Читать книгу Ловець снів - Стівен Кінг - Страница 7

1

Сидячи на кухні, Джонсі і Бобер грали в крибедж[35], який називали просто грою. Так його завжди називав Ламар, батько Бобра, ніби це була єдина гра на світі. Для Ламара Кларендона, життя якого оберталося навколо його будівельної компанії в Центральному Мейні, можливо, це і справді була єдина гра, у яку грали вдома, у селищах лісозаготівників, на залізничних станціях і, зрозуміло, у житлових вагончиках будівельників. Дошка зі ста двадцятьма отворами, чотири кілочки та колода старих засмальцьованих карт – оце все, що треба, щоб не занудьгувати. Грали переважно під час очікування: коли припиниться дощ, коли прибуде замовлений вантаж, коли друзі повернуться з крамниці і можна буде вирішити, що робити з дивним чоловіком, який зараз лежить за зачиненими дверима спальні.

«Ось тільки, – подумав Джонсі, – чекаємо ми насправді на Генрі. Піт просто з ним. Генрі, ось хто вирішить, що робити, тут Бобер правий. Нам потрібний саме Генрі».

Однак Генрі й Піт затримувалися. Думати, що з ними щось трапилось, було ще рано – можливо, їх просто затримував снігопад, – але Джонсі вже почав турбуватись і припускав, що в Бобра теж неспокійно на душі. Ніхто поки про це не наважувався заговорити – ще не перевалило за полудень, і все могло скінчитися добре, – але невисловлена думка висіла в повітрі.

Джонсі на якийсь час зосереджувався на дошці й картах, а потім дивився на двері спальні, за якими відлежувався Маккарті. Імовірно, той спав, але, чорт забирай, вигляд у нього був такий, що лячно дивитися! Двічі або тричі Джонсі помічав, як Бобер кидає погляди в тому ж напрямку.

Джонсі перетасував старенькі «велики»[36], роздав, здав собі пару карт і відклав криб, коли Бобер пальцем посунув до нього ще дві. Бобер перевернув колоду, і на цьому попередні дії закінчились. У хід пішли кілочки. «Можна скільки завгодно ставити кілочки і все одно програти, – повчав їх Ламар із вічною цигаркою „Честерфілд“ у кутку рота і в кашкеті будівельника, насунутому на одне око, як у людини, котра знає якусь таємницю, але просто так нею не поділиться. Ламар Кларендон, працьовитий дбайливий татко, який помер у сорок вісім років від серцевого нападу, – але, якщо ти ставиш кілочки, тебе ніколи не обдурять».

«І не скаче, і не грає», – подумав Джонсі. І слідом за цією думкою в голові у нього пролунав той чортів тремтливий голос із лікарні: «Будь ласка, припиніть, я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі?» Господи, чому світ такий жорстокий? Чому так багато коліс готові переламати тобі пальці? Чому так багато машин і механізмів так і чекають, як би випустити тобі кишки?

– Джонсі?

– Га?

– Все гаразд?

– Так, а що?

– Ти здригнувся.

– Правда?

Звичайно, він знав, що правда.

– Ага.

– Протяг, напевне. Ти ніякого запаху не відчуваєш?

– Маєш на увазі… його?

– Ну не пахви ж Меґ Райан. Так, його.

– Ні, – відповів Бобер. – Кілька разів мені здалось… Але це просто уява. Тому що це його пердіння… Ну, знаєш…

– Так сильно смерділо.

– Так. І відрижка. Я думав, його навиворіт викрутить.

Джонсі кивнув. «Мені моторошно, – подумав він. – Сиджу тут посеред заметілі й тремчу зі страху. Прокляття, хочу, щоб Генрі повернувся. Ось так».

– Джонсі?

– Що? Ми будемо догравати цю партію чи ні?

– Звичайно, але… Як думаєш, із Генрі та Пітом нічого не сталося?

– Чорт забирай, звідки я знаю?

