Читать книгу Стоїк - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 12

За деякий час після того, як вони порозумілися й дійшли згоди, Ковпервуд і Береніс із матір’ю відправилися до Нью-Йорка: спочатку дами, а трохи пізніше слідом за ними і Ковпервуд. Його метою було з’ясувати настрої американських інвесторів, а також встановити зв’язки з якоюсь міжнародною маклерською фірмою, яка подбала б про те, щоб ці лондонські ділки з їхньою пропозицією щодо лінії Чаринг-Крос знову звернулися до нього; це для того, аби ніхто не дізнався про його інтерес до цієї справи.

Звичайно, він мав своїх нью-йоркських і лондонських маклерів і комісіонерів: Джаркінс, Клурфейн і Рендольф, але в такій надзвичайній справі він не міг на них цілком покластися. Джаркінс, головна постать в американському відділенні фірми, хоч і дуже спритний і корисний ділок, однак надто турбувався власними інтересами, а крім того, багато балакав. Однак звертатися до невідомої маклерської фірми могло вийти ще гірше. Зрештою, розсудив він, найрозумніше – підіслати якусь вірну людину до Джаркінса й натякнути йому, що непогано було б, якби Грівз і Геншо спробували ще раз звернутися до Ковпервуда.

І тут він згадав, що серед рекомендаційних листів, які Грівз і Геншо вручили йому під час першого візиту, був лист від такого собі Рафаеля Коула, колись крупного нью-йоркського банкіра, що відійшов від справ. Кілька років тому Коул намагався зацікавити його нью-йорк-ським транспортом, але Ковпервуд був надто зайнятий своїми справами, аби навіть обдумати цю пропозицію. Проте ця розмова мала наслідком дружні відносини з Коулом, і той згодом зробив певні інвестиції в деякі з його чиказьких підприємств.

Тепер він думав про те, щоб не тільки залучити Коула з його капіталом до цього лондонського підприємства, але й вплинути через нього на Джаркінса, аби підштовхнути Грівза й Геншо знову звернутися до нього. Він вирішив запросити Коула пообідати до себе на П’яту авеню, до речі й Ейлін матиме нагоду виступити в ролі хазяйки. Отже, він зробить приємність Ейлін і на Коула справить враження зразкового чоловіка. Адже Коул був людиною консервативною. А для того аби мати успіх у цій лондонській справі, потрібно неодмінно заздалегідь створити враження респектабельності, щоб запобігти будь-якій критиці. Береніс теж перед самим від’їздом у Нью-Йорк сказала йому: «Не забудь, Френку, що чим більше ти показуватимеш уваги й люб’язності до Ейлін на людях, то краще буде для всіх нас». І вона так подивилася на нього своїми незворушними синіми очима, що йому здалося, немов у цьому погляді світиться вся споконвічна жіноча мудрість.

Тому по дорозі до Нью-Йорка Ковпервуд, пам’ятаючи про пораду Береніс, відправив Ейлін телеграму, сповіщаючи її про приїзд. І тут йому згадався такий собі Едвард Бінгхем, агент з розповсюдження акцій, що колись часто до нього навідувався, – той мав велике коло знайомих, і, напевно, через нього можна буде дещо дізнатися про цього Толліфера.

І, склавши собі дорогою повну програму дій, Ковпервуд по приїзді до Нью-Йорка одразу зателефонував Береніс, у будинок на Парк-авеню, який він їй нещодавно подарував. Домовившись про побачення пізніше, він подзвонив Коулу, потім до себе в контору, у готель «Незерлендс», де поміж іншим дізнався, що Бінгхем уже цікавився, коли йому можна буде побачити Ковпервуда. І в гарному настрої він відправився до себе додому. Тепер це була зовсім не та людина, яким його бачила Ейлін кілька місяців тому.

Коли він увійшов до неї в спальню, вона відразу по його ході, по очах відчула, що він чимось дуже задоволений і готує їй приємний сюрприз.

– Ну, як справи, моя люба? – привітав він її таким приязним тоном, якого вона вже давно від нього не чула. – Сподіваюся, ти отримала мою телеграму?

– Так, – спокійно, але трохи насторожено, відповіла Ейлін. І нишком подивилася на нього з цікавістю, бо в її почутті до Ковпервуда було стільки ж любові, скільки й обурення.

– О! Читаєш детективні романи! – жартівливо зауважив він, заглядаючи в книжку на столику біля її ліжка й подумки порівнюючи її обмежені інтереси із кругозором Береніс.

– Так! – відповіла Ейлін різко. – А по-твоєму, мені що читати? Біблію? Чи, може, твої балансові звіти? Або каталоги живопису?

Вона була обурена й ображена через те, що, займаючись своїми чиказькими проблемами, він жодного разу їй не написав.

– Правду кажучи, люба, – продовжував він усе так само м’яко й незворушно, – я стільки разів збирався написати тобі, але мене замучили до смерті. Справді. Крім того, я знаю, що ти читаєш газети. А вони, здається, всі про мене писали. Але я отримав твою телеграму. Дуже люб’язно з твого боку. І мені здавалося, що я відповів. Я добре пам’ятаю, що збирався відповісти.

