Читать книгу Американська трагедія. Книга 1 - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 13

Так тривало принаймні чотири місяці. Після того першого вечора Клайд значну частину свого вільного часу присвячував Гортензії, намагаючись зацікавити її в такій мірі, в якій вона, певно, цікавилась іншими юнаками. І все-таки він не міг би сказати, чи здатна вона по-справжньому бути прихильною до когось одного, але й не міг повірити, щоб у неї були з усіма тільки безневинні товариські взаємини. Проте вона була така спокуслива, що він божеволів: якщо його найгірші підозри справедливі, може нарешті вона буде прихильна й до нього. Він так очманів від тієї хтивої атмосфери, що оповивала Гортензію, від її мінливості, бажання, яким виразно були пройняті її жести, настрої, голос, манера одягатися, що не міг мати й на думці відмовитись від неї.

Одно слово, він безглуздо бігав за нею. А вона, дивлячись на це, не підпускала його близько, часом уникала, примушувала його вдовольнятися мізерними крихтами своєї уваги і поряд з тим розповідала йому про всі подробиці своїх розваг в товаристві інших хлопців. Він відчував, що більше не в силі отак бігати за нею, і, розлютований, давав собі слово ніколи з нею не зустрічатися. Справді, адже нічого доброго в нього з нею не вийде. Але під час нового побачення, спостерігаючи ту ж холодну байдужість у кожному її слові і в кожному вчинку, він втрачав мужність і не мав сили розірвати свої пута.

А проте вона не соромилась казати йому, що саме з речей їй потрібно і що вона хотіла б мати; спочатку це були дрібнички: новий пушок для пудри, губна помада, коробка пудри чи флакон духів. Потім вона посміливішала і в різний час, з різного приводу говорила Клайдові про сумки, блузки, туфельки, панчохи, капелюх, які вона з радістю купила б, якби мала гроші; і при цьому не йшла на поступки, відбуваючись хвилинними, без бажання, ласками, інколи з млосним виглядом дозволяючи себе обняти; ця млосність багато обіцяла, але обіцяне ніколи не збувалося. І Клайд, щоб здобути її прихильність і довір’я, купував усі ці речі, хоч іноді, в зв’язку з тим, що відбувалося у нього в сім’ї, ці витрати були йому не під силу. Проте на кінець четвертого місяця він став розуміти, що надто мало пройшов уперед: прихильність Гортензії була така ж далека від нього зараз, як і на початку їх знайомства. Словом, він жив у гарячковій, болючій гонитві за нею без будь-якої певної надії на винагороду.

А тимчасом у домі Гріфітсів по-старому панували органічно притаманні всім членам цієї родини роздратованість і пригніченість. Після зникнення Ести почався період смутку, який тривав і досі. Для Клайда становище ускладнювалось таємничістю, що боляче дражнила, більше того – роздратовувала, бо ж ніякі батьки не могли б виявити таку вимогливість, як Гріфітси, в тих випадках, коли в сім’ї відбувалося що-небудь зв’язане зі справами статевих взаємин. І особливо це стосувалося таємниці, яка вже певний час оточувала Есту. Вона втекла. І не повернулася. І, наскільки знали Клайд і інші діти, від неї не було ніяких звісток. Проте Клайд помітив, що після перших тижнів її відсутності, коли мати й батько надзвичайно стривожились, завдаючи собі муки питаннями – де вона і чому не пише, вони раптом перестали хвилюватись і ніби примирилися з тим, що сталося: принаймні їм уже не так було тяжко від того становища, яке спершу здавалося цілком безнадійним. Він не міг цього зрозуміти. Зміна була надто помітна, і проте ніхто нічого не пояснював. Трохи пізніше Клайд помітив, що мати з кимось листується, а це бувало не часто: в неї майже не було знайомств і ділових зв’язків, і листи вона одержувала чи писала дуже рідко.