– Ти не… відчуваєш? Може, бачиш…

– Я не бачу нічого, крім твоєї фізіономії.

Бобер зітхнув.

– Але, гадаєш, у них усе гаразд?

– Узагалі-то так. – І все ж погляд його ковзнув спершу на годинник на стіні – пів на дванадцяту, – а потім на зачинені двері спальні, за якими був Маккарті. Посеред кімнати погойдувався і повертався від тихого руху повітря ловець снів. – Вони просто повільно їдуть. Скоро будуть. Давай краще грати.

– Добре. Вісім.

– П’ятнадцять за дві.

– Блядь! – Бобер сунув у рот зубочистку.

– Двадцять п’ять.

– Тридцять.

– Пропускаю.

– Один за дві.

– Ну це взагалі! Хоч стій, хоч трахай! – Бобер виснажено реготнув, коли Джонсі переставив свій кілочок на третій пункт. – Ти, коли здаєш, завжди вставляєш кілочки мені в дупу.

– Я вставляю тобі кілочки в дупу, і коли ти здаєш, – зауважив Джонсі. – Правда очі коле. Грай.

– Дев’ять.

– Шістнадцять.

– І одне за останню карту, – сказав Бобер так, ніби здобув моральну перемогу, і підвівся. – Сходжу надвір, віділлю.

– Навіщо? Якщо не знаєш, у нас є чудовий туалет.

– Я знаю. Просто хочу перевірити, чи зможу написати своє ім’я на снігу.

Джонсі розсміявся.

– Ти коли-небудь подорослішаєш?

– Ні, коли б моя воля. І тихіше. Не розбуди гостя.

Джонсі зібрав карти й тасував, поки Бобер ішов до дверей. Йому згадалася версія гри, в яку вони грали, коли були дітьми. Називали вони її «гра Даддітса» і грали зазвичай у вітальні Кейвеллів. Від звичайного крибеджу вона відрізнялася тільки тим, що кілочки розставляв Даддітс. «У мене десять, – говорив Генрі. – Став мені десять, Даддітсе». І Даддітс зі своєю дещо дивною щасливою усмішкою, від вигляду якої в Джонсі незмінно піднімався настрій, ставив чотири, або шість, або десять, або взагалі до хріна, аж два десятки. Головним правилом цієї гри було ніколи не скаржитися, ніколи не говорити: «Даддітсе, це забагато» або «Даддітсе, цього замало». Як же вони реготали. Містер і місіс Кейвелли теж реготали, якщо бували в кімнаті, і Джонсі згадав, як одного разу, коли їм було років п’ятнадцять-шістнадцять (а Даддітс весь час лишався в одному віці, що було так прекрасно і страшно), так от, того разу Алфі Кейвелл заплакав і сказав: «Хлопчики, якби ви тільки знали, що це означає для мене і для дружини, якби ви тільки знали, що це означає для Дуґласа…»

– Джонсі.

Голос Бобра, напрочуд невиразний. Холодний вітер увірвався крізь відчинені двері кухні, і руки Джонсі взялися гусячою шкірою.

– Зачини двері, Бобре, ти що, в хліві народився?

– Іди-но сюди. Ти маєш це побачити.

Джонсі підвівся й підійшов до дверей. Відкрив рот, щоб щось сказати, і закрив, не вимовивши ні звука. Через двір бігли тварини. Їх було стільки, що вистачило б на невеликий зоопарк. Переважно олені, кількадесят добірних самців і самиць. А разом із ними – єноти, лісові бабаки та цілий загін білок, які нібито без жодних зусиль стрибали по свіжому снігу. З-за рогу сараю, де зберігалися «Арктик кет», інструменти та частини двигунів, вибігли троє великих звірів – Джонсі спочатку здалося, що вовки. Потім він помітив на шиї в одного з них обривок старої вицвілої мотузки і зрозумів, що це собаки, ймовірно, здичавілі. Усі вони рухалися на схід, нагору схилом, геть від Ущелини. Джонсі побачив двійко великих диких котів, які бігли між двома групами оленів, і навіть потер очі – чи не приверзлось. Але коти не зникли. Як і олені, бабаки, єноти та білки. Вони цілеспрямовано рухалися вперед, не дивлячись на людей у дверях, і це переміщення було позбавлене паніки, яка охоплює тварин під час лісової пожежі. Та й запаху гару не відчувалося. Тварини просто йшли на схід, звільняючи територію.

