Читать книгу Звірослов - Таня Малярчук - Страница 1

– Як тебе звати?

– Капітоліна.

– ???

– …але можна просто Ліна.

– Ну чого ж. Капітоліна так Капітоліна, – він сміється. – Скільки тобі років?

– Двадцять три. Буде. Через три з половиною місяці.

– Ти приїхала до Києва недавно?

– Два дні тому.

– Чому до Києва?

– Як вам об’яснити… Я дуже люблю «Київський» торт. А свіжим він тільки у Києві буває. Ну дуже люблю «Київський» торт! Жити без нього не можу.

– Де мешкаєш?

– У подружки.

– Розумієш, ми не зможемо забезпечити тебе житлом. Ми не державна компанія.

– Я розумію.

– Ми не вимагаємо стажу роботи, вищої освіти, тому…

– Я закінчила курси ажурного плетіння! У мене є міжнародний сертифікат! І ще я вмію вишивати бісером…

– …тому зарплата не дуже велика.

– Я розумію. Мені багато не треба, – регоче, а потім злякано прикриває рот долонею. – Вибачте, я деколи так сміюся, невпопад. Вибачте.

– Будеш працювати в рибному відділі.

– Як гарно! Я люблю рибу.

– Багато любові не знадобиться. Я б сказав – навпаки.

– А що конкретно треба буде робити?

– Виловлювати з акваріума живу рибу і…

– І..?

– І відрізати їй голову.

Капітоліна голосно регоче, а потім злякано прикриває рот долонею:

– Вибачте, вибачте мені.

Чимчикує вулицею і їй здається, що зустрічні перехожі захоплено на неї витріщаються. Бо є чого. Капітоліна як ніколи прекрасна. Приїхала два дні тому у столицю і відразу її підкорила. Є робота, а значить – гроші, а значить – «Київський» торт. Багато «Київських» тортів.

Усе не так страшно, як мені розказували, думає Капітоліна. Чудове місто, чудові люди і чудова погода. Плюс три градуси – ідеальна зима. Снігом можна пожертвувати заради того, щоб не носити шапку.

Капітоліна заходить у метро. Їй потрібно на станцію… Капітоліна не дуже пам’ятає її назву. Блін. Як же та станція називається? У її назві є «б» і «р». Брр. Як же вона називається?

Я вмію читати, думає Капітоліна, а це головне. У метро все написано. Метро збудоване так, щоб кожен ідіот міг у ньому зорієнтуватися.

Ретельно вивчає схему метрополітену на віконці каси. «Республіканський стадіон»? Ні. «Дружби народів»? Ні. Може, «Печерська»? «Контрактова площа»? «Петрівка»? Всюди є «б» і «р». Брр.

«Львівська брама»? «Львівська брама»! Точно.

Капітоліна довго вагається перед тим, як зійти на ескалатор. Страшно, знаєте. Ескалатор нагадує Капітоліні сипучі піски, яких вона ніколи не бачила. Землю, яка раптом йде з-під ніг. Скейт, на який Капітоліна стала лише раз і тієї ж миті боляче гепнулась, а може, навіть раніше.

Капітоліна підходить до старшої жінки в уніформі.

– Вибачте, – радісно щебече вона, – ви не могли б на секунду зупинити ці сходи, щоб я на них забігла?

Жінка в уніформі нічого не відповідає. Просто з подивом дивиться на Капітоліну.

Натовп людей тягне Капітоліну до ескалатора.

– Обережніше! – кричить Капітоліна. – Ви мене затопчете!

– Двігайся, дєвушка! Стала як брєвно на проході!

– Я двігаюсь!

– І двігайся!

– І двігаюсь!

Заплющивши очі, ступає на ескалатор, і її несе вниз.

Яка людина все-таки боягузлива, думає Капітоліна усміхаючись. Немає нічого страшного, треба просто стати. Заплющити очі – і стати. Це як з прививкою Манту.