Одного разу, незабаром після того, як Клайд почав працювати в готелі «Грін-Девідсон», він прийшов додому раніше, ніж звичайно, і застав матір, що схилилася над листом, мабуть, щойно отриманим і дуже важливим для неї. І, мабуть, він був зв’язаний з чимось, що треба було приховувати, бо при появі Клайда мати враз припинила читання, поквапно й нервово підвелася і відклала листа, нічого не пояснюючи. Та Клайд чомусь, може чуттям, зрозумів, що цей лист від Ести. Він не був певний. Він стояв далеко і не міг упізнати почерку. Та як би там не було, мати й потім не сказала йому нічого про цей лист. Вираз її обличчя промовляв, що вона не бажає чути розпитувань, і стільки стриманості було в 'їх відносинах, що Клайдові не спало й на думку розпитувати. Він просто здивувався. А потім майже забув про цей випадок.

Через місяць чи трохи більше, коли він уже досить призвичаївся до роботи в готелі і почав цікавитися Гортензією Брігс, мати раптом звернулась до нього з дуже дивним питанням. Одного разу, коли він тільки повернувся з роботи, вона покликала його до залу місії. Не пояснюючи, нащо їй це потрібно, і не кажучи прямо, що тепер Клайд, на її думку, якоюсь мірою в силі їй допомогти, мати сказала, пильно і з хвилюванням дивлячись на нього:

– Клайд, ти не знаєш, як би мені зараз дістати сто доларів?

Клайд був такий здивований, що ледве міг повірити, що це йому не почулося: всього кілька тижнів тому заговорити з ним про суму більшу, ніж чотири-п’ять доларів, було б цілковитим безглуздям. Мати знала це. А тепер вона зверталась до нього, ніби підозріваючи, що він може дістати для неї такі великі гроші. І правильно, адже його одяг і весь його вигляд свідчили, що для нього настали кращі дні.

Насамперед він подумав про одно: звичайно, мати помітила, як він одягнений і яке провадить життя, і прийшла до висновку, що він обманює її щодо розмірів свого заробітку. І почасти це було вірно, але поведінка Клайда останнім часом так змінилася, що матері теж довелося змінити своє поводження з ним: вона тепер сумнівалася, чи пощастить їй надалі зберегти свою владу над ним. Останнім часом – відтоді, як він почав працювати на новій посаді – їй чомусь здавалося, що він став більш розсудливим, впевненим у собі, менше піддавався сумнівам і мав намір жити по-своєму й сам за себе відповідати. Це неабияк тривожило її, але з іншого боку, подобалось. Вразлива й неспокійна Клайдова вдача завжди була загадкою для матері, і бачити його, нарешті, самостійним – це вже чимало; правда, спостерігаючи, яким він стає франтом, вона часом тривожилась і, не розуміючи, питала себе, в якому товаристві він буває. Та оскільки робота в готелі забирала в нього так багато часу, а весь свій заробіток він, очевидно, витрачав на одяг, вона вважала, що не має підстав нарікати. Ще одно побоювання іноді виникало в неї: чи не поводиться він занадто егоїстично, чи не занадто клопочеться про своє благополуччя. Але, знаючи, як довго він не мав жодних втіх у житті, вона не могла тепер дуже суворо осуджувати його за бажання розважитися.

Клайд дивився на матір, не зовсім розуміючи її справжні наміри.

– Але де ж я дістану сто доларів, мамо! – вигукнув він.

В думці він уже бачив, як внаслідок ось таких нечуваних і незрозумілих вимог вичерпується щойно здобуте ним джерело багатства, і на його обличчі відбилися засмучення й недовір’я.

– Я і не думала, що ти можеш дістати для мене всю цю суму, – делікатно відповіла м-с Гріфітс. – У мене є план, я маю надію сама дістати більшу частину грошей. Я тільки хочу, щоб ти порадив мені, як здобути решту. Я не хотіла б звертатися до твого батька, якщо цього можна уникнути, а ти стаєш уже досить дорослим, щоб трохи допомогти мені. – Вона з зацікавленням і схваленням дивилась на Клайда. – Батько не сильний у ділових питаннях, – провадила вона далі, – і в нього й без того багато клопоту.

Вона втомлено провела широкою долонею по чолу; Клайд бачив, що вона потрапила в дуже скрутне становище, і йому стало шкода її, хоч він і не знав, в чому річ. До того ж, попри все своє небажання розлучитися з грошима, в ньому заговорила цікавість: для чого все це? Сто доларів! Оце номер!

