Читать книгу Звірослов - Таня Малярчук - Страница 7

Белла нерішуче присідає на стілець. Беллі не по собі. Одна жінка в білому халаті, очевидно, лікарка, смачно їсть персик, принесений кимсь як хабар за аналіз сечі. Інша жінка в білому халаті, очевидно, медсестра, утупилася в обліковий журнал. Медсестрі персика ніхто не приніс, хоча саме їй і є за що.

Лікарка і медсестра сидять одна навпроти одної за столом. Белла – на стільці поруч.

– Добрий день, – каже Белла, але на неї ніхто не дивиться.

Навіщо я сюди прийшла, думає Белла, вони мені однаково не допоможуть, тільки гроші здеруть. І мені не шкода грошей, я заплачу, але вони не допоможуть. Поглянь на них: ці дві жінки не люблять людей. А ті, що не люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли.

Крізь велике брудне вікно лікарського кабінету смалить сонце.

– Яка спека! – каже лікарка до своєї медсестри. Крапля персикового соку стікає їй у декольте. – Хочу на море.

Белла тихо відкашлює, і лікарка, нервово сіпнувши головою, нарешті погоджується прийняти чужу присутність.

– Рік народження, – каже.

Белла розуміє, що звертаються до неї, але не розуміє, для чого.

– Ваш рік народження!

Белла радісно сплескує в долоні.

– А! От що! Сімдесят восьмий.

– Повний, будь ласка!

– Тисяча дев’ятсот.

Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.

Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.

Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.

Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:

– Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.

– Ох! – театрально стогне лікарка. – 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!

– То поїдьте, – несміливо вклинюється Белла.

– Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!

– А у вас немає відпустки?

Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!

– Так, – лікарка діловито береться за роботу, – як звати?

– Белла.

– Белла? Ви угорка?

– Ні-ні, – Белла ніяковіє. – Але я два рази там була.

– Де?

– В Угорщині.

Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз – психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

– І як там, в Угорщині? – приязно щебече медсестра.

– Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.

Белла замріяно зітхає.

– Ту куртку, – продовжує вона, – зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.

Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.

– Можна? – питає голова.

– Нє, ну які люди пішли! – зривається лікарка. – Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!

Двері поспіхом зачиняються.

Лікарка рішуче береться за Беллу.

– Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?

Белла мовчить. Вагається.

– Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…

– Женщіна! Або говоріть, або нікого не затримуйте! Люди під дверима чекають!

– Так-так, я вже кажу.

– Ну?

– Мені сниться мужчина.

– Ваш?

– Ні.

– Знайомий.

– Ні.

– Як часто сниться?

– Кожної ночі.

– Як довго?

– Не знаю. Рік. Два.

– Діагноз: психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

Лікарка мовчки дивиться у вікно. Крізь вікно видно трамвайне депо і цвинтар старих трамваїв.

– Може, і не треба було так… – бубонить собі під ніс.

– Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди! – Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися. – І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…

– Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…

– Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?

Григорівна – мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.

– Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, – запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.

– Чого це добре?

– Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було купатись. Розумієте, так, ніби бовтаєшся у медузах, а не у воді. Страх як багато. А потім – сарана. Фу. Літала всюди, і на пляжах тоже. Цілі хмари сарани. Кілька разів даже нападала на отдихающих.

– Ну, Алла, ти же медсестра…

– Ну і що, що медсестра? – обурюється Аллочка.

– Сарана не нападає на людей. А медузи – та сама вода. Дев’яносто дев’ять відсотків вода.

– Григоровна, – Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, – я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.

– Я згадала її! – вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.

Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:

– Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.

– І хто вона? – без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.

– Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.

– Сусідка ваша, виходить.

– Я поставила правильний діагноз, – Григорівна полегшено зітхає, – вона дійсно божевільна.

– Як її божевілля проявляється?

– Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.

Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.

– Вона не небезпечна? – питає, зачинивши двері зсередини на ключ.

– Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.

Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат – і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.

– Ха, Белла, – говорить Григорівна, – яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було – вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали – всьо дурно.

– Дивишся на таких, – обурливо зауважує медсестра Аллочка, – думаєш, боже, які добрі, тваринок годують, а як копнути глибше, то чого годують? Бо мужика давно не мали. У баби дах їде лише по причині одсутствія мужика.

Григорівна здивовано витріщається на свою медсестру. Ніколи б не подумала, думає вона, що Алла здатна сказати щось настільки… гм… вульгарне. Уголос каже:

– Котики, песики – тільки зовнішній прояв витісненого сексуального бажання.

– Я так і хотіла сказати.

Медсестра Аллочка густо червоніє.

Пізно, думає Григорівна.