– Господи Боже, Бобре, – тихо, вражено видихнув Джонсі.

Бобер дивився вгору. Після слів Джонсі він ковзнув по тваринах швидким поглядом і знову задер голову.

– Так, а тепер подивись угору.

Джонсі подивився і побачив десяток яскравих вогнів, що гуляли небом, – червоних і біло-блакитних. Вони освітлювали хмари, і він раптом зрозумів, що це їх бачив Маккарті, коли загубився в лісі. Вони безладно металися по небу, то наїжджаючи один на одного, то зливаючись ненадовго і сяючи так яскраво, що на них неможливо було дивитися, не примружившись.

– Що це таке? – отетеріло запитав він.

– Уявлення не маю, – відповів Бобер, не відводячи від вогнів погляду. На його блідому обличчі щетина проступала майже з надприродною ясністю. – Але тваринам це не подобається. Тому вони й тікають.

2

Хвилин десять-п’ятнадцять вони спостерігали за подіями, аж тут Джонсі несподівано почув глухе гудіння, схоже на те, яке видає електричний трансформатор. Джонсі запитав Бобра, чи той чує звук, і Бобер мовчки кивнув, не відриваючи погляду від світлових плям на небі – завбільшки, як здавалося Джонсі, приблизно з каналізаційний люк. Йому спало на думку, що тварини тікають не від плям, а від оцього звуку, але вголос він нічого не сказав. Говорити якось раптом стало важко; його скував жах, що позбавляв сил, щось гарячкове і неминуче, як перші ознаки грипу.

Нарешті вогні почали тьмяніти, і, хоча Джонсі не помітив, що якийсь із них згас, їх начебто стало менше. Тварин теж поменшало, і надокучливе гудіння почало затихати.

Бобер здригнувся, як людина, раптово пробуджена від глибокого сну.

– Фотоапарат! – вигукнув він. – Треба зробити кілька знімків, поки їх видно.

– Не думаю, що ти зможеш…

– Спробую! – майже закричав Бобер, потім тихіше додав: – Я спробую. Принаймні можна зняти пару оленів, поки вони не…

Він розвернувся й поспішив до будинку крізь кухню, мабуть, намагаючись пригадати, під якою купою брудного одягу залишив свій старенький пошарпаний фотоапарат, але раптом завмер на місці і якимсь невиразним, абсолютно не Бобровим голосом промовив:

– Джонсі. Здається, у нас проблема.

Джонсі востаннє подивився на решту вогнів, які продовжували тьмяніти (і зменшуватись) і повернувся. Бобер стояв біля раковини, дивлячись через велику центральну кімнату.

– Що там? Що цього разу? – який неприємний, роздратований голос, та ще й із тремтінням… Невже це його власний голос?

Бобер показав. Двері спальні, до якої вони поклали Ріка Маккарті, – спальні Джонсі – були відчинені. Двері туалету, які вони залишили відчиненими, щоб Маккарті не помилився кімнатою, якщо відчує поклик природи, – навпаки, зачинені.

Бобер повернув похмуре, поросле щетиною обличчя до Джонсі.

– Відчуваєш запах?

Джонсі відчував, навіть незважаючи на свіже морозяне повітря, що йшло знадвору. Ефір або етиловий спирт, так, вони ще були, але тепер до них домішались інші запахи. Запах калу, безсумнівно. Щось, що нагадує кров. І ще один запах, ніби метан, який мільйони років накопичувався під землею і нарешті вирвався назовні. Іншими словами, зовсім не той сморід, над яким гигочуть діти в турпоходах, коли хтось пукне в наметі. Це було щось насиченіше і набагато смердючіше. Зі звичайними газами запах цей можна було порівняти тільки тому, що немає нічого іншого, навіть близько схожого на нього. Десь у глибині цього смороду, як здалося Джонсі, відчувалося щось, що гнило і помирало болісною смертю.

