Читать книгу Американська трагедія. Книга 1 - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 4

Прийшовши до такого висновку, Клайд став наполегливіше, ніж будь-коли до того, думати про своє майбутнє. Він вирішив, що повинен на щось зважитись і якнайшвидше. Досі йому щастило знайти тільки таку роботу, за яку беруться хлопчики дванадцяти-п’ятнадцяти років: якось улітку він допомагав газетяреві розносити газети; друге літо (а по суботах і взимку) працював на складі магазина стандартних цін: відкривав ящики й розпаковував товари, за що діставав щедру винагороду – п’ять доларів щотижнево, – суму, яка здавалась йому тоді цілим багатством. Він почував себе багачем і, наперекір батькам, які вважали і театр, і кіно справою не тільки мирською, а й гріховною, зрідка відвідував ці заборонені місця, десь на гальорці. Такі розваги доводилось приховувати від батьків. Але це не стримувало Клайда. Він вважав, що має право розпоряджатися своїми грошима і навіть брати з собою молодшого брата Френка, який був радий піти з ним і жодного разу не проговорився.

Трохи пізніше, того ж року, Клайд вирішив залишити школу, бо відчував уже сам, що надто відстав; він влаштувався помічником продавця содової води в аптекарському магазині середньої руки; магазин був поруч з театром і ніби перебував під його заступництвом. Клайд випадково побачив оголошення: «Потрібен хлопчик» (він ішов повз по дорозі до школи). Потім він поговорив з молодим продавцем, до якого Клайд мав піти в помічники і який погоджувався навчити його нової професії, якщо Клайд буде тямущий і послужливий; з цієї розмови Клайд зрозумів, що коли він навчиться цього мистецтва, то зможе заробляти п’ятнадцять чи навіть вісімнадцять доларів щотижнево. Як він чув, стільки одержують двоє службовців у магазині Струда на розі Чотирнадцятої і Балтімор-стріт. Магазин, куди хотів найнятися Клайд, платив, проте, тільки дванадцять доларів – звичайну платню в таких закладах.

Та щоб опанувати цю справу, як повідомили його, потрібний час і дружня допомога досвідченої людини. Якщо він хоче стати сюди на роботу й одержувати спочатку п’ять доларів (обличчя Клайдові витяглося), – ну, скажімо, шість, – він швидко навчиться робити солодкі напої і присмачувати сиропами різноманітні сорти морозива. Але спочатку Клайд буде за учня, отже, він повинен мити й чистити сифони і весь посуд на прилавку і, зрозуміло, о-пів на восьму відчиняти магазин, підмітати в ньому, витирати порох, а також виконувати різні доручення, які може дати йому власник цього закладу. В такі хвилини, коли його безпосереднє начальство, м-р Зіберлінг – самовпевнений і балакучий двадцятирічний франт, – буде перевантажений замовленнями, він передовірить Клайдові виготовлення нескладних коктейлів, що складаються з лимонаду, кока-кола і тому подібного.

І от Клайд, порадившись з матір’ю, вирішив прийняти цю вигідну пропозицію. По-перше, розраховував він, тут можна буде безплатно поласувати морозивом, – немала перевага. По-друге, як він думав у той час, це відкриє йому шлях до якоїсь професії, чого йому дуже бракувало. Потім – і це теж велика перевага – йому доведеться затримуватись на роботі пізно, до дванадцятої ночі, а замість цього він матиме вільні години вдень. Отже, вечорами він не буде вдома і не відвідуватиме вечірніх класів о десятій годині. Від нього вже не зможуть вимагати допомоги на молитовних зібраннях, хіба що в неділю, та й неділями він теж буде зайнятий після обіду і ввечері.

І до того, продавець содової води регулярно може одержувати контрамарки від адміністратора сусіднього театру, фойє якого з’єднане бічними дверима з магазином, – ця близькість дуже тішила Клайда. Так цікаво працювати в магазині, який тісно зв’язаний з театром.

Та найголовніше – на втіху, а часом і на відчай Клайдові, – перед кожним спектаклем, а в дні ранкових спектаклів і після них тут збиралися статистки; вони приходили поодинці або групами, сідали біля прилавка, балакали, сміялися і пудрилися. І Клайд, недосвідчене пташеня, незнайомий із звичаями світу, із звичками й манерами жінок, не переставав милуватися з краси цих відвідувачок, їх сміливості, самовпевненості і грації.

