Читать книгу Ловець снів - Стівен Кінг - Страница 8

1

– Пані! – сказав Піт.

Жінка в куртці нічого не відповіла. Вона лежала на засипаному тирсою шматку брезенту й мовчала. Піт бачив одне око, яке дивилося на нього або крізь нього, а може, кудись на фіг у центр Всесвіту, хтозна. Моторошно. Між ними потріскувало багаття, воно тільки зараз почало набирати силу й випромінювати тепло. Генрі пішов хвилин п’ятнадцять тому. І повернеться він, прикинув Піт, щонайменше години через три, що під моторошним поглядом цього ока химери не так уже й мало.

– Пані, – повторив він, – ви мене чуєте?

Нічого. Але одного разу вона позіхнула, і тоді він побачив, що в неї немає половини зубів. Та що ж із нею таке, чорт забирай? І чи справді він хоче дізнатися відповідь? І так, і ні – такого висновку дійшов Піт. Його розбирала цікавість – людина не може не відчувати цікавості, – але водночас він і не хотів знати. Ані хто вона, ані хто такий Рік або що з ним трапилося, ані що це за «вони». «Вони повернулись! – закричала жінка, коли побачила вогні в небі. – Вони повернулись!»

– Пані, – промовив він утретє.

Нічого.

Вона говорила, що Рік – єдиний, хто залишився, а потім закричала: «Вони повернулись!», імовірно, маючи на увазі вогні в небі, і після цього не було нічого, крім огидного пердіння й відрижки… Ще оце позіхання, що показувало відсутні зуби… І очі. Моторошні очі химери. Генрі пішов лише п’ятнадцять хвилин тому, у п’ять на першу, а зараз на годиннику Піта двадцять на першу, але здається, ніби минуло години півтори. Цей гівняний день обіцяв бути довгим, і, якщо Піт хотів дожити до вечора при своєму глузді (у голову йому постійно лізло одне оповідання, яке вони читали у восьмому класі, він не пам’ятав, хто його написав, але там один мужик убив дідугана, бо не зміг витримати його погляду, і тоді Піту було невтямки, чому він це зробив, але зараз стало зрозуміло, ще й як), потрібно було чимось себе зайняти.

– Пані, ви мене чуєте?

Нема відповіді. Тільки моторошний погляд химери.

– Мені треба сходити до машини, я дещо там забув. Ви тут самі полежите, так?

Нема відповіді. А потім вона видала довге тріскуче пердіння, обличчя перекосилося, ніби їй було боляче… а їй, мабуть, дійсно було боляче, бо процес, що супроводжується таким звуком, не може не спричиняти болю. І хоча Піт розсудливо стояв спиною до вітру, запах таки досяг його, і то палючий, різкий і якийсь нелюдський. Не був він схожий і на коров’ячі гази. У дитинстві він працював на Лайонела Сильвестра і надоїв корів на все життя. Корова іноді випускає газ, коли ти сидиш поряд із нею на табуреті, – важкий, зелений запах, болотний запах. Цей же запах був анітрохи на нього не схожий. Він був схожий… Ну от коли в дитинстві тобі в руки вперше потрапляє набір юного хіміка і через якийсь час, утомившись від описаних у буклеті нецікавих дослідів, ти нарешті вирішуєш зайнятися чимось корисним і перемішуєш усе це лайно, аби перевірити, чи вибухне така суміш. І він зрозумів, що саме це частково не давало йому спокою, змушувало нервувати. Тільки нерозумно це. Люди просто так не вибухають, правда? І все ж без допомоги тут було не обійтись. Тому що від цієї тітки в нього шкіра вкривалася сиротами.

Він узяв дві гілки, з тих, що назбирав Генрі, кинув їх у вогонь, подумав і додав третю. Зграйка іскор злетіла і, кружляючи, впала на похилий лист рифленої бляхи.

– Я повернуся раніше, ніж вони догорять, але якщо забажаєте підкинути ще – не соромтесь. Домовилися?

Нема відповіді. У нього раптом виникло бажання взяти жінку за плечі й затрусити, але йому треба було пройти півтори милі[39] до «скаута» і назад, і слід було поберегти сили. До того ж вона, певно, знову пробздиться. Або ригне йому просто в обличчя.

– Ну гаразд, – сказав він. – Мовчання – знак згоди, як казала місіс Вайт у четвертому класі.

Він підвівся, схопився за коліно, зціпив зуби від болю й мало не впав назад, але потім таки піднявся на повний зріст, бо йому конче потрібне було пиво і ніхто те кляте пиво не принесе, крім нього самого. Напевне, він алкоголік. І навіть ніяких «напевне». Треба буде щось із цим робити. Але поки що він наданий самому собі. Так, тому що ця сука просто перестала існувати, від неї нічого не залишилося, крім неприємного газу й моторошного ока химери. Якщо їй потрібно буде розпалити багаття сильніше, нехай робить це сама. Але їй не доведеться цим займатися, тому що він повернеться швидко. Зрештою, це всього лише якісь півтори милі. Напевне, нога витримає таку відстань.

