Читать книгу Асистент - Тесс Ґеррітсен - Страница 5
1
ОглавлениеУже почали роїтися мухи. Дрібні шматочки плоті, які спеклися, пролежавши чотири години на гарячому асфальті на півдні Бостона, виділяли щось на кшталт хімічного оголошення «Обід готовий!». Повітря аж гуло від мух. Останки тулуба прикрили, але пожирачі мертвої плоті мали чим побенкетувати. Вулиця в радіусі тридцяти футів була всіяна шматками сірої субстанції та якимись частками, що їх годі було ідентифікувати. Фрагмент черепа долетів аж до підвіконня другого поверху й упав у ящик із квітами. Клапті мертвої плоті приліпилися до припаркованих автомобілів.
Детектив Джейн Ріццолі ніколи не скаржилася на шлунок, але навіть їй довелося зупинитись, заплющивши очі й стиснувши кулаки, картаючи себе за цей момент слабкості. «Тільки не знепритомній. Тільки не знепритомній». Вона була єдина жінка-детектив у відділі вбивств департаменту поліції Бостона і знала, що на неї завжди спрямоване безжальне світло прожекторів. Усі помічали кожну її помилку й перемогу. Її напарник Баррі Фрост уже привселюдно осоромився, повернувши свій сніданок, і тепер сидів в автомобілі під кондиціонером, склавшись навпіл і чекаючи, доки нутрощі заспокояться. Собі Ріццолі не могла дозволити слабкості. З усіх присутніх правоохоронців саме вона була найпомітніша. По той бік стрічки, яка огороджувала місце трагедії, стояли люди. Вони уважно дивилися на неї, ловлячи кожну деталь її зовнішності, кожен рух. Ріццолі знала, що з вигляду ніхто їй не дасть тридцяти чотирьох років, тому свідомо намагалася триматися владно. Свій невеликий зріст вона компенсувала прямим поглядом і широко розправленими плечима. Кожне місце злочину вона вміла підкорити собі, нехай навіть грубою силою. Однак від цієї спеки її рішучість і витримка танули. Сьогодні вона, як завжди, вдягнула піджак і штани. А тепер піджак довелося зняти, блузка зім’ялася. Від вологого повітря акуратно зачесане волосся розсипалося неслухняними кучерями. Зусібіч на неї напосідали запахи, мухи і палючі промені сонця. Вона просто не могла зосередитися. А всі ці очі дивилися на неї.
Її увагу привернула голосна розмова. Чоловік у сорочці й краватці лаявся й намагався прорватися повз патрульного.
– Слухайте, мені на ділову зустріч треба! Я і так уже на цілу годину спізнююся, а ви почепили цю стрічку навколо мого авто і кажете, що поїхати ним я не зможу! Чорт забирай, це моє авто!
– Сер, ми на місці злочину.
– Це був нещасний випадок!
– Ми цього ще не встановили.
– А вам цілий день потрібен, щоб це второпати? Нас би послухали! Усі навколо чули, що сталося!
Ріццолі підійшла до чоловіка. Його обличчя вилискувало від поту. Зараз, об одинадцятій тридцять, сонце стояло майже в зеніті й свердлило землю, як погляд недоброго ока.
– Сер, що саме ви чули? – запитала вона.
– Те саме, що й усі інші, – фиркнув він.
– Гучний удар?
– Ну, так. Десь о сьомій тридцять. Я саме з ванної виходив. Дивлюся у вікно – а він тут, на тротуарі. Це небезпечний поворот, ви ж бачите. Усякі придурки, які ледве вміють за кермом сидіти, вилітають з-за рогу, як кажани з печери. Мабуть, його збила вантажівка.
– Ви бачили вантажівку?
– Ні.
– Чули, як вона проїхала?
– Ні.
– І легкової машини ви не бачили?
– Легкова машина чи вантажівка, яка різниця? – Він знизав плечима. – Усе одно його збили і втекли.