Перемиваючи склянки, накладаючи морозиво, наливаючи сиропи, вкладаючи на підносах лимони й апельсини, він уперше в житті міг зблизька спостерігати цих дівчат. Вони – просто чудові! Майже всі так добре, пишно одягнені, – персні, брошки, чудесні капелюшки, хутра, гарні туфлі! І так часто він чув розмови про найцікавіші речі: про пікніки, танці, обіди, бачені ними спектаклі, про гулянки на околицях Канзас-Сіті, про те, чим відрізняється теперішня мода від торішньої, і про чарівність деяких акторів та актрис, особливо акторів, що грають зараз у місті або приїдуть на гастролі. Дома Клайд ні про що подібне не чув.

І дуже часто то одна, то друга з цих юних красунь була з яким-небудь молодим кавалером у фраку, в крохмальній маніжці, в циліндрі, галстуку метеликом, білих лайкових рукавичках, лакових черевиках, – у костюмі, що в той час здавався Клайдо-ві останнім словом доброго тону, краси, елегантності і благополуччя. Носити такий костюм з таким невимушеним виглядом! Розмовляти з дівчиною так спокійно і вільно, як ці франти! От найвища справність! Жодна вродлива дівчина, здавалося тоді Клайдові, і дивитись на нього не буде, якщо він не матиме такого костюма. Це конче потрібно, це головне! І якщо тільки Клайд досягне цього, – зуміє отак одягтися, – хіба це не означатиме, що він твердо став на шлях, який веде до блаженства? Всі радості життя, звичайно, відкриються перед ним. Ласкаві усмішки! Таємні потиски рук, і, може, його рука навколо дівочої талії… поцілунок… обіцянка одружитися… і потім, потім…

І все це – немов раптовий промінь світла після довгих років, коли треба було без кінця-краю ходити з батьком і матір’ю вулицями, сидіти на молитовних зібраннях, вислухувати невимовних, безглуздих диваків, – людей, що занепали й збилися з пуття, – про те, як Христос врятував їх і що бог зробив для них. Будьте певні, тепер він позбудеться всього цього. Він працюватиме й буде збирати гроші, і вийде в люди… Воістину, цей нескладний, але зразковий добір банальностей сяяв, як чудо духовного переродження, справжній міраж, що виник перед спраглим подорожанином – жертвою пустелі.

Проте Клайд швидко переконався, що одне погане в його новому становищі: хоч тут і можна було навчитися робити різні суміші фруктових напоїв і заробляти дванадцять доларів на тиждень, – це зовсім не давало виходу честолюбним надіям і прагненням, які пожирали його. Альберт Зіберлінг, його безпосереднє начальство, твердо вирішив зберегти для себе одного як таємниці ремесла, так і найприємнішу частину роботи. І до того він, спільно з їх хазяїном-аптекарем, вважав, що Клайд не тільки повинен допомагати йому, Зіберлінгові, у виготовленні напоїв, але ще й бігати з усякими дорученнями хазяїна, а це забирало в Клайда мало не весь його робочий день.

Одно слово, Клайдові було мало користі від цієї роботи: він ніяк не міг одягтися краще, ніж раніше. Гірше того, Клайда гнітило, що в нього дуже мало грошей, майже немає знайомих і зв’язків. По суті, він був зовсім самотній поза своєю сім’єю, – та чи не такий же самотній і в сім’ї?

Втеча Ести несприятливо відбилася на місіонерській діяльності в Канзасі. І тому що Еста не повернулася, Клайдові батьки почали думати про переїзд, поки не було кращого варіанту, до Денвера, штат Колорадо. Але Клайд рішуче не хотів 'їхати з ними. «Яка від цього користь? – питався він у самого себе. – Там просто буде ще одна місія, точнісінько така ж, як і тут».

Він завжди жив з батьками – в помешканні при місії на вулиці Бікел і не міг зносити це життя. З одинадцяти років, з того часу як сім’я переїхала до Канзас-Сіті, він соромився приводити знайомих хлопчиків до себе додому. Тому він ніколи не мав друзів, а гуляв і грався майже завжди один або з братом і сестрами.

Але тепер йому шістнадцять років, він уже досить дорослий, щоб жити по-своєму, і хоче позбутися такого життя. Проте він дуже мало заробляв – не досить, щоб прожити самому, і йому бракувало ще вміння й сміливості для того, щоб улаштуватися краще.