– Я повернуся, – сказав Піт. Він нахилився й помасажував коліно. Воно затерпло, але не сильно. Правда, зовсім небагато. Він усього лише покладе пиво в торбу, може, захопить пачку крекерів «Хай-хоу» для цієї тітки і миттю назад. – З вами точно все гаразд?

Нічого. Тільки око.

– Мовчання – знак згоди, – повторив він і вирушив у зворотний шлях Просікою, ідучи широкою смугою на снігу, яку залишив брезент, і їхніми власними, вже майже запорошеними слідами.

Ішов він невеликими ривками, кожних десять-дванадцять кроків зупиняючись, щоб відпочити… і розтерти коліно. Одного разу озирнувся й подивився на вогнище. У сірому світлі раннього дня воно здалося маленьким і примарним.

– Це, бляха, марення якесь, – промовив він, але продовжив шлях.

2

Піт без пригод дійшов до кінця прямого відрізка дороги й почав підніматися на пагорб. Десь на півдорозі він насмілився піти трохи швидше, і тут коліно – ха-ха, обдуриш його! – знову заціпило. Воно наче перетворилося на чавунну болванку, і Піт повалився на сніг, видушуючи прокляття крізь стиснуті зуби.

І ось, сидячи в снігу й проклинаючи все на світі, він раптом зрозумів, що навколо коїться щось дуже дивне. Зліва від нього пройшов великий олень, кинувши лише швидкий погляд на людину, від якої в будь-який інший день утік би великими пружними стрибками. Поряд, майже під ногами, пробігла руда білка.

Піт сидів у трохи слабшому снігопаді – величезні сніжинки сипалися суцільною хвилею, схожою на тонке мереживо, – витягнувши перед собою ногу й роззявивши рота. На дорозі з’явилися ще олені та інші тварини, вони йшли і стрибали, як біженці, котрі тікають від якоїсь природної катастрофи. У лісі їх було ще більше, ціла ріка, що рухалася на схід.

– Гей, куди це ви? – запитав він зайця-біляка, який проскакав повз нього, притискаючи вуха до спини. – Чемпіонат світу серед звірини в резервації? Кастинг для нового диснеївського мультика? Чи у вас…

Він замовк на півслові, у пересохлому роті наче утворився якийсь наелектризований туман. Зліва від нього крізь чагарі пробирався чорний ведмідь, товстий від накопиченого перед сплячкою жиру. Він ішов, низько опустивши голову й виляючи з боку в бік задом. Клишоногий не подарував Пітові навіть погляду, але ілюзії людини щодо власної значущості в цьому великому північному лісі миттю розвіялися. Він – не більш ніж апетитний шмат білого м’яса, який чомусь іще дихає. Без рушниці він ще беззахисніший, ніж ота білочка під ногами оленя. Якщо білку помітить ведмідь, вона може забігти по найближчому дереву до найтонших верхніх гілок, куди жодному ведмедеві не залізти. І той факт, що саме цей ведмідь на нього не подивився, аж ніяк не став для Піта розрадою. Там, де є один ведмідь, будуть і інші, а в наступного може знайтися на Піта час.

Дочекавшись, поки ведмідь зникне в лісі, Піт насилу підвівся, серце його виривалося з грудей. Він залишив цю дурну пердунку саму в курені, але, якщо подумати, чи зміг би він її захистити, якби на них напав ведмідь? Потрібно було дістати з машини рушниці, свою та Генрі, якщо він зможе понести обидві. Наступні п’ять хвилин, піднімаючись на пагорб, Піт більше думав про зброю, ніж про пиво. Однак коли він почав обережний спуск, його знову більше цікавило пиво. Покласти його в торбу, повісити торбу на плече і на зворотній дорозі не зупинятись і не пити. Він посмакує, коли знову сидітиме перед багаттям. Це буде заслужене пиво, а що може бути краще, ніж заслужене пиво?

«Ти алкоголік. Ти ж це знаєш? Нікчемний алкаш».

Добре, і що це означає? Що ти не маєш права облажатися. Що тебе не повинні спіймати, скажімо, коли ти залишив жінку в напівпритомному стані саму в лісі й пішов по пиво. Потім треба буде не забути викинути порожні пляшки якнайдалі в ліс. Хоча Генрі все одно може дізнатися. Так само як вони все один про одного дізнавалися й раніше, коли завжди були разом. Чи є між ними телепатичний зв’язок, чи немає – слід визнати, що ошукати Генрі Девліна неможливо.

І все ж Піт підозрював, що Генрі, швидше за все, не сваритиме його через пиво. Якщо, звичайно, сам Піт не вирішить, що нарешті настав час відверто поговорити про це. Може, попрохати Генрі про допомогу. Піт зробить це рано чи пізно. Зараз йому, зрозуміло, не подобався свій настрій. Те, що він лишив жінку саму, не говорило нічого хорошого про Пітера Мура. Але Генрі… З Генрі в цьому листопаді теж щось недобре коїлося. Піт не знав, чи відчував це Бобер, але майже не сумнівався, що Джонсі відчув. Генрі було якось хріново, чи що. Можливо, навіть…

За спиною пролунало вологе бурчання. Піт зойкнув і розвернувся. Коліно знову пронизав біль, дуже сильний, але від страху він цього й не помітив. Це ведмідь! Ведмідь обійшов його з тилу, той самий чи інший…

Це був не ведмідь. Лось. Лось пройшов повз Піта, лише раз глянувши на нього, коли той повалився на дорогу, цідячи крізь зуби прокльони, тримаючись за коліно та обзиваючи себе тупаком. Тупаком-алкологіком.

