Читать книгу Стоїк - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 13

Зацікавити Коула дати поштовх лондонській справі через Грівза й Геншо було не складно. Приємна вечірка за столом, і Коул сам висловив думку, що Лондон для такої людини, як Ковпервуд, безсумнівно може запропонувати набагато більше можливостей, ніж Чикаґо. І тоді він, звісно, був би радий почути про можливість для інвестицій.

Ковпервуд лишився так само задоволений і своєю розмовою з Едвардом Бінгхемом, від якого почув потрібну інформацію щодо Брюса Толліфера. За словами Бінгхема, Толліфер зараз знаходиться у жалюгідному стані. Колись це була людина з гарними зв’язками й заможна, та тепер він втратив і те, і те. Він і досі лишався вродливим, хоча був потертим життям. Донедавна його нерідко бачили серед гравців, картярів та інших осіб поганої репутації; більшість його колишніх знайомих й приятелів, імовірно, давно викреслили його зі свого життя.

Однак останнім часом, Бінгхем мав визнати, Толліфер, здається, узявся за розум і якось намагається реабілітувати себе. Зараз живе один, у скромному, так званому холостяцькому пансіоні «Альков» на П’ятдесят третій вулиці і навіть іноді з’являється в найкращих ресторанах. Напевно шукає нагоди якось влаштуватися: або підчепити заможну даму, що буде рада заплатити за його послуги, або знайти місце агента в якійсь маклерській фірмі, що, беручи до уваги його колишні зв’язки, може запропонувати йому пристойну платню.

Цей критичний висновок Бінгхема викликав у Ковпервуда посмішку, адже він саме мав на меті скористатися послугами Толліфера.

Ковпервуд подякував Бінгхему й негайно зателефонував Толліферу в «Альков». У той самий час цей джентльмен лежав напіводягнений у себе в номері, у похмурому настрої, чекаючи, поки проб’є п’ята година і знову він пуститься в «похід», як він називав свої блукання по ресторанах, клубах, театрах і барах з метою обмінятися привітанням з кимось із старих знайомих, всіляко намагаючись відновити колишні зв’язки, а при нагоді й зав’язати нові.

Стояв прохолодний лютневий день. Була лише третя година, коли Толліфера покликали до телефону і він, шаркаючи зношеними нічними пантофлями, скуйовджений, з цигаркою у руці, зійшов до вестибюля.

Ледь почувши: «Говорить Френк Ковпервуд…», Толліфер відразу виструнчився і внутрішньо зібрався. Адже це ім’я постійно миготіло на перших сторінках газет.

– Так, містере Ковпервуд! Чим я можу бути вам корисним? – голос Толліфера являв суміш зосередженості, розуміння й готовності виконати будь-яке прохання.

– Маю до вас ділову пропозицію, яка, думаю, вас зацікавить, містере Толліфер. Буду радий вас бачити, якщо ви заглянете до мене в контору завтра о пів на одинадцяту. Можна чекати вас о цій годині?

У голосі Ковпервуда, як відзначив про себе Толліфер, не було зверхності вищого стосовно нижчого, але в ньому звучала владність і звичка наказувати. Толліфер, при всій своїй винятковій зарозумілості, був украй заінтригований і навіть схвильований.

– Звісно, містере Ковпервуд. Неодмінно буду, – негайно відповів він.

Що б це могло означати? Напевно, розповсюдження якихось акцій? Якщо так, він із задоволенням візьметься за таку справу. Сидячи у себе в номері, Толліфер роздумував про цей несподіваний телефонний дзвінок і намагався пригадати, що він читав про Ковпервудів. Писали про їх намагання проникнути до нью-йоркського вищого світу, потім були якісь чутки про їхній провал. Але думки Толліфера самі собою поверталися до ідеї про роботу, до можливості нових знайомств, і його охоплювало дивне почуття радісного хвилювання. Він почав роздивлятися своє обличчя й постать в цілому; потім оглянув свої костюми. Треба буде поголитися й вимити голову в перукарні, а костюм віддати в чистку й випрасувати. Сьогодні ввечері, мабуть, вже не варто виходити. Краще відпочити, аби завтра виглядати свіжішим.

Наступного ранку він з’явився до Ковпервуда в контору виголений, освіжений і люб’язний, яким він уже давно не бував. Адже, можливо, це обіцяло новий початок у житті! Принаймні так він сподівався, коли увійшов до кабінета і побачив перед собою визначну людину, що сиділа за неосяжним письмовим столом з палісандрового дерева. Одначе тут Толліфер відразу скис, почуваючись доволі непевно, бо людина, що сиділа перед ним, хоча їй ніяк не можна було дорікнути в нечемності, і навіть виказувала певну привітність, була надто недосяжна. Толліфер одразу відзначив про себе привабливість, силу і владність Ковпервуда. Ці великі, магнетичні й водночас непроникні сині очі, і руки сильні, гарні, що так невимушено лежали на столі, а на правій руці, на мізинці, проста золота каблучка.