Одна й та сама історія вже разів шість траплялася в цій частині міста: десь між сьомою тридцять і дев’ятою тридцять уранці на вулиці лунав гучний удар. Люди не бачили, що сталося, лише чули звук падіння і знаходили тіло. Ріццолі вже припустила, що хтось міг викинутися з вікна, – і відкинула цю гіпотезу. Будинки тут були двоповерхові. Падіння із цієї висоти не могло б так понівечити тіло. Розірвати його на шматки могло вибухом, але жодної його ознаки Ріццолі не бачила.
– То я можу забрати свою машину? – запитав чоловік. – У мене зелений «форд».
– Отой, зі шматками мозку на багажнику?
– Ага.
– А ви як думаєте? – огризнулася вона й відійшла, щоб поговорити з медекспертом.
Він сидів навпочіпки посеред дороги, вивчаючи плями на асфальті.
– Мудакуваті тут люди, – сказала Ріццолі. – На загиблого всім начхати. І ніхто його не знає.
Ешфорд Тірні і далі дивився на асфальт. Між нечисленних жмутків сивого волосся виднілася лискуча від поту шкіра скальпа. Ешфорд Тірні сьогодні здавався Ріццолі старішим і втомленішим, ніж будь-коли. Намагаючись підвестися, він простягнув руку, жестом благаючи про допомогу. Взявши його за руку, вона відчула, як важко його натомленим кісткам і артритним суглобам. Цей старий джентльмен-південець із Джорджії так і не звик до бостонської безцеремонної прямолінійності Ріццолі, а вона, у свою чергу, так і не звикла до його педантичності. Лише рештки людських тіл на столі для аутопсії об’єднували доктора Тірні з Ріццолі. Але зараз, допомагаючи йому звестися на ноги, вона засмутилася, відчуваючи, як він підупав на здоров’ї. Їй пригадався власний дідусь. Він з усіх онуків любив її найбільше. Можливо, бачив у ній, такій гордій і впертій, себе. Вона допомагала йому підвестися з глибокого крісла, і його скалічена інсультом рука чіплялася за неї, мов пазуриста лапа. Навіть таких жорстких людей, як Альдо Ріццолі, роки перемелювали й нівечили їхні кістки й кінцівки. Вона бачила, як безжально обійшовся час із доктором Тірні, який за цієї спеки ледве тримався на ногах. Вийнявши хусточку, він промокнув чоло.
– Феноменальна справа – якраз на завершення моєї кар’єри, – сказав він. – То як, детективе, прийдете на прощальну вечірку?
– Е-е-е… На яку вечірку?
– Ту, яку ви готуєте для мене як такий собі сюрприз.
– Так, прийду, – зізналася Ріццолі.
– Ха! Від вас завжди можна дістати чітку відповідь. Наступного тижня?
– Ні, за два тижні. І я нічого вам не казала, гаразд?
– Насправді я радий, що ви сказали. – Він подивився собі під ноги. – Я не надто люблю сюрпризи.
– То що тут у нас, доку? Його збили і втекли?
– Здається, отут він упав на асфальт.
Ріццолі подивилися на велику пляму крові. Потім на вкрите простирадлом тіло, яке лежало за добру дюжину метрів далі, на тротуарі.
– Кажете, він упав тут, а потім перелетів аж туди? – перепитала Ріццолі.
– Схоже на те.
– Здається, то була дуже велика вантажівка…
– Ідеться не про вантажівку, – загадково промовив доктор Тірні.
Він пішов вулицею, уважно дивлячись під ноги.
Ріццолі рушила за ним, відганяючи зграї мух. Тірні зупинився футів за тридцять і показав на шмат якоїсь сіруватої субстанції на узбіччі.
– Мозок, – пояснив він.
– То його не вантажівкою переїхало?
– Ні. І не легковим автомобілем.
– Але в цього чувака сліди від шин на сорочці.
Тірні підвів голову, уважно роздивляючись вулицю, тротуари, будівлі.
– Ви нічого цікавого не помітили на місці злочину, детективе?
– Крім трупа, якому геть мозок вибило?