– Я тобі скажу, який у мене план, – після паузи додала мати. – Мені конче потрібні сто доларів, але я не можу зараз сказати тобі, та й нікому іншому, на що, і ти мене не питай. Ось тут, у столі, старий золотий годинник батька і мій золотий перстень та булавка. Коли їх продати чи заставити, за все повинні дати двадцять п’ять доларів, не менше. Крім того, є ще мої срібні ножі й виделки, і срібне блюдо, і глек. (Клайд добре знав ці сувеніри). Саме це блюдо коштує двадцять п’ять доларів. Я гадаю, за них теж дадуть доларів двадцять чи двадцять п’ять. Коли б ти знайшов десь недалеко від твого готелю хороший ломбард і заставив би все це, і коли б потім ти деякий час давав мені зайвих п’ять доларів щотижня… (Обличчя Клайда витяглося). Я могла б попросити одного мого друга, – ти знаєш, містера Мерча, який буває тут, – позичити мені стільки, скільки не вистачить до ста, а потім я зможу повертати йому з тих грошей, які ти мені даватимеш. І в мене самої є ще доларів десять.

Вона подивилась на Клайда так, немов хотіла сказати: «Сподіваюся, ти мене не залишиш у біді», – і Клайд полагіднішав, хоч усе це й означало, що тепер він не зможе, як розраховував, витрачати на себе весь свій заробіток. Він погодився віднести речі до ломбарду і давати матері на п’ять доларів більше до того часу, поки не буде сплачений борг. І проте він не міг перебороти мимовільне роздратування. Зовсім недавно він почав заробляти пристойно – і ось мати вимагає дедалі більше й більше. Уже десять доларів щотижня! Завжди в них щось негаразд, думав Клайд, завжди їм щось потрібно, і немає ніякої певності, що потім не буде ще нових вимог.

Він узяв речі, поніс їх до найсоліднішого ломбарду, який тільки міг знайти, і взяв запропоновані йому за все сорок п’ять доларів. Отже, з десятьма доларами матері виходить п’ятдесят п’ять, ще сорок п’ять вона позичить у містера Мерча – і буде сто. Це означає, що протягом дев’яти тижнів йому доведеться віддавати їй по десять доларів замість п’яти. Тепер, коли йому так хотілося жити зовсім інакше, ніж до того, добре одягатися і не відмовляти собі в деяких розвагах, це відкриття дуже мало тішило його. Проте він вирішив виконати прохання матері. Зрештою він їй дечим зобов’язаний. Вона в минулому багато чим жертвувала заради нього й інших дітей, і він не зважувався бути надто великим егоїстом. Це було б непорядно.

І ще одна думка вперто наверталася йому: коли мати й батько будуть розраховувати на його грошову допомогу, вони почнуть більше зважати на нього. Насамперед йому повинні дозволити пізно повертатись додому вечорами. До того ж він одягався за свій рахунок і харчувався в готелі, – а це, як він розумів, значно скорочувало витрати батьків.

Проте скоро перед Клайдом постала нова проблема. Ось як це було.

Незабаром після історії з пошуками ста доларів Клайд випадково зустрів матір на Монтроз-стріт, одній з найбідніших вулиць міста; вона простяглась на північ від вулиці Бікел, де жили Гріфітси, і являла собою просто два ряди дерев’яних двоповерхових будиночків: тут здавалися квартири без меблів. Навіть Гріфітси, при всій своїй убогості, вважали б приниженням оселитися на цій вулиці. Мати зійшла з ґанку одного з будиночків, не такого старезного, як інші; у вікні нижнього поверху впадала в око табличка: «Мебльовані кімнати». Потім, не оглядаючись і не помічаючи Клайда, який ішов другим боком вулиці, вона пішла до іншого такого ж будинку, за кілька кроків від першого: тут теж була виставлена об’ява про винаймання мебльованих кімнат. Мати уважно оглянула, будинок, потім піднялася на ґанок і подзвонила.

Клайдові спочатку здалося, що мати розшукує когось, не знаючи точно адреси. Але, перейшовши вулицю якраз у ту хвилину, коли господарка відчинила двері, він почув, як мати спитала:

– У вас є вільна кімната?

– Є, – була відповідь.

– З ванною?

– Ні, але ванна є на другому поверсі.

– Яка ціна?

– Чотири долари на тиждень.

