Читать книгу Богдан Хмельницький - Тарас Барабаш - Страница 8

Друга половина 1640-х рр. була для Богдана і важкою, і визначальною водночас. Йому доводилось постійно обертатись у системі протистояння між королем та шляхтою, яке щораз більше зачіпало інтереси, добробут, а то й життя самого Хмельницького.

Детальний огляд цих подій варто почати з того, що король Владислав IV з 1644 р. готував плани великого «хрестового походу» проти Османської Порти. Восени 1645 р. до Варшави приїхав венеціанський посол Тьєполо і почав переговори про спільний виступ Венеції, Польщі та інших держав проти турків, утворення коаліції європейських монархів-християн у боротьбі з невірними. У ці плани входило залучення до операції Запорозького Війська, яке мало організувати великий похід на Чорне море. Козаки вже були добре відомі по всій Європі своїми успішними походами проти турків, тож не залучити їх могло бути рівноцінно програшеві.

У цей час Хмельницький жив і господарював у хуторі Суботів, який успадкував від батька Михайла. Завів собі там чотири рибні ставки та млини, лани, сіножаті та інші угіддя. Спокійне життя закінчилось тоді, коли новим корсунським і чигиринським старостою став Олександр Конєцпольський, а підстаростою, своїм заступником, призначив Даніеля Чаплинського. Нові господарі почали прибирати до рук маєтки, які були заможні, але їм не належали. Серед таких був і маєток Хмельницького. Правда, свою землю він тримав тільки так званим спокійним володінням, не маючи на неї офіційних документів – ні акту надання, ні королівського підтвердження. Цим і скористався Чаплинський – випрохав наприкінці 1645 р. або на початку 1646 р. в коронного хорунжого привілей, щоб «осадити слободу» на землях Суботова.

Хмельницький дізнався про це, але Чаплинський, очевидно, одразу не взявся господарювати на привласненій території. Та й Богдана попросили послужити державі, тож часу розбиратись у судах наразі не було. У березні 1646 р. до Варшави було запрошено делегатів Запорозького Війська, щоб обговорити питання участі козаків у поході на турків. Козаки, порадившись, вислали посольство в складі Хмельницького, військових осавулів Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича, полкових осавулів Івана Нестеренка, Романа Пешти та Яцька Клиші. Посольство прибуло на початку квітня й одразу приступило до роботи. Переговори велися таємно вночі за участі сімох сенаторів – довірених осіб короля. На нараді було вирішено, що козаки підготують морський похід, а саме збудують 60 морських човнів (на це старшина одержала шість тисяч талярів). Щоб уберегти військо від переслідувань адміністрації, король дав старшині свої листи з особистою печаткою, у яких дозволяв будувати човни, а також обіцяв збільшити реєстрове військо до 12 тисяч осіб. Єдине застереження стосувалося того, що ці листи повинні бути секретними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині.

Повернувшись додому після зустрічі з королем, представники козацької старшини розпочали підготовку до морського походу на Туреччину, будуючи для цього 60 «чайок». Хмельницький же на початку літа вирушив до Варшави, щоб там у короля отримати підтвердження своїх прав на хутір. Це було потрібно, щоб у судовому порядку відстояти своє набуте майно. Після аудієнції особисто у Владислава IV Богдан одержав датований 12 (або 22) липня 1646 р. королівський привілей на володіння Суботовим.

Королівський привілей не допоміг, а лише відтермінував нахабне зайняття Суботова Чаплинським. Він підбурював Конєцпольського, щоби той змушував Хмельницького або продати хутір, або обміняти його. Та Богдан не хотів навіть чути цього.

Тимчасом у жовтні 1646 р. проти планів Владислава IV виступила шляхетська опозиція – сейм висловився проти війни з Туреччиною й наказав королю припинити всі військові приготування. У листопаді того ж року Миколай Потоцький звернувся з універсалом до Івана Барабаша, керівника організації козацького походу, і наказав йому знищити вже готові човни та взагалі облишити цю справу. Козацька старшина, відповідальна за похід, зібралась на раду і вирішила погодитись на умови, щоб не накликати на себе гнів Потоцького. Лише Хмельницький вимагав продовжити підготовку до походу.

Тепер його запідозрили у бунтарстві. Знаючи великий авторитет сотника серед козаків, можна було припустити, що Хмель заручиться підтримкою великої їх кількості. Саме тоді Конєцпольський та Чаплинський вчинили першу спробу фізичної ліквідації Богдана. Наприкінці 1646 р., коли татари напали на Чигирин, під час бою один польський жовнір вдарив Хмельницького шаблею по шиї, однак Богдан мав на голові шолом із залізною сіткою, що затримала удар. Жовнір виправдовувався цинічно: «Я думав, що це татарин», хоч Хмельницький їхав серед війська поруч з чигиринським полковником.