– Погляньте на місце, де він упав, – Тірні махнув рукою на ділянку, над якою нещодавно сидів навпочіпки. – Бачите, як розлетілися фрагменти тіла?
– Так. У всіх напрямках. А ця точка – центр кола.
– Саме так.
– На вулиці жвавий рух, – сказала Ріццолі. – Машини вилітають з-за рогу на повній швидкості. Крім того, на сорочці в жертви сліди від шин.
– Погляньмо на ці сліди ще раз.
Коли вони знову підійшли до тіла, до них приєднався Баррі Фрост, блідий і трохи зніяковілий.
– Господи, Боже мій, – простогнав він.
– Ви як? – запитала Ріццолі.
– Може, у мене гастроентерит чи щось таке?
– Чи щось таке, – відповіла вона.
Їй завжди подобався Фрост, веселий і життєлюбний, тож дуже сумно було бачити його приниження. Вона поплескала його по плечу й підбадьорила материнською усмішкою. Фроста хотілося опікати – навіть таким жінкам, як Ріццолі, дуже далеким від материнських інстинктів.
– Наступного разу візьму вам паперовий пакет, – сказала вона.
– Знаєте, я справді думаю, що в мене якийсь розлад шлунка… – пробурмотів він, плентаючись позаду.
Вони підійшли до тіла. Доктор Тірні щось пробурчав, опускаючись навпочіпки – його кінцівки відчайдушно опиралися цьому насиллю. Він підняв одноразове простирадло. Фрост пополотнів і на крок відступив. Ріццолі примусила себе стояти на місці.
Тулуб розірвало на дві частині приблизно по лінії пупка. Верхня, вдягнена в бежеву бавовняну сорочку, простягнулася із заходу на схід. Нижня, у блакитних джинсах, лежала перпендикулярно до неї. Ці дві половини з’єднувалися лише кількома смужками шкіри і м’язів. Внутрішні органи вивалилися й лежали навколо безформним місивом. Череп ззаду було розбито, і мозок вилився.
– Молодий чоловік, вага тіла нормальна. Можливо, латиноамериканського або середземноморського походження, – сказав Тірні. – Грудний відділ хребта, ребра, ключиця і кістки черепа свідчать про явні ознаки переломів.
– І це не тому, що він потрапив під вантажівку? – запитала Ріццолі.
– Безумовно, вантажівка могла завдати таких серйозних травм, – відповів доктор Тірні, кидаючи їй виклик поглядом своїх блідо-блакитних очей. – Але чи хтось бачив або чув, як проїжджає машина?
– На жаль, ні, – визнала вона.
Фрост нарешті здобувся на кілька слів:
– Знаєте, мені здається, що на сорочці в нього не сліди від шин.
Ріццолі уважно подивилася на чорні смуги на грудях сорочки загиблого. Вдягненою в латексну рукавичку рукою вона торкнулася однієї зі смуг, а потім, обмірковуючи нову інформацію, глянула на свій палець, який забарвився чорним.
– Ваша правда, – сказала вона. – Це не сліди від шин, а мастило.
Вона підвела голову й подивилася на дорогу. Там мали бути криваві сліди від шин. Уламки скла чи пластику від такого сильного зіткнення машини з людським тілом.
Деякий час усі троє мовчали. Вони просто перезирнулися, коли раптом спало на гадку єдино можливе пояснення. І, немовби на підтвердження цієї гіпотези, у небі загудів літак. Ріццолі примружилась і побачила, як над головою пролітає «Боїнґ-747», знижуючись перед заходом на посадку в міжнародному аеропорту Лоґан.
– Господи, – мовив Фрост, затуляючи очі від сонця. – Яка висота! Будь ласка, скажіть, що він упав на землю вже мертвим.