Цю каблучку багато років тому подарувала Ковпервуду Ейлін. Він тоді сидів у филадельфійській в’язниці і знаходився на найнижчій точці усього свого висхідного життєвого шляху. Ейлін подарувала йому цю каблучку на знак своєї невмирущої любові, і відтоді Ковпервуд ніколи її не знімав. І от тепер він збирається найняти цього молодика, цього денді й доручити йому розважати свою дружину, щоб вона не завадила йому, Ковпервуду, спокійно насолоджуватися товариством іншої жінки. Хіба це не форма морального занепаду! Він повністю це усвідомлював. Але що ще він мав робити? Адже все це випливає з обставин, створених самим життям, обставин, що підкоряють собі і його, й інших людей, і тут нічого не можна змінити. Занадто пізно. Тож треба діяти рішуче, зухвало, нещадно, аби змусити всіх прийняти твої методи й вчинки як щось неминуче. Подивившись на Толліфера спокійним холодним поглядом, Ковпервуд, вказуючи йому на стілець, сказав:

– Сідайте, будь ласка, містере Толліфер. Я зателефонував вам тому, що хочу доручити вам одну справу, для якої потрібна людина з великим тактом і світським досвідом. Деталі я поясню пізніше. Маю сказати, що перш ніж подзвонити вам, я поцікавився вашим минулим і вашим нинішнім становищем; я зробив це не з метою зашкодити вам, запевняю вас. Навпаки. Думаю, я можу бути вам корисний, якщо ви, зі свого боку, зможете зробити послугу мені.

І тут він привітно посміхнувся Толліферу, так що Толліфер, хоч і трохи непевно, так само привітно посміхнувся у відповідь.

– Сподіваюся, що ви не дізналися нічого, що б настільки говорило проти мене, аби відмовитися від цієї розмови, – несміливо сказав він. – Маю визнати, що не завжди вів цілком благопристойне життя. Боюся, що я для цього не створений.

– Дуже ймовірно, це правда, – надзвичайно люб’язно й співчутливо відгукнувся Ковпервуд. – Однак, перш ніж ми поговоримо про це, я хочу попросити вас цілком щиро й відверто розповісти мені все про себе. Справа, яку я маю на увазі, вимагає, щоб я знав усе про вас.

Він дуже привітно поглянув на Толліфера, і той, підбадьорений, коротко, але цілком чесно, розповів всю історію свого життя від самого дитинства. Після чого Ковпервуд, який слухав його з цікавістю, дійшов висновку, що цей тип, мабуть, навіть трохи краще, ніж він думав спочатку, не дуже розважливий – щирий і нерозбірливий гульвіса, проте аж ніяк не підступна і своєкорислива людина. Тому Ковпервуд вирішив, що може говорити з ним набагато відвертіше, ніж збирався спочатку.

– Отже, якщо говорити про фінанси, ви зараз на мілині?

– Більш-менш так, – криво посміхнувшись, відповів Толліфер. – Думаю, я насправді завжди був на цій мілині.

– Що ж, на ній завжди товчеться багато народу. Але скажіть мені, чи останнім часом ви дійсно намагалися зібратися з силами й знову повернутися в ті кола, до яких колись належали?

Ковпервуд помітив, як гірка тінь, наче хмара, промайнула по обличчю Толліфера.

– Так. Намагався, – із зусиллям вимовив він.

І на його губах знову з’явилася та сама іронічна, майже безнадійна посмішка.

– І як іде справа?

– Відверто кажучи, зараз похвалитися, по суті, нема чим. У тому колі, до якого я раніше належав, треба мати значно більше грошей, ніж я маю тепер. Я розраховував влаштуватися агентом у якийсь банк або маклерську фірму, де працюють люди, яких я знав у Нью-Йорку. Тоді я міг би дещо заробити для себе і для банку, а також зайти в стосунки з людьми, що могли б бути мені справді корисними…

– Зрозуміло, – сказав Ковпервуд. – Але оскільки ви розгубили ваші зв’язки, здійснити цей план не дуже просто. А ви справді думаєте, що, знайшовши таку роботу, зуміли б знову завоювати колишнє положення?

– Не знаю. Стверджувати не можу. Сподіваюсь, що так. Легка нотка сумніву, що пролунала в тоні Ковпервуда, сильно похитнула впевненість Толліфера. Але він зробив над собою зусилля й продовжував:

– Я ще не такий старий і вже не настільки опустився; на світі чимало людей, що їх життя викидало на узбіччя, але вони повертались на шлях. Головна біда – це те, що в мене мало грошей. Якби я мав достатньо грошей, я б уже ніколи не збився з дороги. Проблема в бідності і більше ні в чому. Але ж я себе не вважаю пропащою людиною, навіть зараз. Я ще спробую, і завжди є завтра.

– Мені до вподоби такий настрій, – сказав Ковпервуд. – Сподіваюся, ви не помиляєтесь. У всякому разі влаштувати вас у маклерську контору, думаю, буде нескладно.

Толліфер відразу пожвавішав.

– Я б цього дуже хотів, – сказав він серйозно і майже з сумом. – Для мене це справді було б можливістю почати все спочатку.

Ковпервуд посміхнувся.

