Читать книгу Звірослов - Таня Малярчук - Страница 8

Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона – руки, ноги – усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів.

– Та що це таке! – вигукує в ранкову сутінь Григорівна. – Я ж ніколи і війни толком не бачила. І фільмів про війну ніколи не любила. Звідки це?

Боса чимчикує у ванну, щоб хляпнутися холодною водою. Поволі приходить до тями.

– Знову встала зарано.

Підходить до вікна.

Біля будинку навпроти Белла годує котів і псів. Помиї акуратно розкидані по різнокольорових пластмасових мисочках. Кожен має свою мисочку і не лізе в чужу.

Який у неї порядок, мимоволі думає Григорівна. Слухаються її.

Чайник кипить. Григорівна запарює собі велике горня кави. Кавовий запах приємно лоскоче ніздрі, і Григорівні дуже хочеться закурити.

Добре, що вдома немає сигарет, а то б не втрималася.

Стає з горням кави біля вікна.

Там усе без змін – Белла продовжує копошитися зі своєю звіриною.

Котики-песики, думає Григорівна, а насправді сексу хочеться.

– А хочеться, – виговорює вголос.

Белла ніколи не гладить котів і псів, яких годує. Деякі особливо вдячні тварини лізуть до Белли ластитися, лижуть туфлі, але Беллі їхня вдячність не потрібна.

Я просто їх годую, думає Белла, сидячи у скверику біля під’їзду, а годувати – означає підтримувати життя і нічого більше. Я підтримую в них життя, а вони вже нехай з цим життям роблять, що хочуть.

Я годую їх, думає Белла, щоб виправдати своє неробство, щоб хоч щось робити.

Пів на восьму ранку.

Григорівна поспішає в поліклініку на роботу. Та ж сама салатова сукенка, підперезана тонким ремінцем зі шкірзамінника. Ноги, худі й криві, на підборах виглядають ще худішими й кривішими. Величезна лискуча сумка через плече. Очі підведені чорним. Губи міцно зімкнуті, здається, ніби їх немає взагалі.

Григорівна проходить повз Беллу швидко, із високо піднятою головою.

Я не маю чого мучитися докорами сумління, думає Григорівна, я сказала їй правду. Божевільним деколи корисно для профілактики сказати, що вони божевільні. Вони не вірять, звичайно, але зерно сумніву вже посіяне.

– Вибачте, – Белла торкає Григорівну за плече. Григорівна різко, ніби її вдарило струмом, зупиняється.

– Вибачте, – повторює Белла, – ви терапевт з районної поліклініки, правда?

– Я? – Григорівна недовірливо вказує на себе пальцем. – А! Я. Терапевт.

– Ви, можливо, уже не пам’ятаєте мене, – бурмоче Белла, – я до вас вчора приходила…

– Справді, не пам’ятаю, знаєте, стільки пацієнтів за день, усіх неможливо запам’ятати…

– Так-так, це нічого… Я просто хотіла вибачитися…

– Вибачитися? За що?

– Я вас, – каже Белла, – поставила в таку ситуацію, в якій ви були змушені повестися погано. Але ви не винні.

Винна я. Не треба було приходити. Лікарі не можуть мені допомогти. Вибачте. Напевно, я просто хотіла з кимсь про це поговорити.

Григорівна якось втискається сама в себе, зменшується, відкриває свою велику лискучу сумку, зазирає в неї, а потім, ніби впевнившись, що сховатися там не вдасться, перекидає сумку через плече.

– Я згадала, – Григорівна говорить ледь чутно. – Вам сниться незнайомий мужчина.

– Вибачте, – повторює Белла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Вона відходить назад у свій скверик, де якраз закінчує вранішню трапезу бездомний зоопарк.

Григорівна ще трохи дивиться Беллі вслід.

Яка нагла, думає Григорівна, лікарі не можуть допомогти… Та лікарі все про тебе знають!

Григорівна скрикує, витирає гарячий піт з чола.

Вискакує з ліжка.

Одягає зіпраний банний халат і вибігає з квартири надвір.