– Це дуже ймовірно, – відповів Тірні. – Гадаю, він упав, коли літак пішов на посадку. Якщо припустити, що це був міжнародний рейс…
– Ну, так, – сказала Ріццолі. – Скільки нелегалів намагається вирватися зі своїх країн? – Вона подивилася на оливково-смагляву шкіру мертвого чоловіка. – Отже, він летів, скажімо, з Південної Америки…
– На висоті щонайменше тридцять тисяч футів, – додав Тірні. – Ніші для шасі не герметизуються. Швидка декомпресія. Переохолодження. Навіть посеред літа на таких висотах температура дуже низька. Декілька годин у таких умовах – і він втратив свідомість від гіпотермії та браку кисню. А може, його перемололо ще на зльоті, коли прибирали колеса шасі, й під час польоту він сконав.
Лекцію перервав сигнал пейджера Ріццолі – а це неодмінно мало перетворитися на лекцію: доктор Тірні лише починав. Ріццолі глянула на номер, але не впізнала його. Код міста Ньютон… Вона дістала телефон і набрала номер.
– Детектив Корсак слухає, – відповів чоловічий голос.
– Ріццолі. Ви надсилали мені повідомлення на пейджер?
– Ви з мобільного телефонуєте?
– Так.
– А могли б перейти на стаціонарний телефон?
– Ні. Зараз – ні.
Вона не знала, хто такий цей детектив Корсак, і хотіла якомога швидше закінчити розмову.
– Не хочете сказати мені, про що йдеться?
Він мовчав. Ріццолі чула голоси і тріскотіння рацій.
– Я зараз у Ньютоні на місці злочину, – сказав він. – Гадаю, ви маєте приїхати й подивитися.
– Ви просите допомоги в бостонської поліції? Можу направити вас до колег з мого відділку.
– Я намагався зв’язатися з детективом Муром, але мені сказали, що він у відпустці. Тому телефоную вам.
Він знову замовк, а тоді додав, тихо і багатозначно:
– Ідеться про справу, яку ви з Муром вели минулого літа. Ви знаєте, про що я.
Ріццолі мовчала, чудово знаючи, про що він. Та справа ще не відпустила її. Спогади виривалися на поверхню в кошмарах.
– Далі, – тихо сказала вона.
– Адресу запишете?
Ріццолі дістала блокнот.
За мить вона знову повернулася до доктора Тірні.
– Я бачив схожі травми в людей, у яких не розкрився парашут. Під час падіння з великої висоти тіло досягає граничної швидкості приблизно двісті футів на секунду. Цього достатньо, щоб отак його розірвати.
– З біса висока ціна за вхідний квиток до цієї країни, – сказав Фрост.
Над ними заревіли двигуни ще одного джета.[1] Його тінь пронеслася по землі, наче орлина.
Ріццолі подивилася в небо. Уявила собі тіло, яке падає, перевертаючись у повітрі. Подумала про тисячу футів холодного повітря, яке свистіло, проносячись повз нього. А тоді повітря потеплішало, бо земля наближалася.
Подивилася на прикриті простирадлом рештки чоловіка, який насмілився мріяти про новий світ і краще майбутнє.
«Ласкаво просимо до Америки».
У Ньютоні перед місцем злочину виставили чергувати поліцейського-новачка, який не впізнав Ріццолі. Зупинивши її біля поліцейської стрічки, він звернувся до неї різким тоном, який пасував до новенької уніформи. На його бейджі Ріццолі прочитала: «РІДЖ».
– Мем, це місце злочину.
– Я детектив Ріццолі, бостонський департамент поліції. До детектива Корсака.
– Посвідчення, будь ласка.
Вона цього не очікувала, тому довелося полізти до сумочки. У Бостоні абсолютно всі поліцейські чудово знали, хто вона така, а тут – лише за годину їзди від своєї території, у цьому заможному передмісті – вона мала ритися в сумочці. Вона дістала посвідчення й тицьнула його поліцейському перед очі.
Він глянув і зашарівся.
– Мем, даруйте. Розумієте, одна клята репортерка забалакала мене і пробралася всередину якраз кілька хвилин тому. Я просто не міг допустити, щоб таке повторилося.
– Корсак там?
– Так, мем.
Серед припаркованих на вулиці машин вона помітила білий фургон із написом «Штат Массачусетс. Управління судово-медичної експертизи».
