Читать книгу Ловець снів - Стівен Кінг - Страница 9

1

Генрі вирушив у напрямку мисливського будиночка швидким кроком, а коли снігопад ущух (з неба падали тільки поодинокі сніжини), а вітер дещо вгамувався, перейшов на мірний біг підтюпцем. Генрі багато років займався бігом і не відчував труднощів з таким темпом. Можливо, з часом доведеться зменшити швидкість, перейти на звичайний крок або навіть відпочити, але він сумнівався, що до того дійде. Йому доводилося брати участь у забігах довших, ніж на дев’ять миль, хоч і досить давно, кілька років тому, та й без снігу по кісточки. Утім, що з ним тут могло трапитись? Він упаде й ушкодить стегно? Серцевий напад? Серцевий напад у тридцять сім років – це навряд чи. Але навіть якби він був першим кандидатом на інфаркт, турбуватися про це просто смішно, чи не так? З огляду на те, що він планував зробити. То про що хвилюватися?

Про Джонсі та Бобра – ось про що. На перший погляд це здавалося таким самим безглуздям, як боятися серцевого нападу тут, у лісовій глушині, – справжня причина для неспокою була позаду, де Піт і ця дивна напівкоматозна жінка, а не попереду, у «Дірі в стіні»… Ось тільки в «Дірі» теж була своя причина для занепокоєння, ще й яка. Він уявлення не мав, звідкіля про це знає, але знав і сприйняв як даність. Він знав це ще до того, як на шляху йому почали зустрічатися тварини, які поспішали і ніби не звертали на нього уваги.

Раз чи два Генрі вдивлявся в небо, вишукував незрозумілі вогні, але не знаходив їх. Після цього він став дивитися просто вперед, іноді роблячи зиґзаґи, щоб обійти звірів. Переміщення тварин не було схоже на панічну втечу, але в очах у них був якийсь дивний, зловісний вираз – нічого подібного Генрі раніше не бачив. Одного разу йому довелося відскочити вбік, щоб його не збили з ніг лисиці, які неслися щодуху.

«Ще вісім миль», – повторював він подумки знову й знову, наче мантру, хоча раніше, коли займався спортом, під час бігу для підтримування ритму використовував інші слова (найчастіше дитячі віршики); зрештою, різниця невелика, ідея та сама. «Ще вісім миль, ще вісім миль до хреста в Бенбері»[48]. Утім, ніякого Бенбері не було, а був старий мисливський будиночок містера Кларендона – тепер будиночок Бобра – і не було ніякої палички-конячки, щоб його туди домчати. Що таке «паличка-конячка» і як на ній можна кудись домчати? Хто знає? І що, заради всього святого, взагалі тут коїться? Вогні в небі, якась уповільнена втеча тварин (Господи, що це там таке за деревами, ліворуч від нього? йоханий, ведмідь?), жінка, що сидить прямо на дорозі, беззуба й безмозка. І це її пердіння, мамо рідна! Єдине, що хоча б віддалено нагадувало цей запах, це дихання одного його пацієнта, шизофреніка з раком кишечнику. «Цей запах незнищенний, – сказав якось йому один колега-терапевт. – Вони можуть десять разів на день чистити зуби, щогодини полоскати рот „Лаворісом“, але цей запах усе одно пробивається. Це запах тіла, яке пожирає саме себе. Адже рак, по суті, і є поїдання самого себе, якщо відкинути всі діагностичні маски».

«Сім миль, ще сім миль, і всі звірі біжать, всі звірі біжать у Диснейленд. А коли вони до нього дістануться, то стануть у ряд і почнуть танцювати конґу, виспівуючи „Маленький світ“[49]».

Ритмічний приглушений тупіт його черевиків. Окуляри стрибають вгору-вниз на носі. Дихання перетворюється на хмарки холодної пари. Але йому вже тепло й добре – видно, ендорфіни розбурхалися. Що б із ним не відбувалося, гормонів щастя не бракувало, бо він мав суїцидальні пориви, аж ніяк не депресивні.

Ця частина його життєво важливої проблеми – фізична й емоційна порожнеча, подібна до білої імли під час хуртовини, – була фізіологічною, гормональною, щодо цього він не сумнівався. У тому, що проблему цю можна якщо не повністю викоренити, то принаймні зменшити за допомогою таблеток, які сам виписує пачками, – не сумнівався теж. Але, подібно до Піта, який точно знав, що в найближчому майбутньому на нього очікує і лікування, і зустрічі анонімних алкоголіків, Генрі не бажав лікуватися, чомусь переконаний, що одужання позбавить його чогось, зробить неповноцінним.

Він подумав, чи пішов Піт назад до машини по пиво, і вирішив, що, напевне, пішов. Якби Генрі подумав про це раніше, він сам запропонував би принести пива, щоб захистити Піта від цієї небезпечної подорожі (небезпечної не тільки для самого Піта, а й для жінки), але тоді він був до того збуджений, що про пиво навіть не згадував.

Чого, напевно, не можна сказати про Піта. Чи був Піт у змозі сходити туди й назад із пошкодженим коліном? Можливо, але Генрі не поручився б за це.

«Вони повернулись! – волала жінка, дивлячись на небо. – Вони повернулись! Вони повернулись!»

Генрі опустив голову і прискорив біг.

2

«Шість миль, ще шість миль до хреста в Бенбері». Справді лише шість чи він надто оптимістичний? Дав забагато влади тим старим ендорфінам? Якщо й так, то що? На цьому етапі трохи оптимізму не завадить. Сніг майже припинився, потік тварин зменшився, і це теж добре. А ось думки, які крутяться у нього в голові, – це недобре, і деякі з них дедалі менше схожі на його думки. Беккі, наприклад. Хто така Беккі? Це ім’я якось непомітно, поволі почало лунати у нього в голові, зробилося частиною мантри. У нього виникло припущення, що це ім’я жінки, яку він щойно мало не вбив. «Чия ти є, дівчисько, дай відповідь, прошу. Я Беккі, Беккі, Беккі. Красуня Беккі Шу».

Ось тільки красунею вона не була, скоріше навіть навпаки. Огрядна бабега з неприємним запахом – ось ким вона була, і зараз вона перебувала в абсолютно ненадійних руках Піта Мура.

«Шість. Шість. Ще шість миль до хреста в Бенбері».

А поки рівний біг – настільки рівний, наскільки дозволяє місцевість, – і голоси в голові. Тільки один із них був по-справжньому дивним, і це був навіть не голос, а щось на зразок ритмічного гудіння («чия ти є, дівчисько, чия ти є, дівчисько, красуня Беккі Шу»). Решту голосів він знав, або їх знали його друзі.