Кілька страшних секунд Пітові здавалося, що цього разу коліно не відпустить – у ньому щось порвалось, і тепер він лежатиме тут, під снігопадом, посеред великого звіриного переселення, поки Генрі нарешті не повернеться на снігоході. Генрі скаже: «Якого хера ти тут робиш? Чому ти залишив її саму? Я так і знав».

Але через якийсь час він усе ж зміг підвестися. Іти нормально не виходило, довелося практично скакати на одній нозі, але це краще, ніж валятись у снігу за кілька ярдів від паруючої купи свіжого лосиного гною. Показався перекинутий «скаут» із запорошеними свіжим снігом колесами й днищем. Піт сказав собі, що якби він востаннє впав на другому боці пагорба, то повернувся б до жінки й багаття, але тепер, коли до «скаута» рукою подати, краще йти далі. Він переконував себе, що його головна мета – рушниці, а пляшки «Баду» – лише приємне доповнення. І навіть майже повірив у це. Що ж до повернення… Якось воно буде. Адже зумів він дійти сюди.

Приблизно за п’ятдесят ярдів[40] від «скаута» Піт почув, як стрімко наближається «вих-вих-вих» – безпомилково впізнаваний звук гелікоптера. Піт жадібно вдивився в небо, приготувавшись стоячи чекати його появи, щоб помахати, – Господи, якщо комусь і потрібна зараз небесна допомога, то це йому – але гелікоптер так і не опустився нижче від хмар. Розмитий темний силует пронісся майже прямо над Пітом, майнули каламутні вогні, і наступної миті звук почав віддалятися на схід, у той бік, куди йшли тварини. З тривогою Піт відзначив, що крім розчарування відчув якесь гидкеньке полегшення – якби гелікоптер приземлився, він би так і не дістався до пива, а він так довго до нього йшов, збіса довго.

3

Через п’ять хвилин Піт уже, стоячи на колінах, обережно пробирався всередину перевернутої машини. Він швидко зметикував, що на пошкоджене коліно можна не розраховувати (воно напухло в джинсах до розмірів великого буханця хліба), і абияк вповз у засніжений салон. Усередині йому не сподобалось: усі запахи здаються надто сильними, простір затісний – все одно що влізти в могилу, причому в таку, де пахне одеколоном Генрі.

Закуплені харчі валялися по всій кабіні, але Піт навіть не подивився на хліб, консерви, гірчицю та пачку яскраво-червоних сосисок (окрім цих сосисок, у старого Ґосселіна не було нічого м’ясного). Його цікавило пиво, і виявилося, що, коли «скаут» перетворився на перевернуту черепаху, розбилася лише одна пляшка. П’яним щастить. Запах стояв сильний – та, з якої він пив, ясна річ, теж розлилась, – але запах пива йому подобався. Хоча, з іншого боку, одеколон Генрі… Господи, ну і сморід. Фу! Не набагато краще за гази божевільної тітки. Незрозуміло чому, але від запаху одеколону полізли в голову думки про гроби, могили й поховальні вінки.

– Навіщо взагалі тобі знадобилося користуватися одеколоном у лісі, старий? – запитав він уголос. Слова вилетіли з рота хмарками білої пари. І відповідь, зрозуміло, була одна: Генрі не користувався одеколоном, насправді тут був тільки запах пива. Уперше за дуже довгий час Піт подумав про гарненьку жінку, агента з нерухомості, яка загубила ключі від машини перед аптекою в Бриджтоні, і про те, як він дізнався, що вона не прийде до нього на зустріч, що їй хотілося, навпаки, тікати від нього не озираючись. Коли відчуваєш відсутній запах одеколону, це з тієї ж категорії? Цього він не знав, зате знав, що йому не подобається, як запах одеколону в його свідомості з’єднався з ідеєю смерті.

«Забудь, дурнику. Ти просто сам себе лякаєш. Дійсно бачити лінію і лякати самого себе – різні речі. Викинь це з голови і бери те, по що прийшов».

– Чудова, бля, думка! – вимовив Піт.

Магазинні пакети були не паперовими, а пластиковими, з ручками, принаймні в цьому старий Ґосселін не відстав від прогресу. Піт потяг на себе один і одразу ж відчув гострий біль при основі правої долоні. Чорт, на весь запас одна розбита пляшка, і треба ж було саме на неї напоротися! Причому рана, судячи з відчуттів, глибока. Напевне, це покарання за те, що залишив жінку на самоті. Якщо це так, він поведеться як чоловік і радітиме, що ще легко відбувся.

Зібравши вісім пляшок, він почав вибиратися назовні, але зупинився. Він що, здолав увесь цей шлях заради якихось жалюгідних восьми пляшок пива? «Ну вже ні», – пробурчав він і зібрав решту сім, навіть акуратно поклав їх у пакет, незважаючи на те що чим довше перебував у «скауті», тим моторошніше йому ставало. Нарешті він задки вибрався з машини, борючись із панічним відчуттям, що ось-ось на нього накинеться якась маленька тварина з великими зубами й відхопить здоровенний шматок від його яєць. Покарання Піта. Частина друга.

