Читать книгу Американська трагедія. Книга 1 - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 9

І ось настав час веселої гульби з участю Клайда. Як і говорив Ретерер, вона мала відбутися у Фріссела. І Клайд, що вже встиг здружитися з товаришами по роботі, був страшенно вдоволений і веселий. Адже для нього почалося нове життя. Всього кілька тижнів тому він був зовсім самітний: жодного друга, майже ніяких знайомих серед ровесників! І ось – так швидко – він збирається на шикарну вечерю в такому цікавому товаристві!

Клайдові, що не переміг ілюзій юності, ресторан здавався принаднішим, ніж він був насправді. Цей ресторан був трохи кращий за пристойну американську закусочну славних минулих часів. Стіни були густо завішені старими афішами і портретами акторів і актрис з їх автографами. Тут прекрасно готували, до того ж хазяїн був привітний, і тому ресторан почали охоче відвідувати приїжджі актори, політичні діячі, місцеві ділки, а за ними і всі, кого вабить до себе все нове, хоч трохи несхоже на те, що їм уже набридло.

І юнаки, які не раз уже чули від кучерів і шоферів таксі, що ресторан Фріссела – один з кращих у місті, обрали його для своїх щомісячних гулянок. Окремі страви коштували тут від шістдесяти центів до долара. Каву й чай подавали тільки цілими кофейниками і чайниками. Можна було одержати тут всілякі напої. Ліворуч від головного залу була напівосвітлена кімната з низькою стелею і великим каміном, куди звичайно йшли після обіду чоловіки: вони сідали тут біля вогню, курили й читали газети; ця кімната більш за все й захоплювала хлопчаків з «Грін-Девідсона». Тут вони почували себе ніби трохи старшими, досвідченішими, значнішими, – справжніми світськими людьми. Ретерер і Хегланд, до яких Клайд ставився особливо прихильно, так само як і більшість юнаків, вважали, що в Канзас-Сіті справді не знайдеш кращого місця.

І ось у призначений день Хегланд, Ретерер, Поль Шіл, Девіс Хігбі (теж хлопець з готелю), Артур Кінселла і Клайд, одержавши свою місячну платню і звільнившись о шостій вечора, зійшлися на розі коло аптекарського магазина, де Клайд спочатку шукав роботу, і веселим, шумливим гуртом рушили до Фріссела.

– Чули, яку штуку викинув учора з нашою конторою один хлопець із Сент-Луїса? – спитав Хегланд, звертаючись до всіх разом, коли вони рушили до ресторану. – В суботу замовляє телеграфом із Сент-Луїса номер для себе і для дружини – вітальню, спальню і ванну кімнату і наказує поставити в кімнатах квіти. Мені зараз розповів Джіммі, номерний клерк. Потім він приїздить сюди з своєю дівчинкою, і вони записуються як подружжя, – зрозуміло? А дівчинка прегарненька, я бачив. Ні, ви слухайте! Прожив він у готелі три дні, наші вже почали позирати на нього скоса – розумієте, обіди до номера і все таке… Потім у середу приходить він до контори і каже, що його дружина їде назад до Сент-Луїса і що йому тепер не потрібний такий номер – вистачить і однієї кімнати, і щоб перенесли його скриню і її речі до нової кімнати, бо жінка має от-от приїхати. А скриня, бач, не його, а теж її, – зрозуміло? І нікуди вона не їде, і знати нічого не знає. А їде він. Наставив усім носа, зрозуміло? І покинув її із скринею без жодної копійки. Зрозуміло? А тепер вони її не випускають з її скринею, а вона плаче та друзям телеграми розсилає. А платити силу грошей треба. Бачили ви таке? Квіти в кімнаті! Троянди! І по шість разів їжу в номер носили, ну й пив він теж, ясна річ!

– Я знаю, хто це! – вигукнув Поль Шіл. – Я носив йому вино. Так я й знав, що тут щось не гаразд. Надто вже він був ввічливий і говорив занадто голосно. А на чай тільки й дав, що десять центів.

