Читать книгу Ловець снів - Стівен Кінг - Страница 5

1

– Ви ж розумієте, що я не зможу нікому зателефонувати? – сказав Джонсі. – Тут поблизу немає телефонів. У нас стоїть генератор для електрики, і це все.

Маккарті, закутаний у ковдру так, що стирчала лише голова, кивнув.

– Я чув генератор, але ви ж знаєте, як воно буває, коли ти заблукав, – зі звуками коїться казна-що. Іноді здається, що звук ліворуч, іноді – що праворуч, а іноді ти готовий заприсягтися, що ззаду, і хочеш розвернутися.

Джонсі кивнув, хоч і не знав, як воно буває. Якщо не рахувати приблизно тижня після нещасного випадку, часу, який він провів у блуканні туманом болю й наркозу, йому ніколи не доводилося губитись.

– Я тут намагаюся придумати, як краще вчинити, – сказав Джонсі. – Напевне, коли Піт і Генрі повернуться, ми вас відвеземо. Скільки людей у вашій групі?

Маккарті, схоже, мусив замислитися. Це, разом із невпевненою ходою, зміцнило підозру Джонсі в тому, що в цієї людини шок. «Невже одна ніч у лісі може довести до такого стану? – подумки здивувався він. – Цікаво, а що було б зі мною?»

– Четверо, – сказав Маккарті після хвилини роздумів. – Як і вас, хлопці. Ми полювали парами. Я був із другом, Стівом Отісом. Він адвокат, як і я, зі Скоухіґана. Ми всі зі Скоухіґана, і цей тиждень для нас… багато значить.

Джонсі всміхнувся і кивнув.

– Так, у нас те саме.

– І от я якимось чином заблукав. – Він похитав головою. – Ніяк не збагну, як це вийшло. Я весь час чув Стіва праворуч, іноді помічав його жилет між дерев, а потім я… Не знаю. Напевно, про щось задумався – у лісі чудово думається, – тоді дивлюсь: я вже сам. Здається, я намагався повернутися своїми слідами, але стемніло… – Він знову похитав головою. – У мене в голові все так переплуталось, але так, нас було четверо, здається, це єдине, що я можу сказати точно. Я зі Стівом і Нет Роупер із сестрою Беккі.

– Вони, напевне, зараз місця собі не знаходять, хвилюються.

На обличчі Маккарті спочатку з’явився подив, потім розуміння. Для нього це явно була нова думка.

– Так, напевне. Авжеж, вони хвилюються. О Господи, о-хо-хо.

Джонсі ледь стримав посмішку. У такому стані Маккарті трохи нагадував одного персонажа з фільму «Фарґо».

– Отже, нам краще відвезти вас до них. Якщо це…

– Не хочу бути тягарем…

– Ми вас відвеземо. Якщо вийде. Погода так швидко змінилася.

– Еге ж, – із гіркотою протяг Маккарті. – Ці синоптики могли б бути й точнішими зі своїми бісовими супутниками, допплерівськими радарами і що в них там іще є. Ось тобі і «ясно, помірно холодно», чи не так?

Джонсі з деяким подивом подивився на людину під ковдрою, точніше, на розчервонілу голову з ріденьким каштановим волоссям. Прогнози, які вони чули – він, Піт, Генрі та Бобер, – в останні два дні обіцяли сніг. Деякі з прогнозистів перестраховувалися, заявляючи, що сніг може змінитися дощем, але диктор на радіостанції «Castle Rock» (єдиній, яка тут ловилась, і то не завжди й з перешкодами) говорив про наближення зниженого тиску і замети по шість-вісім дюймів[21], на зміну яким міг прийти північно-східний вітер, якщо збережеться низька температура, а циклон не піде в бік моря. Джонсі не знав, де почув прогноз Маккарті, але точно не по радіо. Просто чувак трохи не при собі, що зовсім не дивно.

– А давайте я поставлю суп, га? Що скажете, містере Маккарті?

Маккарті вдячно всміхнувся.

– Ой, це було б чудово. Учора ввечері в мене жахливо розболівся шлунок, а сьогодні вранці з ним узагалі щось жахливе коїлось. Але зараз мені краще.

– Це стрес, – заспокоїв Джонсі. – Я б уже виблював усі кишки. І, мабуть, у штани б наклав.

– Мене не нудило, – сказав Маккарті. – Я майже впевнений, що не нудило. Але… – знову похитав головою. Цей рух був схожим на нервовий тик. – Не знаю. Усе так переплуталося, немов у страшному сні.

– Страшний сон закінчився, – сказав Джонсі. Він відчув себе трохи ніяково від того, що говорить такі речі – достоту як добра тітонька, – але чоловіка явно було потрібно заспокоїти.

– Так, – промовив Маккарті. – Дякую. І я б не відмовився від супу.

– У мене є томатний, курячий і, здається, банка яловичого. Який бажаєте?

– Курячий, – відповів Маккарті. – Мати завжди казала мені, що немає нічого кращого за курячий суп, коли погано почуваєшся.