Не можна сказати, що в нього душа у п’яти втекла, але виліз із машини він набагато швидше, ніж у неї залазив, і, щойно опинився повністю на волі, прокляте коліно знову пронизало болем. Схлипуючи, він перекотився на спину й почав дивитися в небо, з якого летіли останні сніжинки, великі й мереживні, як найкраща жіноча білизна. Він масажував коліно і примовляв: ну, любе, заспокойся, солодке моє, заспокойся, суко довбана. І якраз коли йому почало здаватися, що вже цього разу біль точно не вщухне, той ущух. Піт зашипів крізь зціплені зуби, сів і подивився на пакет із червоним написом на боці: «Спасибі, що купуєте у нас!».

– Де ще тут можна щось купити, старий ти покидьку? – запитав він у пакета і вирішив перед тим, як вирушити назад до жінки, дозволити собі одну пляшечку. Менше нести на собі доведеться!

Піт вибрав пляшку, скрутив пробку й випив половину вмісту чотирма великими жадібними ковтками. Пиво було холодним, сніг, на якому він сидів, – іще холоднішим, але йому покращало. Ось вона, магія пива. Скотч, горілка, джин теж мають свою магію, проте якщо вже обирати, то Піт був повністю згоден із Томом Т. Голом[41]: він любив пиво.

Дивлячись на пакет, він знову згадав рудоволосого хлопчину з крамниці: загадкова посмішка, очі з приспущеними віями, через які таких людей колись називали монголоїдами[42]. Монголоїдний ідіотизм. Це знову нагадало йому про Даддітса, про Дуґласа Кейвелла, якщо офіційно. Чому Даддс так часто згадується останнім часом, він не знав, але дав собі слово, коли все це закінчиться, з’їздити в Деррі й провідати друзяку Даддітса. Він і інших візьме з собою, і щось підказувало йому, що надто довго їх просити не доведеться. Можливо, саме через Даддітса вони залишилися друзями після всіх цих років. Чорт забирай, більшість хлопців навіть не згадує своїх приятелів по коледжу або старшій школі, що вже говорити про друзів із молодшої середньої школи… яка тепер називається проміжною школою, хоча Піт жодної секунди не сумнівався, що від зміни назви там нічого не змінилось, усе ті самі непрохідні джунглі невпевненості, збентеження, смердючих пахв, божевільних затій і порожніх фантазій. Даддітса вони знали не зі школи, звичайно ж, бо Даддітс не ходив до середньої школи Деррі. Даддітс ходив до спецшколи Мері М. Сноу, яку місцева дітвора називала академією йолопів або просто школою для тупих. За звичайних обставин їхні шляхи ніколи б не перетнулись, але на Канзас-стрит був покинутий паркінг із порожньою старою цегляною будівлею поблизу, на фасаді якої все ще можна було прочитати вицвілий напис білою фарбою: «Брати Трекери: вантажні перевезення і зберігання». А на іншому боці, у великій арці, під якою колись розвантажувалися фури… Там було написано дещо інше.

Піт сидів на снігу, але більше не відчував, як той тане й розтікається холодною рідиною в нього під задом, навіть не усвідомлював, що допиває другу пляшку пива (першу він жбурнув у зарості, де досі було видно звірів, які йшли на схід). Він згадував день, коли вони познайомилися з Даддсом. Пригадав дурну улюблену курточку Бобра і голос Бобра, тонкий, але владний, який оголосив про завершення чогось одного й початок іншого, незбагненним, але абсолютно впевненим тоном повідомив, що їхнє життя безповоротно змінилось у вівторок удень, коли вони всього лише планували поганяти в баскетбол два на два у дворі Джонсі, а потім, можливо, пограти в парчисі[43] перед телеком; тепер же, сидячи посеред лісу, спершись спиною об бік перекинутого «скаута», усе ще відчуваючи запах одеколону, яким Генрі не користувався, і тримаючи щасливу отруту свого життя рукою в закривавленій рукавичці, продавець машин згадав хлопчика, який іще не відмовився від мрії стати космонавтом, незважаючи на погані оцінки з математики (спочатку з математикою допомагав Джонсі, потім Генрі, а потім, у десятому класі, йому вже ніхто не міг допомогти), він згадав і інших хлопців із їхньої компанії, передусім Бобра, який перевернув світ догори дригом, коли голосом, який тільки-тільки почав ламатися, заволав: «Гей, хлопці, кінчай! Кінчай, на хрін!»

– Бобре, – піднімаючи пляшку, звернувся Піт до темного лісу, – чувак, ти був прекрасний.

Але хіба всі вони не були прекрасні?

Хіба не були вони прекрасні?

4

Через те що він навчається у восьмому класі і цього дня останній урок у нього – музика, на першому поверсі, Піт завжди виходить із школи раніше за трьох друзів, у яких уроки закінчуються на другому поверсі: у Джонсі й Генрі американська література (насправді це урок читання для обдарованих дітей), а у Бобра в сусідньому класі – практична математика (насправді математика для недалеких хлопчиків і дівчаток). Піт щосили бореться, щоб не потрапити до цієї групи наступного року, але підозрює, що врешті-решт програє боротьбу. Він уміє додавати, віднімати, множити й ділити, він навіть проводить операції з дробами, але це займає в нього забагато часу. А тепер з’явилося щось нове, виник ікс. Піт не розуміє ікса і боїться його.

