ріг.

– Звичайно, всі вікна мусять бути прикриті віконницями, – сказав містер Уллман, коли вони знову ступили в ліфт. І знову кабіна під ними нудотливо осіла. – Але мене особливо турбує вікно в Президентському люксі. Оригінальний рахунок за це вікно становив чотириста двадцять доларів, а це було понад тридцять років тому. Сьогодні його заміна коштуватиме увосьмеро дорожче.

– Я його прикриватиму віконницями, – сказав Джек.

Вони спустилися на другий поверх, де знову дивились кімнати, а в тамтешньому коридорі було навіть ще більше закрутів і поворотів. Тепер світло у вікнах почало помітно згасати, це сонце вже заходило за гори. Містер Уллман тут показав їм лише пару номерів, та й поготів. Той номер двісті сімнадцять, щодо якого Денні застерігав Дік Хеллоран, він проминув, не стишуючи ходи. На мирну табличку з номером на його дверях Денні поглянув тривожно-заворожено.

Далі був спуск на перший поверх. Тут містер Уллман не показував їм жодної кімнати, аж поки вони майже не дійшли до вкритих килимом сходів, що вели назад у вестибюль.

– Ось ваше помешкання, – сказав він. – Я сподіваюся, ви погоджуєтеся, що воно відповідного рівня.

Вони увійшли. Денні напружено: хтозна що там може бути. Там не було нічого.

Венді Торренс відчула потужний приплив полегшення. Президентський люкс з його холодною елегантністю змусив її почуватися незграбною простачкою – то дуже добре: відвідати якийсь відроджений у його історичному вигляді будинок з табличкою в спальні, яка повідомляє, що тут спав Авраам Лінкольн або Франклін Делано Рузвельт85, але абсолютно інша справа уявляти, що ти лежиш там зі своїм чоловіком під безбережними лляними покривалами й, можливо, займаєшся коханням там, де колись лежали найзначущі (або принаймні, найвладніші, уточнила вона) люди. А це помешкання було простішим, затишнішим, майже домашнім за духом. Венді подумала, що один сезон у цій квартирі вона зможе пережити без особливих проблем.

– Дуже приємне місце, – сказала вона Уллману, дочувши у власному голосі вдячність.

Уллман кивнув:

– Просте, але належного рівня. У сезон у цьому номері проживають кухар з дружиною або кухар зі своїм помічником.

– Тут жив містер Хеллоран? – встряг Денні.

Містер Уллман поблажливо нахилив до нього голову:

– Саме так. Він і містер Неверс. – Він знов обернувся до Джека з Венді. – Це вітальня.

Там стояло кілька крісел, зручних на вигляд, але недорогих; кавовий столик, що був колись дорогим, але зараз збоку на ньому малася довга щербина; Венді з приємним здивуванням побачила дві книжкові шафи, забиті антологіями «Рідерз Дайджест»86 і виданими Книжковим клубом детективами сорокових років (по три романи в кожному томі); був там і якийсь безликий готельний телевізор, далебі значно менш елегантний з вигляду, ніж ті поліровані дерев’яні ящики, що були в номерах.

– Кухні тут, звичайно, нема, – сказав Уллман, – але тут є міні-ліфт. Це помешкання розташоване прямо над кухнею. – Він зсунув убік одну з квадратних панелей обшивки, і відкрилася широка квадратна таця. Він її штовхнув, і таця зникла, за нею виявився тяговий трос.

– Тут потайний хід! – збуджено сказав Денні матері; при вигляді цього захопливого лазу за стіною він умить забув усі свої страхи. – Точно як в «Еббот і Костелло зустрічають монстрів»87!

Містер Уллман нахмурився, але Венді поблажливо посміхнулася. Денні підбіг до міні-ліфта і зазирнув у його шахту.

– Прошу сюди.

Уллман відчинив двері в протилежному кінці вітальні. За ними була спальня, що виявилася просторою і сповненою повітря. Там стояли два односпальних ліжка. Поглянувши на свого чоловіка, Венді посміхнулася й знизала плечима.

– Без проблем, – сказав Джек. – Ми зсунемо їх разом.

Містер Уллман озирнувся через плече, явно спантеличений.

– Даруйте?

– Ліжка, – чемно промовив Джек. – Ми можемо зсунути їх разом.

– О, звісно, – сказав Уллман, на мить збентежившись. Потім його обличчя повернулося до нормального виразу, але з-за коміра сорочки почав повзти вгору червоний рум’янець. – Як вам буде зручно.