– Скільки жертв? – запитала вона.
– Одна, – відповів поліцейський. – Тіло вже мають виносити.
Поліцейський підняв стрічку, щоб Ріццолі могла пройти на подвір’я. Цвірінькали пташки, у повітрі пахло чаполоччю. «Це вже не південний Бостон», – подумала Ріццолі. Тут усе було бездоганно – від акуратно підстрижених живих огорож із самшиту до газонів, таких яскраво-зелених, що аж не вірилося в їхню справжність. Ріццолі зупинилася на викладеній червоною цеглою доріжці й подивилася на дахи у тюдорівському стилі. «Копія британського маєтку», – подумалося їй. Такий будинок у такому передмісті чесний коп не міг би собі дозволити.
– Уже маєте якісь здогадки? – гукнув її Рідж.
– Чим цей хлопець заробляв на життя?
– Я чув, що він був хірургом.
Хірург… У Ріццолі це слово викликало особливі спогади. Навіть цього спекотного дня воно вкололо її, ніби крижане вістря. Вона зиркнула на вхідні двері й побачила, що ручку змащено порошком для зняття відбитків пальців. Глибоко вдихнувши, Ріццолі натягнула на черевики бахіли, а на руки – латексні рукавички.
Всередині була дубова підлога і сходи, які піднімалися на карколомну висоту. Крізь кольорове скло вітражного вікна на підлогу ромбами падали різнобарвні промені сонця.
Почулося шурхотіння бахіл – у передпокій ввалився схожий на ведмедя чоловік. Він був одягнений по-діловому, із охайно зав’язаною краваткою, але враження псувалося двома плямами від поту, які розпливалися під пахвами. Під закасаними рукавами ховалися сильні руки, на яких куйовдилися густі чорні волосини.
– Ріццолі? – запитав він.
– Так, це я.
Чоловік підійшов до неї і простягнув руку, але потім опустив, пригадавши, що в рукавичках.
– Вінс Корсак. Вибачте, що в телефонній розмові не зміг розповісти деталей, але тепер скрізь прослушки. Сюди й так уже проповзла репортерка. Сучка.
– Мені казали.
– Слухайте, ви, мабуть, не розумієте, якого біса вас викликали, але я ознайомився з вашими справами за останній рік. Убивства Хірурга. Я подумав, що вам захочеться подивитися.
У неї пересохло в роті.
– Що у вас тут?
– Тіло у вітальні. Доктор Річард Їґер, тридцять шість років, хірург-ортопед. Це його будинок.
Вона подивилася на вітражне вікно.
– Хлопці, тут у вас, у Ньютоні, люксові вбивства.
– Та ні, це все у вас, у Бостоні. Тут такого не повинно траплятися. Тим паче коли йдеться про таку збочену хрінь.
Корсак провів її через передпокій до вітальні. Ріццолі одразу засліпило сонце, яке лилося крізь високе, від підлоги до стелі, вікно на другому поверсі. Тут працювало безліч спеціалістів, але кімната все одно здавалася великою і порожньою – білі стіни й лискуча дерев’яна підлога.
І кров. Хоч би скільки місць злочину Ріццолі бачила, перший погляд на кров щоразу вдаряв по нервах. Тут перерізали артерію, і кров фонтаном вдарила в стіну й лишила слід, схожий на хвіст комети, а потім стікала цівками. Кров із тіла доктора Річарда Їґера. Він сидів на підлозі, прихилившись до стіни, зі зв’язаними за спиною руками і витягнутими вперед ногами. Щиколотки було перемотано скотчем. Голова звисала вперед, затуляючи рану, яка стала причиною смертельної втрати крові, але Ріццолі могла і не дивитися на розсічену шию. Ясно було, що рана глибока й проходить крізь сонну артерію і трахею. Ріццолі добре знала, якими бувають наслідки такої рани, і могла відтворити останні миті за кривавим візерунком на стіні. Із артерії фонтаном виривається кров, наповнюючи легені, жертва хапає повітря через розсічену трахею і захлинається власною кров’ю. На голому торсі чоловіка вже засохли дрібненькі крапельки кривавої мокроти, яку він видихав. Судячи з його м’язів і широких плечей, фізичної сили йому не бракувало – він явно міг би дати відсіч нападнику, але помер у покірливій позі, схиливши голову.