Сказавши це, він усміхнувся, і Джонсі мало не роззявив рота від подиву. Зуби в Маккарті були білі й рівні, навіть занадто рівні для справжніх зубів, з огляду на його вік – років сорок п’ять, – але щонайменше чотирьох зубів бракувало: верхніх іклів (батько Джонсі називав їх «вампірські зуби») і центральних зубів унизу – як називалися ці, Джонсі не знав. Зате знав точно: Маккарті не підозрював, що в нього бракує зубів. Жодна людина, знаючи про такі вади у себе в роті, не стала б виставляти їх напоказ, навіть за таких обставин. Принаймні так вважав Джонсі. Із живота піднявся неприємний холодок, мов телефонний дзвінок нізвідки. Джонсі повернувся до кухні, щоб Маккарті не побачив, як скривилося його обличчя, і щоб не замислився. Або навіть не запитав.

– Один курячий суп. Замовлення прийнято, зараз буде. Як щодо підсмаженого сиру?

– Якщо ваша ласка. І звіть мене Річард, добре? Або Рік, так навіть краще. Коли хтось рятує мені життя, я намагаюсь якомога швидше переходити з ним на «ти».

– Добре, Ріку, хай буде на «ти».

«Краще встав собі зуби, перед тим як наступного разу йти до суду, Ріку».

Недобре відчуття зробилося надзвичайно сильним. У свідомості щось клацнуло, десь як тієї секунди, коли він майже вгадав прізвище Маккарті. Не те щоб він пошкодував, що не застрелив цю людину, коли була можливість, – ні, але він уже починав шкодувати, що чорти не відвели Маккарті якнайдалі від його дерева і його життя.

2

Він уже поставив на плиту суп і робив бутерброди з сиром, коли налетів перший порив вітру – гучне завивання змусило хатину рипнути, і люто закрутилися хмари снігу. На мить стерлися навіть чорні силуети дерев на Ущелині, і за великим вікном не залишилося нічого, крім білості, немов хтось підняв гігантський кіноекран. Тут Джонсі вперше відчув неспокій, і не тільки щодо Піта й Генрі, які зараз мали повертатися з крамниці Ґосселіна в «скауті» Генрі, а й щодо Бобра. Можна було б сказати: якщо хтось і орієнтується в цьому лісі, то це Бобер, – але коли тебе зусібіч оточує біла запона, тут ніхто не зорієнтується. «Усі ставки скасовуються» – ще одна приказка його недолугого татуся, може, не така вдала, як «не можна змусити себе бути щасливчиком», але теж непогана. Гудіння генератора могло б допомогти Боброві знайти дорогу, але, як слушно вказав Маккарті, звуки можуть, навпаки, заплутати, особливо коли здіймається вітер, а зараз, схоже, до того і йшлося.

Мати навчила його готувати з десяток простих страв, у тому числі створювати бутерброди зі смаженим сиром. «Спочатку поклади трохи гіркавок, – повчала вона, гіркавками Джанет Джонсі називала гірчицю, – а тоді маж маслом хліб, не пательню, чорт забирай, інакше в тебе вийде просто підсмажений хліб із сиром зверху». Він так і не зрозумів, як може впливати на остаточний результат те, що ти будеш мазати маслом пательню чи хліб, але завжди дотримувався материнської поради, хоча намазувати масло на один бік хліба, поки другий підсмажується, було страх важким заняттям. Так само він завжди знімав гумові чоботи, коли заходив до будинку, тому що мати багато разів повторювала: «Вони тягнуть ноги». Він уявлення не мав, що це означає, але навіть зараз, наближаючись до сорокарічного віку, незмінно знімав гумові чоботи, ледь переступивши поріг, щоб вони не тягли ноги.

– Мабуть, зроблю і собі один, – промовив Джонсі й поклав на пательню шматок хліба маслом донизу.

Закипів суп, і по кухні поширився приємний запах домашнього затишку.

– Гарна думка. Сподіваюся, з вашими друзями все добре.

– Так, – сказав Джонсі, починаючи помішувати суп. – А ви де полюєте?

– Раніше їздили в Марс-хілл, там місце належало Нету й дядькові Беккі, але два роки тому, влітку, якийсь ідіот, щоб йому добре жилося, влаштував там пожежу. П’яний кинув необережно недопалок, принаймні начальник пожежної охорони так сказав.

Джонсі кивнув.

– Звичайна історія.

– Страховка покрила вартість того місця, але нам ніде було полювати. Мені здавалося, на цьому все й скінчиться, але Стів знайшов місце в Кінео. Я гадав, це якесь окреме селище, ще одна частина Джефферсон-тракту, але його нечисленні мешканці вважають, що живуть у Кінео. Знаєте його?

– Знаю, – вимовив Джонсі крізь губи, що дивним чином оніміли. У його свідомості пролунав черговий телефонний дзвінок нізвідки. «Діра в стіні» перебувала за двадцять миль на схід від «Ґосселіна». Кінео – миль за тридцять на захід від магазину. Всього виходило п’ятдесят миль[22]. Він повинен був повірити, що людина, яка сиділа перед ним на дивані, закутавшись у ковдру аж до носа, пройшла п’ятдесят миль після того, як заблукала вчора вдень? Маячня. Неможливо.

– Смачно пахне, – сказав Маккарті.

Пахло справді смачно, тільки в Джонсі зник апетит.

3

Він саме ніс до дивана їжу, коли за дверима на кам’яному порозі пролунав тупіт ніг. Наступної секунди двері відчинились і ввійшов Бобер. Сніжинки хмарками кружляли навколо його ніг.