– І я його пам’ятаю, – сказав Ретерер. – Він звелів мені принести всі чікагські газети за понеділок і теж дав тільки десять центів. Він мені ще тоді здавався пройдисвітом.

– Справді, сіли вони з ним у калошу, – сказав Хегланд. – А тепер вони намагаються стягнути гроші з неї. Ось як!

– Мені здалося, що їй років вісімнадцять-двадцять, не більше, – вставив Артур Кінселла, який досі мовчав.

– А ти їх бачив, Клайд? – спитав Ретерер; він взагалі взяв шефство над Клайдом і тепер намагався підбадьорити його і втягти до спільної розмови.

– Ні, не пам’ятаю, – відповів Клайд. – Мабуть, мене до них не посилали.

– Ну, виходить, ти пропустив нагоду подивитись на рідкісного птаха. Він такий високий, у довгому чорному англійському пальті, котелок насунутий на очі, і світло-сірі гетри. Бачили б ви, як він розгулює, та ще з паличкою! Я спочатку думав, що це якийсь англійський герцог. Треба тільки вбиратися в усе англійське і розмовляти голосніше та всіма командувати – і клюне: кожен повірить.

– Це правильно, – зауважив Девіс Хігбі. – Добра штука англійський стиль. Я і сам не проти, щоб так одягтися.

Вони двічі повернули за ріг, перейшли одну за одною дві вулиці і, нарешті, всією компанією увійшли до Фріссела. Клайда засліпило яскраве світло, що відбивалося на фарфорі, на сріблі, на обличчях відвідувачів, він був приголомшений гудінням голосів і брязкотом посуду. Ніколи ще, коли не брати до уваги готелю «Грін-Девідсон», він не бував у такому місці. Та ще з такими знаючими, досвідченими хлопцями!

Вони пройшли до столиків, розставлених перед довгим шкіряним диваном, попід усією стіною. Метрдотель, впізнавши постійних гостей – Ретерера, Хегланда і Кінселлу, розпорядився зсунути докупи два столики й подати склянки, хліб і масло. Компанія посідала: Клайд з Ретерером і Хігбі – на дивані під стіною, Хегланд, Кінселла та Шіл – навпроти них.

– Я почну з доброго старого манхеттенського, – оголосив з жадібністю Хегланд, оглядаючи публіку за столиками і почуваючи себе справді важливою персоною. Червонувато-смуглявий, з жвавими голубими очима, з темно-рудим волоссям, що стояло щіткою на голові, він скидався на великого задирливого півня.

І Артур Кінселла, потрапивши сюди, теж, як і Хегланд, враз пожвавішав і, здавалося, тішився власним величчям. Він демонстративно підсмикнув рукава, взяв у руки меню і, проглядаючи прейскурант вин, надрукований на звороті, вигукнув:

– Ну, на мій смак, для початку непогано сухе мартіні.

– А я почну з віскі й содової, – урочисто промовив Поль Шіл, вивчаючи тимчасом список м’ясних страв.

– Увільніть мене сьогодні від ваших коктейлів, – весело, але рішуче заявив Ретерер. – Я сказав, що не буду сьогодні багато пити, – і не буду. З мене досить склянки рейнвейну із зельтерською.

– Ні, ви тільки послухайте, – висловлюючи невдоволення, гукнув Хегланд. – Він почне з рейнвейну! І це він, старий любитель манхеттенського! Що з тобою скоїлося, Томмі? Адже ти, на мою думку, хотів повеселитися?

– Я й хочу, – заперечив Ретерер. – Але хіба не можна веселитися, поки не видудлиш усе, що тут тільки є пити? Сьогодні я хочу бути тверезий, не хочу більш одержувати догани вранці, і не одержу, якщо розумітиму, що роблю. Минулого разу я ледве виліз на роботу.