Двоє працівників моргу вже зайшли з ношами і стали поряд, приміряючись, як краще посунути тіло, сковане трупним заціпенінням.
– Коли о десятій ранку його оглядала судмедексперт, вона виявила посмертну зміну кольору шкіри, – сказав Корсак. – На її думку, він помер уночі, між дванадцятою і третьою.
– Хто його знайшов?
– Медсестра з його клініки. Коли вранці він не прийшов і не відповів на дзвінки, вона приїхала сюди. Знайшла його приблизно о дев’ятій. А його дружини тут немає.
– Дружини? – перепитала Ріццолі, поглянувши на Корсака.
– Ґейл Їґер, тридцять один рік. Зникла.
Ріццолі знову відчула такий само холод, що й перед вхідними дверима.
– Викрадення?
– Я лише сказав, що вона зникла.
Ріццолі подивилася на сильне тіло Річарда Їґера. Не вірилося, що він піддався смерті.
– Розкажіть мені про цих людей, про їхній шлюб.
– Щасливе подружжя – так усі кажуть.
– Так завжди кажуть.
– У даному разі це схоже на правду. Одружені лише два роки. Цей будинок купили рік тому. Вона – медсестра в його клініці, тому в них однакові коло спілкування і графік роботи.
– Яка близькість.
– Так. Я б звихнувся, якби цілий день повсюди натикався на дружину. Але ці двоє, здається, добре ладнали. Минулого місяця він на цілі два тижні взяв відпустку, просто щоб побути з нею вдома після смерті її матері. Як ви гадаєте, скільки може заробити хірург-ортопед за два тижні? П’ятнадцять-двадцять тисяч баксів? Йому дорого обійшлося піклування про неї.
– Отже, вона цього потребувала.
– Усе одно так не кожен вчинив би, – знизав плечима Корсак.
– Отже, ви не бачите причин, з яких вона б захотіла його покинути?
– Жодної. І ще менше причин його прирізати.
Ріццолі глянула на вікна. За деревами й кущами не видно було сусідніх будинків.
– Ви сказали, що він помер між дванадцятою і третьою.
– Ага.
– Сусіди щось чули?
– У будинку зліва нікого немає – мешканці поїхали до Парижа. Нічогенько люди живуть… А сусіди справа міцно спали.
– Він вдерся в будинок?
– Так, крізь кухонне вікно. Комашину сітку зірвано. Далі було використано інструмент для розрізання скла. На квітнику сліди сорок четвертого з половиною розміру. І сліди крові в цій кімнаті – з таким само відбитком підошви.
Корсак дістав хусточку й витер чоло – він належав до тих нещасливих людей, для яких просто не існує достатньо потужних антиперспірантів. За кілька хвилин розмови з Ріццолі плями поту під пахвами збільшилися.
– Покладімо його на простирадло, – сказав один із працівників моргу.
– Голову тримай! У нього ж голова відвалюється!
– О чорт!
Ріццолі й Корсак мовчки дивились, як доктора Їґера боком кладуть на одноразове простирадло. Від трупного заціпеніння тіло заклякло під кутом дев’яносто градусів, і люди з моргу тепер сперечалися про те, як у цій недоладній позі класти його на ноші.
Раптом Ріццолі помітила на підлозі якийсь білий черепок біля того місця, де сидів Їґер. Вона опустилася навпочіпки й підняла маленьку скалочку порцеляни.
– Розбита чашка, – сказав Корсак.
– Що?
Біля вбитого знайшли блюдце і чашку. Схоже на те, що вони були в нього на коліні й упали. Ми вже спакували черепки, щоб зняти відбитки пальців. Не запитуйте мене, що воно таке, – додав він, помітивши її здивований погляд, і знизав плечима.
– Щось символічне?