– Святі банани! – вигукнув він. Піт колись склав список «бобризмів», і «святі банани» посіли в ньому одне з перших місць, поряд із такими перлами, як «хоч стій, хоч трахай» і «поцілуй мене в корму». Ці вигуки були повні одночасно дзен-буддистської мудрості і непристойності. – Я вже гадав, застрягну там на всю ніч, але потім побачив світло. – Бобер витяг перед собою руки з розчепіреними пальцями. – Я побачив світло, Господи, хвала Іс…

Тут його окуляри почали прояснюватись, і він побачив сторонню людину на дивані. Він опустив руки, повільно, потім усміхнувся. Це була одна з причин, чому Джонсі любив його з початкової школи. Бобер міг бути набридливим, і його ніяк не можна було назвати найяскравішою лампочкою в люстрі, але його першою реакцією на незаплановане й несподіване були не насуплені брови, а усмішка.

– Привіт, – сказав він. – Я Джо Кларендон. А ви хто?

– Рік Маккарті, – відповів чоловік і підвівся з дивана. Ковдра зісковзнула, і Джонсі побачив, що светр розпирає значного розміру черево. «Що ж, – подумав він. – Нічого дивного. Це хвороба чоловіків середнього віку, і за двадцять найближчих років вона викосить мільйони».

Маккарті простяг руку, ступив уперед і мало не спіткнувся об ковдру. Якби Джонсі не спіймав його за плечі, Маккарті, ймовірно, полетів би вперед і, швидше за все, завалив би кавовий столик, на якому стояла їжа. І знову Джонсі здивувала дивна недолугість. Це трохи нагадало його самого минулої весни, коли він заново вчився ходити. Він придивився до плями в чоловіка на обличчі і, можна сказати, пошкодував. Це було не обмороження, радше якийсь шкірний наріст або винна пляма зі щетиною, що росте з неї.

– Тихо, тихо! Тільки нічого не ламати! – вигукнув Бобер, стрибаючи вперед. Він схопив Маккарті за руку й енергійно затрусив її, аж Джонсі подумав, що Маккарті зараз усе-таки полетить ластівкою на кавовий столик. У нього навіть відлягло від серця, коли Бобер – усі його п’ять футів шість дюймів[23] разом зі снігом, який іще танув на довгому ґіпівському волоссі, – відступив. Усмішка Бобра зробилася ще ширшою. Волосся до плечей і окуляри з товстими лінзами робили його схожим або на геніального математика, або на серійного вбивцю. Насправді він був звичайним теслею.

– Рік тут добряче погуляв, – повідомив Джонсі. – Заблукав учора і провів ніч у лісі.

Усмішка Бобра не зникла, але зробилася стурбованою. Джонсі здогадувався, що за цим буде, і волів би, щоб Бобер цього не казав, – у нього склалося враження, що Маккарті був людиною доволі побожною і йому б не сподобались улюблені Боброві непристойності. Але, звичайно ж, просити Бобра стежити за мовою – це все одно що просити вітер не дути.

– Сучка-в-циркулярці! – вигукнув він. – Та це триндець! Сідайте! Їжте! Ти теж, Джонсі.

– Та ну, – відмахнувся той. – Краще сам поїж. Це ж ти в нас тільки-но з морозу.

– Точно?

– Точно. А я підсмажу собі яєць. Заразом Рік розповість тобі свою історію. – «Може, хоч ти зрозумієш, що там насправді сталося», – подумки додав він.

– Ну гаразд. – Бобер зняв куртку (червону) і жилет (помаранчевий, зрозуміло) і вже хотів був кинути їх на оберемок дров, але передумав. – Стривай, у мене є дещо для тебе. – Він запхнув руку в кишеню куртки, покопався там і дістав книжку в м’якій обкладинці, доволі пом’яту, але цілком придатну для читання. Крізь обкладинку крокували чорти з вилами в руках. «Маленькі пороки» Роберта Паркера. Цю книжку Джонсі читав на помості.

Бобер з усмішкою простягнув її Джонсі.

– Спальний мішок я брати не став, але вирішив, що ти сьогодні хрін заснеш, якщо не дізнаєшся, хто це зробив.

– Не треба було туди підніматися, – сказав Джонсі, але він був зворушений, так торкнутися його серця міг лише Бобер. Бобер, повертаючись крізь заметіль, не зрозумів, чи сидить Джонсі на дереві. Звичайно, він міг би гукнути, тільки для Бобра цього було замало. Він вірив лише тому, що бачив на власні очі.

– А, дурниця, – зронив Бобер і сів поруч із Маккарті, який дивився на нього так, як людина може дивитися на маленьку і доволі незвичайну тваринку.

– Гаразд, дякую, – сказав Джонсі. – Пригощайся бутербродом, а я йду робити яєчню. – Він рушив був на кухню, але зупинився. – А Піт і Генрі? Як гадаєш, вони нормально доберуться?

Бобер відкрив рота, але, перш ніж він устиг відповісти, вітер знову накинувся на хатину, заскрипівши стінами, і зловісно загув у кроквах.

– Подумаєш, сніжком припорошило, – сказав Бобер, коли порив вітру вщух. – Повернуться, нікуди не дінуться. Але якщо налетить справжній північний вітер, вийти звідси буде вже не так легко. – І він почав поглинати бутерброд зі смаженим сиром, а Джонсі пішов на кухню підсмажити яєць і розігріти ще одну банку супу. Тепер, коли поруч був Бобер, Маккарті вже не викликав у нього такої тривоги. Правду кажучи, йому завжди ставало спокійніше на душі, коли Бобер був поруч. Дурня, звичайно, але це правда.