Він говорив про телеграму Ейлін зі словами підтримки, яку вона надіслала йому наступного дня після його скандального провалу з концесією.

– Гаразд, – сухо перебила Ейлін. – Припустимо, ти збирався. Що ще?

Було одинадцять ранку, а вона тільки взялася за свій туалет.

Він звернув увагу на її білосніжний мереживний капот – це був її улюблений колір, він так добре відтіняв її руде волосся, яким він колись так захоплювався. Він також помітив, що вона густо напудрена. І зі смутком подумав, що тепер без цього вже не обійтися, і певно їй самій від цього ще більш смутно. Час! Час! Час! Його невпинна руйнівна робота. Вона старіє, старіє, старіє! І вона нічого не може зробити, тільки засмучуватися, тому що вона чудово знає, як він ненавидить ці страшні ознаки старості в жінок, хоча він ніколи не говорив їй про це і вдавав, що не зважає на них.

Йому було дуже шкода її, і він намагався бути з нею якомога ласкавіше. Дивлячись на неї, він подумав, що Береніс, по суті, ставиться до неї без упередження, тож чому б на додачу до цього позірного примирення з Ейлін не влаштувати їй подорож за кордон. Звичайно, не обов’язково, щоб вона їхала з ним, але приблизно в цей самий час, аби створити враження, що в його подружньому житті все гаразд. Навіть якщо вона поїде з ним на одному пароплаві, – можливо, вже вдасться домовитися з тим Толліфером або ще з кимсь і цим самим збути її з рук. І було б добре, якби ця людина, що візьметься розважати її, була би при ній не тільки тут, але й за кордоном, щоб вона там не заважала йому з Береніс.

– Маєш якісь плани на вечір? – люб’язно запитав він.

– Нічого такого, – холодно відповіла вона, відчуваючи, що за його люб’язністю криється бажання щось від неї домогтися, але що саме, вона не могла здогадатися. – А ти маєш на думці тут пожити якийсь час?

– Так, трошки. У всякому разі час від часу навідуватимусь. Маю певні плани і, можливо, доведеться з’їздити ненадовго за кордон; саме про це і хочу з тобою поговорити.

Він замовк, не впевнений щодо того, як повести далі розмову. Усе це було так складно і важко.

– І я просив би тебе допомогти мені влаштувати прийом для деяких гостей. Ти не проти?

– Ні, – коротко відповіла вона, почуваючи, що все це не має ніякого відношення до неї особисто. Вона бачила, що він зовсім не думає про неї, навіть тепер, після того як вони стільки часу не бачилися. Раптом вона відчула себе вкрай стомленою: який сенс дорікати йому.

– Хочеш піти сьогодні ввечері до опери? – запитав він.

– Що ж, якщо ти справді хочеш… – Врешті, якась втіха від того, що він тут, поруч із нею, хоч і ненадовго.

– Звісно, хочу. І хочу, щоб ти пішла зі мною! – відповів він. – Зрештою, ти моя дружина. І це твій дім. І як би ти до мене не ставилася, ми все-таки маємо справляти враження благополучного подружжя. Нікому з нас це не зашкодить, а корисним може бути для обох. Розумієш, Ейлін, – приязно продовжував він, – після всіх цих історій у Чикаґо мені тепер лишається одне з двох: або припинити всяку діяльність в цій країні і відійти від справ, що мені, правду кажучи, зовсім не до вподоби, або спробувати зайнятися чимось іншим й десь подалі звідси. І мені зовсім не хочеться зотліти заживо.

– Тобі? Зотліти заживо? – вигукнула Ейлін, дивлячись на нього жвавіше. – Це тобі не загрожує! По-моєму, ти будь-якого мерця на ноги піднімеш!

Ковпервуд посміхнувся.

– Ну, так чи не так, – продовжував він, – все, про що я поки що чув і що могло б мене зацікавити, це будівництво метрополітену в Парижі, та це мене не надто вабить, – а також…

Тут він замовк і задумався. А Ейлін уважно дивилася на нього, намагаючись здогадатися, чи говорить він правду.

– …і щось подібне в Лондоні. Отож я думаю туди поїхати, аби на місці побачити, як у них там ідуть справи з підземкою.

Не встиг він закінчити, як Ейлін, сама не знаючи чому, – чи тут телепатія або гіпноз, – раптом пожвавішала й просяяла, немов відчувши щось цікаве для себе.

– Справді! – сказала вона. – Звучить дуже привабливо. Але якщо ти дійсно хочеш зайнятися новою справою, сподіваюся, цього разу ти постараєшся заздалегідь убезпечити себе від усіляких неприємностей і скандалів. Бо, за що б ти не взявся, ти наче сам їх для себе створюєш, чи то сам їх заводиш, чи то вони виникають самі собою.