– Ага. Ритуальне чаювання з мерцем.
Ріццолі подивилася на скалочку порцеляни, що лежала в її обтягнутій латексом долоні, намагаючись зрозуміти, що вона означає. В животі в неї скрутився тугий вузол. Страшне відчуття впізнання: перерізане горло, руки й ноги, зв’язані скотчем, проникнення до помешкання вночі через вікно, заскочені зненацька жертви.
І зникла жінка.
– Де спальня? – запитала Ріццолі.
Вона не хотіла її бачити. Боялася її бачити.
– Так, саме спальню я хотів вам показати.
У коридорі, який вів до спальні, на стінах висіли чорно-білі фотографії в рамках. Не усміхнені сімейні портрети, як у багатьох будинках, а приголомшливі фото оголених жінок. Анонімні тіла, адже обличчя були затемнені. Або моделі відвертали голову від камери. Ось жінка обіймає дерево. Гладенька шкіра, притиснута до шорсткої кори. А ось жінка сидить, схилившись уперед, і довге волосся спадає між голими стегнами. Ось вона тягнеться до неба, і від фізичного напруження на шкірі блищить піт. Ріццолі вдивлялася у фото, яке хтось зачепив – тепер воно висіло криво.
– Це все одна й та сама жінка, – сказала вона.
– Це вона.
– Місіс Їґер?
– Збочення, правда?
Вона завважила ніжний колір шкіри Ґейл Їґер.
– Мені це аж ніяк не здається збоченням. Красиві фото.
– Ну хоч як, а спальня отам, – і Корсак показав їй на двері.
Ріццолі зупинилася на порозі. У кімнаті стояло величезне двоспальне ліжко. Схоже було, що ковдру різко здерли, розбудивши людей, які тут спали. Ворс на жовтувато-рожевому килимі здибився двома смугами, які вели від ліжка до дверей.
– Схоже на те, що їх витягнули з ліжка.
– Наш злочинець застав їх сонними, – кивнув Корсак. – Упорався з ними якось і зв’язав їм зап’ястя і щиколотки. Тягнув їх по килимі в передпокій, а там уже почалася дерев’яна підлога.
Ріццолі була ошелешена діями вбивці. Вона уявляла собі, що він стояв там, де й вона зараз, і дивився, як спить подружжя. Вікно без фіранки високо над ліжком давало достатньо світла, щоб розрізнити, хто жінка, а хто чоловік. Він мав спершу напасти на доктора Їґера – логічно було спочатку взяти під контроль чоловіка, а жінку поки що не чіпати. Це Ріццолі могла собі уявити – як він підходить і нападає. Але що далі?
– Навіщо витягувати їх зі спальні? – запитала вона. – Чому не вбити доктора тут, на місці?
– Не знаю. Тут уже все сфотографували, – сказав Корсак, показуючи на спальню. – Можете заходити.
Ріццолі неохоче увійшла до кімнати, оминаючи сліди на килимі, й наблизилася до ліжка. Вона не побачила крові на ковдрі чи простирадлі. На одній з подушок лежала довга білява волосина. «Сторона місіс Їґер», – подумала вона. Обернувшись до нічного столика, побачила фотографію подружжя. Так, Ґейл Їґер справді була білявка, до того ж гарна, зі світло-блакитними очима і золотим пилом веснянок на засмаглій шкірі. Доктор Їґер обіймав її за плече, випромінюючи силу й упевненість чоловіка, який знає, що його зовнішність справляє враження. М’язистий чоловік. Не з тих, хто помирає в спідньому, зі зв’язаними руками й ногами.
– На стільці, – сказав Корсак.
– Що?
– Подивіться на стілець.
Вона озирнулася й побачила стілець у старовинному стилі, зі спинкою з поперечками. На сидінні лежала обережно складена нічна сорочка. Підійшовши, Ріццолі помітила на кремовому атласі яскраво-червоні краплі.
У неї на потилиці ворухнулося волосся, і декілька секунд вона не могла дихати.