Цей невдалий замах викликав гостру реакцію кума Богдана, чигиринського полковника Станіслава Кричевського, та інших козаків. Тоді Чаплинський змушений був відкласти до сприятливішого часу реалізацію свого задуму вбити Хмельницького і почав давати своїм слугам накази йому шкодити. Спочатку шляхтич Дольгерт під приводом «поволовщини» (один із численних різновидів податків) забрав улюбленого бойового коня Хмельницького. Зрозуміло, що то було образою шляхетської честі козацького сотника. Богданові з великими труднощами за 12,5 злотих (дуже велика сума на той час) вдалося викупити коня. Усіляко ображали й залякували дружину Богдана, його доньок та синів. За наказом Чаплинського одного сина Хмельницьких добряче побили. На думку деяких дослідників, від побоїв хлопчина помер.

Урешті-решт десь у березні—квітні 1647 р. Чаплинський організував напад на Суботів. Сам Хмельницький так описував це пограбування: «Пан Чаплинський, вподобавши собі хутір мій власний, батьківський, під Чигирином, на Суботові, не можучи інакше, випросив собі в небіжчика святої пам’яті пана краківського Станіслава Конєцпольського на згаданому хуторі слободу садити – де я мав на свій прожиток чотири ставки рибні й млини, ниви, сіножаті, на що мав і привілей його королівської милості; і там, прийшовши з людьми на ту слободу, мені… збіжжя, якого було сто кіп, що його від кількох літ збирано, цей голодний люд… снопами розніс, і що було засіяного збіжжя на нивах, все пропало, худобою, кіньми і вівцями витолочено; і так мене геть, силоміць, з усього вигнано, тільки мені, як в ім’я Боже, на чигиринському орендарі 150 золотих взяти наказано, а цей ґрунт вартий тисячу».

Саме так, щоб якомога дошкульніше вразити гідність переможеного ворога, підстароста вигнав з хутора сім’ю Хмельницького і розпорядився виплатити йому якихось 150 флоринів відшкодуванням збитку, тоді як захоплена земля коштувала 1000 флоринів. Більше того, Чаплинський викрав красуню дружину Хмельницького Мотрону і змусив вийти за нього заміж та змінити при цьому своє віросповідання з православного на католицьке.

Розгніваний Богдан, як пишуть козацькі літописи, стиснув зуби і промовив: «Маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати». Перекази доносять до нас навіть згадки про те, що Хмельницький відповідно до норм шляхетської етики викликав свого кривдника на чесний поєдинок. Однак той і цього разу повівся підступно: влаштував засідку, до якої ледве не потрапив козацький старшина.

Облаштувавши родину в Чигирині, Богдан Хмельницький розпочав енергійну боротьбу за повернення Суботова й дружини. Він звернувся з листом до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького: «Не знати, звідки взявся сей порушник мого спокійного життя Чаплинський – литовський заволока, польський п’яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім’ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п’яниця Чаплинський».

Микола Потоцький звернувся з листом до останнього, умовляючи його дозволити сотникові «згідно з наданням його королівської милості… назавжди залишитися на своїй убогій батьківщині». Не дочекавшись від Конєцпольського позитивного вирішення питання, Хмельницький звернувся безпосередньо до короля, щоб оскаржити дії чигиринського старости і підстарости, повернути собі хутір, повідомити про переслідування козаків з боку магнатів, шляхти та урядовців. Проте місія до короля наприкінці травня – на початку червня 1647 p. завершилася тим, що Владислав IV обмежився особистим співчуттям і листом до того ж таки Конєцпольського, у якому було висловлене побажання стримувати свавілля польської шляхти проти козаків («бо вони добре служать вітчизні»), ні словом не згадавши про Богдана Хмельницького. Наприкінці аудієнції король нібито сказав Богданові: «Пан полковник Хмельницький – шляхтич, має шаблю при боці. Тож нехай боронить свою честь!» За іншою версією, Владислав IV подарував Богданові свою шаблю й сказав: «Ось тобі королівський знак; є у вас при боках шаблі… як час прийде, будьте на поганців і на моїх непослушників у всій моїй волі».

Повернувшись додому, Хмельницький ще раз спробував вплинути на Конєцпольського, проте успіху не досяг. Королівська влада й накази на місцях вже не мали ніякої сили, а шляхта встановлювала власні закони і порядки. Зять Чаплинського, Коморовський, узагалі погрожував вбити Богдана: «Як ми нічого не можемо вдіяти судом з цим Хмельницьким, то присягаю, що одного дня ви почуєте, що його вже нема, бо є в нас такі спритні люди, які, будь-де зустрівшись з ним, вб’ють його».

