Читать книгу Асистент - Тесс Ґеррітсен - Страница 9

Лабрадор-ретривер, доведений мало не до істерики присутністю поліцейських, які стояли поряд, скиглив і рвався з повідка, прив’язаного до дерева. Хазяїн собаки, немолодий чоловік у шортах, сидів неподалік на великому камені, сховавши обличчя в долонях і не звертаючи уваги на благальне скиглення.

– Власника собаки звати Пол Вандерслоот. Мешкає на Рівер-стрит, усього за милю звідси, – сказав патрульний Ґреґорі Дауд, який уже убезпечив цю ділянку, почепивши на дерева огороджувальну стрічку.

Вони стояли на краєчку муніципального поля для гольфу й дивилися в нетрі парку «Стоні Брук Резервейшн». Це місце на південній околиці Бостона було оточене передмістями. Але всередині «Стоні Брук» розляглося 475 акрів нерівного ландшафту, який складався з лісистих пагорбів і долин, голих скель і болотяних ділянок, оторочених комишами. Узимку до послуг любителів кататися на лижах були десять миль трас на пересіченій місцевості. Улітку люди могли бігати тихими алеями.

Як містер Вандерслоот, поки собака не привів його до того, що лежало за деревами.

– Каже, що бігає тут щовечора із собакою, – сказав офіцер Дауд. – Зазвичай він спочатку піднімається по Іст-Баундері, а потім повертає і біжить уздовж цього боку поля для гольфу. Увесь маршрут – приблизно чотири милі. Але сьогодні пес вирвався від нього. Вони бігли по Іст-Баундері, аж тут лабрадор кинувся на захід, у хащу, і не повернувся. Вандерслоот побіг його шукати. І мало не перечепився – на шляху лежало це тіло. – Дауд подивився на бігуна, який сидів, зіщулившись на камені. – Зателефонував у «911».

– З мобільного?

– Ні, мем. Він знайшов телефон-автомат у «Томсон-центрі». Я прибув сюди близько другої двадцять. Намагався нічого не торкатися. Лише зайшов у хащу достатньо далеко, щоб переконатися, що там справді тіло. Я пройшов ярдів п’ятдесят – і почув запах. Потім іще п’ятдесят – і побачив його. Повернувся сюди й огородив місце знахідки стрічкою – з обох кінців Баундері-роуд.

– А коли прибули інші?

– Детективи Сліпер і Кроу – приблизно о третій. Судмедексперт – о третій тридцять. – Він помовчав. – Я не знав, що ви теж будете.

– Мене викликала доктор Айлс. Здається, ми всі припаркувалися на полі для гольфу?

– Так наказав детектив Сліпер. Щоб машин не було видно з алеї Еннекін. Він не хотів привертати увагу.

– Із преси хтось уже був?

– Ні, мем. Я подбав про те, щоб по рації про це не говорити. Пройшовся до телефону-автомата.

– Добре. Якщо нам пощастить, вони взагалі не з’являться.

– Ага, – сказав Дауд. – А це не один із тих шакалів?

Темно-синій «Маркіз»[11] проїхав полем для гольфу й зупинився перед фургоном медичних експертів. Знайома огрядна постать вивалилася з машини, пригладжуючи ріденьке волосся на лисому черепі.

– Ні, це не репортер, – сказала Ріццолі. – На цього типа я чекала.

Корсак перевальцем підійшов до них.

– Як думаєте, це вона?

Доктор Айлс каже, що ймовірність дуже висока. І якщо це так, справа перемістилася в межі Бостона. – Вона подивилася на Дауда. – З якого боку нам підійти, щоб не знищити можливі сліди?

– Найкраще – зі сходу. Сліпер і Кроу вже зняли місце знахідки на відео. Сліди взуття з іншого боку. Тіло тягнули з алеї Еннекін. Ідіть он туди – за запахом зорієнтуєтеся.

Ріццолі з Корсаком залізли під огороджувальну стрічку й пішли в хащу. Молоді деревця росли густо, як у справжньому лісі. Поліцейські нахиляли голови, але колючі гілки все одно дряпали їм обличчя. До штанів чіплялися галузки ожини.