Про один із голосів йому розповідав Джонсі. Цей голос він чув після нещасного випадку і пов’язував його з болем. «Будь ласка, припиніть, я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі».

Він чув голос Бобра: «Зазирни в нічний горщик».

Відповідь Джонсі: «Чому б просто не постукати в двері туалету й не запитати, як у нього справи?»

Голос незнайомця, який говорив: «Якщо я прочищу шлунок, то…»

…Тільки він не був незнайомцем, це був Рік, друг красуні Беккі. Рік, а далі? Маккарті? Маккінлі? Маккін? Генрі не знав напевне, але більше схилявся до Маккарті, як Кевін Маккарті в тому старому фільмі жахів про інопланетні стручки, які набирали вигляду людей[50]. Один із улюблених фільмів Джонсі. Почастуйте його випивкою, згадайте про цей фільм, і Джонсі одразу ж відгукнеться ключовою фразою з фільму: «Вони тут! Вони тут!»

Жінка дивиться в небо і кричить: «Вони повернулись! Вони повернулись!»

Господи милосердний, з ними не відбувалося нічого подібного з дитинства, але зараз було навіть гірше, все одно що хапатися за дріт під напругою, в якому замість електрики – голоси.

А всі ці пацієнти – скільки їх було за ці роки? – які скаржилися на те, що чують голоси! І Генрі, великий психіатр (молодий містер Бог, як його колись назвав один пацієнт), слухаючи їх, кивав, ніби знав, про що вони торочать. Тоді він вірив, що знає, але насправді зрозумів, напевне, тільки зараз.

Голоси. Так уважно прислухаючись до них, він пропустив «вих-вих-вих» гелікоптера, що пролітав над ним, темний акулячий силует, майже прихований хмарами. Потім голоси почали стихати, як під ранок стихають радіосигнали з віддалених місць, коли починає світати й атмосфера знову згущується. Нарешті залишився тільки голос його власних думок, який наполягав на тому, що щось жахливе сталось або ось-ось станеться в «Дірі в стіні»; що не менш жахливе має відбутись або вже відбулось біля «скаута» або в курені лісорубів.

«Ще п’ять миль. Ще п’ять миль».

Намагаючись відволіктися думками від друга, який залишився позаду, друзів попереду і від того, що може відбуватися навколо, він дозволив своєму розумові попрямувати туди, куди, як він знав, уже вирушив розум Піта: у 1978 рік, до складу братів Трекерів і до Даддітса. Який стосунок Кейвелл міг мати до всієї цієї довбаної чортівні, Генрі не розумів, але вони всі про нього думали, і Генрі навіть не потрібен був їхній старий мисленнєвий зв’язок, щоб зрозуміти це. Піт згадав про Даддса, коли вони тягли жінку на брезенті до куреня лісорубів, Бобер говорив про Даддітса не так давно, коли Генрі з Бобром разом ішли лісом того дня, коли Генрі застрелив оленя. Бобер згадував, як вони вчотирьох повезли Даддітса в Банґор купувати подарунки до Різдва. Це було відразу після того, як Джонсі отримав права: тієї зими Джонсі повіз би кого завгодно куди завгодно. Бобер сміявся з того, як Даддітс хвилювався, що Санта-Клаус несправжній, а всі вони – старшокласники-телепні, які вважали себе дуже дорослими й дуже мудрими, – старанно переконували Даддітса, що Санта дійсно існує. І це їм, звичайно, вдалося. І ось тільки минулого місяця Джонсі телефонував Генрі з Бруклайна і п’яним голосом (Джонсі напивався набагато рідше за Піта, особливо після нещасного випадку, і то був єдиний раз, коли Джонсі подзвонив йому в такому сльозливо-сентиментальному настрої) заявив: те, що вони тоді в 1978 році зробили для бідного Даддітса Кейвелла, було найкращим, найщирішим і просто найкласнішим учинком за все їхнє життя. «Це був наш зоряний час», – сказав телефоном Джонсі, і Генрі раптом наче блискавка вдарила: ці слова він сам виголосив у розмові з Пітом. Даддітс! Друзяка Даддс.

«Ще п’ять миль… Може, чотири. Ще п’ять миль… Може, чотири».

Вони хотіли подивитися на фотографію піхви якогось дівчиська, фотографія ця мала висіти на дошці оголошень у покинутому кабінеті. Ім’я тієї дівчини Генрі згадати не міг, він пам’ятав тільки, що вона була дівчиною цього вишкребка Ґренадо і королевою року в середній школі Деррі. Ці обставини зробили особливо привабливою можливість побачити її піхву. І потім, забігши за ріг і опинившись на під’їзній дорозі, вони побачили червоно-білу футболку «Тигрів Деррі», що валялася на землі. Далі на дорозі було дещо інше.

«Терпіти не можу цей паскудний мультик, вони ніколи не перевдягаються», – сказав Піт, і Генрі вже хотів був щось сказати, як раптом…

– Малий кричав, – промовив уголос Генрі.

Він послизнувся на снігу, пройшов кілька кроків уперед невпевненою ходою, потім знову побіг, згадуючи той жовтневий день під білястим небом. Він біг, згадуючи Даддітса. Як Даддітс закричав і змінив усе їхнє життя. На краще, як вони завжди вважали, тільки зараз Генрі не був у цьому так уже впевнений.

Цієї хвилини він дуже сильно в тому сумнівався.

3

Коли вони вибігають на під’їзну дорогу – від якої, втім, уже мало що лишилося, бур’яни ростуть навіть на засипаних гравієм коліях, вибитих колесами машин, – попереду всіх мчить Бобер. Від передчуття в нього хіба що слина не тече. Піт майже так само збуджений, але тримається краще, хоч і на рік молодший. Бобер… Як це говориться? Шаленіє від нетерпіння. Генрі, дивлячись на них, ледь стримує сміх. Потім Бобер зупиняється так різко, що Піт мало не врізається в нього.

– Гей! – вигукує Бобер. – Трахни мене, Фредді! Футболка!

І дійсно, футболка. Червона з білим, не якась стара й брудна, неначе пролежала тут сто років. Вона здається абсолютно новою.

– Футболка, херболка, яка різниця? – випалює Джонсі. – Давай уже…

– Притримай коней, – перериває Бобер. – Нормальна футболка.

Тільки коли він її піднімає, вони бачать, що вона зовсім не нормальна. Нова – так, новенька футболка команди «Тигри Деррі», з номером 19 на спині. Піту на футбол начхати, але інші впізнають номер Річі Ґренадо. Нормальна – ні, вже геть не нормальна. Комір ззаду розірваний, ніби людина, яка її носила, намагалася втекти, але її зловили і смикнули назад.

– Схоже, я помилився, – розчаровано вимовляє Бобер і кидає футболку назад. – Ідемо.