– Гаразд, – сказав він, – я думаю, що це можна влаштувати без проблем. Але за однієї умови: віднині не вплутуватися ні в які історії. Це дуже важливо, беручи до уваги характер справи, яку я маю намір вам доручити. Справа ця ніяк не накладає на вас зобов’язань стосовно вашого особистого життя, але вона означає, що принаймні деякий час вам доведеться приділяти особливу увагу одній дамі, тобто робити те саме, про що ви мені щойно розповідали. Отже, вам доведеться приділяти увагу доволі привабливій жінці дещо старше за вас.

Щойно Ковпервуд сказав це, у Толліфера одразу майнула думка, що це, імовірно, якась багата літня дама, знайома Ковпервуда, з якою він пов’язує серйозні фінансові плани, а Толліферу відводиться роль принади.

– Звичайно, – відповів він, – якщо я можу бути вам цим корисний, до ваших послуг, містере Ковпервуд.

Тут Ковпервуд, відкинувшись на спинку крісла й задумливо постукуючи кінчиками пальців, дивився на Толліфера холодним поглядом, явно його оцінюючи.

– Жінка, про яку я говорю, містере Толліфер, моя дружина, – коротко, із цинічною незворушністю сказав він. – Уже багато років ми з місіс Ковпервуд перебуваємо… не те, щоб у поганих стосунках, це не зовсім вірно, – але в певному віддаленні одне від одного.

Тут Толліфер кивнув, наче запевняючи, що він цілком розуміє, але Ковпервуд швидко продовжував:

– Це не означає, що ми завжди в такому стані. Або що я хочу отримати які-небудь докази проти неї для суду. Ні. Вона має право розпоряджатися своїм особистим життям, хоч, звісно, не виходячи за певні рамки. Я не потерплю ніякого публічного скандалу й не дозволю нікому вплутати її в якусь брудну історію.

– Я розумію, – вставив Толліфер, збагнувши, що тут треба бути надзвичайно обережним і в жодному разі не переступати певних меж, якщо він хоче мати зиск з цієї пропозиції.

– Думаю, що не зовсім розумієте, – сухо заперечив Ковпервуд, – але постараюся пояснити так, щоб ви зрозуміли. Місіс Ковпервуд колись була надзвичайно вродливою, однією з найкрасивіших жінок, яких мені довелося бачити. Вона й зараз ще дуже гарна собою, хоча вже в літах. Але могла б бути ще краще, якби не віддавалася всіляким похмурим думкам. Причина полягає в нашому розриві, і це цілком моя провина, я її ні в чому не звинувачую, – сподіваюсь, ви це добре засвоїли…

– Так, – відповів Толліфер, що слухав з напруженим інтересом.

– Місіс Ковпервуд дозволила собі трохи опуститися, не стежить за своєю зовнішністю, ні з ким не зустрічається – вона, звісно, вважає, що має виправдання цьому, але насправді це не так. Вона ще надто молода й попереду в неї багато, заради чого варто жити, що б вона не думала.

– Мені здається, я розумію її почуття, – знову перебив Толліфер, наче не зовсім погоджуючись, що Ковпервуду сподобалося. Адже свідчило про деяку чуйність і розуміння.

– Можливо! – сухо відповів Ковпервуд. – Справа, яку я мав намір вам доручити і для якої, звісно, забезпечу вас потрібними коштами, полягатиме в наступному: ви маєте докласти зусиль, аби зробити її життя цікавішим і яскравішим, ніж зараз, – не обов’язково про все мені доповідати; а дружина моя в жодному разі не повинна нічого знати про нашу з вами розмову. Вона надто багато часу проводить на самоті. Знайомих у неї мало, і до того ж це не ті люди, з якими варто зустрічатися. Отже, я звернувся до вас, щоб почути, чи можете ви, маючи відповідні можливості, не виходячи з рамок життєвих світських умовностей, розширити якось коло її інтересів, познайомити її з людьми, які більше відповідають її положенню й характеру? Мушу додати, що не маю на увазі вищі кола суспільства, – ні їй, ні мені це не потрібно. Але є проміжні верстви, де можна зав’язати цікаві знайомства, приємні для неї, та й для мене. Отже, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, то, можливо, у вас є якісь ідеї.

У відповідь Толліфер з усією можливою докладністю окреслив ті можливості, які б дозволили урізноманітнити життя Ейлін. Ковпервуд слухав його уважно й, схоже, лишився задоволений тим, як Толліфер схопив суть ситуації.

– І ще одне, містере Толліфер, – сказав він. – Майте на увазі, що вашою роботою в маклерській фірмі, яку я для вас влаштую, керуватиму я сам. Сподіваюся, ми добре зрозуміли один одного?

– Так, містере Ковпервуд! – відповів з посмішкою Толліфер, піднімаючись зі стільця.

– Гаразд. Можливо, ми тепер з вами не скоро побачимося знову, але ви отримаєте від мене вказівки. Я подбаю про те, щоб на ваше ім’я був відкритий рахунок. Думаю, це все. До побачення!

Це прощання, що супроводжувалося спокійним відстороненим поглядом, знову змусило Толліфера ще раз гостро відчути, яка глибока прірва відокремлює його від цієї людини.