4

Коли яйця підсмажились, а суп нагрівся, Маккарті вже балакав із Бобром так, ніби вони знайомі років з десять. Якщо Маккарті й бувало прикро чути з вуст Бобра потік непристойностей, хай навіть і смішних, то все це переважувала невимушена чарівність славного друзяки. «Це неможливо пояснити, – якось сказав Генрі. – Просто він як трибл[24]. Його неможливо не любити. Саме тому в його ліжку ніколи не буває порожньо. Жінки, напевне, клюють не на його зовнішність».

Джонсі з яєчнею та супом повернувся до вітальні, намагаючись не кульгати, – просто вражає, до чого сильно стегно реагує на погану погоду (він завжди вважав, що це казки, але виявилося, що помилявся), – і сів в одне з крісел біля торця дивана. Маккарті, здавалося, більше говорив, ніж їв. Супу він майже не торкнувся і з’їв тільки половину бутерброда.

– Як справи, хлопці? – запитав Джонсі. Він поперчив яєчню й одразу ж накинувся на неї – апетит повернувся з новою силою.

– У нас тут зустріч старих розпусників, – повідомив Бобер, але, хоч голос його звучав, як завжди, бадьоро, Джонсі вчулися в ньому нотки занепокоєння, навіть тривоги. – Рік розповідав про свої пригоди. Не гірше за будь-яку історію в тих чоловічих журналах, що можна було почитати в перукарні в часи мого дитинства.

Він знову, всміхаючись, повернувся до Маккарті – старий добрий Бобер, завжди усмішка на обличчі, – і провів рукою по копиці чорного волосся.

– Коли я був пацаном, – продовжив Бобер, – на нашому боці Деррі перукарню тримав старий Кастонґвей, і він до того мене лякав своїми ножицями, що я досі їх боюся.

Маккарті зобразив слабку напівусмішку, але не відповів. Він узяв недоїдений бутерброд, подивився на нього і поклав назад. Червона мітка в нього на щоці палала, як свіжовипалене тавро. Бобер тим часом продовжував базікати, ніби боявся, що Маккарті вставить слово. За вікном уже мело по-справжньому і вирував вітер. Джонсі подумав про Генрі й Піта. Де вони зараз? Напевне, вже пробираються на старенькому «скауті» Генрі по Просіці.

– Цієї ночі Ріка не тільки хтось мало не загриз – він гадає, це був ведмідь, – він іще й рушницю загубив. Новенький «ремінгтон», бля, 30-30А. Ти його більше не побачиш, жодного шансу на сто тисяч.

– Знаю, – сказав Маккарті. Щоки його знову почали бліднути, до шкіри почав повертатися свинцевий відтінок. – Я навіть не пам’ятаю, коли його зняв, або…

Несподівано пролунав гучний уривчастий звук, схожий на тріск, від якого в Джонсі волосся піднялося сторч. Спочатку він подумав, що щось потрапило в димохід каміна, але потім зрозумів, що це Маккарті. У своєму житті Джонсі чув гучне пердіння, чув і довге, але таке… Здавалося, воно тривало цілу вічність, хоча насправді навряд чи лунало довше ніж декілька секунд. Потім у ніс ударив запах.

До того як це почалося, Маккарті взяв ложку; тепер же він упустив її в незайманий суп і притиснув долоню до правої, заплямованої щоки майже дівочо-збентеженим рухом.

– Ой, вибачте мені, – промимрив він.

– Нічого, хай краще смердить, ніж розпирає, – сказав Бобер, але його устами говорили інстинкт і звички, що виробилися за все життя. Джонсі бачив, що він приголомшений запахом не менше. Це був не сірчаний сморід гнилих яєць, від якого ви регочете, закочуєте очі і махаєте рукою перед обличчям з криком: «Слухайте, хто тут ріже сир?» Це не був і болотний метановий сморід. Це був запах, який Джонсі доти відчував у диханні Маккарті, тільки сильніший, – поєднання ефіру і перестиглих бананів, як пускова рідина, яку заливаєш у карбюратор морозного ранку.

– Ох, це огидно, – сказав Маккарті. – Мені так незручно.

– Та все гаразд, – заспокоїв Джонсі, але його шлунок стиснувся в маленьку кульку, ніби захищаючись від нападу. Свою страву він не доїдатиме; чорт забирай, та він просто не зможе нічого з’їсти. Зазвичай зіпсоване повітря не викликало в нього огиди, але цей сморід був реально жахливий.

Бобер підвівся з дивана і відчинив вікно, впустивши в кімнату сніговий вихор і рятівне свіже повітря.

– Не хвилюйся про це, приятелю… Але аж надто їдкий дух. Що ти їв, чорт забирай? Послід бабака?

– Ягоди, мох, усяке різне, не знаю, – відповів Маккарті. – Просто я був такий голодний. Мені потрібно було хоч щось з’їсти, але я погано розбираюся в таких речах, ніколи не читав книжок Юелла Ґіббонса[25]… Та й темно там було. – Останню фразу він мовив так, ніби тільки-но це вигадав, і Джонсі подивився на Бобра: перевірити, чи розуміє він те, що розумів сам Джонсі, – Маккарті брехав. Маккарті не знав, чим харчувався в лісі й чи їв що-небудь узагалі. Він просто намагався пояснити це моторошне несподіване жаб’яче скрекотання і сморід, який був потім.