Але, не встигнувши відійти далеко, вони натикаються на дещо нове. Цього разу предмет жовтий, а не червоний. Генрі вибігає вперед і піднімає річ із яскраво-жовтого пластику, любити який можуть тільки малюки. Це валізка для сніданків, на ній Скубі-Ду і друзі, які тікають від якогось будинку з привидами. Як і сорочка, вона здається новою, ніби опинилася тут зовсім недавно, і раптово Генрі стає тоскно на душі. Його охоплює відчуття, що краще було б зовсім не ходити на цю занедбану дорогу за покинутою будівлею… Або хоча б відкласти це на інший день. Проте йому чотирнадцять років, і він водночас думає, що залишати таку справу на потім нерозумно. Коли справа стосується піхви, не можна нічого відкладати на завтра: ти або йдеш, або не йдеш.

– Ненавиджу цей паскудний мультик, – каже Піт, дивлячись над плечем Генрі. – Вони ніколи не перевдягаються, помітив? У кожній серії носять те саме лайно.

Джонсі забирає пластикову валізку зі Скубі-Ду в Генрі й перевертає на бік, де щось приліплено. Божевільне збудження в його погляді зникає, він трохи похмурніє, і Генрі здається, що Джонсі теж шкодує, що вони не пішли постукати м’ячем два на два.

На бічній стінці валізки – наклейка, на якій написано: «Я належу Дуґласу Кейвеллу, Деррі, Мейн, Мейпл-лейн, будинок 19. Якщо хлопчик, якому я належу, загубиться, зателефонуйте 949-1864. Дякую».

Генрі розкриває рот, щоб сказати, що валізка й футболка, напевне, належать комусь із учнів академії йолопів – щоб це зрозуміти, досить поглянути на наклейку, у його пса майже такий самий знак на нашийнику, – але, перш ніж він устигає вимовити хоч звук, лунає крик. Він долинає з дальшої частини будівлі, де влітку старші хлопці грають у бейсбол. Цей крик сповнений болю, але Генрі, не замислюючись ані на секунду, кидається на крик не через це, а через ті нотки здивування, які він у ньому почув, жахливого подиву людини, яку образили або злякали (а може, те й інше) уперше в житті.

Решта біжать за ним. Вони мчать уздовж правої колії, тієї, що ближче до будівлі, одним гуртом: Генрі, Джонсі, Бобер і Піт.

Лунає веселий чоловічий сміх.

– Давай, жери, – хтось говорить. – З’їж, і можеш котитися. Данкен тобі навіть штани віддасть.

– Ага, тільки якщо… – підхоплює інший хлопець, імовірно, Данкен, але замовкає, побачивши Генрі й компанію.

– Гей, хлопці, кінчай! – кричить Бобер. – Кінчай, на хрін!

Друзі Данкена, їх двоє, обидва у формених куртках середньої школи Деррі, розуміють, що в їхньої розваги з’явилися свідки, і розвертаються. Під ними, на колінах, одягнений тільки в труси й одну кросівку, з обличчям, вимазаним брудом, соплями та сльозами, стоїть дитина, вік якої Генрі не може визначити. Ні, він не маленький хлопчик, на що вказує пушок на грудях, але виглядає як малюк. Його яскраво-зелені очі трохи вузькі, як у китайця, і повні сліз.

На червоній цегляній стіні позаду невеликої групи великими білими літерами, вицвілими, але ще розбірливими, написано: «НЕ СКАКАТИ, НЕ ГРАТИ». Очевидно, це означає, що ганяти м’яча і бавитися потрібно не біля будівлі, а на порожньому майданчику, де ще видно доріжки до баз і пітчерську гірку, але хто скаже точно? У наступні роки вони нерідко вимовлятимуть ці слова, які стануть одними з улюблених фразочок їхньої юності і в їхніх вустах не матимуть якогось конкретного значення. «Хто знає?» – можливо, найближче за змістом. Або «Що вдієш?» Вимовляється зазвичай зі знизуванням плечима, усмішкою і розведенням рук.

– А ти що за лайно на паличці? – питає Бобра один із великих хлопців. На лівій руці в нього щось схоже на рукавичку для бейсболу або гольфу, коротше, щось спортивне. Майже голого хлопчиська він намагався змусити з’їсти сухе собаче лайно, яке лежало в цій рукавичці.

– Що ви робите? – з жахом запитує Джонсі. – Хочете змусити його з’їсти це? Ви що, йобнулись?

Ніс хлопця з гівняшкою в руці заліплений широким білим пластиром, і в Генрі виривається невиразний булькітливий звук – подив, змішаний зі сміхом. Усе сходиться аж занадто ідеально, чи не так? Вони прийшли сюди подивитися на передок королеви школи і, треба ж таке, знаходять тут короля школи, чий спортивний сезон, судячи з усього, закінчився з поламаним носом і який проводить час, займаючись подібними речами, поки решта команди тренується перед грою цього тижня.

Річі Ґренадо не помітив, що Генрі його впізнав, бо не зводить очей із Джонсі. Через те що той так здивувався і голос його сповнений такої непідробної відрази, Річі спочатку робить крок назад, але потім розуміє, що хлопчина, який наважився зробити йому зауваження, щонайменше на три роки молодший від нього і на сто фунтів[51] легший. Опущена рука знову піднімається.

– Я змушу його проковтнути це лайно, – говорить Річі. – Потім відпущу. А ти, сопляк, краще зараз згинь, якщо не хочеш отримати половину.

– Так, валіть на хрін звідси, – додає третій хлопець. Річі Ґренадо – здоровань, але цей іще більший – одоробло на зріст шість футів п’ять дюймів[52], із прищавим обличчям. – Поки у вас є…

– Я знаю, хто ти, – заявляє Генрі.

Погляд Річі переміщується на Генрі. Насторожений… і водночас роздратований.

– Пиздуй звідси, синку, по-доброму, я серйозно.

– Ти Річі Ґренадо. Твоя фотографія була в газеті. Як гадаєш, що скажуть люди, коли ми всім розповімо, за чим тебе застукали?

– Ви нікому нічого не розповісте, якщо жити хочете, – каже хлопець на ім’я Данкен. У нього брудно-світле пряме волосся до плечей. – Гребіть звідси, ушльопки.

Генрі не звертає на нього уваги. Він дивиться на Річі Ґренадо. Страху не відчуває, хоча й очевидно, що ці троє здорованів можуть їх стерти на порох; у серці в нього горить така лють, якої він ніколи раніше не відчував, навіть не підозрював, що здатний на таке сильне почуття. Хлопчисько, який стоїть на колінах, напевне, розумово відсталий, але не настільки, щоб не розуміти, що ці троє здорових хлопців хотіли зробити йому щось погане, зірвали з нього футболку, а потім…

Ще ніколи Генрі не був такий близький до того, щоб бути побитим, і ще ніколи йому не було до цього настільки байдуже. Стиснувши кулаки, він робить крок уперед. Голова хлопчака на землі тепер низько опущена, він схлипує, і цей звук відлунює в голові Генрі, розпалюючи його лють.