Він стоїть за ворітьми біля сітчастої огорожі, повз нього проходять інші восьмикласники і всіляка малеча з сьомого класу; стоїть, переступаючи з ноги на ногу, і вдає, що палить: одна рука прикриває рот, друга – під нею, в ній нібито бичок.

І ось із другого поверху спускаються дев’ятикласники, і серед них поважною ходою – як некороновані королі, хоча Піт ніколи б не наважився вимовити вголос таку вульгарщину, – ступають його друзі: Джонсі, Бобер і Генрі. І якщо серед королів може бути король, то це Генрі, в якого, незважаючи на окуляри, закохані всі дівчата. Піту пощастило, що в нього є такі друзі, і він знає це. І хай не даються ікси, він, мабуть, найщасливіший восьмикласник у Деррі. Узяти хоча б те, що забіяки з восьмого класу його не чіпають, бо знають, що в нього є друзі в дев’ятому.

– Привіт, Піте! – каже Генрі, коли вся трійця неквапливим кроком виходить із воріт. Як завжди, дивлячись на Генрі, можна сказати, що він здивований зустріччю, але й у цілковитому захваті. – Що робиш, друже мій?

– Нічого такого, – як завжди, відповідає Піт. – А у вас як?

– ДІЛТС, – відповідає Генрі, знімаючи окуляри й починаючи їх протирати. Якби вони були клубом, ДІЛТС було б їхнім девізом. Потім вони навіть навчать Даддітса говорити це. У його інтерпретації це звучатиме як «Ень іий, айо е аме» і буде одним із кількох словосполучень, які Даддітс зможе вимовити, а його батьки не розумітимуть, на радість Пітові та його друзям.

Проте зараз, коли до появи Даддітса в їхньому житті залишалося ще півгодини, Піт просто повторив:

– Так, старий, ДІЛТС.

День інший, лайно те саме. Правда, в душі хлопчики вірять тільки в першу половину цього вислову, бо їм здається, що всі дні однакові і що так буде завжди. Це Деррі, зараз 1978 рік, і 1978 рік завжди. Кажуть, що настане якесь майбутнє, що вони ще побачать двадцять перше століття – Генрі стане адвокатом, Джонсі письменником, Бобер буде далекобійником, а Піт астронавтом із нашивкою NASA на плечі, – але це все просто слова, як Символ Віри, який вони читають у церкві, не розуміючи, що вилітає з їхніх вуст; насправді їх набагато більше цікавить спідниця Морін Чессман, така коротенька, що аж оголює стегна трохи не до дупи, коли вона швидко повертається. У душі вони вірять, що коли-небудь спідниця злетить досить високо, щоб можна було побачити колір трусиків, і так само вірять, що Деррі буде завжди і вони будуть завжди. Завжди буде середня школа, а за чверть до третьої вони завжди будуть разом крокувати по Канзас-стрит, аби пограти в баскетбол у дворі Джонсі (Піт теж мав кільце у дворі, але кільце Джонсі їм подобалося більше, тому що батько Джонсі повісив його нижче, щоб можна було закидати м’яч у стрибку), завжди розмовляючи на ті самі теми: уроки, вчителі, хто кому наваляє або хто кому збирається наваляти, чи зможе такий-то наваляти такому-то, якщо поб’ються (тільки вони ніколи не поб’ються, тому що такий-то і такий-то – найкращі друзі), хто останнім часом створив щось цікаве (цьогоріч поки що перше місце посідає один семикласник на ім’я Норм Пармело, нині відомий як Макаронина Пармело, це прізвисько буде переслідувати його роками, навіть у наступному столітті, про яке ці хлопчики говорять, але в яке у душі не вірять; одного разу в їдальні, щоб виграти п’ятдесят центів (побившись об заклад), Норм Пармело забив в обидві ніздрі по макаронині з сиром, потім втягнув їх у себе, як соплі, і проковтнув; Макаронина Пармело, як і безліч інших учнів середніх класів, помилково вважав погану популярність за славу), хто з ким зустрічається (якщо дівчинку і хлопчика помічають, як вони йдуть додому разом після уроків, вважається, що вони, мабуть, зустрічаються, якщо ж вони тримаються за руки або лижуться – тут уже напевно), хто виграє Суперкубок (довбані «Патріоти», довбані «Бостонські патріоти», тільки вони ніколи не виграють, а той, хто вболіває за «Патріотів», може і в табло отримати). Про все це вже говорено-переговорено, і все ж вони не втомлюються розводитись на ці теми, коли йдуть із тієї самої школи («Вірую в Бога, Отця Вседержителя»), тією самою вулицею («Творця неба і землі»), під тим самим вічним білястим жовтневим небом («і царству Його не буде кінця»), тією самою компанією («амінь»). Лайно те саме, і день той самий – ось істина для них, і цього дня вони повністю згодні з «KC and the Sunshine Band»: так їм подобається[44], хоча вони люблять повторювати: «РК-ДФ» (рок – круто, диско – фігня). Зміни впадуть на них несподівано й без попередження, як завжди буває з дітьми цього віку; якби зміни питали дозволу в учнів середньої школи, вони б просто ніколи не наставали.