Він вивів їх назад до вітальні, де другі двері відчинялися до другої спальні, у якій було встановлене двоярусне ліжко. В одному кутку цокотів радіатор, а килим на підлозі демонстрував жахливий візерунок західних прерій: полин з шавлією і кактус… але Венді помітила, що Денні він уже страшенно сподобався. Стіни цієї, меншої, кімнати були обшиті справжніми сосновими панелями.

– Як гадаєш, доку, зможеш ти тут перетерпіти?

– Звісно, можу. Я буду спати на верхньому ліжку. Гаразд?

– Якщо тобі так хочеться.

– І килим мені подобається. Містере Уллман, чому у вас не всі килими такі, як цей?

Містер Уллман якусь мить мав вигляд людини, що занурила зуби в лимон. Відтак він усміхнувся й погладив Денні по голові.

– Отже, таке ваше помешкання, – сказав він, – там ще є ванна, вхід до якої веде з великої спальні. Помешкання не велике, але, звичайно, у вашому розпорядженні весь готель. Камін у вестибюлі в доброму робочому стані, принаймні так сказав мені Ватсон, і ви вільні їсти в обідній залі, якщо так душа забажає. – Промовив він це тоном людини, що робить неабияку ласку.

– Добре, – сказав Джек.

– Спускаємося вниз? – спитав містер Уллман.

– Чудово, – сказала Венді.

Вони спустилися ліфтом, і тепер уже у вестибюлі було цілком пусто, лише сам Ватсон в сирицевій куртці і з зубочисткою в зубах огинався біля вхідних дверей.

– Я мусив би вважати, що ви вже забагато миль звідси, – промовив містер Уллман, і то дещо крижаним голосом.

– Та просто стирчу тут, аби нагадати містерові Торренсові про котел, – сказав Ватсон, стаючи прямо. – Пильнуйте його невсипущим оком, приятелю, і все з ним буде гаразд. Збивайте тиск пару разів на день. Він там повзе.

«Він повзе», – подумав Денні, і ці слова полетіли відлунням по довгому мовчазному коридору його ума, коридору, завішаному дзеркалами, куди рідко заглядають люди.

– Зрозуміло, – сказав його тато.

– З вами все буде добре, – сказав Ватсон і простягнув Джеку руку. Джек її потис. Ватсон повернувся до Венді, нахиливши голову. – Мем, – промовив він.

– Дуже рада, – відгукнулася Венді і подумала, що прозвучало це, мабуть, абсурдно. Аж ніяк. Вона приїхала сюди з Нової Англії, де була провела все своє життя, і їй здавалося, що кількома короткими реченнями цей чоловік, Ватсон, з його розкуйовдженим чубом, уособив усе, що могло стосуватися Заходу. І забудьмо про те його хтиве підморгування до цього.

– Юний майстре Торренс, – поважно промовив Ватсон і простягнув руку. Денні, котрий уже майже рік знав усе щодо рукостискань, боязко подав свою долоню й відчув, як її ніби щось проковтнуло. – Піклуйся про них, Дене.

– Так, сер.

Ватсон відпустив руку Денні і повністю випростався. Він подивився на Уллмана:

– До наступного року, гадаю я, – сказав він, простягаючи руку.

Уллман безживно її торкнувся. Відбивши промінь вестибюльного електричного світла, каблучка на його мізинчику немовби зловісно підморгнула.

– Дванадцятого травня, Ватсоне, – сказав він. – Ні днем раніше. Ні днем пізніше.

– Так, сер, – відповів Ватсон, а Джек майже що прочитав у його мозку обов’язковий додаток… «йобаний ти дрібний підар».

– Гарної вам зими, містере Уллман.

– Сумніваюсь, – відчужено відповів той.

Ватсон відчинив одну стулку великих вхідних дверей; вітер завив гучніше й почав тріпати комір його куртки.

– Бережіться тут, люде, – сказав він.

То був Денні, хто йому відповів.

– Так, ми будемо старатися, сер.

Ватсон, чий не такий уже й далекий предок колись володів цим закладом, скромно вислизнув за двері. Двері за ним зачинилися, приглушивши вітер. Торренси дивилися, як він своїми чорними пошарпаними ковбойськими чоботями протупотів по широких передніх сходах ґанку. Ламке жовте листя осик перекидалося навкруг його ніг, поки він ішов через стоянку до свого пікапа «Інтернешенел Харвестер», де врешті забрався в кабіну. Він завів машину, й з іржавої труби її глушника пихнув блакитний димок. Немов закляття німоти оволоділо Торренсами на той час, поки він здавав задом, а потім виїжджав зі стоянки. Його ваговозик зник за виступом пагорба, а далі вигулькнув знову, зменшений, на головній дорозі, що вела на захід.

На якусь мить Денні відчув себе самотнім, як ніколи раніше у своєму житті.