– Я розповім, – каже він, і, хоч це дитяча погроза, він цієї секунди зовсім не схожий на маленького хлопчика. У всякому разі, для Річі. Річі відступає на крок, і рука з сухою гівняшкою знов опускається. Уперше в його погляді з’являється тривога. – Троє проти одного недорозвиненого малого! Бидлота ви. Я розповім. Розповім, і я знаю, хто ти!

Данкен і здоровань – єдиний із трьох, на кому немає форменої куртки, – стають по обидва боки від Річі. Хлопчисько в трусах тепер у них за спиною, але його схлипи продовжують пульсувати в голові Генрі й доводити його до сказу.

– Ну все, досить, – говорить найбільший із хлопців. Він посміхається, показуючи дірки на місці декількох зубів. – Готуйтеся здохнути.

– Піте, коли вони підуть, біжи, – каже Генрі, не відриваючи очей від Річі Ґренадо. – Біжи додому і розкажи все матері. – І, звертаючись до Річі: – Ти його не впіймаєш. Він бігає, як вітер.

Піт тихо, але без найменшого страху в голосі відповідає:

– Зрозумів, Генрі.

– І що сильніше ти нас поб’єш, то тобі буде гірше, – продовжує Джонсі. Генрі вже доводилося бувати в таких колотнечах, але для Джонсі все, що відбувається, – справжнє одкровення; він ледь стримує сміх. – Навіть якщо ти й правда вб’єш нас, що з того матимеш? Піт усе одно розповість. Він швидко бігає.

– Я теж швидко бігаю, – холодно цідить Річі. – Я зловлю його.

Генрі повертається спочатку до Джонсі, потім до Бобра. Обидва стоять упевнено, з рішучим виглядом. Бобер навіть робить щось більше. Він швидко нахиляється, піднімає два камені – розміром з яйце, тільки з нерівними краями – і починає ними постукувати. Звужені очі Бобра бігають між Річі Ґренадо і найбільшим із хлопців. Зубочистка у нього в роті агресивно смикається вгору-вниз.

– Коли вони підуть, бери Ґренадо, – говорить Генрі. – Решта двоє до Піта навіть і близько не підберуться. – Він кидає погляд на Піта, той блідий, але не переляканий – очі горять, і він мало не пританцьовує нетерпляче, готовий зірватися з місця. – Розкажеш мамі. Розкажеш, де ми, щоб вона прислала сюди поліцію. І не забудь ім’я цього мудили. – Обвинувачувальним жестом окружного прокурора він показує пальцем на Ґренадо, на обличчі якого знову проступає невпевненість. Ні, щось більше, ніж невпевненість. Він боїться.

– Річі Ґренадо, – говорить Піт і починає пританцьовувати по-справжньому. – Не забуду.

– Давай, підходь, лупа підзалупна, – випалює Бобер. Потрібно віддати йому належне, він завжди вмів припечатати. – Я тобі знову ніс зламаю. Яким треба бути сцикуном, щоб піти з футбольної команди через зламаний ніс?

Ґренадо не відповідає – можливо, просто не знає, кому з них відповідати, – і відбувається щось дивне: інший хлопець у форменій куртці, Данкен, теж починає невпевнено бігати очима. Червоногарячий рум’янець проступає в нього на щоках і розповзається на лоб. Він облизує губи й невпевнено дивиться на Річі. Тільки одоробло тепер, схоже, готовий лізти в бійку, і Генрі навіть майже сподівається, що вони почнуть битись. І якщо почнуть, Генрі, Джонсі та Бобер дадуть їм жару, ще й якого жару. Через цей жахливий плач, цей бісів плач, який застрягає у тебе в голові і звучить-звучить-звучить.

– Гей, Річі, може, нам варто… – починає Данкен.

– Убити їх, – гримить одоробло. – Розхерячити на хер.

Цей робить крок уперед, і якоїсь миті здається, що зараз усе розвалиться. Генрі знає: якщо одороблу дозволити зробити хоча б іще один крок, він опиниться поза впливом Річі Ґренадо, як старий злий пітбуль, який зривається з повідка і мчить на жертву, снаряд із плоті.

Але Річі не дає йому зробити цей наступний крок, крок, який обернеться для них неприємностями з поліцією. Він хапає одоробло за передпліччя, товще, ніж біцепс Генрі, і вкрите жорсткими рудуватими волосками.

– Ні, Скотті, – каже він. – Чекай хвилинку.

– Так, чекай, – повторює Данкен, і в його голосі вже чути майже панічні нотки. Він кидає на Генрі погляд, який Генрі навіть у свої чотирнадцять років сприймає як дивний. Це докір. Наче це Генрі з друзями робить щось негоже.

– Чого ти хочеш? – питає Річі в Генрі. – Хочеш, щоб ми пішли?

Генрі киває.

– А якщо ми підемо, що ви будете робити? Кому розповісте?

Генрі відкривається дивовижна річ: йому хочеться зірватися з ланцюга не менше, ніж одороблу Скотті. Десь у душі він навіть хоче спровокувати бійку, закричати у відповідь: «ВСІМ! ВСІМ, ТВОЮ МАТЬ!» Він знає, що друзі не підведуть, ніколи слова не скажуть, навіть якщо їх відлупцюють так, що вони опиняться в лікарні.

Але хлоп’я. Ця бідна маленька дитина, яка пхикає, розумово відстала дитина. Закінчивши з Генрі, Бобром і Джонсі (з Пітом теж, якщо зможуть його зловити), великі хлопці візьмуться за хлопчиська і вже не обмежаться годуванням його сухим собачим лайном.

– Нікому, – каже він. – Ми нікому не розповімо.

– Брехло сране! – вигукує Скотті. – Він – сране брехло, Річі. Подивись на нього.

Скотті знову поривається кинутись уперед, але Річі дужче стискає передпліччя здорованя.

– Якщо ніхто не постраждає, – вимовляє Джонсі благословенно розважливим тоном, – то й розповідати не буде про що.

Ґренадо дивиться на нього, потім знову на Генрі.

– Присягнися Богом.

– Присягаюся Богом, – киває Генрі.

– І ви всі присягніться Богом, – говорить Ґренадо іншим.

Джонсі, Бобер і Піт слухняно присягаються Богом.

Ґренадо на довгу хвилину замислюється, потім киває.

– Та пішли ви, гаразд. Ми йдемо.