Знову налетів вітер, сильний гучний порив шпурнув свіжу порцію снігу у відчинене вікно, але це, на щастя, освіжило повітря.

Раптом Маккарті різко нахилився вперед, ніби в нього за спиною розпрямилась якась невидима пружина, і, коли його голова опустилася між колін, Джонсі зрозумів, що буде далі. Прощавай, килиме навахо, я тебе згадуватиму. Бобер, вочевидь, подумав те саме, тому що підтяг під себе ноги, щоб на них не потрапили бризки.

Але замість блювотних мас тіло Маккарті вивергнуло довге потужне гудіння – звук заводського верстата, що працює на межі можливостей. Очі Маккарті витріщились, як мармурові кульки, щоки так натяглися, що під куточками очей з’явилися маленькі півмісяці-тіні. Гуркітливий натужний звук, здавалося, ніколи не припиниться; коли ж він нарешті змовк, дзижчання генератора здалося надто гучним.

– Чув я у своєму житті потужні відрижки, але це явний чемпіон, – зі щирою повагою промовив Бобер.

Маккарті відкинувся на спинку дивана, очі заплющені, губи втягнуті, як здалося Джонсі, від сорому чи болю, а то й від обох відчуттів. І знову запах банана й ефіру, запах бродіння, ніби щось почало гнити.

– Ох, вибачте мені, – сказав Маккарті, не розплющуючи очей. – Зі мною це весь ранок, від самого світанку. І живіт знову болить.

Джонсі й Бобер мовчки перезирнулися.

– Знаєш, що я гадаю? – сказав Бобер. – Я гадаю, тобі потрібно полежати й поспати кілька годин. Ти ж, мабуть, усю ніч не спав, прислухався до цього свого ведмедя чи дідько знає до чого. Ти втомився, у тебе стрес та інша фігня. Тобі обов’язково потрібно гарненько виспатись, і ти встанеш, як, чорт забери, скельце.

Маккарті подивився на Бобра з такою змученою вдячністю, що Джонсі навіть відчув себе трохи ніяково. Шкіра Маккарті все ще залишалася свинцево-сірою, але на обличчі виступив піт. Великі краплі збиралися на лобі та скронях і скочувалися по щоках, як прозора олія. І це незважаючи на холодне повітря, яке тепер гуляло по кімнаті.

– Мабуть, ти правий, – сказав він. – Я втомився, от і все. Живіт крутить, але це від стресу. І я їв різні речі, ягоди і… Боже, не знаю… Різне. – Він почухав щоку. – Як ця погань у мене на обличчі? Зовсім погано? Кровоточить?

– Ні, – відповів Джонсі. – Лише червона.

– Це алергія, – сумно зізнався Маккарті. – У мене таке саме від арахісу. Я ляжу. Це допоможе.

Він підвівся з дивана й захитався. Бобер і Джонсі разом кинулися до нього, але Маккарті міцно став, перш ніж вони встигли до нього торкнутися. Джонсі з подивом побачив, що опуклість, яка здалася йому черевцем чоловіка середнього віку, зникла. Чи можливе таке? Чи здатна людина випустити з себе стільки газів? Він не знав. Він знав точно лише одне: це були мегапотужне випускання газів і ще потужніша відрижка, розповіддю про які ще років двадцять можна буде розважати друзів. «Раніше ми щоосені в перший тиждень мисливського сезону їздили до лісового табору Бобра Кларендона, і ось одного разу в листопаді – у дві тисячі першому справа була, коли трапилася велика снігова буря, – до нас у табір заходить один чувак…» – і так далі. Так, із цього вийде класна байка, люди будуть сміятися з пукання й відрижки, люди завжди сміються з історій про гази та відрижку. Він не розповідатиме ту частину, де від убивства Маккарті його відокремлювали якісь вісім унцій тиску на спусковий гачок «ґаранда». Ні, цю частину навряд чи захочеться розповідати.

Оскільки одну нижню спальню займали Піт і Генрі, Бобер повів Маккарті в другу, спальню Джонсі. По дорозі Бобер кинув короткий погляд, вибачаючись, і Джонсі знизав плечима. Зрештою, це логічно. Джонсі міг би сьогодні вночі поспати з Бобром, у дитинстві вони мільйон разів спали разом, та й він не був упевнений, що Маккарті зможе піднятися сходами нагору. Спітніла свинцево-сіра фізіономія чоловіка подобалася йому все менше й менше.

Джонсі був із тих людей, які, ледве застеливши ліжко, ховають його під книжками, папірцями, одягом, торбами та різним туалетним причандаллям. Він змів усе це добро на підлогу й відкинув ковдру.

– Гей, братане, тобі не треба відлити? – спитав Бобер.

Маккарті похитав головою. Чисте блакитне простирадло, яке відкрив Джонсі, ніби загіпнотизувало його. І Джонсі знову здивувався з того, якими скляними здавалися очі, немов в опудала тварини на стіні мисливця. Раптом ні з того ні з сього йому привиділася його вітальня в Бруклайні, цьому престижному передмісті Бостона. Килимки з китицями, ранні американські меблі… і голова Маккарті над каміном. «Цього я підстрелив у Мейні, – розповідав би він гостям на вечірках із коктейлями. – Здорова тварюка була, у шкурі – фунтів зі сто сімдесят[26]».