– А сюди подивись.

Бобер указав на підлогу з грубих дощок. На ній червоніла кров. Доріжка з яскравих краплин тяглася від відчинених дверей до зачинених. Немов у Маккарті носом ішла кров.

Ось тільки Джонсі сумнівався, що кров у нього йшла з носа.

3

З усіх речей, які йому у своєму житті не хотілося робити, – повідомити брата Майка, що мама померла від серцевого нападу; сказати Карлі, що коли вона не вирішить щось із випивкою і таблетками, то він піде від неї; зізнатися Великому Лу, черговому по палаті в таборі Аґавам, що вночі впісявся, – перейти через центральну кімнату «Діри в стіні» до тих зачинених дверей туалету було найважче. Переміщення це нагадувало кошмарний сон, у якому ти кудись поспішаєш, але хоч як намагаєшся додати кроку, рухаєшся вперед повільно, немов під водою, і нічого не можна з цим вдіяти.

У поганих снах ви ніколи не доходите туди, куди йдете, але вони дійшли до іншого краю кімнати, тому Джонсі мусив визнати, що це все ж не сон. Там зупинилися, дивлячись на плями крові на підлозі. Плями не були великими, дещо більші за монету в десять пенсів.

– Напевне, в нього черговий зуб випав, – пошепки промовив Джонсі. – Так, скоріше за все.

Бобер питально підняв одну брову, подивився на нього, потім підійшов до дверей спальні й зазирнув усередину. Наступної секунди він повернувся до Джонсі й поманив його пальцем. Джонсі бочком, щоб не випустити з очей зачинені двері туалету, підійшов до Бобра.

У спальні ковдри безладно валялися на підлозі, наче Маккарті схопився з ліжка раптово й поспіхом. Посередині подушки все ще чітко проглядалася вм’ятина від голови, на простирадлі не згладився слід від тіла, але на нижній його частині темніла велика кривава пляма. Вона всоталась у блакитну тканину і здавалася фіолетовою.

– У цікавому місці в нього зуб випав, – шепнув Бобер. Він прикусив зубочистку з такою силою, що її погризена передня частина відвалилась і впала на поріг. – Може, до нього замість зубної феї завітала фея дупи?

Замість відповіді Джонсі вказав ліворуч від дверей. Там валялися зім’яті кальсони і труси Маккарті. На них виднілася кров. На трусах – особливо багато. Якби не смужка з гумкою та бавовняна вставка на передній частині, можна було б подумати, що вони непристойного яскраво-червоного кольору, як у шанувальника «Пентхаусу», що збирається зайнятися сексом після чергового побачення.

– Зазирни в нічний горщик, – шепнув Бобер.

– Чому б просто не постукати в двері туалету й не запитати, як у нього справи?

– Тому що я, сука, хочу знати, чого очікувати! – скажено зашипів Бобер. Він поплескав себе по грудях і виплюнув рештки останньої зубочистки. – Чорт, у мене серце зараз, напевно, вибухне.

Серце Джонсі теж калатало як божевільне. Обличчям котилися краплі поту. І все ж він увійшов до кімнати. Свіже повітря, яке йшло від дверей, непогано провітрило велику кімнату, але в спальні сморід стояв просто нестерпний: лайно з метаном і ефіром. Джонсі відчув, як уміст його шлунка рвонув до горла, і стиснув зуби, пригнічуючи позив. Він підійшов до горщика, але не відразу змусив себе зазирнути в нього. У голові вже роїлися побачені у фільмах жахів картинки того, що могло там на нього очікувати. Внутрішні органи в кривавій юшці. Зуби. Відрубана голова.

– Ну ж бо! – нетерпляче прошепотів Бобер.

