Читать книгу Стоїк - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 8

У той самий час, коли Береніс розповідала Ковпервуду про Брюса Толліфера, цей нікчема з привабливою зовнішністю, відпочивав і тілом – вже дещо зношеним – і душею – а душа в нього була вельми примхлива – в одній із малесеньких кімнат мебльованого пансіону місіс Сельми Хол на П’ятдесят третій вулиці у східній частині Нью-Йорка. Колись це був доволі фешенебельний квартал, але нині він знайшов своє місце серед тісних рядів похмурих коричневих будинків. У роті в Толліфера лишився огидний смак після пиятики й безсонної ночі, але під рукою в нього, на розхитаному табуреті, стояла пляшка віскі, сифон із содовою водою й валялася пачка цигарок. А поруч із ним на дивані лежала гарненька молода акторка, яка ділила з Толліфером свій заробіток, кімнату і все, що їй належало.

Вони обоє ще дрімали, хоча вже було майже одинадцять. Але за кілька хвилин Розалі Харриген розплющила очі. Оглянувши доволі скромну кімнату з потемнілими шпалерами, що вже втратили первісний палевий колір, свій низенький туалетний столик із потрійним дзеркалом і старенький комод, вона вирішила, що час вставати й прибрати розкидані на підлозі різні інтимні приналежності дамського й чоловічого туалету. Кімната слугувала водночас кухнею й ванною. Праворуч від табурета стояв письмовий стіл, який правив також за їдальню, коли їм траплялося їсти вдома.

Навіть у своєму вже потертому халаті Розалі виглядала чарівним створінням. Чорне кучеряве волосся, маленьке біленьке личко з маленькими, допитливими темними очима, червоні губки, трошки кирпатий носик, граціозна, з округлими формами фігурка – все це разом тримало – хоч ненадовго – в полоні непостійного, безпутного красеня Толліфера. Вона подумала, що треба змішати йому склянку віскі з содовою й дати цигарку. А потім, якщо він захоче, зварити каву й пару яєць. Але якщо він продовжуватиме удавати сплячого і не звертати на неї уваги, то їй, мабуть, краще скоріше вдягтися і йти на репетицію, що мала початися о дванадцятій. А вже потім, повернувшись додому, можна спокійно сидіти й чекати, коли йому набридне лежати в ліжку. Розалі була безтямно закохана.

Дамський підлабузник за своєю природою, Толліфер ледь помічав ці ніжні турботи. Навіщо? Йому – нащадку тих самих знаменитих Віргінських і Південно-Каролінських Толліферів! Адже його місце по праву мало б бути у вищому світі! Таж біда в тому, що коли б не Розалі або ще якась інша подібна їй дівчина, він не мав би й центу в кишені, гірше того, він би пив без упину й загруз у боргах. Одначе, попри все це, Толліфер був спражній магніт для жіночих сердець. Щоправда, після двадцяти з гаком даремно витрачених років він так і не добився вигідної партії, а тому з кожною закоханою жертвою поводився зневажливо, саркастично, як справжній тиран.

Толліфер походив з південної родини великих землевласників, що колись була заможною і мала поважний статус у місцевій спільноті. У Чарльстоні понині збереглася чудесна стародавня садиба, у якій жили останні нащадки цього колись знатного роду, що пережили Громадянську війну. Вони й досі зберігали тисячні заставні й облігації позик часів Конфедерації, повністю знецінені війною. Брат Толліфера, Вексфорд Толліфер, служив капітаном в армії і вважав Брюса ледарем і нікчемою.