Він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що Бобер дивиться на нього з чимось схожим на переляк у погляді.

– Стегно розболілося, – сказав він. – Вибач. Містере Маккарті… Ріку… Вам краще зняти светр і штани. Черевики, зрозуміло, теж.

Маккарті озирнувся, як людина, яку зненацька вирвали зі сну, і промовив:

– Звичайно. Зараз.

– Допомога потрібна? – запитав Бобер.

– Ні, та ви що, ні! – Маккарті чи то стривожився, чи то здивувався, а може, все разом. – Я не в такому поганому стані.

– У такому разі залишаю тебе в руках Джонсі.

Бобер вислизнув зі спальні, а Маккарті взявся роздягатися, почавши з того, що стягнув светр через голову. Під ним виявилася мисливська сорочка в червоно-чорну клітину, а під нею – термомайка. І справді, черево під майкою випирало вже набагато менше, Джонсі в цьому не сумнівався.

Точніше, майже не сумнівався. Лише годину тому, нагадав собі Джонсі, він був упевнений, що куртка Маккарті – це голова оленя.

Маккарті сів у крісло біля вікна, щоб зняти черевики, і знову пукнув, звук був не таким довгим, як перше, але не менш гучним і грубим. Обидва промовчали, хоча маленька кімната наповнилася таким сильним запахом, що на очі Джонсі навернулися сльози.

Маккарті скинув черевики – вони з двома глухими ударами впали на дерев’яну підлогу, – потім підвівся й розстебнув ремінь. Коли він спустив блакитні джинси, відкривши нижню частину термобілизни, до кімнати з керамічним горщиком у руках повернувся Бобер.

– Про всяк випадок, – сказав він, ставлячи горщик біля ліжка. – Раптом доведеться… ну, знаєш… скинути баласт або закортить так, що встати не встигнеш.

Маккарті спрямував на нього бляклий погляд, від якого Джонсі трохи зніяковів – незнайомець у мішкуватій спідній білизні чимось лякав. Хворий незнайомець. Питання було в тому, на що хворий.

– Коротше, якщо не зможеш дістатися до туалету, – пояснив Бобер. – Який, до речі, поряд. Виходиш зі спальні – і ліворуч. Тільки не забудь, другі двері від спальні, гаразд? Якщо ввійдеш у перші, сратимеш у коморі з постільною білизною.

Джонсі від несподіванки засміявся, не звертаючи уваги на те, що видає надто гучні, трохи істеричні звуки.

– Мені вже краще, – сказав Маккарті, але Джонсі не почув у його голосі навіть натяку на щирість. Чоловік стояв перед ними в самій білизні, мов якийсь андроїд, у якого вийшли з ладу три чверті схем пам’яті. Раніше він виявляв хоч якісь ознаки якщо не жвавості, то хоча б такого собі життя, тепер же вони зникли, так само як рум’янець на щоках.

– Давай, Ріку, – обережно поквапив Бобер. – Лягай, подрімай. Це поверне сили.

– Так, гаразд. – Маккарті присів на відкриту постіль і подивився у вікно широко розплющеними порожніми очима. Джонсі здалося, що запах у спальні почав розвіюватися, хоча, можливо, він просто звик, як звикаєш до запаху мавпятника в зоопарку, якщо надто довго перебуваєш у ньому. – Господи, який сніг.

– Угу, – сказав Джонсі. – Як живіт?

– Краще. – Погляд Маккарті перемістився на обличчя Джонсі. Виразний погляд переляканої дитини. – Вибачте, що я так пускав гази. Ніколи раніше зі мною такого не траплялося, навіть в армії, коли ми харчувалися самими бобами… Але мені вже краще.

– Точно не хочеш сходити в туалет перед сном? – У Джонсі було четверо дітей, і це запитання вирвалося в нього майже автоматично.

– Ні. Я сходив у лісі, саме перед тим, як ти знайшов мене. Дякую, що пустив мене в будинок. Дякую вам обом.

– Та ну, які подяки, – зніяковів Бобер, переступаючи з ноги на ногу. – Будь-хто пустив би.

– Можливо, – сказав Маккарті. – А може, й ні. У Біблії сказано: «Ось стою під дверима і стукаю…»

Вітер за вікном заревів іще завзятіше, змусивши «Діру в стіні» затремтіти. Джонсі чекав на продовження, Маккарті, схоже, хотів щось додати, але не став. Закинув ноги на ліжко й натяг на себе ковдру.

Звідкись із глибин ліжка долинув черговий довгий тріск, і Джонсі вирішив, що з нього досить. Одна справа – дати дах мандрівникові, який прийшов до твого дому перед самою бурею, зовсім інша – стояти і слухати, як він скидає газові бомби.

Бобер вийшов за ним із кімнати і тихо зачинив двері.

5

Коли Джонсі хотів щось сказати, Бобер похитав головою, підняв до губ палець і провів Джонсі через велику кімнату на кухню. Далі від Маккарті можна було піти хіба що в сарай надворі.

– Чорт, із цим мужиком коїться щось недобре, – сказав Бобер, і в білястому світлі кухонних флуоресцентних ламп Джонсі побачив, як сильно стривожений його старий друг. Бобер порився в широкій передній кишені комбінезона, знайшов зубочистку, вставив її в рот і почав гризти. За три хвилини – рівно стільки, скільки запеклому курцеві потрібно, щоб прикінчити сигарету, – він перетворить зубочистку на жменьку стружки. Джонсі не розумів, як це витримують зуби Бобра (і його шлунок), але той робив це все життя.