Джонсі замружився, нахилив голову і розплющив очі. Він не побачив нічого, крім білої порцеляни, що поблискувала у світлі лампи. Нічний горщик був порожній. Джонсі видихнув крізь стиснуті зуби й повернувся до Бобра, обминаючи плями крові на підлозі.

– Нічого, – сказав він. – Тепер ходімо, досить уже соплі жувати.

Вони пройшли повз комірчину з білизною і зупинилися перед зачиненими дерев’яними дверима туалету. Бобер подивився на Джонсі, той похитав головою і шепнув:

– Твоя черга. Я в горщик дивився.

– Ти його знайшов, – зашепотів у відповідь Бобер, уперто випнувши підборіддя, – ти й розбирайся з ним.

Тепер Джонсі почув новий звук, навіть не прислухаючись, – почасти через те, що звук цей був йому добре знайомий, але передусім тому, що вся його увага була зосереджена на Маккарті, людині, яку мало не застрелив. Звідкись долинав звук «вих-вих-вих» – тихий, але посилювався.

– Та пішло воно все! – сказав Джонсі, і, хоч вимовив він це звичайним голосом, слова його прозвучали так гучно, що вони обидва злегка здригнулись. Він постукав кісточками пальців у соснову панель дверей. – Містере Маккарті! Ріку! Ти там як, живий?

«Він не відповість, – подумав Джонсі. – Не відповість, бо помер. Сидить мертвий на троні, точнісінько як той Елвіс».

Але Маккарті не помер. За дверима пролунав стогін, потім почувся голос:

– Мені щось недобре, хлопці. Потрібно прочистити шлунок. Якщо я прочищу шлунок, то… – Він знову застогнав і пукнув. Цей звук був тихішим і нагадував рідке булькання. Джонсі скривився. – То мені покращає, – закінчив Маккарті.

Джонсі подумалося, що цей голос не схожий на голос людини, якій може найближчим часом покращати. Судячи з голосу, Маккарті задихався й відчував сильний біль. І ніби навмисно, щоб підкреслити це, він знову застогнав, цього разу голосніше. Потім знову пролунав булькітливий тріск, і Маккарті скрикнув.

– Маккарті! – Бобер спробував відчинити двері, але ручка не поверталася. Маккарті, їхній маленький подарунок із лісу, замкнувся зсередини.

– Ріку! – Бобер заторохтів ручкою. – Відчини двері, чувак! – Бобер намагався говорити безтурботно, ніби все це було одним великим жартом, дитячим розіграшем, але від цього здавався ще більш переляканим.

– У мене все гаразд, – подав голос Маккарті. Стало чутно його натужне дихання. – Мені просто… Хлопці, мені просто потрібно звільнити кишечник. – Пролунала нова серія пострілів. Недоречно було називати те, що вони чули, випусканням газів або пусканням вітру – ці фрази легкі й повітряні, як зефір. Звуки, що долинали з-за дверей, були грубими і м’ясистими, як розривання плоті.

– Маккарті! – сказав Джонсі й постукав. – Відчини двері!

Але чи справді він хотів увійти? Ні. Йому захотілося, щоб Маккарті знайшов хтось інший або щоб він досі блукав у лісі. Ба гірше, в глибині його мозку якась безжальна рептилія підказувала, що Маккарті треба було пристрелити з самого початку. «Будь простішим, дурнику», – як казали в програмі Карли «Анонімні наркомани».

– Маккарті!

– Ідіть геть! – мляво обурився Маккарті. – Ви можете піти і дати людині спокійно… дати людині спокійно розслабитися? Господи!

«Вих-вих-вих» – гучніше і ближче.

– Ріку! – тепер заговорив Бобер. Він відчайдушно намагався зберігати безтурботний тон, як альпініст, що зірвався зі скелі й чіпляється за мотузку. – Звідки в тебе кров іде, приятелю?

– Кров? – Маккарті, схоже, був щиро здивований. – Та не йде в мене ніяка кров.