Простягнула руку й підняла один із кутиків нічної сорочки. Під складкою теж була кров.
– Ми не знаємо, чия це кров, доктора Їґера чи його дружини, – сказав Корсак.
– Коли він склав сорочку, на ній уже була кров.
– Але більше ніде в кімнаті крові немає. Це означає, що сорочку заплямували деінде. А потім він приніс її сюди, до спальні. Акуратно склав і лишив на цьому стільці як прощальний подаруночок. Вам це нічого не нагадує? – запитав Корсак, трохи помовчавши.
– Ви ж самі знаєте, – відповіла вона, ковтнувши слину.
– Убивця відтворює старий підпис вашого чувака.
– Ні, тут дещо інше. Та тут узагалі все по-іншому. Хірург ніколи не нападав на подружжя.
– Акуратно складена нічна сорочка. Клейка стрічка. Жертви, заскочені в ліжку.
– Воррен Гойт обирав самотніх жінок. Жертв, із якими швидко міг упоратися.
– Але подивіться, як багато спільного! Кажу вам, це хтось наслідує Хірурга. Якийсь псих, який начитався про нього в газетах.
Ріццолі й далі дивилася на нічну сорочку, згадуючи інші спальні, інші місця вбивств. Усі вони відбулися влітку, коли стояла страшна спека, така, як тепер. Жінки спали з відчиненими вікнами, і чоловік на ім’я Воррен Гойт пробирався до їхніх будинків. Він приносив свої темні фантазії та скальпелі, інструменти для проведення кривавих ритуалів. А жертви були при тямі, вони відчували кожен дотик леза. Вона подивилася на нічну сорочку, і перед очима постало обличчя Хірурга – звичайнісіньке, цілком банальне, яке вона все ще бачила в кошмарах.
«Але тут попрацював не Воррен Гойт. Його надійно замкнули в такому місці, з якого він не може вирватися. Я точно знаю, адже сама запроторила туди цю падлюку».
– У «Бостон Ґлоуб» не оминули жодної фізіологічної подробиці, – сказав Корсак. – Ваш убивця засвітився навіть на сторінках «Нью-Йорк Таймс». А тепер хтось відтворює його дії.
– Ні, він працює по-іншому. Він зробив таке, чого ніколи не робив Гойт. Витягнув це подружжя зі спальні до іншої кімнати. Посадив чоловіка на підлогу й перерізав йому горлянку. Схоже на страту або елемент ритуалу. І ще жінка. Він убиває чоловіка, але що він робить з його дружиною?
Ріццолі замовкла, пригадавши скалку порцеляни на підлозі. Розбита чашка. Її раптом скувало холодом від здогадки.
Вона мовчки вийшла зі спальні й повернулася до вітальні. Подивилася на стіну, біля якої сидів доктор Їґер, потім на підлогу, а тоді почала ходити кімнатою, описуючи щоразу більші кола і вивчаючи краплі крові на дерев’яній поверхні.
– Ріццолі?
Вона повернулася до вікна і примружилася від сонця.
– Тут надто багато світла і скла, – відповіла вона. – Ми не можемо все як слід оглянути. Доведеться повернутися ввечері.
– Думаєте застосувати ультрафіолет?
– Інакше ми не побачимо.
– Чого не побачимо?
Ріццолі стала спиною до стіни.
– Доктор Їґер помирав, сидячи он там. Наш невідомий убивця витягнув його зі спальні, посадив біля стінки, так щоб він дивився на середину кімнати.
– Ну, так.
– Навіщо він його тут посадив? Навіщо увесь цей клопіт перед тим, як убити жертву? Мала бути причина.
– Яка причина?
– Убивця посадив Їґера тут, щоб він на щось дивився. Щоб бачив, що відбувається в цій кімнаті.
На обличчі Корсака промайнув страх – він нарешті зрозумів. І подивився на стіну, біля якої сидів доктор Їґер – глядач у театрі жаху.
– Господи, – мовив він. – Місіс Їґер.
1
Від англ. Jet – реактивний літак. (Тут і далі прим. пер.)