– Правильно! – підтримав Артур Кінселла. – Я теж не хочу напиватися так, щоб втрачати розум. Але ще зарано турбуватись про це.

– А ти, Хігбі? – звернувся Хегланд до окатого юнака.

– Мені теж манхеттенського, – сказав той і, глянувши на офіціанта, що стояв поруч, спитав: – Як справи, Денніс?

– Не можу поскаржитись, – відповів офіціант. – Останніми днями зовсім добре. А як справи в готелі?

– Прекрасно, прекрасно, – весело відповів Хігбі, вивчаючи меню.

– А ти, Гріфітс? Що ти питимеш? – спитав Хегланд.

Він був обраний за церемоніймейстера, щоб стежити за виконанням замовлень, сплатити рахунок, дати чайові, і тепер виконував свою роль.

– Хто? Я? О, я… – вигукнув Клайд, досить-таки збентежений цим питанням.

Адже він ніколи до цієї хвилини не доторкався ні до чого міцнішого за каву чи морозива з содовою водою і тепер був трохи наляканий веселою розв’язністю, з якою інші замовляли коктейлі й віскі. Звичайно, він не міг зайти так далеко… проте він давно знав з 'їх розмов, що в такі вечори вони всі п’ють, і не уявляв собі, як можна відстати від інших. Що вони думатимуть про нього, якщо він відмовиться пити? Потрапивши до цієї компанії, він весь час намагався здаватися такою самою досвідченою світською людиною, як і вони. І проте він ясно відчував за плечима ті роки, коли йому безперервно товкмачили про «жахи» пиятики й поганої компанії. В глибині душі Клайд давно вже повставав проти всіх цих текстів і речень, на які завжди посилалися його батьки, і глибоко зневажав за тупість і нікчемність обірвану юрбу нероб і невдах, яких у місії Гріфітсів намагалися рятувати, – і все-таки тепер він завагався. Пити йому чи не пити?

Він вагався лише якусь частку секунди, коли в ньому заговорило минуле, а потім сказав:

– Що ж, я… я теж вип’ю рейнвейну із зельтерською.

Він розумів, що така відповідь – найлегша і найбезпечніша. Безневинний характер цієї суміші – рейнвейну із зельтерською – уже був підкреслений Хегландом і рештою юнаків. І все-таки Ретерер замовив собі саме рейнвейн, – ця обставина, як відчував Клайд, робила і його власний вибір не таким уже помітним і смішним.

– Послухайте, що діється! – драматично вигукнув Хегланд.

– Він теж хоче пити тільки рейнвейн із зельтерською! Давайте щось робити, бо, видно, наша вечірка закінчиться до пів на десяту.

Девіс Хігбі, набагато різкіший і шумливіший, ніж можна було думати з його приємної зовнішності, повернувся до Ретерера:

– Чого це ти спозарана робиш дурниці з цим рейнвейном і зельтерською, Том? Не хочеш повеселитися сьогодні?

– Я ж сказав, чому, – відповів Ретерер. – І потім, коли ми минулого разу зайшли до того кубла, в мене було сорок доларів, а вийшов я звідти без жодного цента. Цього разу я хочу знати, що зі мною діється.

«Те кубло», – подумав Клайд, слухаючи розмову. Виходить, після вечері, коли всі досхочу нап’ються й наїдяться, вони рушать до одного з таких місць, які звуться кублом, до такого дому. Тут не могло бути ніяких сумнівів. Він розумів, що це означає. Там будуть жінки… погані жінки… розпутні жінки… Але як же він? Невже він теж…

Уперше в житті Клайдові траплялась можливість, якої він давно прагнув: пізнати, нарешті, велику, спокусливу таємницю, що так давно вабила його і збивала з пантелику, й трохи лякала. Хоч він багато думав про все це і про жінок взагалі, він ніколи ще не був близький з жодною. А тепер… тепер…