Все ж таки, коли батьки заговорили про переїзд до Денвера і, не припускаючи й думки, що Клайд не захоче поїхати з ними, згадали про можливість для нього одержати там роботу, Клайд почав помалу натякати, що йому краще залишитися тут. Він любить Канзас-Сіті. Яка користь від зміни? Тут у нього є робота, а може, він знайде і щось краще. Та батьки, пам’ятаючи про долю Ести, дуже вагалися. Що може вийти з його спроби так рано почати самостійне життя? Де він житиме після їх від’їзду? З ким? З якими впливами зустрінеться в житті і хто буде поруч нього, щоб дати добру пораду, спрямовувати його по шляху чеснот, шляху, яким простували вони самі? Про все це слід подумати.

Клайд був дуже наляканий: переїзд до Денвера здавався неминучим і наближався з кожним днем; на додаток якраз у цей час містер Зіберлінг, через свою надмірну люб’язність до жіноцтва, втратив посаду; в аптекарському магазині з’явився но-вий старший продавець, кощавий і похмурий; до того ж, певно, він не хотів мати Клайда за свого помічника. І Клайд вирішив піти звідси, але не відразу: спочатку, бігаючи по місту з усякими дорученнями, він спробує підшукати собі іншу посаду. І ось одного разу йому спало на думку звернутися до продавця прохолодних напоїв у великому аптекарському магазині при головному готелі міста; готель цей, чудовий дванадцятиповерховий будинок, здавався Клайдові квінтесенцією розкоші й комфорту. Його вікна були щільно завішені, головний вхід (Клайд ніколи не зважувався заглянути далі) був вигадливим сполученням скла і заліза; за дверима було видно мармуровий коридор, обставлений пальмами. Клайд часто проходив повз готель, з хлоп’ячою цікавістю міркуючи над тим, яке ж там, усередині, життя? Біля під’їзду завжди чекало стільки таксі та приватних автомобілів!

У цей день, відчуваючи, що треба почати діяти, Клайд увійшов до аптекарського магазина, що містився в приміщенні готелю і виходив на Чотирнадцяту й Балтімор-стріт. Побачивши касирку в маленькій скляній будці біля входу, Клайд спитав, хто в них тут відає продажем содової води.

Зацікавлена його боязкими й невпевненими манерами, а також його глибокими, ніби благаючими очима, касирка догадалася, що хлопчик шукає роботи.

– А ось містер Сікор, управитель магазина, – сказала вона.

Вона кивнула в бік невисокої, зі смаком одягненої людини років тридцяти п’яти, яка обладнувала на дашку скляної вітрини виставку туалетних новинок. Клайд підійшов до управителя і, ще не зовсім розуміючи, як треба діяти, коли хочеш домогтися чогось у житті, але, побачивши, однак, що ця людина захоплена своєю роботою, спинився, переступаючи з ноги на ногу, і стояв до того часу, поки, нарешті, управитель крамниці не відчув, що хтось стоїть позаду, і не обернувся.

– В чому справа? – спитав він Клайда.

– Скажіть, будь ласка, вам не потрібен помічник для продажу содової води?

І Клайд подивився на нього очима, що красномовно промовляли. «Якщо у вас є посада, я так хотів би, щоб ви взяли мене, і мені так потрібна робота!»

– Ні, ні, ні, – відповів той.

Цей кремезний блондин був на вдачу трохи дразливий і при-чіпливий. Він уже збирався одвернутися від прохача, але, побачивши по обличчю Клайда, як глибоко той розчарований і засмучений, спитав ще:

– А ви коли-небудь працювали в такому місці?

– Не в такому прекрасному магазині, сер, – відповів Клайд, вражений довколишньою розкішшю. – Я працюю тепер у магазині містера Клінкла, на розі Сьомої і Бруклін-стріт, але це зовсім не те, що у вас, і мені хотілося знайти щось краще.

– Мгм, – промимрив управитель, якому було трохи приємно почути це безпосереднє визнання переваги його магазина. – Що ж, це цілком розумно. Але саме зараз я нічого не можу запропонувати вам. Ми не часто міняємо службовців. А ось якщо ви хочете влаштуватися розсильним, я скажу вам, куди піти. Тут у готелі якраз хочуть узяти хлопчика. Начальник розсильних казав мені, що йому потрібен ще один. Я думаю, що це анітрохи не гірше, ніж допомагати продавцеві води.