Надворі свіжо. Тихо. Белла розкидає псам і котам по мисочках їжу. Григорівна вмощується на лавці поруч і мовчить. Белла теж мовчить, хоча відразу помічає гостю. Найбільший із псів, рудий, з білим кінчиком на хвості, незадоволено гарчить у бік Григорівни.

– Тш… – Белла гладить пса по спині, і той заспокоюється.

– А мені сниться війна, – ні з того ні з сього каже Григорівна. – Постійно сниться війна. Не знаю, звідки і чому. Дурниця якась.

Белла сідає поруч. Така навдивовижу спокійна, думає Григорівна, від неї віє спокоєм.

– Повно крові, повно трупів, бомби, танки, – каже Григорівна. – І звідки? Я ніколи взагалі не думала про війну, не була, не бачила, не чула. Ніхто з моїх родичів і знайомих не вмирав на війні. За все життя ні одного фільму про війну не дивилася. Ну, може, лишень «Дом, в катором ти живьош». Так, тільки цей один фільм. Але самої війни там нема. Усі вмирають поза кадром.

Григорівна безпомічно схлипує.

– Може, вам треба просто відпочити, – видає Белла. Але насправді вона не знає, що сказати, бо не розуміється на снах.

– Я вже боюся лягати спати… А ви?

– Я ні. Не боюся. Я чекаю свого сну.

Белла раптом змінюється на лиці, стає замріяною.

Фу, думає Григорівна.

– А що він з вами робить уві сні… ну, ваш мужчина?

– Він мене вчить плавати.

– Що?

– Мої сни завжди однакові. Я по пояс у воді, і він у воді, і вчить мене плавати.

– Ви не вмієте плавати?

– Не вмію.

– Уві сні не вмієте?

– Взагалі не вмію.

Вона таки божевільна, думає Григорівна.

– Він торкається до вас? – чомусь запитує.

– Ніколи. Тільки стоїть поруч і каже, що робити.

– Дивно.

– Нічого дивного. Мені вистачає того, що він каже. Я вже майже навчилась плавати.

Пси і коти вилизали свої мисочки і повлягалися відпочивати неподалік. Найбільший пес, рудий, з білим кінчиком на хвості, лежить біля Григорівни. Ніби сторожує.

– Може, коли ви навчитеся плавати, усе зміниться.

– Зміниться?

– Ну, може, він якось змінить своє ставлення до вас. Ви ж його, ну… адже він вам подобається?

Белла густо шаріється.

– Він гарний, – каже вона. – Дуже гарний. Але, розумієте, я його зовсім не знаю. Ми з ним ніколи не говорили про щось інше, тільки про плавання. Нічого особисто. Він вчить мене плавати, і все. І невідомо, що він за один. Може, він страшенно дурний. Усе якось так безглуздо.

– І ви точно ніколи не зустрічали його в реальному житті?

– Ні, не зустрічала. Якби зустрічала, то запам’ятала б.

– Дивно.

Григорівні раптом здалося, що вона в одному з тих хороших заплутаних детективів, які так любила читати підлітком.

– Розумієте, Белла, ви мусили десь його бачити. Ваш мозок не зміг би вигадати його просто так.

– Чого це мій мозок не зміг би?..

Белла стискає долоні в кулак.

Ого, думає Григорівна.

Вони деякий час сидять мовчки.

– А про що ви хотіли поговорити з лікарем? ЩО ВАС ВЗАГАЛІ ТУРБУЄ, БЕЛЛА?

Белла не знає, як відповісти. Йорзає на лавці, кусає нігті.

– Чесно кажучи, – продовжує Григорівна, – можна було б і попробувати полікуватися. Прийдіть знову, здайте аналізи – я випишу направлення. А потім будемо думати. Подивимося потім. Може, проблема лежить на поверхні. Але мені треба все знати. Ну, Белла? Що ви хотіли ще сказати мені?

Белла мало не плаче.

Тільки цього не хватало, думає Григорівна, зараз влаштує істерику нещасної любві, мені того треба?

– Я хочу більшого, – говорить Белла.

– Але, люба, це неможливо. Він вам сниться! Він несправжній!

– Чого це несправжній?! – Белла тре почервонілі очі. – Він просто соромиться. Він нерішучий.