Незважаючи на опір шляхти, Владислав IV таємно продовжував готуватись до походу. Ймовірно, під час зустрічі з Хмельницьким у червні король натякнув Богданові на це. У серпні 1647 р. Владислав вислав до козаків свого вірного канцлера Єжи Оссолінського, прихильника війни з турками. Той мав завдання заохотити козаків до самостійного морського походу. Його очільником був призначений Хмельницький. Саме йому Владислав найбільше довіряв, саме його військовий хист визнавав і в світлі останніх подій міг бути впевнений, що Богдан знайде сили опиратися шляхті, якщо вона дізнається про похід. Якщо вірити пізнішим свідченням посла Грондського, Оссолінський під час своєї подорожі зустрівся з Богданом і від імені короля передав йому прапор і гетьманську булаву.

Підготовка до турецької війни викликала велике пожвавлення серед козацтва, відновила надії на збільшення числа реєстрового війська, вибори нової старшини, інші зміни в його становищі, яке з часу сеймової ординації 1638 р. було дуже важким.

Восени 1647 р. Хмельницький починає збирати козацькі ради начебто для організації війська для походу, а насправді до повстання проти польської шляхти. Терпець Богданові урвався. На цих радах він говорив: «Останнім часом козакам уже немає терпцю зносити нечувані знущання з боку польських урядовців, магнатів, шляхти, євреїв-орендарів; за свою вірну службу козаки одержують від ляхів лише палі, гаки, шибениці й муки». Хмельницький закликав «захищати спільну справу всього козацького народу», доводив необхідність узяти шаблі в руки заради збереження давніх завойованих привілеїв, бо «лише таким чином можна скинути ярмо польської шляхти». Навколо Хмеля формується когорта однодумців, які заявляли: «Якщо вже шанованого чигиринського сотника, полковника Богдана Хмельницького так безкарно дозволяє кривдити й принижувати польська шляхта, то що вже казати про простого козака і селянина».

На цих же нарадах Б. Хмельницький розсекретив отриманий від короля у квітні 1646 р. привілей, який дозволяв відновити козацькі вільності, збільшити реєстр до 12 тисяч осіб і здійснити похід на море. Наявність такого привілею від короля робила виступ проти шляхетського свавілля законним в очах козаків. У цій боротьбі було вирішено заручитись союзом з боку кримського хана.

Підняти повстання планувалось під час виступу Конєцпольського проти татар наприкінці жовтня 1647 р. Проте шпигун (чи зрадник) серед козаків дізнався про ці плани й передав інформацію до польського уряду. Хмельницького як ініціатора заворушення запроторили до в’язниці. Чигиринському же полковнику Станіславу Кричевському, кумові Богдана, Конєцпольський дав наказ обезголовити бунтівника. Кричевський не поспішав виконувати наказ, чекаючи згоди коронного гетьмана Потоцького та козацького комісара Яцека Шемберка. Богданові поплічники, ясна річ, прагнули врятувати брата по зброї і почали переконувати Кричевського в тому, що на Хмеля зробили наклеп, ніяких виступів проти держави він не робив. Тому просили відпустити його на поруки: мовляв, поїдуть вони з Богданом до Шемберка і той сотника виправдає.

Десь в середині грудня 1647 р. Хмелю вдалось вивільнитися з ув’язнення. Із кількома десятками своїх найбільших прихильників, у тому числі із сином Тимошем, узявши «харчі на вози», наприкінці грудня 1647 р. він вирушив начебто до Трахтемирова, де був козацький комісар. Насправді ж подався на Запорозьку Січ, що була в той час на острові Томаківка.

З’явившись на Січі, Хмельницький у присутності кошового отамана, старшин та козаків звернувся до товариства: «До вас приніс душу і тіло, сховайте мене, старого товариша, бороніть самих себе! З’єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновімо волю народу нашого і будемо єдині…» Богдан прибув сюди з королівськими листами про відновлення козацьких вільностей «і ще, зробивши таблицю, приліпив воском привілей і хустиною покрив». Велике враження на всіх справляла також королівська хоругва (прапор) – «червона з білим орлом», яку Хмельницький усюди носив із собою. Державний символ Речі Посполитої зайвий раз підкреслював статус Хмельницького як посланця короля. Вістка про те, що Хмельницький діє за королівським дозволом, невдовзі облетіла дніпровські острови, й до нього сотнями і тисячами почали стікатися запорожці й козаки з усієї України. Не пішли б за Богданом, якби його ситуація була поодиноким випадком. А так вона була типовою для того часу і часто повторюваною в життях козаків, що ставали його соратниками.

Це був, як слушно зауважував батько української історичної науки Михайло Грушевський, «критичний момент у житті Хмельницького. В душі його, в усім єстві наставав глибокий перелом, тим страшніший, чим стриманіша і зрівноважена досі була ця незвичайно сильна обдарована натура. Можна сказати, що Хмельницький перед цим і по цім моменті – це двоє різних людей». Полум’я повстання під проводом Хмеля спалахнуло з небаченою ні до, ні після Богдана силою…