– Можна подивитись?

– Будь ласка, ввійдіть.

М-с Гріфітс немовби вагалась. А Клайд у цей час стояв унизу, за кілька кроків від неї, і дивився вгору, чекаючи, коли вона обернеться і впізнає його. Та вона ввійшла в дім, не обернувшись. Клайд з цікавістю дивився їй услід. Зрозуміло, тут немає нічого незвичайного, – мабуть, мати шукає кімнату для якої-небудь дівчини… але чому шукає тут, на цій вулиці? Звичайно вона в таких випадках зверталася до «Армії Спасіння» або «Християнської асоціації молодих дівчат». Першим його бажанням було почекати її й розпитати, що вона тут робила, та він мав ще декілька своїх власних справ і пішов.

Увечері, зайшовши додому переодягтися, він застав матір у кухні.

– А я бачив тебе сьогодні вранці на Монтроз-стріт, мамо, – сказав він.

– Так? – трохи помовчавши, сказала м-с Гріфітс; Клайд помітив, що вона здригнулася, немов його слова заскочили її зненацька. Продовжуючи чистити й далі картоплю, вона допитливо подивилась на сина.

– Ну, то що? – додала вона спокійно, але враз почервоніла, чого з нею ніколи не бувало при розмовах із сином. І, звичайно, її хвилювання й переляк дуже зацікавили Клайда.

– Ти зайшла до одного будинку, – мабуть, шукала кімнату для когось, – сказав він, уважно дивлячись на матір.

– Так, – відповіла м-с Гріфітс тепер уже досить просто. – Мені потрібна кімната для однієї людини, – вона хвора, і в неї не дуже багато грошей. Але потрібну кімнату не так легко знайти.

Вона відвернулася, наче не хотіла більше говорити на цю тему, але Клайд все-таки не втримався і додав:

– Ну, Монтроз-стріт не така вулиця, щоб наймати там кімнату.

Робота в «Грін-Девідсон» швидко навчила його зовсім інакше думати про те, де і як повинна жити людина. Мати нічого не відповіла, і він пішов до своєї кімнати переодягатися.

Приблизно через місяць, ідучи пізно ввечері по Міссу-рі-авеню, Клайд знову неподалік побачив матір, що йшла йому назустріч. При світлі з вікна якоїсь крамнички, – такі маленькі крамнички були розташовані тут вздовж усієї вулиці, – Клайд побачив у руках матері досить важкий старомодний саквояж, який давним-давно лежав удома без будь-якого вжитку. Несподівано вона спинилася (тому що помітила його, – як вирішив потім Клайд) і швидко увійшла до під’їзду триповерхового кам’яного будинку. Коли ж Клайд підійшов до цього будинку, двері його були щільно зачинені. Відчинивши їх, він побачив погано освітлені сходи; певно, мати піднялася ними. Проте він не став обслідувати далі: не був певен, що його здогади правильні – може, вона зайшла сюди просто навідати кого-небудь, – усе відбулося надто швидко. Але, зачекавши поблизу на розі, він, нарешті, побачив, як вона вийшла. З дедалі більшою цікавістю Клайд стежив, як вона обережно розглядалася, перш ніж піти далі. Це спрямувало його на думку, що вона, мабуть, ховається від нього. Але чому?

Клайда так вразила дивна поведінка матері, що він був готовий піти за нею слідом. Але потім вирішив, що коли вона не хоче, щоб він знав про її справи, мабуть, краще не втручатися. Одночасно її насторожені рухи викликали в ньому гостру цікавість. Чому мати не хотіла, щоб він бачив, як вона кудись іде з саквояжем? Ухилятися й щось приховувати було невластиво її вдачі (всупереч його власній). Майже враз він у думках зв’язав цю зустріч з іншою, біля мебльованих кімнат на Монтроз-стріт, і з тим випадком, коли він застав її за читанням листа, і з її зусиллями дістати сто доларів, які раптом стали їй потрібні. Куди ж вона ходила? Що приховувала?