Джонсі та Бобер обмінялися переляканими поглядами.

ВИХ-ВИХ-ВИХ!

Звук нарешті привернув усю увагу Джонсі, і наступної миті він відчув неймовірне полегшення.

– Це гелікоптер, – сказав він. – Напевне, вони його шукають.

– Ти гадаєш? – на фізіономії Бобра намалювався недовірливий вираз людини, яка чує щось занадто хороше, щоб це виявилося правдою.

– Точно! – Джонсі припустив, що люди в гелікоптері, можливо, переслідують загадкові вогні в небі або намагаються з’ясувати, що відбувається з тваринами, але він не хотів думати про ці речі, на них йому було начхати. Не начхати йому було на те, як зняти Ріка Маккарті з унітаза і сплавити до лікарні в Макіас або Деррі. – Іди надвір, помахай, щоб вони приземлилися.

– Ану як…

ВИХ! ВИХ! ВИХ! А з-за дверей долинули нові болісні, рідинні звуки, за якими пролунав черговий крик Маккарті.

– Іди вже! – гаркнув Джонсі. – Посади їх на хрін! Мені все одно, що ти будеш робити. Спусти штани, станцюй хучі-кучі, але примусь цих виродків сісти!

– Іду… – Бобер почав розвертатись, але раптом сіпнувся і зойкнув.

Цілий гурт того, про що Джонсі успішно намагався не думати, несподівано вискочив із комірчини його свідомості на світло, пританцьовуючи й хитро підсміюючись. Однак, розвернувшись, він не побачив нічого незвичайного, крім самки оленя, яка стояла посеред кухні, витягнувши голову над столом, і роздивлялась їх вологими коричневими очима. Джонсі з шумом ковтнув повітря і привалився спиною до стіни.

– Вдавитися мені соплями! – ошелешено видихнув Бобер. Потім почав насуватися на оленицю, плескаючи в долоні. – Ну, пішла, кралечко! Пішла звідси! Ти що, не знаєш, яка зараз пора року? Давай, забирайся! Гостри лижі!

Олениця секунду залишалася на місці з майже людським, дедалі більшим жахом у круглих очах. Потім вона крутнулася, зачепивши головою ряд каструль, черпаків і щипців, що висіли над плитою. Вони задзвеніли, кілька штук зірвалися з гаків, задзвенівши ще гучніше. Наступної миті олениця вистрибнула за двері, майнувши білим хвостиком.

Бобер пішов за нею, затримавшись, щоб жовчним поглядом озирнути розкиданий по лінолеуму посуд.

4

Велика ріка тварин-утікачів всохла до кількох потічків. Олениця, яку Бобер вигнав з кухні, перестрибнула через кульгаву лисицю, яка, мабуть, втратила одну з лап у капкані, і зникла в лісі. Потім з-над сараю, у якому зберігався снігохід, крізь низько навислі хмари з’явився важкий гелікоптер розміром з автобус. Гелікоптер був коричневий, з білими літерами АНГ на борту.

«АНГ? – подумав Бобер. – Що ще за АНГ?» Потім він зрозумів: це Авіація Національної гвардії, ймовірно, з Банґора.

Гелікоптер трохи нахилив товстий ніс, і Бобер кинувся надвір, розмахуючи над головою руками.

– Гей! – закричав він. – Гей! Нам потрібна допомога! Хлопці, нам тут потрібна допомога!

Гелікоптер опустився й завис футах у сімдесяти п’яти[37] над землею, здійнявши вихор свіжого снігу. Потім рушив до Бобра, тягнучи вихор за собою.

– Е-ге-гей! У нас тут хворий! Хворий! – волав Бобер, стрибаючи, як ті дубозаді танцюристи в ковбойських чоботях, почуваючись повним ідіотом, але продовжуючи надриватись.