– Сподіваюсь, ти помиляєшся, але… – Джонсі похитав головою. – Ти коли-небудь чув, щоб перділи з таким запахом?

– Ні, – мовив Бобер. – Але поганий шлунок – це не найчудніше, що відбувається з цим типом.

– Тобто?

– Ну, хоча б те, що він думає, ніби сьогодні одинадцяте листопада.

Джонсі уявлення не мав, про що каже Бобер. Одинадцятого листопада їхня власна мисливська компанія прибула сюди, як зазвичай, набившись у «скаут» Генрі.

– Бобре, зараз середа. Чотирнадцяте.

Бобер кивнув і мимоволі всміхнувся. Зубочистка, яка вже втрачала форму, перекотилася з одного кута рота в інший.

– Я це знаю. Ти це знаєш. А він не знає, оцей Рік. Він упевнений, що сьогодні неділя.

– Бобре, що конкретно він тобі сказав?

Багато сказати гість просто не встиг би в жодному разі – не такий уже й довгий час потрібний, щоб підсмажити пару яєць і нагріти банку супу. Це запустило ланцюжок думок, і, поки Бобер розповідав, Джонсі набирав воду, щоб помити тарілку. Проти польових умов він нічого не мав, але не збирався жити в свинарнику, як це з задоволенням роблять багато чоловіків, коли покидають дім і їдуть до лісу.

– Він сказав, що вони приїхали в суботу, щоб трохи пополювати, а потім, у неділю, відремонтувати дах, який у них протікає. «Принаймні, – каже, – мені не довелося порушувати заповідь і працювати в день суботній». У лісі, мовляв, у тебе одна робота: не з’їхати з глузду.

– Ага, – задумливо протяг Джонсі.

– Голову даю на відсіч, він вважає, що зараз одинадцяте. Або навіть іще раніше, четверте, бо він упевнений, що зараз неділя. А я просто не вірю, що він блукав там десять днів.

Джонсі це теж здавалося неймовірним. Але три дні? Можливо.

– Це б пояснило одну річ, яку він сказав мені, – почав Джонсі. – Він…

Скрипнули мостини, і вони обидва, злегка здригнувшись, обернулись до зачинених дверей спальні на іншому боці великої вітальні, проте дивитися там не було на що. Підлога й стіни там завжди скрипіли, навіть при тихому вітрі. Друзі ніяково перезирнулися.

– Так, я сіпаюсь, – промовив Бобер, чи то зрозумівши щось із обличчя Джонсі, чи то прочитавши його думки. – Але, погодься, це доволі моторошно, що він отак вийшов з лісу.

– Це точно.

– А ці його звуки! Наче він забив собі в зад якусь тварюку, яка задихається від газів.

Сказавши це, Бобер зробив трохи здивований вираз обличчя, як завжди, коли говорив щось смішне, і вони одночасно засміялися, прихилившись один до одного і видаючи відкритими ротами серію різких видихів, беззвучних, щоб бідолаха в спальні, якщо він іще не заснув, не почув, як вони сміються з нього. Джонсі було особливо важко стримуватися, бо розрядка була необхідна, і, відчуваючи, що перебуває на межі істерики, він зігнувся навпіл, пирхаючи, кахикаючи без голосу, одним подихом, і втираючи сльози.

Потім Бобер згріб його й потяг на ґанок. Там вони зупинилися, без курток, під густим снігом, і нарешті зареготали на весь голос, не боячись бути почутими, тому що гудіння вітру заглушувало будь-які видавані ними звуки.

6

Коли вони знову зайшли до будинку, у Джонсі так захололи руки, що він навіть не відчув гарячої води, коли занурив у неї пальці; зате насміявся вдосталь, і це було добре. Йому знову подумалось про Піта й Генрі: як вони там, чи доберуться без пригод?

– Ти казав, це пояснює якусь річ, – нагадав Бобер, беручись за нову зубочистку. – Що за річ?

– Він не знав, що піде сніг. – Джонсі говорив повільно, намагаючись пригадати точні слова Маккарті. – «Ось тобі і ясно, помірно холодно», так, здається, він висловився. Але ця фраза має сенс, якщо останній прогноз, який він чув, був одинадцятого або дванадцятого числа, адже до вечора вчорашнього дня справді було ясно.

– Так, і помірно, сука, холодно, – погодився Бобер. З комода біля раковини він дістав кухонний рушник із вицвілими сонечками й почав витирати тарілки. Кинувши погляд на двері спальні, поцікавився: – Про що він іще говорив?

– Що їхній табір у Кінео.

– Кінео? Звідси до Кінео миль сорок чи п’ятдесят на захід. Він… – Бобер вийняв із рота зубочистку, оглянув сліди від зубів і сунув її назад другим кінцем. – А, я зрозумів.

– Ага. Він не міг стільки пройти за одну ніч. Але якщо він провів у лісі три дні…

– І чотири ночі: якщо він заблукав удень у суботу, виходить чотири ночі…

– Ага, і чотири ночі. Тому коли припустити, що він весь час ішов точно на схід… – Джонсі підрахував по п’ятнадцять миль на день. – Я б сказав, що це можливо.