Міркуючи над цим, він не міг вирішити, чи справді все це якось зв’язане з ним чи кимось іще з сім’ї. Але приблизно за тиждень, ідучи Одинадцятою вулицею, він раптом побачив Есту або принаймні дівчину, надзвичайно подібну до неї: така ж на зріст, з такою ж ходою; Клайдові здалося тільки, що вона старша за сестру. Але вона так швидко пройшла й зникла в натовпі, що він не міг перевірити, чи справді це була Еста. Це було лише хвилинне видіння – таке яскраве, що він повернувся й кинувся слідом, але вона вже зникла. Проте він був переконаний, що не помилився, і тому відразу пішов додому. Знайшовши матір у місії, він розповів їй, що бачив Есту. Вона повернулася до Канзас-Сіті, Клайд ладен заприсягтися. Він бачив її на Одинадцятій, недалеко від Балтімор-стріт. Мати нічого не знає?

І тут Клайд з подивом побачив, що мати сприйняла цю звістку не так, як він чекав. У ньому самому раптове зникнення, а тепер раптова поява Ести викликали суміш здивування й радості, цікавості і співчуття. Може, сто доларів матері були потрібні для того, щоб повернути Есту? Клайд не міг би пояснити, звідки в нього виникла ця думка. Він не знав, що й думати. Але якщо так, то чому ж Еста не зайшла додому, хоча би для того, щоб сім’я знала про її приїзд?

Він чекав, що мати буде так само здивована й спантеличена, як і він, і поспішить розпитати його про подробиці. Замість цього вона здавалася явно збентеженою, немов почула щось уже відоме їй, і тепер не знала до ладу, як їй повестися.

– Ти бачив її? Де? На Одинадцятій вулиці? Щойно? От дивно! Треба сказати про це Ейсі. Дивно, що вона не приходить сюди, якщо вона повернулася.

Але в очах її Клайд побачив не подив, а замішання й тривогу. Її рот, як завжди, коли вона була збентежена й розстроєна, робив дивні порухи, – здригалися не тільки губи, а й уся щелепа.

– Ось так-так! – додала вона помовчавши. – Дивно. Може, це була просто якась дівчина, схожа на Есту?

Та Клайд, скоса стежачи за матір’ю, не міг повірити її удаваному здивуванню. Незабаром прийшов Ейса, і Клайд, лагодячись іти до готелю, чув, що вони говорили про цю новину якось байдуже, без будь-якого зацікавлення, ніби ця подія не була такою разючою, якою здавалася Клайдові. Його так і не покликали розповісти про подробиці.

Потім, наче навмисне для того, щоб він міг розгадати цю таємницю, мати зустрілася йому якось на Спрус-стріт; вона несла невеликого кошика. Від недавнього часу він помітив, що вона щодня вранці і ввечері почала кудись ходити з дому. Цього разу, задовго до того, як мати могла побачити його, він помітив її ха-рактерну кремезну постать у незмінному старому коричневому пальті і завернув за ріг; заховавшись за газетним кіоском, він почекав, поки вона пройде, а потім пішов слідом, тримаючись віддалік за півкварталу. Вона йшла все далі, вздовж дуже старих будинків – колишніх особняків, де тепер наймалися дешеві мебльовані кімнати, і Клайд побачив, як вона підійшла до одного з цих будинків і зникла за дверима, але перед тим пильно озирнулася довкола.

Коли мати зникла в під’їзді, Клайд підійшов ближче і з цікавістю оглянув будинок. Що їй тут робити? До кого вона ходить? Йому було б важко пояснити свою невгамовну цікавість. Але з того часу, як йому здалося, ніби він бачив Есту, в нього з’явилося невиразне почуття, що все це має бути зв’язане з нею: листи, сто доларів, мебльовані кімнати на Монтроз-стріт.

На розі, навскоси від будинку, стояло велике дерево, з якого зимовий вітер давно позривав усе листя, і поряд, майже впритул до широкого стовбура, – телеграфний стовп. Клайд сховався за ним і з цього спостережного пункту, сам залишаючись непоміченим, міг стежити за вікнами будинку. І ось в одному з вікон другого поверху він побачив матір, яка ходила по кімнаті, наче у себе вдома, а за хвилину на свій подив побачив Есту: вона підійшла до одного з двох вікон кімнати і поклала на підвіконня якийсь пакунок. На ній було світле домашнє плаття або світла хустка на плечах. Цього разу не можна було помилитися. Клайд здригнувся, зрозумівши, що це й справді Еста і з нею мати. Але що вона таке зробила? Через що їй довелося повернутися й чому вона тепер ховається? Може, її чоловік, з яким вона втекла, покинув її?