– Він вам сниться, Белла. Він у вашій голові. Він – це ви.

– Не може такого бути, – і Белла починає тихенько схлипувати, – він зовсім інший.

Белла заходить по пояс у воду і чекає. Вода голуба і тепла. Белла бачить крізь неї свої пальці на ногах і крихітних мальків форелі. Вони крутяться довкола Беллиних ніг, ледь чутно дзьобаються, однак Беллі це приємно.

– Ви готові? – раптом чує його голос десь позаду.

– Так, – відповідає.

– Як сьогодні будемо плавати? Кролем чи собачкою?

– Якщо можна – собачкою… Я, знаєте, більше люблю собак.

Він ледь помітно всміхається. Але йому не можна всміхатися. Він вчитель. Серйозний вчитель.

Знову я сказала дурницю, думає Белла.

– Йдемо на глибшу воду, – каже він.

– Я боюся.

– Не треба боятися. У мілкій воді ви ніколи не навчитеся плавати. Завжди будете боятися. Ходімо.

Белла ступає крок уперед. Вода вже по груди. Ще один крок – по шию.

– Я боюся. Я не піду далі.

– Ви не втопитеся. Я поруч.

– Я не боюся втопитися.

– А чого ви боїтеся?

Вас, думає Белла, але вголос нічого не промовляє.

– Ну ж бо!

Белла робить ще один крок і безпомічно зависає у воді. Вона бачить свої хаотично розведені ноги і вже дорослу форель на галявинах підводних лук. Здивовані очі риб час до часу зблискують проти сонця.

– Я не можу плисти. Мене засліплюють очі риб, – у паніці шепоче Белла.

– Що?

– Нічого.

– Рухайте руками. Забудьте, що ваше тіло має вагу. Рухайте руками і ногами. Розсікайте ними воду.

– Я топлюся, – Белла набирає повне горло води.

– Я вас тримаю. Ви не топитесь, ви пливете.

Беллу обпікають його долоні на талії.

– Залиште! Не торкайтеся до мене! – кричить Белла.

– Вибачте, але я думав, вам потрібна допомога.

– Мені не потрібна ваша допомога. Мені вистачає вашого голосу.

Белла панічно розвертається у воді, щоб дістатися мілководдя.

– Куди ви?

– Я вже поплавала.

– Боягузка.

– Що ви сказали?

Белла вже стоїть і тяжко віддихується. Випльовує з рота воду.

– Собачкою тяжко, – каже вона.

– Так, собачкою тяжко. Вам треба навчитися плавати по-людському. Люди вміють плавати по-своєму.

– Я не вмію.

Він зітхає. Я вже обридла йому, думає Белла. Він втомився від мене.

– Я вам співчуваю, – каже Белла.

– Чому?

– Ви мусите панькатися зі мною, хоча цього не хочете.

– Хто вам сказав?

– Я бачу.

– Це моя робота. Вона мені подобається.

Белла коротку мить дивиться на нього. Думає: «Йому подобається робота, але не подобаюся я. Так і повинно бути. Я хочу забагато».

– Ви дуже гарний, – раптом каже Белла.

– Дякую.

– Ви мені вибачте. Я народилася з каменем у грудях. Я ніколи не навчуся плавати.

– Вам здається. Я мав таких, як ви, сотні. І всі навчилися. Це не тяжко. Просто треба позбутися страху води.

– Я не боюся води.

– А чого ви боїтеся?

«Вас».

Григорівна не знаходить собі місця.

– Сьогодні так багато людей, – каже вона до Аллочки.

– Хочете, я їх усіх відправлю? Скажу, що ви захворіли.

– Ні-ні. Скажи, що в мене перерив. Я піду куплю собі якийсь пончик. Я голодна.

Григорівна виходить у коридор поліклініки і швидким кроком, щоб не чути обурливих реплік пацієнтів, виходить на сходи. На сходах Григорівна зупиняється. Роздумує.

«Я тільки на хвилинку. Я по ділу».

Вибігає на третій поверх і прочиняє найближчі до сходової клітки двері з табличкою «Хірург».

– Можна?

– Григорівна? Можна, звичайно!

Сивуватий чоловік, теж у білому халаті, підводиться з-за столу.