Укол зовсім не болючий, і коли нарешті наважуєшся дати медсестрі руку, то робишся таким щасливим, таким щасливим, ніби вчинив героїчний подвиг і вознісся на небо.

Капітоліну заносять у вагон поїзда. Вона не опирається.

Ці люди краще за мене знають, що куди, думає Капітоліна, вони тутешні. Вони вже у всьому розібрались.

«Кловська», «Палац спорту», «Золоті ворота».

Назви як у якійсь казковій країні, тішиться Капітоліна. Я потрапила у казкову країну. Я – принцеса Золотоволоска. Але ні, у мене русяве волосся. Краще – Білосніжка. Хоча Білосніжка теж звучить неприродно. Снігу нема і навряд чи вже буде. Який сніг, коли в Арктиці від жари тануть льодовики?! Дюймовочка. Крихітна Дюймовочка в казковій країні Золотих Воріт. Хоча Дюймовочка, здається, не була принцесою.

Капітоліна контролює ситуацію. Наступною після «Золотих воріт» має бути її станція «Львівська брама». Теж хороша назва. Цікаво, хто їх усіх придумав. Напевно, якийсь казкар, не інакше.

Поїзд сповільнює ходу, от-от зупиниться. Капітоліна протискається до дверей, щоб вискочити першою, але зупинка ніяк не настає. Чоловічий голос нарешті оголошує: «Станція „Лук’янівська”. Громадяни пасажири, не залишайте своїх речей…» Як «Лук’янівська»?

Капітоліна розгублено хапається за відсторонені погляди людей, що стоять поруч.

– Як «Лук’янівська»? – тараторить Капітоліна. – Чому він не зупинився на «Львівській брамі»? Мені треба на «Львівську браму»!

Пасажири перезираються між собою і знизують плечима.

– Він забув? – Капітоліна мало не плаче. – Водій поїзда забув? Чи подумав, що на «Львівській брамі» ніхто не виходить? Я виходжу! Мені треба на «Львівську браму»!

– Дєвушка, ти с луни свалілась?

– А якщо з луни, то що? Звалюватись з луни ніхто нікому не забороняв.

– Жаль. Надо би.

Капітоліна виходить на «Лук’янівській» і сідає на дерев’яну лавку посеред платформи.

Нічого страшного, думає вона. Зараз я зберуся з думками, заспокоюся і вирішу ситуацію. Одну станцію метро можна і пішки пройти.

Незнайомий чоловік у темно-синьому, схожому на шкільну хлопчачу форму костюмі підходить до Капітоліни і ввічливо вітається. У нього в руках незрозуміле червоне кружальце на паличці і рація.

– Капітоліна? – питає чоловік.

– Я.

– От і добре. Я боявся, що не впізнаю Вас, але не впізнати таку неземну красу неможливо.

Капітоліна розквітає від гордощів. Витирає рукавом почервонілі очі.

– Ви – кучер?

– Завжди до Ваших послуг, – і чоловік елегантно присідає в реверансі.

– Уявляєте, поїзд не зупинився на «Львівській брамі»! – скаржиться Капітоліна, підводячись з лавки.

– Таке іноді трапляється, але не переймайтеся. Ходімо за мною. Я Вас швидко довезу, куди треба.

– Ви на кареті?

Кучер подає Капітоліні руку.

– Ну звичайно, Ваша Високосте.

– Капітоліна, Київ – це місто возможностей, – подружка Капітоліни, Натаха, старша на п’ять років. Вона вже перевдягнулась у нічну сорочку і збирається лягати спати.

– Я тебе не дуже розумію, Натаха.

– Що тут непонятного? У Києві ти можеш стати будь-ким, ким тільки захочеш, або навпаки, стати ніким.

– Натаха, я не хочу стати ніким.

– Ти і не станеш. Главне не розпускати соплі і мати опрідільонну ціль. От дивися. Я офіціантка у нічному клубі, да? Но в мене є ціль. Я хочу стати адміністратором цього нічного клубу. Та шо там адміністратором?! Главним адміністратором! Поняла? У мене є опрідільонна ціль.