Інший брат перебрався з Півдня на Захід і влаштувався в Сан-Антоніо, в Техасі. Він став успішним фермером, одружився, народив дітей і на домагання Брюса знайти собі місце в нью-йоркському вищому світі дивився як на суцільну дурість. Адже якби Брюс справді міг чогось досягти, – одружитися з багатою спадкоємицею, – то чому він не зробив цього багато років тому? Щоправда, інколи його ім’я траплялося в газетах. Якось навіть пішли чутки, що він от-от має одружитися з однією заможною нью-йоркською дівицею, та ж після того минуло вже десять років, коли він мав лише двадцять вісім років! Тож нічого не вийшло! Відтоді його брати, та й уся родина махнула на Брюса рукою. Пропаща людина! І більшість його колишніх знайомих і приятелів з нью-йорк-ського суспільства починали думати так само. Прагнучи тільки задоволення власних бажань, він поступово знецінив власне ім’я і репутацію. І тепер дійшов до того, що жоден з його колишніх друзів не позичив би йому ні цента.

І однак знаходилися інші, чоловіки й жінки, молоді й не дуже, що, зустрівши його де-небудь випадково, коли він був тверезий і пристойно одягнений, мимоволі жалкували, що йому не вдалося вигідно одружитися й повернути собі місце у вищому світі. З його приємним південним акцентом і чарівною посмішкою він все ще міг справляти невідпорне враження.

З Розалі Харриген він зійшовся лише два місяці тому, і вже починав нудитися нею. Проста хористка, Розалі заробляла тридцять п’ять доларів на тиждень. Вона була весела, симпатична, чуйна дівчина, але Толліфер відчував, що їй бракує наполегливості, аби пробитися в житті. Лише її зваблива фігурка, її пристрасність і кохання ще утримували його разом з нею.

І от сьогодні, дивлячись на його скуйовджену чорну голову, на його гарні тонко окреслені губи й підборіддя, Розалі мліла від блаженства, – і разом з тим відчувала непереборний страх, передчуваючи, що його в неї віднімуть. Вона знала: зараз він прокинеться невдоволений, почне лаятися, наказувати. І все ж таки вона бажала лише одного – сидіти біля нього годинами, аби мати змогу хоч інколи торкнутися його волосся.

Тим часом у свідомості Толліфера, що потроху приходив до тями, починали мерехтіти передчуття всіх неприємностей майбутнього дня. Адже, крім тих грошей, які він може взяти в Розалі, він більше нічого не має. А вона йому, по суті, уже порядком набридла. Знайти б якусь багату жінку, ні в чому себе не обмежувати (нехай навіть для цього довелося б одружитися), він показав би всім цим нью-йоркським вискочкам, що тепер зверхньо дивляться на нього, що значить бути Толліфером, багатим Толліфером!

Невдовзі після свого приїзду до Нью-Йорка, він зробив спробу викрасти безтямно закохану в нього дівчину, дочку багатих батьків, але ті встигли відправити її за кордон. Історія наробила багато галасу в газетах, його називали «мисливцем за посагом» і застерігали проти нього всі респектабельні родини, що бажають своїм спадкоємицям щастя й благополуччя у шлюбі. Ця невдача, чи помилка, а потім пияцтво, карти, безпутне життя поступово зачинили для нього всі двері, в які він так прагнув увійти.

Прокинувшись остаточно, Толліфер почав одягатися й відразу накинувся на Розалі за те, що вона вчора затягла його на цю вечірку, де Толліфер напідпитку принижував і висміював усіх присутніх, так що ті були раді його позбутися.

– Ну й потолоч! – кричав він. – Чому ти мені не сказала, що там будуть ці газетні писаки? Актори ще туди-сюди, але ж ці мерзенні типи, що скрізь винюхують гаряченьке, яких притягла з собою твоя приятелька! Чорт забирай!

– Але ж хіба я знала, що вони прийдуть, Брюсе! – виправдовувалася бліда Розалі, водночас намагаючись обсмажити на сковорідці хліб. – Я думала, вечірку влаштовують лише для наших зірок.

– Зірки! Ти називаєш їх зірками! Якщо це зірки, то я ціле сузір’я! (Це порівняння не справило ніякого враження на Розалі, оскільки вона не мала й гадки, про що він говорить.) Шльондри! Та ж ти гасовий каганець від зірки не відрізниш.