– Якщо сунуться, біжи навколо будівлі в інший бік, – напучує Генрі Піта, кажучи дуже швидко, тому що великі хлопці вже рушили з місця. Але Ґренадо, як і раніше, надійно тримає Скотті за передпліччя, і Генрі це здається хорошим знаком.

– Буду я гаяти час, – презирливо кидає Річі Ґренадо, від чого Генрі хочеться розсміятись… але він зусиллям волі зберігає кам’яне обличчя. Сміятися на цьому етапі – не найкраща ідея. Глибоко в душі він невдоволений таким результатом, але його друзі мало не трясуться від полегшення.

– А взагалі, тебе це їбе? – запитує його Річі Ґренадо. – Воно тобі треба?

Генрі хочеться поставити запитання у відповідь – запитати Річі Ґренадо, як він міг таке зробити, і це не риторичне запитання. Цей плач! Господи! Але він мовчить, знаючи, що будь-яке слово може спровокувати вишкребка і тоді все почнеться спочатку.

Зараз відбувається щось на зразок танцю, схожого на той, якого навчають у першому й другому класах. Коли Річі, Данкен і Скотт ідуть у бік під’їзної дороги (перевальцем, намагаючись удавати, що йдуть із власної волі, а не тікають від купки хлопчаків із середніх класів), Генрі та друзі спочатку повертаються, щоб бути до них обличчям, потім шеренгою відступають до хлопчини в трусах, що стоїть на колінах і плаче, – прикриваючи його від них.

На розі Річі зупиняється і кидає на них останній погляд.

– Ми ще побачимося, хлопці, – каже він. – Сам на сам або всі разом.

– Так! – погоджується Данкен.

– Решту життя будете валятись у кисневій палатці, – додає Скотт, і Генрі мало не пирскає сміхом. Він сподівається тільки, що його друзі промовчать, – що зроблено, те зроблено, – і ті, на щастя, нічого не говорять. Це майже диво.

Останній зловісний погляд Річі, і вони зникають за рогом. Генрі, Джонсі, Бобер і Піт залишаються з хлопчиною, який стоїть, гойдаючись уперед-назад, на брудних колінах. Замазане брудом і сльозами нерозуміюче обличчя обернене до білястого неба, як циферблат поламаного годинника, і в усіх виникає одна думка: що робити далі? Заговорити з ним? Сказати, що все добре, що погані хлопчики пішли й небезпека минула? Він усе одно не зрозуміє. І, Господи, цей його плач такий моторошний. Як могли навіть такі злі вишкребки образити того, хто так плаче? Генрі зрозуміє це пізніше – більш-менш, – але поки для нього це повна загадка.

– Дещо спробую, – різко вимовляє Бобер.

– Ну так, потрібно щось робити, – зауважує Джонсі. Голос його тремтить.

Бобер іде вперед, потім обертається до друзів. Дивний погляд, у ньому і сором, і виклик, і – так, Генрі може заприсягтися – надія.

– Якщо кому-небудь розповісте, що я це зробив, – каже він, – я з вами більше ніколи не буду мати справ.

– Слухай, досить нісенітниці верзти, – відповідає Піт, і його голос теж тремтить. – Якщо можеш його заткнути, заткни.

Бобер секунду стоїть на тому самому місці, на якому стояв Річі, коли намагався згодувати собаче лайно хлопчині, потім падає на коліна. Генрі помічає, що на дитячих трусах хлопця, як і на валізці для сніданків, зображені персонажі мультиків про Скубі-Ду плюс Загадкова Машина Шеґґі.

А потім Бобер обіймає хлопчину і починає співати.

4

«Ще чотири милі до хреста в Бенбері… чи, можливо, лише три. Ще чотири милі до хреста в Бенбері… чи, можливо, лише…»

Ноги Генрі знову ковзнули вбік на снігу, і цього разу зберегти рівновагу не вийшло. Він до того поринув у спогади, що незчувся, як розтягся на землі.

Він упав на спину, удар вибив у нього з легень повітря з гучним і болючим видихом «А!». Сніжок здійнявся казковою хмаркою цукрової пудри, і він ударився потилицею так сильно, що з очей іскри посипались.

Хвилину він полежав не рухаючись, чекаючи, чи не заболить щось зламане. Коли ніщо не дало про себе знати, він завів за спину руку і помацав поперек. Біль, але стерпний. Коли їм було по десять-одинадцять років і вони всі зими проводили, без кінця катаючись на санчатах у Строфорд-парку, у нього бували падіння й серйозніші. І нічого, підводився й зі сміхом їхав далі. Одного разу, коли ідіот Мур керував його санчатами, а Генрі їхав на задку, вони з розгону влетіли прямісінько в стовбур здоровенної сосни біля підніжжя пагорба, тієї, яку всі діти називали Сосною смерті, і відбулися всього лише синцями та кількома розхитаними зубами в кожного. Біда в тому, що десять або одинадцять років йому було дуже давно.

– Вставай, тюхтію, з тобою все гаразд, – сказав він самому собі та обережно сів. Спина болить, але нічого серйозного. Лише невеликий струс організму. Ніщо не постраждало, крім довбаної гідності, як вони казали раніше. Проте все ж краще посидіти ще хвилини дві-три. Він ішов швидко і заслужив на відпочинок. Та й спогади добряче вибили його з колії. Річі Ґренадо. Бісів Річі Ґренадо. Як потім з’ясувалося, він просто втік зі своєї футбольної команди і ніс у нього навіть не був зламаний. «Ми ще побачимося, хлопці», – сказав він їм, і Генрі вважав, що сказано це було серйозно, але обіцяного протистояння так і не сталося. Ні, не сталося, замість нього сталося дещо інше.

І все це було давно-давно. А зараз на нього чекав Бенбері – або хоча б «Діра в стіні», – і в нього не було палички-конячки, яка домчала б його туди, був тільки кінь для бідних – власні ноги. Генрі підвівся, почав обтрушувати сніг із дупи, і тут хтось заволав у нього в голові.

– Ай, ай, ай! – скрикнув він.

Наче несподівано на повну потужність увімкнувся невидимий плеєр, наче всередині голови, просто за очима, стрельнули з рушниці. Він позадкував, розмахуючи руками, щоб не втратити рівновагу, і, без сумніву, знову б упав, якби не натрапив на тверді, колючі гілки молодої сосни, яка росла ліворуч від дороги.

Генрі вивільнився з чіпких гілок дерева, у вухах досі дзвеніло – та що там у вухах, у всій голові, – і ступив уперед, не вірячи, що ще живий. Він підняв руку до носа – коли опустив її, на долоні червоніла кров. У роті теж щось було не так. Підставивши руку, він виплюнув на неї зуб, здивовано подивився на нього і викинув убік, ігноруючи порив заховати його в кишеню куртки. Наскільки йому було відомо, ніхто не робить імпланти з втрачених зубів, і він сильно сумнівався, що зубна фея забралася б у таку глушину.