Капітоліна ворушить бровами. Так вона демонструє активну роботу думки.

– Від завтра я буду працювати в супермаркеті. У рибному відділі, – бубонить Капітоліна.

– Це непогано для начала. Багато хто пройшов через супермаркети. Але ти ж усвідомлюєш, що все життя не можеш там працювати? На рибі.

– Звичайно, не можу, – Капітоліна по-дитячому надуває губки. – Але в супермаркеті багато відділів. Можна раз у рік їх міняти для разнообразія.

– Ну ти дурна, прям як курка, Капітоліна!

– Не називай мене куркою, Натаха!

– Харашо, ти просто дурна. Сконцентруйся. Вибери собі яку-то ціль.

Натаха залізає в ліжко.

– Натаха, а як це зробити? В смислі, як вибрати ціль? Яку ціль?

– Я не можу вибрати її за тебе. Це твоє лічне дєло. Твоя жизнь.

Капітоліна вимикає світло і теж залізає в ліжко. Крутиться. Голова кипить від можливих життєвих планів.

– Натаха, ти спиш?

– Угу.

– Допоможи мені, умаляю! Придумай мені що-не-будь.

– Ну, стань директором супермаркету, наприклад.

Капітоліна вибухає реготом.

– Натаха, ти шо?! Куди мені?! Та я, чесслово, табличку множення знаю лише до семи.

– Велике діло. Виучи.

– Придумай щось інше, Натаха. Пожалуста.

Натаха незадоволено повертається до Капітоліни.

– Підемо легшим путьом. Подумай, Капітоліна, що ти любиш робити?

Капітоліна не довго розмірковує над відповіддю:

– Я люблю дивитися на себе в дзеркало і їсти «Київський» торт.

– Ну ти прям курка куркою!

Натаха відсувається до стіни і накривається ковдрою з головою. Капітоліна залишається сама в жорстокому світі невизначеності. Зажурено зітхає.

– Директором супермаркету я не стану, – міркує вголос Капітоліна, – але я можу стати ДРУЖИНОЮ директора супермаркету.

Капітоліна прочитала не так багато книжок, але ті, що прочитала, як одна, були про безсмертне неземне кохання. Капітоліна може вважатися спеціалістом із неземного кохання. Капітоліна сама – втілення кохання. Крихітне худеньке тіло, світле кучеряве волосся, задертий догори носик і великі зеленющі очі, не зіпсуті митарствами голодного розуму.

Фартушок і акуратний білий чепчик дуже личать Капітоліні. Вона стоїть поруч з гігантським акваріумом, у якому плавають такі ж гігантські чорні риби, і дивиться на своє відображення на акваріумному склі. Капітоліна собі подобається. Рибам теж. Риби зажурено туляться ротами до акваріумних стін, ніби просячи у Капітоліни дозволу на один поцілунок.

Коля, напарник Капітоліни у рибному відділі, вправно розрубує щойно привезену тушу лосося на рівні шматки. Коля – мовчазний дебелий хлопець із завжди опущеним поглядом. Фартушок і білий чепчик йому страшенно не пасують. У такому наряді Коля схожий на трансвестита.

– Ти постійно мовчиш, Коля, – каже Капітоліна.

Коля справді мовчить.

– Тобі неприємно говорити зі мною? Чи просто не маєш що сказати?

Коля складає шматки розрубаного лосося на вітрину, устелену подрібненою кригою. Відкриває здоровенне відро з морською капустою і фасує капусту по двісті грамів у пластикові коробки.

– Та мені й не треба, щоб ти зі мною говорив! – злиться Капітоліна. – Великий пан!

До акваріума підходить делікатна літня жіночка і довго розглядає його вміст.

– Виловіть мені, будь ласка, он оту жирненьку щуку в крапинку, – каже Капітоліні.

Риби в акваріумі полошаться.