Він раптом відчув, що його кидає то в жар, то в холод. Обличчя і руки його стали гарячі й вогкі, він почував, як палають його щоки й чоло. Дивні, швидкі, принадні й тривожні думки линули в його мозку. Його проймало морозом. Він мимоволі малював у своїй уяві спокусливі вакхічні сцени – і враз намагався викинути з голови, але даремно: вони поверталися знову. І йому хотілося, щоб вони повертались, – і не хотілося… І за всім цим крився переляк. Та невже він такий боягуз? Решту юнаків анітрохи не тривожило те, що мало бути. Вони були дуже веселі. Вони сміялись і трохи жартували один з одного, пригадуючи якісь кумедні історії, що сталися з ними під час останньої гульби.

Але що подумала б його мати, коли б довідалась? Мати! Він не насмілювався зараз думати ні про неї, ні про батька і поспішив прогнати навіть саму думку про них.

– А пам’ятаєш, Кінселла, ту маленьку, руденьку, в домі на Пасіфік-стріт? – вигукнув Хігбі. – Вона ще вмовляла тебе тікати з нею до Чікаго?

– Звичайно, пам’ятаю, – всміхнувся Кінселла, наливаючи собі мартіні: йому саме подали вино. – Вона навіть хотіла, щоб я покинув готель. Обіцяла, що допоможе мені взятися за якусь справу. Говорила, що мені зовсім не доведеться працювати, коли я залишуся з нею.

– Справді, тоді б у тебе була тільки одна робота! – зауважив Ретерер.

Офіціант поставив перед Клайдом бокал рейнвейну із зельтерською. Глибоко схвильований, зацікавлений, захоплений усім почутим, Клайд підніс бокал, пригубив вино, розсмакував, що воно ніжне й приємне, і випив одним духом. Він так поринув у свої думки, що сам не помітив, як це сталося.

– Молодець, – сказав Кінселла якнайдружнішим тоном. – Ця річ тобі подобається?

– Так, це зовсім непогане, – відповів Клайд.

А Хегланд, бачачи, як швидко посувається справа, і розуміючи, що Клайд – зовсім ще новак у цьому товаристві і потребує підтримки й схвалення, гукнув офіціанта:

– Слухай, Джеррі! – І додав так, щоб не чув Клайд: – Того ж самого, тільки більше…

Вечеря тривала. Було вже близько одинадцятої години, коли вони, нарешті, вичерпали всі цікаві теми – розповіді про минулі пригоди, про колишню роботу, про різні спритні й зухвалі витівки. Клайд мав досить часу поміркувати над усім цим, і тепер він схильний був думати, що сам він зовсім не такий уже жовторотий, як здається його приятелям. А якщо навіть і так… Зате він хитріший за більшість із них, розумніший… Хто вони такі і чого прагнуть? Хегланд, як стало зрозуміло Клайдові, гонористий, дурнуватий, крикливий, і його легко підкупити дріб’язковими лестощами. Хігбі і Кінселла – цікаві й хороші юнаки – чванилися тим, чим Клайд не став би дуже пишатися: Хігбі хвалився, що розуміє дещо в автомобілях (його дядько якось був близький до цієї справи), а Кінселла – вмінням грати в карти і навіть у кості. А Ретерер і Шіл – він ще раніше це помітив – були цілком задоволені своєю роботою в готелі, готові були залишатися на цій роботі і в майбутньому і ні про що інше не мріяли. А Клайд уже й тепер не міг собі уявити, щоб посада розсильного залишилась межею всіх його бажань.