– Так, – продовжував Ковпервуд, не зважаючи на її останні слова, – отож, думаю, якщо мені не трапиться нічого більш привабливого, я, мабуть, спробую щось зробити в Лондоні. Щоправда, я чув, англійці не дуже доброзичливі до всяких американських підприємств. Якщо це справді так, то мені навряд чи вдасться там зачепитися, особливо після цієї халепи в Чикаґо.

– Ну! Чикаґо! – вигукнула Ейлін, уже готова встати на захист Ковпервуда. – Чи варто звертати на це увагу! Будь-яка людина, що має краплю здорового глузду, знає, що ці чиказькі ділки – просто зграя шакалів. По-моєму, Лондон – чудове місце, аби почати нову справу. Тільки слід про все домовитися заздалегідь, щоб не було потім клопоту з концесією, як у Чикаґо. Мені завжди здавалося, Френку, – продовжувала Ейлін, зважившись на відвертість (не сподіваючись на подяку, а просто тому що довгі роки життя з ним давали їй на це право), – що ти надто зневажаєш думки інших людей. Хто б вони не були, для тебе вони просто не існують! У цьому і є причина всіх цих зіткнень. І так буде завжди, якщо ти не пересилиш себе й не будеш уважнішим до людей. Звичайно, я не знаю твоїх планів, але я певна, що якщо ти зараз почнеш якусь нову справу й хоч трошки зважатимеш на людей, тебе із твоєю винахідливістю і вмінням переконати будь-кого ніщо не зупинить. Ось і все!

І вона замовчала, вичікуючи, що він їй на це відповість.

– Дякую, – промовив він. – Мабуть, ти права. Не знаю. У всякому разі я всерйоз подумую про цю лондонську підземку.

Ейлін, відчуваючи, що він для себе вже щось вирішив, продовжила:

– Звичайно, що стосується нас з тобою, я знаю, що ти мене більше не любиш і вже не любитимеш. Тепер я це бачу. Але я також добре знаю й відчуваю, що я все-таки щось значила у твоєму житті, і хоча б через одне те, через що мені довелося пройти з тобою у Філадельфії й у Чикаґо! – ти не можеш так просто викинути мене геть, наче старе взуття. Це несправедливо! І врешті тобі самому це не принесе добра. Я завжди вважала і вважаю, що ти маєш поводитися як слід зі мною хоча б для вигляду: приділяти мені хоч трошки уваги й не залишати мене тут у повній самотності день за днем, місяць за місяцем без жодного слова, жодного листа…

І тут він знову – як уже багато разів у минулому – побачив, як вона немов задихається, а її очі наливаються сльозами. Вона відвернулася, не в змозі більше говорити. І водночас Ковпервуд зрозумів: Ейлін готова піти на поступки, про що він мріяв відтоді, як Береніс прийшла до нього в Чикаґо. Це ясно. Але до якої міри вона готова поступатися, цього він ще збагнув.

– Зараз мені треба підшукати для себе щось нове, – сказав він, – і також знайти для цього капітал. Тому я й думаю пожити тут якийсь час і нехай все виглядатиме так, наче все йде як раніше. Це справить гарне враження. Ти знаєш, були часи, коли я серйозно подумував про розлучення. Але якщо ти справді здатна поставити хрест на минулому і задовольнитися тим, що я тобі пропоную, і не сперечатися зі мною через моє особисте життя, я думаю, ми могли б дійти певної згоди. Певен, що могли б. Я вже не такий молодий, як раніше, і якщо я зберегаю за собою право розпоряджатися своїм особистим життям, то не бачу, чому це заважає нам зберігати гарні стосунки, ба навіть ми могли б їх покращити. Ти згодна зі мною, хіба не так?

І оскільки Ейлін вже не мріяла ні про що інше, як тільки лишатися його дружиною, і попри всю несправедливість його поводження з нею, бажала йому успіху в справах, – вона відповіла:

– А що ж іще мені лишається? У тебе всі карти в руках. А в мене що? Справді, що?

І тут Ковпервуд зважився заговорити про подорож. Він сказав, що має поїхати й, оскільки Ейлін вважає, що для суспільства виглядатиме краще, якщо вона поїде з ним, то в нього немає заперечень і навіть він згоден на повідомлення в пресі, що засвідчать мир і гармонію у їхньому подружжі, звісно, якщо Ейлін не наполягатиме на повсякденних формальних речах і не втручатиметься в його особисте життя.

– Ну що ж, якщо ти так хочеш… У всякому разі я нічого від цього не втрачаю, – відповіла Ейлін, думаючи, однак, що за всім цим має стояти якась жінка і ймовірніше за все, це дівчисько Береніс Флемінг? І якщо так, то ні на які поступки вона не піде. Ні, ніколи вона не допустить такої ганьби, щоб він відкрито зв’язався із цією нахабною й хитрою вискочкою! Ніколи, ніколи!

Цікаво, що в той час як Ковпервуд вважав, що домігся значного успіху і так швидко, Ейлін теж святкувала певний виграш: і хоч як важко їй було душити свої почуття, та що більше Ковпервуд привселюдно приділятиме їй увагу, то очевидніше буде для всіх, що він належить їй, і тим більшим буде її суспільний, хоч і не особистий, тріумф.