– Яку? – допитується Капітоліна, беручи в руки сачок. – Ту, що так сумно дивиться, чи ту, яка заховалася за двома коропами?

– Ту, що заховалася за коропами.

Капітоліна пхає сачок в акваріум і невміло з ним вовтузиться. Піймана щука брикається. Забризкує водою Капітолінин фартушок.

– І почистіть її, будь ласка, – каже делікатна жіночка.

Капітоліна голими руками виймає щуку із сачка. Кладе на залізний стіл поруч з акваріумом. Щука конвульсивно вигинається, гамселить по столу хвостом, широко розкриває рота, і Капітоліна боїться, що зараз із цього рота вилетить громоподібний риб’ячий крик.

– Бідна, – шепоче Капітоліна і гладить щуку по спині. Щука трохи заспокоюється.

– Ви мені вибачте, – звертається Капітоліна до делікатної жіночки, – я сьогодні перший день на роботі. Це моя перша риба. Трохи шкода її, знаєте.

Делікатна жіночка співчутливо киває головою.

– У дитинстві, – лепече Капітоліна, – я читала «Енциклопедію благородних дівиць». У цій енциклопедії було все, що потрібно знати жінці. Як варити раків, наприклад. Знаєте? Треба їх кидати зразу в окріп. Так раки вмруть миттєво. Якщо кидати раків у теплу воду, то смерть їхня буде повільною і страшною. А це не гуманно, розумієте мене? Жінка повинна бути гуманною.

Делікатна жіночка нетерпляче потирає руки.

– Але про щук в енциклопедії нічого не писали, – каже Капітоліна. – Як її вбити так, щоб гуманно? Може, якийсь укол з отрутою миттєвої дії? І чого риби взагалі живі?! Нехай би плавали в річках уже мертві!

– Дєвушка, можете швидше? – делікатно нагадує про себе делікатна жіночка.

Капітоліна бере величезного ножа і прикладає його сталеве лезо щуці до голови.

– Зараз-зараз, – каже Капітоліна. – Зараз-зараз.

Щука завмирає. Її сиве водянисте око винувато дивиться на Капітоліну. Так, немов перепрошує за те, що своїм існуванням провокує Капітоліну до злочину.

– Не бійтеся, тисніть, Ваша Високосте, – нашіптує щука. – Мені не буде боляче. Я не відчуваю болю.

Капітоліна крізь сльози тисне на ніж і жабра щуки роздуваються як крила.

Капітоліна плаче і тисне на ніж усе дужче.

– Дєвушка, ну що ви тут мексиканський серіал устроїли? – делікатна жіночка, як то зазвичай буває, виявляється зовсім не делікатною.

Коля, який увесь час никав поруч, відбирає в Капітоліни ніж і зі знанням справи, одним точним ударом відрубує щуці голову.

Капітоліна довго дивиться на Колю заплаканими зеленющими очима, а потім випалює:

– Вбивця! – і, закривши лице руками, біжить у туалет митися.

Він, як і напередодні, сидить за столом, копирсається в документах.

Капітоліна тихенько заходить у кабінет.

– Можна, Альберт Романович?

Він жестом запрошує сісти на стілець біля столу.

Капітоліна сідає. Знервована.

Як я зараз виглядаю? – думає вона. Напевно, жахливо. Треба було нафарбувати губи. І тоналкою заїди замастити. Заїди – це моє прокляття. Скоро взагалі рот не зможу відкривати.

– Капітоліна, – він зводить на неї свій гострий суворий погляд. – Ти здогадуєшся, навіщо я тебе викликав?

– Здогадуюся, – киває Капітоліна, а в самої мурашки по шкірі.

Усміхається однією з тих чарівних посмішок, яких можна навчитися лишень перед дзеркалом.

– Добре, якщо здогадуєшся.

Він зітхає, немов має щодо сказаного великі сумніви.

– Сподіваюся, такого більше не повториться. Адже не повториться?

– Чого?

– Комедії з рибою.

– Ну яка ж це комедія?! – зривається Капітоліна. – Я так плакала!