Потім він позіхнув і знову невдоволено подумав: коли ж він нарешті зважиться покінчити з усім цим? Як низько ще він може опуститися! Жити на гроші дівчат, що самі ледь заробляють собі на хліб, пиячити, грати в карти з їхніми приятелями, не маючи ні цента в кишені.

– Ні, з мене досить! – вирвалося в нього. – Треба з цим покінчити! Не можу більше жити в цій дірі. Боже, як це принизливо!

Він крокував туди-сюди по кімнаті, засунувши руки в кишені, а Розалі мовчки дивилася на нього. Від страху вона наче втратила здатність говорити.

– Ти чуєш, що я кажу! – вигукнув він. – Так і стоятимеш, наче лялька? Що з вас взяти з жінок! То б’ються, мов кішки, то слова від них не діждешся. Господи, якби мені тільки пощастило знайти жінку, яка мала б хоч краплю здорового глузду! Я б… я б…

Розалі підняла на нього погляд, намагаючись посміхнутися. Губи її тремтіли.

– І що б ти тоді зробив? – тихо запитала вона.

– Я б її не кинув… Можливо, навіть покохав би її. Та ж який сенс про це говорити! О Господи! Навіщо я стирчу в цій дірі? Що мені тут робити? Це не мій світ. Я хочу повернутися туди, де мені належить бути. І повернуся. Час нам з тобою розійтися. Нічого не поробиш. Не можу я так більше жити!

І після цих слів він підійшов до вішалки, схопив капелюха, пальто й рушив до дверей. Але Розалі встигла перехопити його й, охопивши його руками, притулилася щокою до його обличчя.

– Брюсе, благаю тебе! Ну що я такого зробила? Невже ти мене зовсім розлюбив? Адже я для тебе на все, на все готова. Я ж нічого в тебе не прошу. Брюсе, любий, не йди – ти ж не залишиш мене, правда?

Але Толліфер, відштовхнувши її, вирвався з її обіймів.

– Годі, Розалі, годі! – прикрикнув він на неї. – Терпіти цього не можу, ти ж знаєш! Цим мене не втримати. Я йду, тому що мені треба піти.

Він відчинив двері, але Розалі знову кинулася вперед і стала перед ним на порозі.

– О Брюсе, ти не можеш так піти! – закричала вона. – Заради бога, благаю тебе! Послухай мене, Брюс, повернися! Я все, все для тебе зроблю, обіцяю тобі. Дістану ще грошей; знайду іншу роботу. Ми переїдемо на іншу квартиру. Я все влаштую, Брюсе! Ну, будь ласка, повернися! Якщо ти мене кинеш, я вб’ю себе.

– Облиш, Розі! Не кажи дурниць. Я знаю, що ти цього не зробиш. І ти сама це чудово знаєш. Візьми себе в руки. Заспокойся, я повернуся ввечері, або завтра. Але я мушу знайти собі якусь справу, от і все. Зрозуміло тобі?

Розалі раптом якось знесиліла від його погляду. Вона раптом відчула, що це кінець. Вона не зможе його втримати, якщо він захоче піти.

– Не йди, Брюсе! – у розпачі повторювала вона, притискаючись до нього всім тілом. – Я тебе не пущу! не пущу! не пущу! Ти не можеш отак взяти й піти!

– Не можу? – засміявся він. – А ну подивимося!

Він відштовхнув її і, переступивши поріг, швидко почав спускатися сходами. Розалі стояла не рухаючись і з жахом чекала, як ляснуть внизу, зачинившись за ним, важкі вхідні двері. Потім вона повернулася до кімнати й, зачинивши за собою двері, притулилася до них спиною.

Уже був час іти на репетицію, та вона навіть і подумати про це не могла й лише тремтіла всім тілом. Тепер усе втратило сенс. Ніщо, ніщо не мало значення… хіба що… може, він ще повернеться… хоча б для того, аби забрати свої речі…