Його так мучила цікавість, що він вирішив почекати, поки не піде звідси мати, а потім побачитися з Естою. Йому так хотілося знову побачити її й довідатися, що за таємниця… Він чекав і думав про те, як він завжди любив Есту і як дивно, що вона так таємниче ховається тут.

За годину мати вийшла з дому; її кошик, очевидно, був порожній, – вона зовсім легко тримала його в руці. І так само, як і вперше, вона обережно оглянулася, і на обличчі її застиг той же упертий і все-таки заклопотаний вираз: суміш непохитної віри і тривожного сумніву.

Клайд бачив, як вона пішла в напрямі до місії, і проводжав її очима. Тоді він повернувся і ввійшов у будинок. Як він і думав, це були мебльовані кімнати: на багатьох дверях висіли таблички з прізвищами мешканців. Клайд заздалегідь визначив, де саме кімната Ести, і тепер прямо підійшов до дверей і постукав. Зсередини прозвучали легкі кроки, і після хвилинної затримки, – певно, потрібні були якісь квапливі заходи, – двері трохи прочинилися, і виглянула Еста. В першу секунду вона недовірливо подивилась на Клайда, потім здивовано вигукнула й трохи зніяковіла; настороженість зникла: Еста зрозуміла, що перед нею справді Клайд, і широко відчинила двері.

– Клайд, ти? Як ти відшукав мене? А я щойно думала про тебе!

Клайд обняв і поцілував її. Він відразу з прикрістю й жалем помітив, що вона дуже змінилася: похудішала, зблідла, очі позападали, а одягнена була не краще, ніж перед втечею. Вона явно була чимось схвильована й пригнічена. Клайд питав себе, де ж її чоловік? Чому його тут немає? Куди він подівся?

Клайд бачив, що Еста рада зустрічі з ним, але разом з тим він помітив у її вигляді збентеження і невпевненість. Губи її розтулилися, готові всміхнутися до нього й вимовити слова привіту, та по очах було видно, що вона намагається розв’язати якесь нелегке завдання.

– Я не чекала, що ти прийдеш, – швидко додала вона, коли він перестав її обіймати. – Ти не бачив… – вона спинилася на півслові, явно не бажаючи проговоритися.

– Так, звичайно, я бачив маму, – сказав він. – Тому я і довідався, що ти тут. Я бачив, як вона вийшла тільки що, і потім побачив тебе у вікні (він не признався, що простежив, як мати прийшла сюди, і підстерігав її близько години). Але коли ж ти повернулась? – продовжував він. – Чому ти нікому з нас не давала про себе знати? Дивися, це просто значить задирати носа: зникла на стільки часу і нікому ані звука! Все-таки ти могла б написати мені два слова. Адже ми завжди чудово ладнали одне з одним, правда ж?

Він дивився весело, наполегливо, з цікавістю. Сестра намагалась уникнути відповіді і не знала, що їй думати і що говорити. Нарешті вона сказала:

– А я не могла зрозуміти, хто це стукає. У мене тут ніхто не буває. Але як ти мило виглядаєш, Клайд! У тебе прекрасний костюм. І ти дуже виріс. Мама сказала мені, що ти працюєш в готелі «Грін-Девідсон».

Вона захоплено дивилась на нього, і Клайд був дуже зворушений її увагою. Але одночасно він продовжував думати про становище Ести. Він уперто розглядав її обличчя, очі, похуділу постать. Глянувши ще раз на її талію і змарніле обличчя, він ясно зрозумів, що з нею щось не гаразд. Вона чекає на дитину. І він подумав: де ж її чоловік, та людина, з якою сестра втекла? В своїй першій записці вона повідомляла, за словами матері, що виходить заміж. Однак тепер він ясно розумів, що цього не сталося. Вона покинута, залишена, в цій жалюгідній кімнаті, самотня. Він бачив це, почував, розумів.

І тоді ж він подумав, що це – типовий випадок з життя його сім’ї! Ось він щойно починає жити самостійно, намагається чогось досягнути, вийти в люди і приємно проводити час. І Еста теж зробила таку спробу: вона теж намагалася досягти чогось кращого, – і ось чим усе це закінчилося! Він відчув сум і образу.