Сьогодні в них є ще одна тема для розмов – полювання; наступного місяця містер Кларендон уперше повезе їх до «Діри в стіні». Вони поїдуть на три дні, два з яких – будні (у школі отримати дозвіл на цю поїздку не становитиме труднощів, і немає жодної необхідності приховувати справжню мету поїздки; південь Мейну, можливо, і набув міського вигляду, але тут, на цьому благословенному клаптику, полювання досі вважається необхідною частиною освіти для молодих людей, особливо для хлопчиків). Сама ідея того, що вони будуть крастися лісом із рушницями в руках, у той час як їхні друзі паритимуться в школі, здається їм неймовірною, чудовою, і вони проходять повз академію йолопів на другому боці вулиці, навіть не помічаючи її. У «йолопів» заняття закінчуються в той самий час, що й у звичайній школі, але майже всі вони їдуть додому з мамами на спеціальному «йолопівському» автобусі, не жовтому, як усі шкільні автобуси, а блакитному. Подейкують, що в нього на бампері висить наклейка: «Бережи психічне здоров’я, а то вб’ю». Поки Генрі, Бобер, Джонсі та Піт ідуть повз школу Мері М. Сноу, кілька розумово відсталих, із тих, хто більш тямущий і кому дозволяють діставатися додому самостійно, ще чимчикують вулицею, дивлячись один на одного своїми вічно здивованими очима. Піт і друзі, як завжди, дивляться на них не помічаючи. Ті всього лиш частина фону.

Генрі, Джонсі та Піт уважно слухають Бобра, який каже, що, коли вони приїдуть до «Діри», їм обов’язково треба буде спуститися в Ущелину, тому що саме туди заходить велика дичина – там ростуть кущі, які цим тваринам подобаються. «Ми з батьком мільйон разів бачили там оленів», – каже Бобер, і застібки-блискавки на його старій байкерській куртці на знак згоди побрязкують.

Вони сперечаються про те, хто вполює найбільшого оленя і в яке місце найкраще поцілити, щоб убити його одним пострілом і щоб він не мучився. («Тільки мій батько каже, що тварини не мучаться так, як люди, – говорить Джонсі. – Він каже, Бог зробив їх такими спеціально, щоб ми могли на них полювати».) Вони сміються, сперечаються про те, кого першого знудить, коли прийде час тельбушити здобич, а академія йолопів залишається все далі й далі позаду. Попереду на їхньому боці вулиці маячить квадратна будівля з червоної цегли, у якій колись заробляли гроші брати Трекери.

– Якщо хто й проблюється, то не я, – заявляє Бобер. – Я бачив оленячі кишки мільйон разів, і мене вони не колишуть. Пам’ятаю, одного разу…

– Гей, хлопці, – раптово перериває його Джонсі збудженим голосом. – Хочете побачити піхву Тіни Джин Шлоссінґер?

– Хто така Тіна Джин Слопінґер? – запитує Піт, заінтригований. Розглядання будь-якої піхви для нього – чудова ідея. Він завжди розглядає батькові «Пентхауси» та «Плейбої», які той зберігає в майстерні за великою коробкою з інструментами. Піхва – це дуже цікаво. Від її вигляду стояка в нього не буває, бажання не виникає, як від голих цицьок, але, він підозрює, це тому, що він ще дитина.

А піхва й справді цікава штука.

– Шлоссінґер, – сміється Джонсі. – Шлоссінґер, Пітецький. Шлоссінґери живуть за два квартали від мене, і… – Він несподівано замовкає, бо в нього виникло одне дуже важливе запитання, відповідь на яке потрібно дізнатися негайно. Він розвертається до Генрі. – Шлоссінґери – євреї чи республіканці?

Тепер уже Генрі сміється з Джонсі, але без злоби.

– Вважаю, теоретично вони можуть бути і тим, і тим водночас… Або ні тим, ні тим.

Генрі говорить не «мабуть» або «я гадаю», а «вважаю», і це справляє враження на Піта. Це звучить страшенно розумно, і він подумки дає собі команду відтепер тільки так і говорити: «вважаю – вважаю – вважаю». Проте в душі знає, що забуде, бо він один із тих людей, які приречені все життя казати «мабуть».

– Гаразд, у дупу релігію та політику, – каже Генрі, все ще сміючись. – Якщо в тебе є фотографія з Тіною Джин Шлоссінґер, яка показує, що в неї між ніг, я хочу її побачити.

Бобер тим часом помітно розхвилювався: щоки полум’яніють, очі горять, і він навіть вставляє до рота нову зубочистку, не закінчивши стару й наполовину. Блискавки на його куртці (куртку цю років п’ять носив брат Бобра, коли фанатів від Фонзі[45]) дзвенять швидше.