Вони вийшли на алею для пробіжки й побачили огороджувальну стрічку, яка тріпотіла на гілці.

– Чоловік біг отут, коли собака вирвався від нього, – сказала Ріццолі. – Схоже, що це Сліпер лишив тут стрічку.

Вони перейшли алею і знову заглибилися в хащу.

– Господи! Здається, я вже чую запах, – сказав Корсак.

Ще не побачивши тіло, вони почули моторошне дзижчання мух. Сухі гілочки ламалися під ногами з гучними, ніби постріли, звуками. Сліпер і Кроу з перекошеними від огиди обличчями відганяли мух. Доктор Айлс сиділа навпочіпки. Сонце кинуло декілька діамантових полисків на її чорне волосся. Ріццолі підійшла ближче й збагнула, чим вона зайнята.

– Чорт! Краще б я цього не бачив, – простогнав ошелешений Корсак.

– Рівень калію в скловидному тілі дозволяє встановити, скільки часу минуло після смерті, – пояснила Айлс. Її оксамитовий голос промовив ці слова майже збудливо.

«Точно встановити буде важко», – подумала Ріццолі, роздивляючись голе тіло. Айлс поклала його на простирадло, і воно лежало горілиць. Очі відвалювалися від знищених спекою тканин голови. Горло намистом обіймали дископодібні синці. Довге біляве волосся перетворилося на жмут соломи. Роздутий живіт набув жовтаво-зеленого кольору. Від розпаду крові вени стали страхітливо помітними – під шкірою немовби розбігалися чорні ріки. Але всі ці жахливі деталі блякли на тлі процедури, яку виконувала Айлс. Оболонки ока є найчутливішими поверхнями людського тіла. Навіть крихітна піщинка чи вія, потрапляючи під повіку, може завдати величезного болю. Тому Ріццолі з Корсаком не могли спокійно дивитись, як Айлс протикає око мертвої жінки голкою двадцятого розміру і повільно відсмоктує склоподібну рідину у шприц обсягом десять кубічних сантиметрів.

– Просто прекрасно, – сказала Айлс втішеним голосом.

Вона поклала шприц до наповненого льодом боксу, потім звелася на ноги і королівським поглядом роззирнулася навколо.

– Температура печінки всього на два градуси нижча за температуру черевної порожнини. Комахи і звірі не нашкодили тілу. Воно тут недовго пролежало.

– То його просто викинули тут? – запитав Сліпер.

– Забарвлення шкіри вказує на те, що вона померла, лежачи горілиць. Погляньте – спина темніша через накопичення крові. А знайшли її обличчям униз.

– Отже, її сюди принесли…

– Так. Менше ніж двадцять чотири години тому.

– А судячи з вигляду, вона померла набагато давніше, – зауважив Кроу.

– Так. Тканини тіла обвисли, спостерігається суттєве розбухання, і шкіра вже відшаровується.

– А оце носова кровотеча? – запитав Корсак.

– Кров розкладається, і тіло починає очищувати себе. Через розширення газів із нього витісняються рідини.

– Час смерті? – запитала Ріццолі.

Айлс трохи помовчала, уважно вдивляючись у страхітливо розпухлі рештки жінки, яку вони всі мали за Ґейл Їґер. Дзижчання жадібних мух заповнювало тишу. За винятком довгого білявого волосся, цей труп не мав нічого спільного із жінкою з фото, яка самою лише усмішкою могла зваблювати чоловіків. Неприємне нагадування про безрадісну рівність усіх людей – і гарних, і звичайних – перед комахами і бактеріями, що перетворюють їх на плоть, яка розкладається.

– Не можу сказати, – відповіла Айлс. – Поки що не можу.

– Вона померла більше ніж добу тому? – не відступалася Ріццолі.

– Так.

– Її викрали в неділю ввечері. Чи могла вона бути мертвою відтоді?

