Читать книгу Звірослов - Таня Малярчук - Страница 4

Якщо я і дурна, то в цьому теж є свій шарм, думає Капітоліна.

Вона стоїть у черзі за мандаринами в кіоск біля будинку Натахи. Мандарини лежать на вітрині у трьох різних ящиках, трьох різних видів. Капітоліна не може між ними вибрати. Одні – дрібненькі і жовті, інші жовті, але крупні, ще інші – крупні, оранжеві, з кісточками. Ці останні найдешевші, хоча виглядають найкраще.

– Дайте, будь ласка, півтора кілограма мандарин, тих, що з кісточками, – каже Капітоліна.

Вони коштують шістнадцять гривень за кілограм.

Продавщиця миттю набирає в торбину мандарини, важить їх на електронній вазі і простягає їх Капітоліні:

– Двадцять вісім гривень сорок копійок.

Капітоліна обмінює торбину з мандаринами на гроші. В її голові проходять складні підрахункові операції.

Півтора кілограма мандарин, думає вона, – це шістнадцять гривень і ще пів по шістнадцять. Пів по шістнадцять – це вісім гривень. Шістнадцять гривень і вісім – це… (чоло Капітоліни морщиться)… це чотири до двадцяти і ще чотири після. Двадцять чотири!

– Перепрошую, – каже Капітоліна, – скільки ви сказали?

Продавщиця повторює свою ціну. Двадцять вісім гривень сорок копійок.

Капітоліна не впевнена у своїх підрахунках, але все ж наважується опротестувати ціну:

– Півтора кілограма по шістнадцять гривень – це двадцять чотири.

Продавщиця нервово сіпається.

– Там було більше, ніж півтора кілограма, – мало не кричить вона.

– А! – Капітоліна вибачливо посувається вбік, звільняючи місце біля віконечка іншим покупцям.

Тримає торбину з мандаринами, і їй здається, що мандарини такі страшенно оранжеві, що аж горять.

Вона мене обдурила, думає Капітоліна, але, напевно, так треба. Я дурна, а дурних гріх не обдурити.

Відходить від кіоску в бік дому. Зупиняється. Мандарини зараз вибухнуть. Голова теж.

Навіть якщо я дурна, то чому мене мають обдурювати, думає Капітоліна, чому? До дурних, навпаки, треба ставитись поблажливо, бо їм і так погано. Вони вже без того покарані.

– Вибачте, – Капітоліна повертається до кіоску, – ви не могли б переважити мандарини?

І чому я не замовила кілограм мандарин, думає Капітоліна, з кілограмом не було б жодних проблем.

– Дєвушка, – продавщиця не на жарт знервована, але намагається говорити якомога ввічливіше, – там був кілограм і шістсот тридцять грам. Вам пощітать на калькуляторі?!

– Ні, я хочу, щоб ви переважили мандарини.

Продавщиця не слухає Капітоліну. Бере калькулятор, висуває його у віконце кіоску, так, щоб бачила і Капітоліна, і решта покупців, що стоять у черзі. Блискавично набирає цифри. Капітоліна нічого не встигає помітити.

– Бачите?! – кричить продавщиця, тикаючи калькулятором Капітоліні в груди. – Так, як я і сказала! Двадцять вісім гривень і сорок копійок. Ну тридцять вісім – я округлила на дві копійки. Але якщо вони вам так потрібні, то нате, візьміть!

Мандарини вибухають у Капітоліни в руках. Голова теж. Капітоліна стає червоною як буряк, боїться відірвати погляд від землі. Покупці в черзі з осудом і трохи з жалем спостерігають за тим, як Капітоліна принижено відступає.

Так мені й треба, думає Капітоліна, нащо було перечити? Якщо й обдурила, то нехай їй буде більше. Нехай всім людям буде більше.

– Три бананчика, пожалуста, – замовляє наступний покупець.

– Ні, почекайте! – Капітоліна втретє просувається до віконця. – Почекайте!

– Дєвушка, да успокойтесь ви! – бурчать у черзі.

– Ні-ні, почекайте!

Капітоліна виймає свій гаманець і викладає з нього всі гроші продавщиці.

– Нате, – збуджено тараторить Капітоліна, – візьміть усе! Мені не шкода! Раз ви обдурюєте, значить вам не вистачає. Візьміть усі гроші, прошу! У мене вдома є ще!

Продавщиця мне в руках Капітолінині гроші, не знаючи, як повестися.

У черзі западає мертва тиша.

– Мені не потрібні ваші гроші, – нарешті каже продавщиця. – Мені не треба більше. Я беру рівно стільки, на скільки обдурюю.

– Альберт Романович? – Капітоліна тихенько заходить у кабінет начальника. – Можна?

Альберт Романович, як завжди, елегантний і причепурений, сидить за своїм столом і перекладає папери з папки в папку. Мовчки киває Капітоліні на стілець.

– У мене до вас одна справа.

Альберт Романович ледь стримується, щоб не засміятися.

Яка ж вона дурна, думає він, дурна, але і забавна одночасно. Навіть мила.