– Артьом Миколайович, я на хвилинку. По ділу.

Артьом Миколайович жестом припрошує Григорівну сісти. При цьому він умисне торкається її руки, і Григорівна знову це відчуває – холодок, але десь зовсім в іншій частині тіла.

– Григорівна, ви можете і не по ділу, а просто.

– Я по ділу, – бурмоче Григорівна. – Ну, це не дуже важливо, але, я думала, може, ви щось порадите.

– Цукерку? – Артьом Миколайович виймає із шухляди столу коробку «Вечірнього Києва».

– У вас завжди найлуччі, – каже Григорівна.

– Для вас – всьо найлучче!

– Артьом Миколайович, ви фліртуєте зі мною?

– З такою прекрасною жінкою гріх не пофліртувати, – Артьом Миколайович широко усміхається, а Григорівна бере з коробки одну цукерку. – Григорівна, я весь вніманіє.

Григорівна відкашлюється.

– Така справа, – каже вона. – Одна моя знакома… ну, їй сниться мужчина. Уже два роки. Незнакомий мужчина.

Артьом Миколайович, здається, зовсім не здивувався тому, що почув.

– Обичне діло. У женщіни без чоловіка актівізірується фантазія. Григорівна, – голос Артьома Миколайовича стає інтимнішим, – я вам давно казав: вам треба мужчину.

– Ви мене не поняли, – скрикує Григорівна, відсуваючись разом зі стільцем ближче до дверей, – я не про себе говорю!

– Не встидайтеся мене, я ваш друг, – каже Артьом Миколайович.

– Я не встидаюся. І тому прийшла вам розказати про цю знакому. Може, ви щось порадите.

– А в чому проблема вообщє?! Сниться, то й сниться. Всім харашо.

– Беллі не харашо.

– Кому?

– Знакомій. Беллі. Мою знакому звати Белла.

– Странне ім’я. Вона угорка?

– Ні, але два рази там була.

– Де?

– В Угорщині.

Артьом Миколайович задумано відкидається на спинку крісла.

Він імпозантний мужчина, думає Григорівна, і вольовий. За його спиною почуваєшся у безпеці. Він такий, що вирішить усі проблеми.

– Григорівна, – нарешті озивається Артьом Миколайович, – все одно суть проблеми лишається тою самою. Цій женщіні, Беллі, як ви її називаєте, їй потрібен чоловік. Іншого лікарства нема. Причому чим швидше, тим краще. На почві сексуального нєудовлєтворєнія може розвинутися шизофренія.

– Шизофренія?

– Ну да. Чоловік зі сну перекочує в реальність.

– Як це?

– Вона почне бачити його наживо – от як. Може, і вже бачить. Ви її спитайте.

– Ні-ні, – заперечує Григорівна, – Беллі він тільки сниться. Це точно. Але…

– Що «але»?

– Але вона хоче більшого.

Артьом Миколайович підводиться з крісла. Стає позаду Григорівни і кладе руки їй на плечі. Григорівна завмирає.

– Я от думаю, – шепоче вона, – може таке бути, що медицина не все знає. На рівні фізіології, я згодна, знає, але на рівні душевному? Адже це все дуже індивідуальні вєщі. Все залежить від психіки, від конкретної людини. Белла не приховує, що він їй подобається. Він їй подобається. Але Белла боїться зізнатися йому в цьому.

– Григорівна, – так само шепоче Артьом Миколайович, – ви робите ту саму помилку. Ви говорите про нього як про реальну особу.

– А раптом він десь є?! Навіть у цьому місті?! І треба тільки допомогти Беллі його знайти. Таке може бути. У світі часто стаються чуда. Я колись читала книжку з подібним сюжетом… Що жінці снився чоловік, а потім вона його знайшла…

Артьом Миколайович схиляється над Григорівною і цілує її у праве вушко. Григорівні запирає дих. Вона розуміє, що це треба припинити якомога швидше, але не зараз, не в ту ж хвилину. Може, у наступну.

– Люба, – Артьом Миколайович цілує згин її шиї, – мене не треба шукати. Я тут.

– Артьом…

– Белла. Так ти себе називаєш, коли фантазуєш?