Гелікоптер поплив до нього, низько, але не зменшуючи висоти і, схоже, не збираючись приземлятися. Жахлива думка закралася у свідомість Бобра. Що це було, якийсь вплив людей у гелікоптері чи звичайна параноя, він не знав, але раптом відчув себе чимось прикріпленим до яблучка мішені в тирі: влуч у Бобра і виграй годинник з радіо.

Двері вертольота ковзнули вбік, і в отворі з’явилася людина з мегафоном і в найоб’ємнішій куртці з-поміж тих, які Бобру будь-коли траплялося бачити. Але не куртка і не мегафон схвилювали Бобра. Його стурбувала киснева маска на обличчі цього хлопця. Він ніколи не чув, щоб пілотам потрібно було вдягати маски на висоті сімдесят п’ять футів. Якщо, звичайно, вони дихають нормальним повітрям.

Людина заговорила в мегафон. Слова ринули голосно й чисто, незважаючи на «вих-вих-вих» вертолітного гвинта, але все одно звучали якось дивно, частково через штучне посилення, але головним чином, вирішив Бобер, через маску. Неначе з висоти промовляв якийсь божественний робот.

– Скільки вас? – проголосив божественний голос. – Покажіть на пальцях.

Бобер, розгубившись і злякавшись, спершу подумав тільки про себе та Джонсі – Генрі й Піт, зрештою, все ще не повернулися – і підняв два пальці, ніби показував знак миру.

– Залишайтеся на місці! – пророкотав голосом божественного робота чоловік у гелікоптері. – Ця територія перебуває в зоні тимчасового карантину! Вам заборонено її покидати!

Снігопад до того часу вже вщух, але вітер налетів і жбурнув в обличчя Бобру тонку хмарку піднятого гелікоптером снігу. Він примружився й замахав руками. Вдихнув морозного повітря, виплюнув зубочистку, щоб не проковтнути її мимохіть (як постійно пророкувала мати, зубочистка в горлі мала стати причиною його загибелі), і закричав:

– Що значить – карантин? У нас хворий, ви повинні спуститись і забрати його!

Він, хоч і знав, що за оглушливим «вих-вих-вих» гвинта його криків не чути – у нього ж немає матюкальника, – все одно кричав. І щойно слово «хворий» злетіло з його вуст, він зрозумів, що показав людині у вертольоті неправильну кількість пальців. Їх було троє, а не двоє. Бобер здійняв у небо три розчепірені пальці, але тут згадав про Генрі й Піта. Їх поки ще не було тут, але, якщо з ними нічого не сталося, будуть. То скільки ж їх? Два – відповідь неправильна. А три? Чи правильніше буде п’ять? Як із ним зазвичай траплялося в подібних випадках, мозок заклинило. Коли це відбувалося в школі, відповідь завжди підказував Генрі, який сидів поруч, або Джонсі, який сидів позаду. Тут же допомогти було нікому, лише «вих-вих-вих» било у вуха та скажений сніг залітав у горло й легені, змушуючи кахикати.

– Залишайтеся на місці! Ситуація проясниться протягом двадцяти чотирьох – сорока восьми годин! Якщо вам потрібна їжа, схрестіть руки над головою!

– Нас більше! – закричав Бобер людині в гелікоптері. Кричав він так сильно, що перед очима затанцювали червоні плями. – У нас тут хворий! У нас… тут… ХВОРИЙ!

Ідіот у вертольоті закинув мегафон у кабіну, потім показав Бобру з’єднані кільцем великий і вказівний пальці, мовляв, «о’кей, зрозумів». Бобру від безсилля захотілося рвати на собі волосся, але натомість він підняв над головою руку, показуючи п’ять пальців: чотири за себе і друзів плюс великий палець за Маккарті. Людина в гелікоптері подивилася на нього і, здається, посміхнулася. На якусь воістину чудову мить Бобру подумалося, ніби він зміг достукатися до цього довбня в масці. Але довбень у масці, вирішивши, що Бобер йому просто помахав, махнув рукою у відповідь, щось сказав пілоту в себе за спиною, і гелікоптер АНГ почав підніматися. Бобер Кларендон, притрушений снігом, лишився на місці, кричачи:

– Нас п’ятеро, і нам потрібна допомога! Нас п’ятеро, і нам потрібна, щоб тебе, ДОПОМОГА!