– Чотири дні? Залежить від температури навколишнього середовища. На тілі немає пошкоджень, спричинених комахами, і це наводить мене на думку, що його донедавна тримали в приміщенні. На нього не впливали зовнішні фактори. Кімната з кондиціонованим повітрям могла б сповільнити розпад.

Ріццолі й Корсак ззирнулися, подумавши про одне й те саме: чому невідомий убивця чекав так довго, перш ніж позбувся тіла?

У детектива Сліпера затріскотіла рація, і вони почули голос Дауда:

– Щойно прибув детектив Фрост. І команда судмедекспертів. Готові їх зустріти?

– Зачекайте, – сказав Сліпер.

Він пробув тут недовго, але через спеку вже мав виснажений вигляд. Цей детектив, найстарший у загоні, уже не мав нікому нічого доводити. Йому залишалося не більше ніж п’ять років до пенсії. Він поглянув на Ріццолі.

– Ви над цією справою вже працювали разом із колегами з Ньютона, правильно?

– З понеділка, – кивнула Ріццолі.

– Вестимете справу?

– Добре, – відповіла Ріццолі.

– Гей, ми раніше за неї прибули на місце знахідки, – заперечив Кроу.

– А викрадення відбулося в Ньютоні, – докинув Корсак.

– Але тепер тіло в Бостоні, – відрізав Кроу.

– Господи, навіщо нам сперечатися про це? – зітхнув Сліпер.

– Я веду справу, – сказала Ріццолі. – Вона моя.

Дивилася на Кроу, не відводячи погляду, намагаючись спровокувати його кинути їй виклик. Тут мало спалахнути їхнє звичне суперництво. Кутик губ у Кроу почав зводитися в бридкій зневажливій посмішці.

А потім Сліпер сказав у свою рацію:

– Справу веде детектив Ріццоллі. – Він знову поглянув на неї. – Готові прийняти судмедекспертів?

Вона подивилася на небо. Зараз, о п’ятій по обіді, сонце вже спустилося за верхівки дерев.

– Нехай приходять, поки тут бодай щось видно.

Труп у лісі, а день згасає – це їй не подобалося. Де є дерева – є і тварини, готові розтягнути по хащах рештки тіла й докази. Дощі змивають сперму і кров. Тканини може розвіяти вітром. Немає дверей, які захищали б від перехожих. На місце знахідки тіла легко потрапляють цікаві заброди. Ріццолі розуміла, що експерти-криміналісти мають терміново прочесати ліс. Вони озброїлися металодетекторами, гострими очима та спеціальними мішками, які от-от мали наповнитися страхітливими скарбами.

Видершись із хащі на поле для гольфу, вона обливалася потом і почувалася брудною. Їй уже набридло вбивати на собі комарів. Зупинилася витрусити з волосся дрібні гілочки й відчистити штани від колючок. Підвівши голову, раптом помітила світловолосого чоловіка в костюмі й краватці. Він стояв біля фургона експертів-криміналістів, притиснувши до вуха телефон.

Ріццолі підійшла до патрульного Дауда, який і далі охороняв вхід на місце знахідки.

– Що це за тип у костюмі? – запитала вона.

Дауд глянув на чоловіка.

– Отой? Каже, що з ФБР.

– Що?

– Тицьнув мені під ніс жетон і намагався пройти повз мене. Я сказав, що ми спочатку маємо узгодити з вами. Здається, йому це не надто сподобалося.

– Як сюди занесло фебеерника?

– От і я про це.

Ріццолі кілька секунд дивилася на агента – його присутність не віщувала нічого доброго. Вона вела цю справу і не хотіла жодних зазіхань на свою сферу повноважень, а цей чоловік зі своєю армійською виправкою й діловим костюмом уже мав такий вигляд, ніби весь ліс належить йому. Ріццолі підійшла до нього, але він не звертав уваги, аж поки вона не зупинилася зовсім поруч.

– Вибачте, – сказала Ріццолі, – я так розумію, ви з ФБР?

Він закрив кришку телефону й озирнувся до неї. Ріццолі побачила мужні, чітко окреслені риси обличчя й погляд, який не виказував жодних емоцій.