Григорівна підривається з місця, ніби ошпарена.

– Я нічого не фантазую! Белла моя знайома! Я не Белла!

Артьом Миколайович ніяково засуває руки в кишені білого накрохмаленого халата.

– Мені вже пора. Я казала, я на хвилинку. Дякую, що вислухали, Артьом Миколайович.

– Нема за що.

Григорівна у дверях хірургічного кабінету ще раз обертається:

– І передавайте Аліні від мене вітання.

– Обов’язково передам.

Тепер він виглядає не таким всесильним, думає Григорівна, дивлячись на згорблену постать Артьома Миколайовича. Чоловіки стають безпорадними, коли несподівано в розмові згадуєш їхніх дружин.

– Чого ти не прийшла здати аналізи, як я тобі казала? – питає Григорівна в Белли.

Вони сидять на лавочці у скверику в оточенні ситих котів і псів.

– Не знаю, – відповідає Белла, – сумніваюся, що вони мені допоможуть.

– Не кажи так. Іноді самі лишень аналізи лікують. Я терапевт. Я знаю, що кажу. Таке часто буває. Здаш всі аналізи, і вже здорова.

– Але я не почуваю себе хворою. Я швидше нещасна. Це ж не хвороба – бути нещасною?

– Напевно, ні. Але мій знакомий хірург каже, що так і до шизофренії недалеко.

– Як?

– Ну, почнеш бачити свого чоловіка вживу, не тільки уві сні.

Белла мовчить, гладить облізлого кота, а той муркоче у відповідь.

– Адже ти ще не бачиш його в реальному житті, правда? – Григорівна стурбовано слідкує за Беллою.

– Мені цього не треба, – бурмоче та. – Мені вистачає сну.

– Ти дивися. Як побачиш, відразу мені скажи. Інакше можуть бути проблеми.

– Його ніде тут нема.

Неділя. Григорівна йде Хрещатиком. Рух автомобілів перекритий. Григорівна йде самим центром дороги, по роздільній смузі. Їй добре. Вона має тисячу гривень і збирається прикупити собі якусь одежу – светриків, може, навіть кілька коротких спідниць. Зайде на перший поверх Центрального універмагу, у косметичний відділ. Купить шампунь, гель для душу, дезодорант, бо вже все позакінчувалось. Григорівна дуже любить ходити по магазинах, коли має гроші. У такі моменти вона почуває себе впевненою. Гарною. Такою, яка ще належить до активної частини цього світу.

Григорівна в солодкому передчутті покупок. Уже уявляє собі, як повернеться додому, розкладе пакети з обновками на ліжко і по одному почне їх приміряти. І все так їй пасує (бо Григорівна вміє купувати речі, що пасують). Усе буде таких коричнево-зелено-салатових відтінків, якраз як Григорівна найбільше любить.

Як би жінці не було погано, думає Григорівна, у неї завжди залишаються її магазини.

Приміряти Григорівна буде значно більше, ніж у результаті купить. Вона робить так завжди. Міряє все, що подобається. Навіть те, що їй не по кишені.

Пообідня пора. До закриття магазинів ще багато часу.

Григорівна йде повільно, без поспіху. Вона знає, що передчуття – це найкраще. Можливо, вона плюне на все і купить у «Аптеці матері і дитини» біля Пасажу якийсь непристойно дорогущий крем у блідо-рожевому тюбику. І потім, з цим дорогущим кремом на обличчі їй буде легше висиджувати години терапевтичного чергування в поліклініці. Коли їй ставатиме тоскно, як то часто буває, вона згадуватиме про крем.

Такі речі, думає Григорівна, полегшують загалом занудне життя жінки.

На перехресті Хрещатика і Прорізної Григорівна помічає натовп людей. Їй відразу стає неспокійно. Звичайно, це може бути якийсь самодіяльний концерт, оточений усюдисущими роззявами. У неділю таке часто побачиш на Хрещатику. Але той натовп зовсім не виглядає щасливим. Навпаки, чим ближче Григорівна підходить, тим більше переконується, що там відбувається щось не дуже приємне. На лицях людей Григорівна читає розгубленість і страх.