Він не знав точно, чий це був крик, але в нього виникла думка, що Піт Мур тільки-но встряв у дуже велику халепу.

Генрі прислухався, спробував почути інші голоси, інші думки і не почув нічого. Чудово. Хоч він і мусив визнати, що навіть без голосів цьогорічній виїзд на полювання запам’ятається йому на все життя.

– Запрягай! Уперед, здоровило! – підбадьорив він сам себе і знову побіг у бік «Діри в стіні». Відчуття того, що там щось сталося, було як ніколи сильним, і йому насилу вдавалося стримуватись, щоб не кинутися бігти щодуху.

«Зазирни в нічний горщик», – шепнув Бобер.

«Чому б просто не постукати в двері туалету й не запитати, як у нього справи?»

Чи справді він чув ці голоси? Так, вони вже змовкли, але він чув їх, точно так само, як чув той моторошний крик, ніби хтось в агонії. Піт? Чи це була жінка? Красуня Беккі Шу?

– Піт, – промовив він. Слово вилетіло з рота хмаринкою пари. – Це був Піт.

Упевненість не була повною, але все ж таки…

Спочатку він злякався, що не знайде ритму заново, але потім, коли він іще хвилювався про це, ритм повернувся – синхронність прискореного дихання і тупотіння ніг, прекрасна у своїй простоті.

«Ще три милі до хреста в Бенбері, – думав він. – Я повертаюся додому. Так само як ми того дня повели додому Даддітса.

(Якщо кому-небудь розповісте, що я це зробив, я з вами більше ніколи не буду мати справ.)».

Генрі повернувся в той жовтневий день, ніби провалився у глибокий сон. Полетів у колодязь пам’яті так стрімко й так глибоко, що спочатку навіть не відчув хмари, яка на нього насунула, хмари, яка складалася не зі слів, не з думок і не з криків, а з суцільної своєї червоно-чорної сутності. Ця хмара мала свою справу і мету.

5

Бобер робить крок уперед, мить вагається, потім опускається на коліна. «Йолоп» не бачить його, він завиває, очі заплющені, вузькі груди здіймаються. І дитячі труси, і стара байкерська косуха Бобра на вигляд комічні, але ніхто не сміється. Генрі хоче одного: щоб «йолоп» перестав плакати. Цей плач убиває його.

Бобер, стоячи на колінах, трохи нахиляється вперед, потім обіймає плече хлопчика.

– Кораблик дитинки, немов срібна мрія…

Генрі ніколи не чув, щоб Бобер співав, хіба що під радіо – у церкву Кларендони точно не ходять, – і він просто ошелешений красою і чистотою голосу друга. Через рік-два голос Бобра повністю зміниться і зробиться пересічним, але зараз, на порослому травою покинутому майданчику за старою порожньою будівлею, цей голос пронизує і вражає їх усіх. Розумово відсталий теж не залишається байдужим. Він дивиться на Бобра з подивом.

– В далекі моря понесе його хвиля. / З кімнати дитячої він попливе / До зіроньки в небі, яка його жде. / Дитинко, пливи-но до мене морями, / Дитинко, пливи-но до мене зірками…

Остання нота пливе в повітрі, і на мить світ змовкає перед такою красою. У Генрі стискається серце, йому хочеться розплакатися. «Йолоп» дивиться на Бобра, який похитує його в такт пісні. На його обличчі вираз блаженного подиву. Він забув про розсічену губу і синці на щоках, про зниклий одяг і втрачену валізку для сніданків. Бобру він каже: «Ііа йе», – відкриті склади, які можуть означати що завгодно, але Бобер його прекрасно розуміє.

– Я не можу співати ще, – говорить Бобер. Тут він розуміє, що його руки все ще лежать на голих плечах, і прибирає їх.

Щойно він це робить, на обличчя хлопчини набігає хмара, цього разу це не страх і не примхливе роздратування людини, яка не отримала свого, а щирий смуток. Сльози затуманюють дивовижні зелені очі і скочуються по брудних щоках, залишаючи чисті доріжки. Він бере руку Бобра і кладе її назад, собі на плечі. «Ііа йе! Ііа йе!» – говорить він.

Бобер у паніці дивиться на нього.

– Це все, що мені співала мама, – говорить він. – Після цього я завжди засинав на хрін.

Генрі та Джонсі обмінюються поглядами й вибухають реготом. Можливо, цього не варто робити, адже вони можуть налякати хлопчину і тоді знову почнеться жахливе виття, але вони просто не можуть стриматись. І хлопчина не плаче. Навпаки, він усміхається Генрі та Джонсі – сонячна усмішка відкриває повний рот білих, тісно посаджених зубів, – а потім знову дивиться на Бобра, міцно тримаючи його руку в себе на плечі.

– Ііа, йе! – командує він.

– Блін, заспівай йому ще раз, – каже Піт. – Той уривок, що знаєш.

Зрештою Бобер мусить тричі проспівати цей уривок, доки хлопчина його відпускає і дозволяє їм одягти себе в штани та розірвану футболку з номером Річі Ґренадо на спині. Генрі не забуде цей епізод і згадуватиме його в найнесподіваніших випадках: коли втратить невинність під час вечірки студентського братства Нью-Гемпширського університету під гуркіт «Диму над водою»; коли розгорне газету і побачить на сторінці некрологів доволі приємну посмішку Баррі Ньюмена над його численними підборіддями; під час годування батька, після того як той зляже з хворобою Альцгеймера в якихось п’ятдесят три роки і буде наполегливо вважати Генрі за якогось Сема. «Справжній чоловік завжди розплачується з боргами, Семмі», – сказав якось батько, і, коли прийняв наступну ложку пластівців, молоко потекло по його підборіддю. Під час подібних подій колискова Бобра буде згадуватись йому і ненадовго наповнюватиме спокоєм. Не скакати, не грати.

Нарешті вони вдягли хлопчину повністю, крім однієї червоної кросівки. Він намагається натягти її самостійно, але тримає задом наперед. Бідолаха зовсім безпорадний, і Генрі відмовляється розуміти, як троє здорових хлопців могли кривдити його. Навіть якщо не брати до уваги плач, плач, подібного до якого Генрі ніколи не чув, як люди можуть бути такими жорстокими?

– Давай я допоможу, – каже Бобер.

– Омоу о? – запитує хлопчина з такою комічно здивованою міною, що Генрі, Джонсі та Піт знову регочуть. Генрі знає, що з розумово відсталих сміятися не можна, але нічого не може з собою вдіяти. У хлопчини від природи кумедна мармизка, як у мультяшного персонажа.

