Читать книгу Стоїк - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 9

Ідея, що саме спала на думку Толліферу, полягала в тому, аби влаштуватися агентом у якій-небудь маклерській фірмі або в нотаріальній конторі, що відає опікою й справами багатих удів або дочок багатих батьків. Однак її здійсненню перешкоджало те, що він зовсім відірвався від кола спритних молодиків, які мали доступ до самого серця нью-йоркського вищого світу. Такі люди були не тільки корисні, а інколи і просто необхідні дамам з грошима, але без зв’язків, що мріють зайняти положення в суспільстві, а також переспілим дівицям, які прагнуть його зберегти.

Для такого роду діяльності вимагалось багато чинників, включаючи гарне американське походження, приємну зовнішність, світський лиск, велику ерудицію з різних видів спорту – яхти, перегони, теніс, поло, верхова їзда, гонки на автомобілях, а також стосовно розваг: опера, театри й усілякі видовища. Ці люди їздили з багатіями до Парижа, Біаррица, Монте-Карло, Ніцци, Швейцарії, Ньюпорта, на Палм-Біч, для них були відчинені всі двері – і таємних осередків на півдні й різних аристократичних клубів. У Нью-Йорку вони крутилися переважно в шикарних ресторанах, в опері та в інших театрах. Звісно, вони мали бездоганно і відповідно до етикету вдягатися, мати спритність діставати найкращі місця на перегони, на тенісні й футбольні матчі й на всі модні прем’єри. Бажано було, щоб вони могли скласти партію в карти й ознайомити з правилами й тонкощами гри недосвідченого партнера, а при нагоді ще й дати корисну пораду стосовно дамських убрань, ювелірних виробів і оздоблення кімнат. Але насамперед, вони мали турбуватися про те, щоб імена їхніх патронес якомога частіше з’являлися на сторінках газет у відділі світської хроніки.

Звісно, ці корисні молоді люди так чи так отримували пристойну винагороду – також в очах суспільства – за свої зусилля, а інший раз навіть жертви: адже вони мали протистояти всіляким спокусам, зокрема спокусам юності, оскільки їхні послуги були потрібні передусім старіючим дамам, таким, що, подібно до Ейлін, нудилися на самоті, не знаючи куди себе діти.

Толліфер чимало років попрацював на цій ниві, але на тридцять другому році свого життя відчув, що це починає йому набридати. І від нудьги й відрази він все частіше знаходив утіху в пияцтві та в обіймах якоїсь красуні-акторки, що дарувала його справжньою палкою любов’ю. Але зараз він знову подумував повернутися в ці ресторани, бари, розкішні готелі та інші місця, де товчуться багаті люди, з яких він міг поживитися. Він візьме себе в руки, кине пити, знайде трошки грошей, може, навіть у Розалі, дасть собі раду – і, звісно, йому ще випаде нагода показати себе в світі.

А тоді… тоді вони всі побачать!