Одночасно він з деякою тривогою думав про ту хвилину, коли всі рушать туди, де він ніколи ще не бував, щоб робити те, чим він ніколи не думав займатися в таких умовах. Чи не краще йому попросити вибачення, коли всі вийдуть з ресторану? Чи, може, піти разом з ними, а потім нишком шмигнути за перший-ліпший ріг і повернутись додому? Він чув, що ось у таких місцях можна підхопити найстрашнішу хворобу і що люди потім помирають від низьких пороків, яких там набувають. Його мати виголошувала немало промов на таку тему, хоч і навряд чи добре знала щось про це. І все-таки ось перед ним аргумент, який спростовує всі оті страхи: його нові товариші анітрохи не стурбовані тим, що вони збиралися робити. Навпаки, для них це була дуже весела й цікава пригода – тільки й усього.

І справді, Ретерер, який щиро здружився з Клайдом, – більше за його манеру дивитись, питати й слухати, а не за те, що Клайд робив чи говорив, – раз у раз штовхав його ліктем і, сміючись, питав:

– Ну, як, Клайд? Сьогодні посвячення? – і широко всміхався. Або, помітивши, що Клайд зовсім затих і замислився, він говорив: – Не лякайся, тебе не з’їдять, – що найбільше – вкусять.

А Хегланд час від часу переривав своє самовихваляння і, підхоплюючи натяки Ретерера, додавав:

– Не можна все життя залишатися таким. Так не буває. Але на випадок чого – ми тебе відстоїмо.

Клайд, нервуючи, нарешті обірвав роздратовано:

– Та відчепіться ви! Досить глузувати! Нащо це вам треба було хвалитися, що ви знаєте більш за мене?

Ретерер підморгнув Хегланду, щоб той дав Клайдові спокій, а сам шепнув:

– Не гнівайся, старий, усе в порядку. Ми просто пожартували трохи, ти ж розумієш!

І Клайд, якому дуже подобався Ретерер, швидко пом’якшав і пошкодував, що так по-дурному виказав себе.

Нарешті близько одинадцятої години, коли вже всі досхочу наговорилися, наїлись і напилися, вся компанія на чолі з Хегландом вийшла з ресторану. Безсоромні й темні наміри не примусили їх задуматися, не викликали в них бажання розумового й морального самоаналізу і самобичування, – навпаки, вони так весело сміялись і розмовляли, немов на них чекала просто мила розвага. З подивом і огидливістю слухав Клайд, як вони пригадували свої попередні пригоди. Певно, всім особливо подобався випадок у кублі розпусти під назвою «Дім Беттіни», де вони одного разу побували. Їх привів туди відчайдушний хлопець на прізвище Малюк Джонс, службовець з іншого готелю. Цей Малюк і ще один хлопчина на ім’я Бірмінгем разом з Хегландом, який страшенно напився, дозволили собі такі витівки, що їх мало не заарештували. Клайд слухав і насилу вірив, що ці хлопці, зовні такі порядні й охайні, могли витівати подібні речі: витівки були такі грубі й гидотні, що Клайда навіть трохи занудило.

– А пам’ятаєте, як оте дівчисько з другого поверху облило мене водою з глека, коли я виходив! – голосно реготав Хегланд.

– А отой товстун на другому поверсі! Як він підійшов до дверей подивитись, пам’ятаєте? – сміявся Кінселла. – Він напевно вирішив, що тут пожежа чи бунт!

– А ти з тією маленькою товстухою Піггі! Пам’ятаєш, Рете-рер? – верещав Шіл, захлинаючися з реготу і насилу вимовляючи слова.

– В нього навіть ноги підломлювались, так було важко! – репетував Хегланд. – А як вони обоє нарешті покотились по сходах!

– Це вже ти був винен, Хегланд! – вигукнув Хігбі. – Коли б ти не затіяв цієї історії зі шмаганням, нас би не виставили.

– Кажу вам, я був п’яний, – заперечував Ретерер. – У них там страшенно міцне віскі.

– А отой довгий худий техасець з великими вусами? Пам’ятаєте, як він реготав? – додав Кінселла. – Він не хотів нікому допомагати, хто був проти нас. Пам’ятаєте?

– Просто дивно, що нас усіх не викинули на вулицю й не заарештували. Ну й нічка була! – згадував Ретерер.