Альберт Романович мовчки дивиться на Капітоліну.

Яка ж вона дурна, думає він.

– Це так жорстоко – відрізати рибам голови, – каже Капітоліна. – Дуже жорстоко.

– А свиням не жорстоко?

– Свиням спочатку пробивають серце і спускають кров.

– І це не жорстоко?

Капітоліна опускає голову.

– Жорстоко, – бурмоче ледь чутно.

– А корів убивати не жорстоко?

– Корів особливо жорстоко… – Капітоліна схлипує.

– А коней, а індиків, а качок, а кроликів, – кричить Альберт Романович, – але що ми тільки про тварин! Давай про людей поговоримо. Ти знаєш, скільки в Києві бездомних? Вони не мають де спати і що їсти. Зиму переживе кожен другий. Їх тобі не шкода?

– Шкода. Мені всіх шкода! Не треба більше продовжувати.

Альберт Романович підводиться з-за столу і відвертається до вікна.

– Сподіваюся, ти все зрозуміла, Капітоліна, і більше ми до цього питання не повернемося.

– Я все зрозуміла.

Альберт Романович має щодо цього великі сумніви.

– Що ти зрозуміла, Капітоліна?

– Що цей світ дуже несправедливий і в ньому багато смерті. Але…

– Але?

– Але і багато любові.

Яка ж вона все-таки дурна, думає Альберт Романович. Що мені з нею робити?

– Що мені з тобою робити, Капітоліна?

– Не звільняйте мене. Я буду відрубувати рибам голови.

– Будеш? – Альберту Романовичу раптом стає смішно.

– Буду, Альберт Романович.

Капітоліна рішуче стискає крихітні долоні в кулачки.

– Риби мене зрозуміють.

Капітоліна наминає «Київський» торт.

– Як я його люблю! Який він смачний!

– А скільки має калорій! – Натаха теж їсть торт, але без особливого ентузіазму. – Як тобі на роботі? – питає в Капітоліни.

– Нормально. Уже десятьох риб убила. З кожним разом усе легше.

– Чесно говоря, від тебе штиняє рибою, Капітоліна. Ти б хоч якимись духами бризкалась.

– Не помагає, пробувала. Але ти, Натаха, не переживай. Я не надовго затримаюсь у рибному відділі.

Натаха не переживає. Вона меланхолійно розглядає свої нігті, і те, що вона бачить, їй подобається не зовсім.

– І де ти дінешся?

– Ну, – загадково усміхається Капітоліна, – у мене є ідея.

Натаха дістає з косметички манікюрну пилочку і ліниво береться обпилювати свої нігті.

– Ох, Натаха, якби ти лишень його бачила! Він такий красавєц!

– Хто?

– Наш директор. Альберт Романович. А як подивиться – прямо мурашки по шкірі.

– Він шото має до тебе?

– Ну, він дуже до мене строгий. Він взагалі строгий. Директор таким і має бути, нє?

Натаха пиляє нігті.

– Але деколи, знаєш, деколи він змінюється. Лице стає м’якшим, зовсім не строгим. І ось таким він мені подобається найбільше.

– Капітоліна влюбилась… – констатує Натаха.

– От ти пиляєш нігті, Натаха, – раптом задумано каже Капітоліна, – а я собі зразу згадую, як покійна бабка тупим ножем пиляла голову куркам. У нас були завжди тупі ножі. І от бабка брала курку, яку треба було зарізати, прикладала їй голову до ковбка і пиляла. Довго-довго. Пам’ятаю, що спочатку в курки вилізали очі. І ці очі були такі страшенно, ну як би це сказати, дебільні, розумієш мене, Натаха?

– Я ніколи не бачила живих курей, – відповідає Натаха.

Капітоліна дожовує останній шматок «Київського» торта зі словами:

– От кого-кого, а курей мені не шкода. Я би їх вбивала направо і наліво. У них такі дебільні очі, що просто встидно з такими на світі жити.