– Я детектив Джейн Ріццолі, і я веду цю справу, – сказала вона. – Чи не могли б ви показати свій жетон?

Він дістав жетон із кишені піджака. Ріццолі роздивлялася бляху й відчувала на собі погляд, яким цей чоловік оцінював її. Їй стало неприємно від його мовчазного схвалення, від того, як він «довірив їй справу», ніби був головний.

– Агент Гебріел Дін, – сказала вона, віддаючи йому жетон.

– Так, мем.

– Чи можу я запитати, що тут робить ФБР?

– Не знав, що ми по різні боки барикад.

– Я цього не казала.

– Ви чітко даєте зрозуміти, що мене тут не має бути.

– ФБР зазвичай не з’являється на наших місцях злочину. Я лише запитую, чим цей конкретний випадок привернув вашу увагу.

– Ми отримали повідомлення від поліції Ньютона про вбивство в будинку Їґерів.

Відповідь не була вичерпною. Цей чоловік надто багато замовчував, спонукаючи Ріццолі розпитати його. Приховування інформації було способом виявити силу, і Ріццолі зрозуміла, яку гру він веде.

– Можу собі уявити, скільки рутинних повідомлень про злочини вам надходить, – сказала вона.

– Так, багато.

– Ви отримуєте інформацію про всі вбивства?

– Так.

– А оце? Воно чимось особливе?

Він мовчки подивився на неї фірмовим поглядом, у якому годі було щось прочитати.

– Я думаю, жертви пояснили б вам.

Її гнів рвався на поверхню, як шматок деревини, який намагаються втримати під водою.

– Тіло знайшли лише кілька годин тому, – сказала вона. – Вам тепер про вбивства повідомляють у режимі реального часу?

Його губи ворухнулися, складаючись у щось схоже на посмішку.

– Ми намагаємося бути в курсі, детективе, і були б вдячні за інформацію про те, як просувається розслідування. Результати аутопсії. Трасологічна експертиза. Усі заяви свідків…

– Документів буде багато.

– Я розумію.

– І всі вони вам потрібні?

– Так.

– Є якась причина?

– Хіба нас не повинно цікавити вбивство і викрадення? Ми хочемо бути в курсі цієї справи.

Він здавався сильним і поважним, але це не зупинило Ріццолі: кидаючи йому виклик, вона підійшла ближче.

– І коли ви розпочнете командувати?

– Розслідування ведете ви. Я тут лише для того, щоб допомагати.

– Навіть якщо я не бачу потреби в цьому?

Він подивився на двох працівників моргу, які вийшли з лісу і завантажували у фургон ноші з рештками тіла.

– Яка різниця, хто веде справу, якщо ми піймаємо вбивцю? – тихо запитав він.

Вони дивилися, як фургон везе нещасне тіло на нові знущання, під безжальне світло зали для розтинів. Гебріел Дін своєю відповіддю разюче ясно нагадав їй, як мало значення мають питання субординації. Ґейл Їґер було однаково, хто піймає убивцю. Вона просила лише правосуддя, хай би хто став його посередником. Правосуддя – ото й усе, що Ріццолі їй завинила.

Але вона відчувала і гнів, коли результати її важкої роботи привласнювалися колегами. Багато разів бачила, як чоловіки виходили вперед і зверхньо вимагали віддати їм справи, які вона розбудувала з нуля. Зараз вона такого дозволити не могла.

– Я вдячна за пропозицію допомогти, – сказала зрештою, – але гадаю, що зараз у нас усе під контролем. Якщо ви будете нам потрібні, я повідомлю.

Розвернулася й відійшла від нього.

– Здається, ви не розумієте ситуацію, – сказав Дін. – Ми тепер в одній команді.

– Не пригадую, щоб зверталася до ФБР по допомогу.

– Усе узгоджено з вашим шефом, лейтенантом Маркеттом. Хочете переконатися? – запитав він, простягаючи їй свій телефон.

– Я маю власний телефон, дякую.

– Тоді прошу зателефонувати йому, щоб ми не гаяли час на боротьбу за територію.