Гелікоптер зник у хмарах.

5

До Джонсі долинуло дещо з цієї розмови – він однозначно чув посилений мегафоном голос громовержця у вертольоті, – однак свідомість майже нічого не зафіксувала. Він був дуже зайнятий Маккарті, який застогнав, скрикнув мляво кілька разів і затих. Сморід, що йшов з-під дверей, посилювався.

– Маккарті! – закричав він, коли Бобер повернувся. – Відчини двері, або ми їх виламаємо!

– Дайте мені спокій! – верескливим, збентеженим голоском крикнув у відповідь Маккарті. – Мені потрібно посрати, от і все! МЕНІ ПОТРІБНО ПОСРАТИ! Якщо я посру, мені покращає.

Така грубість, вимовлена людиною, яка вважала «о Боже» і «прости Господи» сильними виразами, злякала Джонсі ще більше, ніж закривавлені простирадло й білизна. Він повернувся до Бобра, не помічаючи, що той весь у снігу і схожий на сніговика.

– Давай! Треба виламати ці двері і спробувати якось допомогти йому.

Бобер дивився на Джонсі з тривогою і страхом. На його щоках танув сніг.

– Не знаю. Хлопець у гелікоптері говорив щось про карантин… А якщо він заразний? Раптом оця червона погань у нього на обличчі…

Незважаючи на власні, далеко не теплі почуття до Маккарті, Джонсі захотілося врізати старому другові. Минулого березня він сам валявся в калюжі крові на вулиці в Кембриджі. Що, якби перехожі тоді подумали: «Раптом у нього СНІД?! Краще до нього не торкатися»? Не допомогли б йому? Залишили б там спливати кров’ю, бо під рукою не виявилося гумових рукавичок?

– Бобре, ми й так були занадто близько до нього. Коли в нього щось дійсно заразне, ми, напевне, і так уже це підхопили. Що скажеш тепер?

Спочатку Бобер нічого не говорив. Потім Джонсі відчув знайоме клацання в голові. На якусь коротку мить він побачив Бобра, разом із яким виріс, хлопчиком у старій потертій мотоциклетній куртці, який кричав: «Гей, хлопці, кінчай! Та кінчай уже, мать вашу!» І зрозумів, що з ним усе буде добре.

– Гей, Ріку, може, відчиниш двері, а? Ми просто хочемо допомогти.

За дверима було тихо. Ні крику, ні дихання, ні навіть шелестіння одягу. Єдиними помітними звуками були гудіння генератора і все тихіше «вих-вих» гелікоптера.

– Гаразд, – сказав Бобер і перехрестився. – Давай їх вибивати на хрін.

Вони разом відійшли від дверей і виставили вперед плечі, підсвідомо копіюючи поліцейських із півсотні бачених фільмів.

– На рахунок три, – сказав Джонсі.

– Твоя нога витримає?

Нога Джонсі розболілася не на жарт, хоч сам він цього й не усвідомлював, поки Бобер не нагадав.

– Я в нормі, – відповів він.

– Ага, а моя дупа – володар світу.

– На рахунок три. Готовий? – І, коли Бобер кивнув: – Раз… два… три.

Вони разом кинулися вперед і разом налетіли на двері, майже чотири сотні фунтів[38] за двома опущеними плечима. Двері піддалися з несподіваною легкістю, і вони, спотикаючись і чіпляючись один за одного, влетіли до туалету. Ноги їхні ковзали й роз’їжджалися на залитих кров’ю кахлях.

– Блядь, – стиха промовив Бобер. Його права рука поповзла до рота, в якому цього разу не виявилося зубочистки, і затулила його. Над рукою лізли з орбіт вологі очі. – Ой, блядь… Бля-я-я…

Джонсі нічого не міг додати.