Бобер тільки всміхається.

– Взути кросівку, друже.

– Омоу сіку?

– Еге. Так ти її не взуєш. Це, бля, неможливо, вельможний сеньйоре.

Бобер бере у хлопця кросівку, і хлопчина з непідробним інтересом спостерігає, як Бобер вставляє в неї його ногу, міцно затягує на язичку шнурки і зав’язує їх бантиком. Коли він закінчує, хлопчина ще якийсь час дивиться на бантик, потім переводить погляд на Бобра. Тоді обхоплює його шию руками і смачно цілує в щоку.

– Хлопці, якщо кому-небудь розповісте, що він це зробив… – починає Бобер, але при цьому всміхається, явно задоволений.

– Так, так, ти більше не будеш із нами мати справ, довбаний ти збоченцю, – усміхаючись до вух, говорить Джонсі й простягає хлопчині валізку для сніданків, яку тримав у руках. – Це твоя?

Губи хлопчини розтягуються в щасливій усмішці, як у людини, котра знайшла старого друга; він хапає валізку.

– Убі-убі-у, – співає він. – Є в ас спав аато[53].

– Точно, – погоджується Джонсі, – у нас є одна справа. Потрібно тебе на хрін додому доправити. Дуґлас Кейвелл, так тебе звуть, еге ж?

Хлопчик обома брудними руками притискає до грудей валізку. Він смачно цілує її, точно так само, як Бобра до цього, і вигукує:

– Я Даддітс!

– Добре, – погоджується Генрі. Він бере одну руку хлопчака, Джонсі – другу, і разом вони допомагають йому стати на ноги. До Мейпл-лейн звідси лише три квартали, і вони могли б дійти туди за десять хвилин, якщо, звичайно, Річі зі своєю бандою не вештається поблизу, сподіваючись їх підстерегти. – Ідемо додому, Даддітсе. Твоя мама, певно, хвилюється.

Але спочатку Генрі посилає Піта на ріг будівлі, перевірити, чи вільна під’їзна дорога. Коли Піт повертається зі звісткою, що обрій чистий, Генрі дозволяє всій компанії дійти до рогу. На вулиці, щойно їх побачать люди, вони будуть у безпеці. Поки ж Генрі не ризикуватиме. Він знову висилає Піта вперед розвідати ситуацію і, якщо все буде спокійно, свиснути.

– Ои ішли, – говорить Даддітс.

– Може, й пішли, – відповідає Генрі, – але мені буде якось спокійніше, якщо Піт огляне.

Поки Піт у розвідці, Даддітс стоїть між ними, з безтурботною усмішкою розглядаючи картинки на валізці для сніданків. Генрі спокійний, він не перебільшував прудкості Піта. Якщо Річі з дружками спробують кинутися на нього, Піт увімкне реактивну тягу і залишить їх позаду в клубах пилу.

– Тобі, схоже, подобається цей мультик, а? – цікавиться Бобер, беручи валізку. Каже він неголосно. Генрі спостерігає за ними з цікавістю – чи зареве розумово відсталий через валізку? Не заревів.

– Ои Убі-Ду! – говорить хлопчина. У нього золотисте кучеряве волосся, і Генрі все ще не може визначити, скільки йому років.

– Я знаю, що вони Скубі-Ду, – терпляче вимовляє Бобер, – але вони ніколи не перевдягаються. Піт правий щодо цього. Ну правда ж, трахни мене, Фредді, так?

– Ак!

Він тягне руки по валізку, і Бобер віддає яскраво-жовту пластикову коробочку. Хлопчина притискає її до грудей і всміхається їм. Прекрасна усмішка, думає Генрі і сам починає всміхатися. Від цієї усмішки у нього народжується уявний образ: ось наплаваєшся в морі, змерзнеш як собака, але потім виходиш на берег, накидаєш на худі плечі і вкриту гусячою шкірою спину м’який рушник, і стає так тепло, так приємно…

Джонсі теж усміхається.

– Даддітсе, – говорить він, – хто з них собака?

Розумово відсталий дивиться на нього, продовжуючи всміхатись, але тепер спантеличено.

– Собака, – говорить Генрі. – Хто з них собака?

Хлопчик переводить погляд на Генрі, збентеження посилюється.

– Хто з них Скубі, Даддітсе? – питає Бобер, і обличчя Даддітса прояснюється. Він указує:

– Убі! Убі-Убі-Ду! Ін оака!

Усі регочуть, Даддітс теж сміється, і тут лунає свист Піта. Вони починають рухатись і проходять приблизно чверть шляху під’їзною дорогою, коли Джонсі каже:

– Стійте! Стійте!

Він біжить до одного з брудних вікон будинку, прикривши очі від сонця, припадає до скла, і Генрі раптом згадує, навіщо вони сюди прийшли. Піхва Тіни Джин Як-Там-Її. Тепер здається, ніби це було тисячу років тому.

Секунд через десять Джонсі кличе:

– Генрі! Бобре! Йдіть-но сюди! Пацана там залиште!

Бобер біжить до Джонсі. Генрі повертається до розумово відсталого і каже:

– Стій тут, Даддітсе, нікуди не йди, зрозумів?

Даддітс дивиться на нього, зелені очі сяють, валізка притиснута до грудей. За секунду він киває, і Генрі біжить до друзів. Їм доводиться притиснутися один до одного плечима, щоб усім разом зазирнути у вікно, і Бобер бурчить, що хтось наступив йому на довбаний палець, але врешті-решт це їм вдається. Приблизно через хвилину, спантеличений тим, що вони так і не з’явилися на вулиці, до них приєднується Піт, він втискає голову між плечей Генрі і Джонсі. Четверо хлопчаків біля брудного вікна порожнього кабінету, троє з них дивляться, прикриваючи руками очі від сонця, і п’ятий стоїть у них за спиною на порослій травою під’їзній дорозі, притискаючи валізку для сніданків до вузьких грудей і дивлячись на білясте небо, крізь яке намагається пробитися сонце. За брудним склом (на якому залишаться півкруглі сліди в тих місцях, де до нього торкалися їхні лоби) порожнє приміщення. На курній підлозі розкидані численні сплюснуті пуголовки, у яких упізнаються презервативи. На стіні, прямісінько навпроти вікна, висить дошка для оголошень. До неї пришпилені кнопками карта Нової Англії і полароїдний знімок жінки, яка піднімає спідницю. Ніякої піхви не видно, можна розгледіти лишень шматочок білих трусиків. І вона не школярка. Вона доросла, років тридцять щонайменше.

– Господи Боже, – нарешті каже Піт, з огидою дивлячись на Джонсі. – І ми приперлися сюди заради цього?