Вона була ошелешена тим, як легко він увійшов у гру. І тим, як точно вона його оцінила. Цей чоловік був не з тих, хто спокійно стоятиме за лаштунками.

Вона вийняла телефон і стала тиснути на кнопки. Але ще до того, як Маркетт відповів, Ріццолі почула, як її кличе Дауд.

– Детектив Сліпер, – сказав Дауд, давши їй рацію.

– Ріццолі, – кинула вона, натиснувши кнопку.

Крізь потріскування долинув голос Сліпера:

– Варто було б вам повернутися сюди.

– Що там у вас?

– Е-е-е… Краще б ви самі подивилися. Ми приблизно за п’ятдесят ярдів на північ від місця, де знайшли друге тіло.

«Друге тіло?»

Ріццолі тицьнула рацію Дауду й кинулася до лісу. Вона так поспішала, що не одразу помітила Гебріела Діна, який ішов за нею. Лише почувши, як тріснула гілочка, вона озирнулася й побачила, що він зовсім поряд. Обличчя в нього було похмуре і відсторонене. Ріццолі почувалася надто знервованою, щоб сперечатися з ним, тому просто пішла далі.

Вона побачила чоловіків, які понуро стояли під деревами, наче плакальники на похоронах, але німі. Сліпер озирнувся на неї, і вони зустрілися поглядом.

– Вони щойно закінчили перший обхід із металодетекторами, – сказав він. – Експерт саме прямував назад до поля для гольфу, коли спрацював сигнал.

Ріццолі увійшла в коло й сіла навпочіпки, щоб роздивитися, що вони знайшли.

Череп лежав окремо від тіла, яке всохло майже до самого скелета. Золота коронка зблиснула в забитому брудом роті, мов зуб пірата. Ріццолі не побачила ані одягу, ані його решток – лише голі кістки, на яких ще де-не-де лишилися шматки гнилої плоті. Пасма каштанового волосся поприлипали до листя – схоже, тіло було жіночим.

Ріццолі підвелася, уважно дивлячись під ноги. Комарі обліпили її обличчя й пили кров, але вона не зважала на біль і бачила лише опале листя й густий підлісок. Пасторальний краєвид, на який вона зараз дивилася із жахом.

«Скільки ще мертвих жінок лежить у цих хащах?»

– Це його звалище.

Вона озирнулася й подивилася на Гебріела Діна. Це він сказав. Він сидів навпочіпки за кілька футів від неї та просіював листя руками, одягненими в рукавиці. Ріццолі навіть не бачила, коли він устиг їх натягнути. І от він підвівся, зустрівшись із нею поглядом.

– Ваш убивця уже користувався цим місцем, – сказав Дін. – І, можливо, скористається знову.

– Якщо ми його не сполохнемо.

– У цьому й складність. Тримати все в секреті. Якщо ви не сполохаєте його, є шанси, що він повернеться. Не для того, щоб викинути тут наступне тіло, а просто щоб побути. Знову відчути збудження.

– Ви з відділу аналізу поведінки, правда?

Не відповідаючи на її запитання, він озирнувся й подивився на фахівців, які вишикувалися в хащі.

– Якщо вдасться приховати це від преси, у нас, можливо, є шанс. Однак ми мусимо подбати про це зараз.

«Ми». За допомогою самого лише цього слова він став її союзником – без її прохань і згоди. І от він стояв тут і роздавав накази. А найбільше дратувало те, що всі інші слухали їхню розмову й розуміли, що її авторитет піддається сумніву.

Лише Корсак зі своєю звичною безпардонністю насмілився втрутитися.

– Даруйте, детективе Ріццолі, – сказав він. – Що це за чоловік?

– Агент ФБР, – відповіла вона, не відводячи погляду від Діна.

– А чи міг би мені хтось пояснити, коли ця справа встигла потрапити під федеральну юрисдикцію?

– Не встигла, – сказала Ріццолі. – І агент Дін уже збирається йти. Хто його проведе?

Вони з Діном дивилися в очі одне одному. Потім він віддав їй честь, мовчки визнаючи, що програв цей раунд.