– Вона білявка? – питає Бобер. – Білявка-старшокласниця? З відпадною фігурою й отакенними буферами? – Він підносить руки до грудей, показуючи розмір. Коли Джонсі з посмішкою киває, Бобер повертається до Піта й випалює: – Шкільна королева цього року, дупа ти з ручкою! Її фотографія була в газеті, вона стояла на платформі під час осіннього параду поруч із Річі Ґренадо.

– Так, але трахані «Тигри» програли, а Ґренадо зламали ніс, – сказав Генрі. – Перша команда нашої школи, якій випало грати з командою класу А з Південного Мейну, а ці вишкребки…

– На фіг «Тигрів», – перериває Піт. Шкільний футбол йому, звичайно, цікавіший, ніж ненависний ікс, але не набагато. Хай там як, він уже зрозумів, про яку дівчину йдеться, згадав її знімок у газеті, на якому вона стояла на прикрашеній квітами вантажівці поруч із квотербеком «Тигрів», обоє в коронах із фольги, обоє всміхаються і махають натовпу глядачів. Волосся дівчини струмує навколо обличчя пишними хвилями, як у Ферри Фосетт[46], сукня в неї без бретельок, і видно верхні частини грудей.

Уперше в житті Піт відчуває справжню хіть – це плотське почуття, червоне й важке, від якого твердне член, у роті пересихає, а голова перестає працювати. Піхва – то цікаво. А побачити місцеву піхву, піхву королеви школи… це ще цікавіше. Це, як ведуча-кінокритик у новинах Деррі іноді говорить про фільми, що їй особливо подобаються, «обов’язкове до перегляду».

– Де? – задихаючись, питає він Джонсі. Він уже уявляє, як побачить цю дівчину, цю Тіну Джин Шлоссінґер: ось вона стоїть на розі, чекає на шкільний автобус, просто хіхікає з подружками і навіть не здогадується, що оцей хлопець, який проходить повз неї, бачив, що в неї під спідницею або джинсами, що він знає, якого кольору в неї волосся між ніг – чи таке ж, як на голові, чи ні. – Де вона?

– Там. – Джонсі вказує на червону цегляну коробку, старий склад братів Трекерів.

Плющ в’ється по стінах, але осінь цього року холодна, і більша частина листя вже почорніла й відмерла. Деякі вікна розбиті, інші заросли брудом. Від вигляду цієї будівлі в Піта починають трохи труситися жижки. Почасти через те, що на майданчику за будівлею великі хлопці, старшокласники і навіть кілька тих, хто вже закінчив школу, полюбляють грати в бейсбол, а великі хлопці мають звичку лупцювати молодших хлопців, хтозна чому, може, це урізноманітнює їхні сірі будні. Але не це головне, адже цьогоріч бейсбольні ігри вже закінчились і великі хлопці, найімовірніше, перемістилися до Строфорд-парку, де гратимуть в американський футбол до першого снігу (а коли випаде сніг, вони почнуть вибивати один одному мізки обмотаними ізолентою старими хокейними ключками). Ні, річ у тому, що в Деррі інколи зникають діти, і, коли вони зникають, дуже часто востаннє їх бачать у покинутих місцях, на зразок порожнього складу братів Трекерів. Ніхто не говорить уголос про цей неприємний факт, але всі це знають.

Але піхва… не яка-небудь казкова, з «Пентхаусу», а щонайсправжніша щілина справжньої дівчини з міста… На це варто подивитися. Це буде щось!

– Брати Трекери? – з відвертою недовірою вимовляє Генрі. Вони зупинились і стоять невеличкою тісною купкою неподалік будівлі, поки останні недоумки проходять іншим боком вулиці, перегукуючись між собою й роззираючись. – Джонсі, ти, звичайно, знаменитий хлопець… – Що за дебільне слово «знаменитий»! – Але що там робить фотографія піхви Тіни Джин?

– Не знаю, – відповідає Джонсі. – Але Дейві Траск бачив її і сказав, що вона там.

– Чогось мене туди не тягне, хлопці, – каже Бобер. – Ну, тобто я б, звичайно, хотів подивитися на піхву Тіни Джин Слопхенґер…

– Шлоссінґер…

– …Але ця будівля стоїть порожньою, ще відколи ми в п’ятому класі вчилися…

– Бобре…

– …І там, напевне, повно пацюків.

– Бобре…

Але Бобер має намір договорити до кінця.

– Щури переносять сказ. До біса сказу.

– Нам не потрібно заходити всередину, – говорить Джонсі, і всі троє дивляться на нього знову зацікавлено. Це, як сказав один, коли побачив чорнявого скандинава, «вікінг іншого кольору»[47].

Джонсі бачить, що повністю заволодів увагою друзів, киває і продовжує:

– Дейві каже, що потрібно обійти будівлю й зазирнути в третє чи четверте вікно з тилу, біля під’їзної дороги. Там колись був кабінет Філа й Тоні Трекерів, і в ньому на стіні досі висить дошка оголошень. Дейві каже, що на дошці зараз тільки дві речі: карта Нової Англії з маршрутами перевезень і фото Тіни Джин Шлоссінґер, де видно все, що в неї є між ніг.

Друзі дивляться на нього, затамувавши подих, і Піт ставить запитання, яке крутиться в усіх на язиці.

– Вона зовсім гола?