– Давно ти повернулася, Еста? – повторив він нерішуче, не знаючи, про що говорити.

Він почав розуміти, що коли Еста опинилася в такому становищі, зустріч з нею загрожує йому новими витратами, хвилюваннями і прикростями, – і майже шкодував, що виявив таку цікавість. Нащо було йому йти сюди? Тепер, звичайно, доведеться допомогти.

– Недавно, Клайд, здається, близько місяця, не більше.

– Я так і думав: я бачив тебе з місяць тому на розі Одинадцятої і Балтімор-стріт. Так? Звичайно, це була ти, – додав він уже не так весело; цю зміну в його тоні враз помітила Еста. Вона кивнула, підтверджуючи його слова. – Я був певен, що це ти. Я відразу сказав мамі, але вона, мабуть, не погодилася зі мною. А втім, вона зовсім не так здивувалась, як я думав. Тепер я розумію, чому. Вона поводилася так, наче не хотіла, щоб я говорив з нею про це. Але я знав, що не помилився.

Він подивився на сестру, гордий своєю проникливістю, і замовк, не знаючи, про що говорити далі, і не цілком певний, чи був який-небудь сенс і значення в тому, що він уже сказав. Навряд чи могло це допомогти Есті.

І вона теж не знала, як бути: промовчати про свій стан чи признатися в усьому. Треба щось сказати, – адже Клайд і сам може зрозуміти, яке жахливе її становище. Їй тяжко було витримувати його допитливий погляд. І думаючи не стільки про матір, скільки про те, щоб самій якось вийти з скрутного становища, вона, нарешті, сказала:

– Бідна мама! Ти повинен зрозуміти її, Клайд. Вона просто не знає, що робити. Звичайно, це я все винна. Якби я не втекла, я б не завдала їй усього цього клопоту. Вона не звикла мати справу з такими речами, і їй так важко живеться…

Еста раптом повернулася спиною до брата, плечі її здригалися. Вона низько опустила голову й закрила обличчя руками, і Клайд зрозумів, що вона беззвучно плаче.

– Ну, що це ти, сестрице! – вигукнув Клайд, підходячи ближче; в цю хвилину він відчував безмежний жаль до Ести. – Що з тобою? Чому ти плачеш? Хіба той, з ким ти виїхала звідси, не одружився з тобою?

Вона похитала головою й заридала ще дужче. І враз Клайд зрозумів усе психологічне, громадське і біологічне значення того, що сталося з його сестрою. Її спіткало горе, вона вагітна, без грошей і без чоловіка. От чому мати шукала кімнату, от чому пробувала позичити в нього сто доларів! Вона соромилася Ести й її' становища, соромилась не тільки того, що подумають сторонні люди, а й того, що подумає він сам, Джулія і Френк, як може вплинути на них становище сестри, – адже люди вважають, що воно неморальне, незаконне. І тому вона від усіх намагалася приховати історію з Естою, розповідала всякі вигадки, – це для неї, звичайно, найменш звичне і найважче. І все-таки вона не досягла своєї мети, – їй, без сумніву, не пощастило.

Клайд був збентежений і спантеличений – не тільки становищем сестри і тим, як воно може відбитися на ньому і на інших членах сім’ї в такому місті, як Канзас-Сіті, а ще й поведінкою матері, не цілком бездоганною і навіть в якійсь мірі аморальною, бо вона зважилася на обман. Вона ухилилася від прямої відповіді, якщо й не просто збрехала: адже вона весь час знала, що Еста тут. Але він не мав наміру осуджувати її, зовсім ні. Неправда в цьому разі, звичайно, була необхідністю навіть для такої релігійної й правдивої людини, як його мати. Просто не можна було дозволити, щоб це стало всім відомо. Він, звичайно, не хотів би, щоб сторонні люди довідались, що сталося з Естою, і коли б міг – перешкодив би цьому. Що можуть подумати люди? Що почнуть говорити про неї та й про нього? Становище сім’ї й без того достатньо принизливе. І ось Клайд стояв розгублений та занепокоєний і дивився, як плакала Еста. Розуміючи, що він занепокоєний і присоромлений саме через неї, вона плакала ще дужче.