Потім, побачивши, як засяяло обличчя Клайда, він додав:

– Але не кажіть, що це я надіслав вас, адже я вас не знаю. Просто розшукайте там, під сходами, містера Скуайрса і поговоріть з ним.

Від самої думки, що він може дістати роботу в такому поважному закладі, як готель «Грін-Девідсон», Клайд широко відкрив очі і весь затремтів від хвилювання; потім він подякував порадникові за його доброту і рушив до пофарбованого під мармур проходу в глибині магазина, який вів до вестибюля готелю. Вийшовши з цього коридора, Клайд опинився у вестибюлі. Нічого подібного він ніколи ще не бачив: досі бідність і несміливість заважали йому бодай здалеку заглянути в цей світ. Яка скрізь марнотратна розкіш! Під ногами підлога, як шахова дошка з квадратами чорного й білого мармуру; над головою стеля, оздоблена бронзою, розписом і позолотою. Її підпирає цілий ліс чорних мармурових колон, – таких самих дзеркально гладких і відполірованих, як і підлога. Ряди колон ведуть до трьох окремих входів – правого, лівого та центрального, на Дальрімпл-авеню, а між колонами – лампи, статуї, пальми, крісла, дивани й диванчики, килими – сила-силенна всякої всячини. Одно слово, вестибюль цей був втіленням тієї пошлої розкоші, призначення якої є, за чиїмсь саркастичним зауваженням, «нести вишуканість у маси».

Справді, для солідного готелю у великому і процвітаючому американському торговому місті тут була майже надмірна розкіш. Номери, і хол, і вестибюлі, і ресторани були обставлені надто розкішно – тут не було ані краси, що облагороджувала б, ані витонченості, ані доцільності.

Клайд спинився, розгублено оглядаючи вестибюль, – тут зібралося численне товариство – і жінки, й діти, але найбільше було чоловіків; вони прогулювалися туди й сюди, або стояли і розмовляли, чи відпочивали в кріслах, групами і поодинці. За важкими драпіровками, в розкішно умебльованих глибоких нішах стояли письмові столи з комплектами газет, в одному кутку вестибюля – поштове відділення, в другому – галантерейний кіоск і кіоск для продажу квітів, і тут теж було людно. В цей час у місті відбувався з’їзд дантистів, і багато хто з них із жінками й дітьми зібралися сьогодні в готелі «Грін-Девідсон». Та Клайдові, який нічого не знав про це і взагалі не уявляв собі, що таке «з’їзд», здавалося, що це і є звичайна, повсякденна картина життя готелю.

З шанобливим, лякливим подивом Клайд дивився на все довкола; потім, згадавши про Скуайрса, пішов шукати його до контори «під сходами». Сходи були праворуч від Клайда – величезні, чорно-білі, мармурові, з двома розгалуженнями, які широкими плавними вигинами вели на другий поверх. Між цими двома великими крилами сходів і була, мабуть, контора готелю, оскільки там товклося багато службовців. За ближчим крилом, біля тієї ж стіни, в якій був прохід з аптекарського магазина, містилася висока конторка, і за нею стояв юнак приблизно одного віку з Клайдом, одягнений в коричневий формений костюм з численними блискучими ґудзиками. На голові в нього була маленька кругла шапочка, схожа на коробочку з-під пілюль, по-хвацькому насунута на одно вухо. Він олівцем робив записі в книзі перед собою. Тут були й інші хлопчики того ж віку і в такій самій формі: вони сиділи на довгому ослоні, поряд з конторкою, інші стрілою носилися в усіх напрямах; часом вони повертались до того, що був за конторкою, передавали йому то яку-небудь квитанцію, то ключ, то рахунок, а потім знову сідали на ослін, чекаючи, очевидно, іншого доручення, і їм нібито не доводилось довго чекати. Майже безперервно тріскотів телефон, і юнак за конторкою, вислухавши доручення, дзвонив у маленький дзвінок, що стояв перед ним, або вимовляв: «Черговий», на що відгукався перший від краю хлопчик на ослоні. Викликані бігли відразу до потрібних їм сходів, або до однієї з вхідних дверей, чи до ліфтів, і після цього майже завжди з’являлись, несучи слідом за приїжджими саквояжі, чемодани, пальта, палиці для гольфа. Інші хлопчики зникали в глибині вестибюля і поверталися з пляшками на підносах чи з якими-небудь пакетами, які вони несли до одного з номерів наверх. Певно, таку роботу довелося б виконувати й Клайдові, якби йому пощастило і його взяли на службу в цьому готелі.