– Як він міг не замерзнути? – Бобер перейшов на шепіт, імовірно, сам того не усвідомлюючи. – У нього хороша щільна куртка й тепла білизна, але після Гелловіну на північ від кордону округу ночами температура всюди трималася близько двадцяти п’яти градусів[27]. Скажи-но, як це він провів чотири ночі в лісі й не замерз? Схоже, навіть не відморозив собі нічого, якщо не вважати тієї гидоти на щоці.

– Дідько його знає. Але це ще не все, – сказав Джонсі. – Чому в нього не відросла борода?

– Що? – У Бобра відвисла щелепа. Зубочистка повисла на нижній губі. Потім дуже повільно він кивнув. – Точно. У нього тільки невелика щетина.

– Така за день виростає, не більше.

– Він там голився, чи що?

– Мабуть, – відповів Джонсі, уявляючи, як Маккарті, що заблукав у лісі, переляканий, холодний і голодний (хоча по ньому не скажеш, що він довго голодував), щоранку стає на коліна біля струмка, розбиває ногою лід, щоб дістатися до води, потім дістає вірний «Жиллет» із… Звідки? З кишені куртки?

– А потім сьогодні вранці він загубив свою бритву, ось чому в нього щетина, – закінчив Бобер. Він знову посміхався, але якось невесело.

– Ну так. Одночасно з рушницею. Ти бачив його зуби?

Бобер скривився: що ще?

– Чотирьох не вистачає. Двох зверху і двох знизу. Він точнісінько як отой шкет, який постійно на обкладинці «Mad»[28] красується.

– Це ні про що не говорить, приятелю. У мене самого парочка зубів гуляти пішла. – Бобер задер куточок рота, оголивши ясна з лівого боку в моторошнуватій усмішці. – Баиш? Тут у глиині.

Джонсі похитав головою. Це було зовсім інше.

– Цей тип – адвокат, Бобре. Він увесь час на людях. Зовнішній вигляд – частина його професії, а в нього щербини прямісінько спереду. І він не знав про це, можу заприсягтися.

– Ти ж не думаєш, що він десь опромінився радіацією? – неспокійно запитав Бобер. – Зуби випадають, коли ти отримуєш сильну дозу радіації, я бачив про це паскудство в одному фільмі. В одному з тих фільмів жахів, які ти все ніяк не надивишся. Гадаєш, у цьому причина? Може, він і свою червону пляму так отримав?

– Ага, він отримав дозу радіації, коли рвонув ядерний реактор у Марс-Хіллі, – сказав Джонсі, і спантеличений вираз Бобрового обличчя змусив його відразу ж пошкодувати про жарт. – Бобре, від радіаційного опромінення випадають не тільки зуби, а й волосся.

Бобер посвітлішав.

– Точно! Чоловік у тому фільмі в кінці залишився лисим, як Теллі – як там його? Ну, той, що грав копа в серіалі. – Бобер помовчав. – Потім він помер. Я маю на увазі, отой у фільмі, а не Теллі. Хоча тепер, коли я про це думаю…

– У нашого приятеля копиця волосся, – перервав Джонсі. Дай Боброві відволіктись, і про головну тему розмови можна забути. Він зауважив, що за відсутності чужака вони називали його не Рік і навіть не Маккарті, а просто «він», наче підсвідомо хотіли бачити в ньому якусь таку істоту… не зовсім людину… щось узагальнене, наче це трохи зменшило б значення, якщо… якщо…

– Так, копиця, – кивнув Бобер. – Це точно.

– Напевне, в нього амнезія.

– Можливо, але він пам’ятає, хто такий, із ким був і подібне лайно. Але яке він видав! Як у трубу перднув. А сморід! На ефір схоже.

– Так, – підхопив Джонсі. – А я весь час думав про рідини для пуску мотора. Від діабетиків починає пахнути під кінець, я читав про це, здається, в якомусь детективі.

– Пахне пусковою рідиною?

– Не пам’ятаю.

Якийсь час вони стояли, дивлячись один на одного і прислухаючись до вітру. Джонсі подумав, чи не розповісти Боброві про блискавку, яку чоловік нібито бачив, але навіщо? І без того достатньо.

– Я думав, його знудить, коли він так нахилився вперед, – сказав Бобер. – Ти помітив?

Джонсі кивнув.

– І в нього поганий вигляд. Дуже поганий.

– Так.

Бобер зітхнув, кинув зубочистку у відро для сміття й подивився у вікно, за яким сніг валив іще густіше і швидше, ніж раніше. Потім провів пальцями по волоссю.

– Дідько, як би мені хотілося, щоб Генрі й Піт зараз були тут. Особливо Генрі.

– Бобре, Генрі – психіатр.

– Знаю. Але іншого лікаря в нас однаково немає… А мені здається, цьому мужикові потрібен лікар.

Генрі дійсно був лікарем – інакше він не отримав би диплома психоаналітика, – але він ніколи не займався нічим, окрім психіатрії, наскільки було відомо Джонсі. Однак він розумів, про що говорить Бобер.

– Гадаєш, вони ще зможуть повернутися?

Бобер зітхнув.

– Півгодини тому я був у цьому впевнений, але починається серйозна буря. – Він кинув на Джонсі похмурий погляд. У цьому погляді мало що нагадувало безтурботного веселуна Бобра Кларендона. – Сподіваюся, зможуть, – додав він.