– Що ти хочеш? – він прикидається, що сприймає її серйозно.

– Я хочу звільнитися.

Альберт Романович збитий з пантелику.

– Чому? Що сталося? Ти далі не можеш порозумітися зі своїм напарником?

– Ні, Коля тут ні при чому, – запевняє Капітоліна, – я просто хочу звільнитися.

Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.

– Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?

– Сумніваюся.

– Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…

– Не треба на касу! – злякано вигукує Капітоліна. – Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.

– Чому, Капітоліна?

– Я… я не знаю таблички множення!

Альберт Романович заходиться сміхом.

– І тому ти хочеш звільнитися?

– Так.

Альберт Романович міг би зараз її обійняти, але стримується.

– Послухай, Капітоліна, правду не завжди треба говорити. Іноді треба бути хитрішою.

– Я не хочу бути хитрою.

– Уяви собі, що це така гра. Люди граються одне з одним у хитрість. Виграє той, про кого найменше знають.

Капітоліна нічого не розуміє.

– Ви так кажете, ніби щось про мене знаєте.

– Я знаю достатньо.

– Нічого ви не знаєте!

Альберт Романович підводиться з крісла. Стає поруч з Капітоліною. Дуже близько.

– Ну, я, наприклад, знаю, що подобаюся тобі.

– Неправда! – сахається Капітоліна.

– От бачиш, – Альберт Романович підходить ще ближче і торкає Капітоліну за плече, – ти хитруєш.

– Я не хитрую. Ви мені не подобаєтесь. Ви… пахнете конваліями!

Альберт Романович шарпається, як від удару в лице.

– Чоловік не може пахнути конваліями. Справжній чоловік не може.

Та пішла вона куди подалі, думає Альберт Романович, от ідіотка!

– Через два тижні можеш іти куди хочеш, – говорить Альберт Романович, повертаючись за свій стіл.

– Дякую.

Капітоліна простує до виходу.

– Останнє запитання, Капітоліна: а як ти збираєшся заробляти гроші?

Капітоліна ні секунди не вагається з відповіддю. Є речі, які вона просто знає.

– Ніяк. Жінка не повинна заробляти гроші.

Кінець січня. Усюди пахне весною, навіть у переході з «Хрещатика» на «Майдан Незалежності». Сьогодні неділя. Людей зовсім мало.

Не треба думати, що буде далі, думає Капітоліна, тримаючи в руках табличку «Гадаю по руці».

Оперна співачка і дідок з лупами теж на своїх місцях.

Головне бути впевненим, що ти робиш усе правильно.

Капітоліні страшно. Місто, яке спершу здавалося таким великим і добродушним, тепер по-драконячому сичить з усіх сторін.

Невже я зовсім не потрібна ТУТ?

– Зачєм ти тут стоїш? – раптом звертається до Капітоліни дідок з лупами.

У його голосі чується щось вороже.

– Правільно! – докидає оперна співачка. – Жени її, Алєксєй, в шию!

Капітоліна оторопіло дивиться на своїх сусідів.

– Чим я вам заважаю?

– Ти отвлікаєш нам клієнтів!

Дідок з лупами і оперна співачка підступають до Капітоліни.

– Пішла звідси вон! – кричать обоє. – Тоже мені, святоша!

П’ять луп в одній руці і п’ять в іншій погрозливо маячать у Капітоліни перед очима.

– Я вам ніяк не заважаю, – скиглить Капітоліна, – дайте мені спокій!

– Сказали тобі – пошла вон! Хіромантка нашлась!

Оперна співачка хапає Капітоліну за волосся і гне до землі. Капітоліна падає. Дідок з лупами копає її в живіт.

– Не бий її в живот, бий по почкам, – радить оперна співачка дідкові з лупами.

– Да вона крутиться! Не можу попасти!

Капітоліна не крутиться. Смиренно лежить на землі, у калюжі води, що завжди збирається в кінці переходу після вологого прибирання. Лампи на стінах мерехтять. Одинокі пасажири байдуже проходять повз, побрязкуючи сумками і рюкзаками.

Ось мені і прийшов амінь, думає Капітоліна, я нікому ТУТ не потрібна.

Нізвідки раптом з’являється чиясь гігантська тінь. Лунає один постріл – оперна співачка і дідок з лупами одночасно падають навзнак поруч з Капітоліною.

Хтось обережно підіймає Капітоліну на руки. Капітоліна розплющує очі.

– Коля? Що ти тут робиш?

Коля ніжно притискає Капітоліну до широких грудей.

– Відколи це такі молоді леді ходять самі, без лакеїв.

– Я не зобов’язана перед тобою звітувати, – хрипить Капітоліна, не маючи сили задерти носика, – ти мені не батько і не чоловік!

– Ну що ж, мені доведеться одружитися з тобою, щоб почути відповідь на своє запитання.

– Тільки через мій труп!

– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ти будеш найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Він схиляється і цілує Капітоліну в губи.

– Як ти смієш! – обурюється Капітоліна, однак не чинить жодного опору.

– А я не звик питати у жінки дозволу на поцілунок.