Спочатку Джонсі збирається захищатись, але потім усміхається і вказує великим пальцем за спину.

– Ні, – каже він. – Ми прийшли сюди заради нього.

6

Зі спогадів Генрі висмикнуло дивовижне і зовсім несподіване усвідомлення того, що він охоплений жахом і цей стан триває вже якийсь час. Якась нова біда підкралася до самого порога його свідомості, де зупинилася, стримувана живими спогадами про знайомство з Даддітсом. Тепер же вона кинулася вперед зі страхітливим воланням, вимагаючи визнання.

Він загальмував ногами й зупинився серед дороги, розмахуючи руками, щоб знову не гепнутися на сніг. Кілька хвилин він просто стояв, важко дихаючи і широко розплющивши очі. Що цього разу? Він за дві з половиною милі від «Діри в стіні», майже на місці, то що, чорт забирай, сталося ще?

«Хмара, – подумав він. – Це щось на зразок хмари. Не знаю, що це, але я її відчуваю. Ще ніколи в житті я нічого не відчував так виразно. Принаймні в дорослому житті. Потрібно зійти з дороги. Потрібно забратися від неї подалі. Забратися від цього фільму. Там, у хмарі, кіно. З тих, що подобаються Джонсі. Страшне».

– Маячня, – пробурмотів він, знаючи, що це не маячня.

Він чув, що наближається осине гудіння двигуна. Звук ішов з боку «Діри в стіні» і наростав стрімко. Двигун снігохода, найімовірніше це «Арктик кет»… Але ще наближалася червоно-чорна хмара з кіно всередині, якась страшна чорна енергія.

На мить Генрі заціпенів від сотні дитячих страхів: страшні штуки під ліжком і в домовинах, мокриці, що ворушаться під перевернутим каменем, і шерстистий холодець – залишки від давно спеченого щура, виявлені, коли батько відсунув від стіни грубку, щоб перевірити розетку. А ще зовсім не дитячі страхи: батько, який загубився у власній спальні й реве на весь голос від страху; Баррі Ньюмен, котрий вибігає з кабінету Генрі з перекошеним від жаху обличчям, бо його змусили дивитися на те, чого він не хотів і, можливо, не міг побачити; сам Генрі о четвертій ранку сидить зі склянкою віскі, коли весь світ – млява пустеля, його розум – млява пустеля, до світанку тисяча років і всі колискові зникли. Усі ці речі були в червоно-чорній хмарі, яка неслася на нього, подібно до біблійного блідого коня, усі ці речі та багато інших. Усе погане, що будь-коли траплялось у нього на шляху, тепер наближалося до нього, не на блідому коні, а на старому снігоході з іржавим мотором. Не смерть, але гірше за смерть. То був Сірий.

«Тікай з дороги! – закричав мозок. – Тікай з дороги негайно! Ховайся!»

Мить він не міг поворухнутись, ноги наче налилися свинцем. Поріз на стегні, що залишився від ручки управління поворотниками, горів вогнем. Тепер він розумів, що відчуває олень, спійманий на дорозі світлом фар, або бурундук, який безглуздо стрибає на одному місці перед наближенням газонокосарки. Хмара позбавила його здатності допомогти самому собі. Він здерев’янів на її стрімкому шляху.

Хоч як дивно, з місця його змусили зрушити думки про самогубство. Не для того це бажання було вистраждане п’ятьма сотнями безсонних ночей, щоб його відняла якась мисливська лихоманка. Ні, чорт забирай! Не буде так. Одна річ страждати й мучитись, але дозволити власному заляканому тілу насміятися з цих мук, просто стояти тут і чекати, поки на нього налетить демон… Ні, він не дозволить, щоб це сталося.

І він почав рух. Але той рух був подібний до нічного страхіття, у якому ти насилу пробираєшся крізь густе, як іриска, повітря. Ноги його піднімались і опускались повільно, як у підводному балеті. Невже він біг по дорозі? Біг по-справжньому? Зараз це здавалося неможливим, хоч як пам’ять переконувала його в протилежному.

Проте він рухався, поки завивання мотора наближалось, переростаючи в стрекітливе ревіння, і нарешті дістався до дерев на південному боці дороги. Йому вдалося заглибитися в зарості футів на п’ятнадцять[54], там уже й сніг не лежав, тільки запашна руда глиця була ледь притрушена білим. Там Генрі впав на коліна, схлипуючи від жаху і затискаючи руками в рукавичках рот, щоб заглушити звук. А якщо його почують? Сірий. Хмара була отим Сірим, і якщо вона його почує?

Він заповз за оперезаний мохом стовбур ялини, схопився за нього, потім визирнув із-за нього крізь завісу скуйовдженого спітнілого волосся. У денній імлі він зауважив проблиск світла. Проблиск затремтів, застрибав, округлився й перетворився на світло фари.

Генрі безсило застогнав. Чорнота наближалася. Здавалося, вона затулила його розум, подібно до того як тінь Землі закриває Місяць під час затемнення, наповнила його страшними образами: молоко на підборідді батька, паніка в очах Баррі Ньюмена, худі тіла й божевільні очі за колючим дротом, жінки без шкіри та повішені чоловіки. На мить його розуміння світобудови наче вивернулося навиворіт, як кишеня, і він зрозумів, що заражене все… або може заразити. Все. Причини, що змусили його думати про самогубство, здавалися дріб’язковими перед обличчям нової небезпеки.

Він притиснувся ротом до стовбура, щоб не закричати, відчув, як його губи вкарбували поцілунок у м’яку поверхню моху, продавивши його вглиб, туди, де було волого й відчувався смак кори. Цієї миті «Арктик кет» промайнув повз, і Генрі впізнав фігуру, яка сиділа на ньому, людину, яка виділяла червоно-чорну хмару, що наповнила розум Генрі сухим жаром.

Він уп’явся зубами в мох, закричав у кору, вдихнув шматочки моху, навіть не помітивши цього, і знову закричав. Потім він просто стояв на колінах, тримаючись за стовбур і трясучись усім тілом, прислухаючись до звуку снігохода, що віддалявся на захід. Генрі стояв так, поки звук перетворився на неспокійне завивання і затих остаточно.

«Там десь Піт, – подумав він. – Воно прийде до Піта і до жінки».

Генрі вибрався назад на дорогу, не помічаючи, що в нього знову пішла носом кров, і рушив у бік «Діри в стіні», хоча тепер міг хіба що шкутильгати. Але, можливо, від цього вже нічого не залежало, бо в будиночку вже все було скінчено.

Чим би не було те моторошне, що він відчув, воно вже відбулося. Один із його друзів помер, другий помирав, а третій, бережи його Господь, став кінозіркою.