– Погано, – помовчавши, стурбовано, але не без співчуття сказав Клайд. – Ти не втекла б з ним, коли б не любила, так? (Він думав про себе і про Гортензію Брігс). Мені дуже жаль тебе, Есс! Справді, жаль. Але ж сльозами нічого не зарадиш. Та хіба на світі він тільки й є? Зачекай, усе буде гаразд.

– Ах, знаю, – схлипнула Еста. – Але я була така дурна. І мені було так тяжко. А тепер у мами і в усіх вас стільки клопоту заради мене… – вона схлипнула. Потім, помовчавши, додала: – Він поїхав і залишив мене саму в Пітсбурзі, в готелі, зовсім без грошей. Якби не мама, не знаю, що б я робила. Вона надіслала мені сто доларів, коли я написала їй. Деякий час я працювала в ресторані, поки могла. Я не хотіла писати додому про те, що він мене покинув. Мені було соромно. Але зрештою мені нічого іншого не залишалося, – я так погано почала себе почувати…

Вона знову заплакала, і Клайд, зрозумівши, скільки мати робила для Ести і як намагалася їй допомогти, жалів тепер матір майже так само, як і сестру, і навіть більше: адже в Ести була мати, яка турбувалася про неї, а в матері не було, звичайно, нікого, хто міг би їй допомогти.

– Я ще якийсь час не зможу працювати, – говорила далі Еста, – а мама не хоче, щоб я тепер повернулася додому. Вона не хоче, щоб ви довідались – Джулія, або Френк, або ти… Вона має рацію, я знаю, звісно, має рацію… але в неї нічого немає і в мене теж… А я тут часом така самотня! – На її очах з’явилися сльози, і вона знову почала схлипувати. – Я була така дурна…

Клайд на мить відчув, що він і сам ладен заплакати. Життя іноді буває таке дивне, таке тяжке. Подумати тільки, як воно мучило його всі ці роки! Геть до останнього часу він не бачив нічого хорошого і завжди мріяв утекти. А Еста втекла – і от що з нею трапилося. Чомусь він згадав: на вулиці в центрі міста, серед високих стін величезних будинків, перед батьковим органчиком сидить Еста і співає, і обличчя в неї таке гарне й невинне. Так, важка штука життя! Як усе-таки жорстоко створений світ! Як дивно все в ньому складається!

Клайд подивився на сестру, на її кімнату, сказав Есті, що тепер вона не буде самотня, – він буватиме в неї, тільки нехай вона не каже матері, що він приходив сюди, і коли їй щось буде потрібно, нехай покличе його, хоч він заробляє не так уже багато… і, нарешті, пішов. І по дорозі до готелю, на роботу, він усе думав про те, яке все це сумне і яка шкода, що він пішов за матір’ю, – краще б йому нічого не знати. А проте це однаково розкрилося б. Мати не могла б приховувати без кінця. Мабуть, їй знову довелося б просити в нього грошей. Але який мерзотник цей тип – утік і залишив Есту в чужому місті без жодного цента! І він раптом згадав про дівчину, яку її супутник покинув у готелі «Грін-Де-відсон» кілька місяців тому з несплаченим рахунком за кімнату і за пансіон. Тоді і йому, і його товаришам усе це здавалося таким смішним, збуджувало особливий, чуттєвий інтерес.

Але тепер це стосувалося його сестри. З нею повелися так само, як і з тією дівчиною. І проте все це вже не здавалося йому таким жахливим, як трохи раніше, в Ести, коли він чув її плач. Довкола було шумливе, сяюче місто, повне людей, насичене енергією, а попереду – веселий готель, де він працює. Життя не таке вже погане. Крім того, в нього роман з Гортензією і всілякі розваги. Еста якось влаштується. Вона знову буде здорова, і все піде добре. Але подумати тільки, що в нього така сім’я! Постійно нестатки й ні найменшої передбачливості, – а потім трапляються такі ось речі – не те, так інше…Проповідують на вулицях і ніколи не платять вчасно за помешкання, і батько продає килимки й годинники, щоб якось проіснувати… І Еста тікає з дому і потім повертається в такому вигляді… Ну й ну!