– Я сам зможу знайти дорогу.

І з цими словами він розвернувся й пішов назад до поля для гольфу.

– Що вони собі думають, ці фебеерівці? – уголос міркував Корсак. – Вічно мають себе за королів. Навіщо Бюро сюди поткнулося?

– Якби ж я знала, – відповіла Ріццолі, вдивляючись у хащу, до якої зайшов Гебріел Дін, і проводжаючи поглядом його сіру постать, ледь видиму в сутінках.

Лейтенант Маркетт прибув за півгодини.

Зазвичай Ріццолі анітрохи не подобалася присутність старших за званням. Вона не любила, коли вищий за ранґом офіцер стояв над душею під час роботи. Однак Маркетт не втручався. Він просто зупинився посеред дерев, мовчки оцінюючи ситуацію.

– Лейтенанте, – покликала його Ріццолі.

– Ріццолі, – коротко кивнув він їй.

– Що тут знадобилося федералам? Вони прислали агента й вимагають повного доступу до перебігу розслідування.

– Так, запит пройшов через комісаріат.

Отже, все було узгоджено вище…

Ріццолі дивилась, як команда експертів спаковує свої інструменти й повертається до фургона. Усе це відбувалося на території Бостона, однак тут, у темному закутку парку, вона почувалася самотньо, ніби в справжній лісовій хащі. Вітер жбурляв листя і розносив запах гнилизни. Між деревами Ріццолі бачила вогник: Баррі Фрост присвічував собі ліхтариком, знімаючи з дерев стрічку, прибираючи всі сліди того, що тут побувала поліція. Починаючи з сьогоднішнього вечора, вони мали організувати засідки. Жага відчути запах плоті, що розкладається, могла привести убивцю назад у цей безлюдний парк, до тихої хащі.

– Отже, я не маю вибору? – запитала вона. – Мені доведеться співпрацювати з агентом Діном?

– Я запевнив комісаріат у тому, що ми готові співпрацювати.

– Чому Бюро зацікавилося цією справою?

– А в Діна ви не запитували?

– Це однаково, що з отим деревом говорити. Жодної відповіді. Я від цього не в захваті. Ми повинні все йому розповідати, а він ні чорта нам не зобов’язаний казати.

– Може, у вас просто неправильний підхід до нього.

Черговий закид – наче змащена отрутою стріла, яка встромилася в її тіло. Вона зрозуміла невисловлене вголос: «Ти б на себе подивилася, Ріццолі! Ти всіх чоловіків доводиш до сказу».

– А ви зустрічалися особисто з агентом Діном? – запитала вона.

– Ні.

– Пощастило вам, – саркастично розсміялася вона.

– Слухайте, я спробую щось розвідати. А ви просто постарайтеся працювати з ним, гаразд?

– А я хіба не працювала?

– Судячи з телефонної розмови, ні. Я чув, що ви його вигнали з місця знахідки. Хіба це співпраця?

– Він поставив під сумнів мій авторитет. Я мала дещо прояснити одразу ж. Справу веду я. Так чи ні?

– Так, – помовчавши, визнав він.

– Я сподіваюся, що агент Дін також це зрозуміє.

– Я про це подбаю.

Маркетт обернувся і подивився на хащу.

– Отже, маємо два тіла. Обидва жіночі?

– Судячи з пасом волосся й розміру скелетних кісток, друге тіло жіноче. М’яких тканин майже не залишилося. Тіло постраждало від птахів і тварин, але явної причини смерті не видно.

– Ви впевнені, що в тій хащі більше немає трупів?

– Собаки нічого не знайшли.

– Дякувати Богу, – зітхнув Маркетт.

У Ріццолі завібрував пейджер. Вона впізнала номер на дисплеї. Відділ медичної експертизи.

– Точнісінько як минулого літа, – тихо промовив Маркетт, не відводячи погляду від хащі. – Якраз о цій порі почав убивати Хірург.

– Спека, – сказала Ріццолі, дістаючи мобільний. – Вона пробуджує чудовиськ.