– Ні, – зізнається Джонсі. – Дейві каже, в неї навіть цицьок не видно, але вона без трусів і задирає спідницю, і все видно, як у ясний день.

Піт засмучений тим, що не побачить зовсім голою шкільну королеву цього року, але всі вони жваво уявляють її з задертою спідницею, і це всіх розпалює, пробуджуючи якесь примітивне, напівтаємне уявлення про те, як насправді відбувається секс. Дівчина могла задерти спідницю, врешті-решт, чому б ні, будь-яка дівчина це може.

Навіть Генрі більше не ставить запитань. Єдине запитання лунає від Бобра: він перепитує Джонсі, чи дійсно їм не доведеться заходити всередину, щоб побачити картинку. І ось у єдиному потужному, майже несвідомому пориві, схожому на весняну повінь, вони вже рухаються до під’їзної дороги, яка тягнеться вздовж тильної частини будинку до порожнього майданчику.

5

Покінчивши з другою пляшкою, Піт закинув її якнайдалі в ліс. Відчувши себе краще, він обережно звівся на ноги та обтрусив сніг із дупи. Невже набряк коліна трохи зменшився? Мабуть, так. Виглядало воно, звичайно, жахливо, ніби в нього там невелика модель клятого міннесотського стадіону «Метродоум», але біль трохи вщух. І все ж таки він ішов повільно й акуратно, злегка махаючи пластиковим пакетом. Тепер, коли заглух тихий, але владний голос, який наполягав, що йому потрібно, просто життєво необхідно випити пива, він з тривогою подумав про жінку, сподіваючись, що вона не помітила його відсутності. Він ітиме не поспішаючи, зупинятиметься кожні п’ять хвилин, щоб масажувати коліно (або щоб поговорити з ним, підбадьорити – безглузда думка, але поруч усе одно нікого і гірше від цього не стане), і повернеться до жінки. А потім вип’є ще пива. На перевернутий «скаут» він не озирався і тому не бачив, що знову й знову писав на снігу слово «Даддітс», доки сидів і згадував той день у 1978 році.

Тільки Генрі запитав тоді, що робить фотографія Шлоссінґер у порожньому кабінеті порожньої будівлі, і зараз Піт думав, що Генрі спитав лише тому, що виконував свою роль скептика в їхній компанії. Так, він один раз запитав про це, інші ж просто повірили, чому ні? Пітові було тринадцять років, і з них він півжиття вірив у Санта-Клауса. До того ж…

Піт зупинився біля вершини великого пагорба не тому, що видихався, і не через біль у нозі, а тому що раптом відчув низький звук гудіння в себе над головою, наче працював трансформатор, тільки якийсь циклічний, гучне «бум-бум-бум». І це не було «раптом» – він уже якийсь час чув цей звук, просто лише зараз про це подумав. Одразу ж йому в голову полізли всілякі химерні думки. Наприклад, про одеколон Генрі… Про Марсі. Про когось на ім’я Марсі. Серед знайомих ніяких Марсі, здається, не було, але це ім’я звідкись спливло в його голові, ніби як «Марсі, ти потрібна мені», або «Марсі, я хочу тебе», або, можливо, «Марсі, щоб тебе, принеси сюди сифон».

Він зупинився, облизуючи пересохлі губи. Пакет із пивом тепер висів на руці прямо вниз, маятниковий рух припинився. Він подивився на небо, впевнений, що там будуть вогні… І вони там були, правда, тепер лише два і дуже слабкі.

– Скажи Марсі, нехай змусить їх зробити мені укол, – сказав Піт, чітко вимовляючи кожне слово і знаючи, що це саме ті, правильні слова. Чому правильні або як саме правильні, він не знав, але так, ці слова звучали у нього в голові. Було це його власне осяяння – чи слова породжені отими вогнями? Піт не знав напевне.

– Гадаю, ні те, ні інше.

Піт зрозумів, що сніг остаточно припинився. Світ навколо нього мав лише три барви: темно-сірий колір неба, темно-сірий колір ялин та ідеальна первозданна білість свіжого снігу. І тиша.

Піт нахилив голову спершу в один бік, потім в інший, прислухався. Так, тиша. Повна. У всьому світі жодного звуку, навіть гудіння припинилось остаточно, так само як сніг. Подивившись угору, він побачив, що бліді, як міль, вогні теж зникли.

– Марсі? – вимовив він, ніби когось кликав. Йому спало на думку, що в жінки, яка спричинила аварію, могло бути ім’я Марсі, але він відкинув цю ідею. Жінку звали Беккі, він знав це так само точно, як того разу знав ім’я ріелтерки. Марсі – це було просто слово, позбавлене будь-яких асоціацій. Можливо, в нього дах поїхав. Що ж, не вперше.

Він піднявся на вершину пагорба і почав спускатись. Думки його повернулися до того дня в 1978 році, коли вони зустріли Даддітса.

Піт уже майже дійшов до того місця, де дорога вирівнювалась, коли коліно знову несподівано дало про себе знати, і цього разу не занило. Здавалося, що коліно ось-ось спалахне зсередини, як просмолена деревина на вогні.

Піт повалився долілиць на сніг. Він не чув, як у пакеті розбиваються пляшки «Баду», всі, крім двох, бо кричав занадто голосно.