І все це робилося так жваво, довкола було стільки руху, що йому дуже заманулося бути таким щасливим і потрапити сюди. Але чи вдасться? І де цей містер Скуайрс? Він підійшов до юнака за конторкою і спитав:

– Ви не можете сказати, де мені знайти містера Скуайрса?

– А ось він іде, – відповів юнак, допитливо подивившись на Клайда жвавими сірими очима.

Клайд подивився в той бік і побачив, що до них швидко наближається франтувата і, без сумніву, бувала людина років двадцяти дев’яти чи тридцяти. Він був такий стрункий, енергійний і прекрасно одягнений, і в нього було таке жорстке, колюче обличчя, що Клайд відчув не тільки збентеження, але навіть благоговійний страх: видно, це була дуже хитра, підступна людина, – в нього був такий довгий тонкий ніс, тонкі губи, такий пронизливий погляд і гостре підборіддя…

– Щойно вийшла висока сива людина з шотландським пледом, бачили? – спитав він свого помічника, спинившись біля конторки.

Той кивнув.

– Так от, мені сказали, що це лорд Ландрейль. Він приїхав сьогодні зранку з чотирнадцятьма скринями й чотирма слугами. Тільки подумати! Поважна персона з Шотландії. А проте, він подорожує під вигаданим іменем. Записаний тут як містер Блант. Ось які вони, англійці, – бачили? Вміють показати клас, га?

– Цілком правильно, містер Скуайрс, – з пошаною відповів юнак за конторкою.

Тільки тепер містер Скуайрс оглянувся і кинув побіжний погляд на Клайда. Юнак за конторкою прийшов Клайдові на допомогу.

– Цей хлопець хоче поговорити з вами, – пояснив він.

– Ви хотіли мене бачити? – спитав м-р Скуайрс, повертаючись до Клайда й оглядаючи його зірким, вивчаючим поглядом; не залишився непоміченим і дешевий костюм хлопчика.

Клайдові не дуже сподобалася ця людина, але він вирішив справити на неї якнайкраще враження.

– Джентльмен з аптекарського магазина сказав мені… – почав Клайд, – тобто він порадив звернутися до вас… може, на моє щастя, вам потрібний розсильний. Я працюю помічником в аптекарському магазині Клінкла, на розі Сьомої і Бруклін-стріт, але хочу піти звідти, і той джентльмен сказав, що ви можете… тобто він думав… може, у вас є вільна посада…

Клайд був такий збентежений і збитий з пантелику холодним, допитливим поглядом цієї людини, що ледве міг перевести подих і насилу ковтав слину.

Вперше в житті він подумав, що коли хочеш домогтися успіху, треба викликати прихильність до себе в людей, зробити чи сказати щось таке, що їм сподобалось би. Отже, зважившись, Клайд запобігливо, вкрадливо всміхнувся до м-ра Скуайрса й додав:

– Якщо тільки ви дозволите мені спробувати, я старатимуся з усіх сил.

Людина, яка стояла перед Клайдом, у відповідь тільки холодно подивилась на нього; але, оскільки він сам був хитрий і вмів досягати своєї мети різними манівцями, то йому подобався кожен, хто спритний, меткий, умів розмовляти з людьми. І, відмовившись від свого першого бажання заперечуюче похитати головою, він зауважив:

– Але ж ви не маєте ніякого досвіду в цій справі?

– Ні, сер, але я швидко навчуся, я дуже старатимуся.

– Ну, гаразд, я подумаю, – сказав начальник розсильних, з сумнівом чухаючи скроню. – Зараз мені ніколи. Приходьте в понеділок надвечір. Тоді поговоримо.

Він повернувся на підборах і пішов.

Клайд, залишившись на самоті і не зовсім розуміючи, що все це має означати, розгублено озирався. Невже йому й справді призначили прийти в понеділок? Невже можливо, що він… Клайд повернувся і вибіг на вулицю. Він увесь тремтів. Оце успіх! Він попросив, щоб його взяли на роботу до найкращого готелю Канзас-Сіті, і йому призначили прийти в понеділок! От як? Що б це означало? Невже його можуть допустити в цей чудовий світ – і так швидко! Невже й справді так буде?