Усі ці викриття приголомшили Клайда. «Шмагання»! Це могло означати тільки одно!

І вони уявляють, що він візьме участь у чомусь подібному?! Цього не буде! Він не такий. Що подумали б його мати й батько, коли б почули всі ці жахливі історії… І все-таки…

Розмовляючи, вони підійшли до якогось будинку на темній широкій вулиці; біля тротуарів, уздовж цілого кварталу чи й більше, стояв ряд кебів і автомобілів. Недалеко на розі спинились, розмовляючи, кілька молодих людей. На другому боці – ще чоловіки. А за півкварталу компанія Клайда пройшла повз двох полісменів, що мирно розмовляли. І хоч ніде, в жодному вікні не було світла, але, як це не дивно, скрізь відчувалось яскраве, бурхливе життя. Воно відчувалося навіть у темряві вулиці. Раз у раз лунали гудки таксі, що мчали мимо, прокотили дві старомодні закриті карети із спущеними фіранками. І двері то грюкали, то тихо відчинялись і зачинялись. І тоді зсередини будинків вихоплювалось яскраве світло, протинало імлу вулиці і знову зникало. Над головою цієї ночі було багато зірок.

Нарешті, не кажучи ні слова, Хегланд, разом з Хігбі й Шілом, піднявся по сходах і подзвонив. Майже миттю двері відчинила молода негритянка в червоній сукні.

– Доброго вечора! Заходьте, будь ласка, – привітно запросила вона, і всі шестеро пройшли за важкі оксамитні портьєри, що відмежовували передпокій від решти кімнат.

Клайд опинився в яскраво освітленій і без достатнього смаку обставленій вітальні; на стінах висіли картини в позолочених рамах, з малюнками голих та напівголих жінок, і величезні дзеркала. На підлозі лежав товстий яскраво-червоний килим; по всій кімнаті було розставлено багато позолочених стільців, в глибині на тлі яскраво-червоних портьєр – піаніно, теж позолочене. Але ні гостей, ні жінок, що жили в домі, тут не було, – нікого, крім негритянки.

– Сідайте, будь ласка, – сказала вона. – Будьте як дома. Зараз покличу мадам.

І вона побігла по сходах ліворуч, вигукуючи:

– Мері! Седі! Кароліна! У вітальні молоді джентльмени.

В цю хвилину з дверей у глибині кімнати вийшла висока, струнка й бліда жінка років тридцяти восьми чи сорока – дуже пряма, елегантна і, певно, дуже владна і розумна, в напівпрозорому і проте скромному вбранні.

– Хелло! Це ви, Оскар? – заговорила вона з млявою, підбадьорюючою усмішкою. – І Поль? Хелло, Девіс! Прошу, будьте як удома. Фанні зараз прийде. Вона принесе вам чого-небудь випити. У мене тепер новий тапер – негр із Сент-Джо. Хочете послухати? Прекрасно грає!

І вона гукнула:

– Сем!

В цей час бічними сходами в глибині залу збігли дев’ять дівчат, різних віком і зовнішністю, але, певно, не старші двадцяти чотирьох – двадцяти п’яти років, – усі в такому вбранні, якого Клайд ще ніколи на жодній жінці не бачив. Вони сміялись і гомоніли, мабуть, дуже задоволені з себе, і нітрохи не соромилися своєї зовнішності, яка так вразила Клайда; а тимчасом одяг кожної з них був незвичайний: від найлегшого негліже, придатного хіба що для будуара, до трохи нібито пристойнішого, але так само надто відкритого бального туалету. І які різні були всі ці дівчата: тут були й худі, і товсті, і середні, високі й маленькі, брюнетки, блондинки та руді. І всі вони здавались дуже юними, і всі ласкаво і захоплено всміхалися до гостей.

– Хелло, любий! Як живеш? Потанцюємо?

Або:

– Хочеш чого-небудь випити?