Читать книгу Асистент - Тесс Ґеррітсен - Страница 6

Ріццолі купила піцу в магазині готових страв і відкопала на дні холодильника древній жмуток салату. Вона повідривала коричневі листочки і дісталася до тих, які умовно можна було назвати їстівними. Цей зів’ялий неапетитний салат вона їла з почуття обов’язку, а не для задоволення. Ріццолі не мала часу на задоволення і їла лише для того, щоб підживитися, – на неї чекала вечірня робота, якої хотілося уникнути.

Трохи пожувавши, вона відштовхнула тарілку й подивилася на яскраво-червоні плями томатного соусу. «Кошмари наздоганяють, – подумала вона. – Ти вважаєш себе захищеною, достатньо сильною і відстороненою, щоб жити з кошмарами. Ти вмієш грати роль і дурити всіх. Але ці обличчя лишаються з тобою. Очі мертвих».

Ґейл Їґер теж серед них?

Ріццолі подивилася на свої руки – обидві долоні були позначені однаковими шрамами, схожими на загоєні сліди від розп’яття. Коли ставало вогко й холодно, у неї боліли руки – жорстоке нагадування про те, що Воррен Гойт заподіяв їй рік тому, проткнувши долоні скальпелями. Вона тоді думала, що настав її останній день. І тепер боліли старі рани, але вона не могла звинувачувати в цьому погоду. Ні, біль повернувся від того, що вона бачила сьогодні в Ньютоні. Акуратно складена сорочка. Кров, яка фонтаном линула на стіну. То була кімната, в якій навіть повітря обважніло від страху, і Ріццолі відчувала, що Воррен Гойт десь поруч.

Нісенітниця, авжеж. Гойт сидів у в’язниці – там йому і місце. Але її скували холодом спогади про той будинок у Ньютоні – почуття жаху було надто знайомим.

Ріццолі хотіла була зв’язатися із Томасом Муром – вони разом працювали над справою Гойта. Він усе знав у таких само подробицях, що й вона, і розумів, яку міцну павутину страху розкинув Хірург навколо них усіх. Але після одруження Мура їхні з Ріццолі шляхи розійшлися. Їх зробило чужими якраз віднайдене Муром щастя. Щасливі люди самодостатні, вони дихають іншим повітрям і підкоряються іншим законам тяжіння. Якщо Мур і не усвідомлював цієї зміни, Ріццолі відчувала її, і втрата їй далася нелегко, хоч вона й картала себе за те, що заздрить його щастю. А ще їй було соромно за ревнощі до жінки, яка вкрала серце Мура. Кілька днів тому вона отримала поштівку з Лондона – там Мур із Кетрін зупинилися. Прості й короткі слова привітання, нашкрябані на звороті поштівки з музею «Скотланд-Ярду», просто щоб Ріццолі знала: подружжя задоволене відпочинком, у їхньому світі все добре. Згадавши це сповнене оптимізму привітання, Ріццолі подумала, що не повинна тривожити Мура, нагадуючи йому про Хірурга. Вона просто не могла знову привести тінь Воррена Гойта в їхнє життя.

Сидячи за столом, вона прислухалася до вуличного шуму, який підкреслював абсолютну тишу в її квартирі. Озирнулася на вітальню, обставлену лише найнеобхіднішими меблями, на голі стіни, які так і не прикрасила жодною картиною. Єдиною оздобою – якщо тут пасувало це слово – була карта міста, пришпилена до коркової дошки над столом. Минулого літа Ріццолі натикала на цю карту кольорових кнопок, позначаючи, де пройшов Хірург. Вона так жадала визнання, так хотіла, щоб колеги прийняли її як рівну, що жила й дихала полюванням. І навіть удома їла під похмурою картою маршрутів убивці.

Тепер ці кнопки зникли, але карта лишилася, чекаючи на переміщення іншого вбивці. «Цікаво, що це говорить про мене?» – подумала Ріццолі. Хтось міг би пожаліти її, адже вона, проживши два роки в цій квартирі, спромоглася оздобити її лише оцією картою Бостона.

«Мій ритм життя.

Мій світ».

Коли о дев’ятій десять вечора Ріццолі зупинила машину перед будинком Їґера, всередині не світилося. Вона приїхала першою. Потрапити до будинку не могла, тому просто сиділа в машині, опустивши вікна, щоб трохи подихати свіжим повітрям, і чекала на інших. Будинок стояв у тихому глухому куті, і в сусідів по обидва боки світла теж не було. Це мало спрацювати на них: додаткове світло могло б завадити роботі. Але зараз, сидячи на самоті й чекаючи, поки приїдуть інші, Ріццолі сумувала за яскравими вогнями і людським товариством. Темні вікна будинку дивилися на неї, як скляні очі трупа. Навколо роїлися незліченні тіні, і жодна з них не здавалася невинною. Вона дістала пістолет, зняла із запобіжника і поклала собі на коліно – аж тоді їй стало спокійніше.

У дзеркалі заднього виду побачила фари і зітхнула з полегшенням: приїхав фургон експерта-криміналіста. Ріццолі прибрала зброю.

З фургона вийшов молодий широкоплечий чоловік і попрямував до її авто. Коли він нахилився до вікна, блиснула золота сережка у вусі.

– Привіт, Ріццолі.

– Привіт, Міку. Дякую, що знайшов час.

– Гарний райончик.

– Ти ще будинок не бачив.

Засвітилися ще одні фари – приїхав Корсак.

– Уся банда тут, – сказала Ріццолі. – До роботи.

Корсак і Мік не були знайомі. Коли Ріццолі представила їх одне одному в тьмяному світлі, яке падало з фургона, вона помітила, як Корсак витріщився на сережку і як вагався, перш ніж простягнути Мікові руку. Вона майже чула, які думки крутяться в голові у Корсака: «Качок із сережкою. Напевно, ґей».

Мік почав діставати обладнання.

– Я привіз новий «Міні Краймскоп 400»,[2] – сказав він, – із дуговою потужністю чотириста ватів. Він утричі яскравіший за стару лампу від «Дженерал Електрик». Ми ще ніколи не працювали з таким сильним джерелом світла. Тут лампа навіть потужніша за 500-ватну ксенонову. – Він глянув на Корсака. – Допоможете занести?

І перш ніж Корсак здобувся на відповідь, Мік тицьнув йому в руки алюмінієвий футляр для фотоапарата і продовжив діставати обладнання з фургона. Корсак стояв там із футляром у руках, немовби не вірячи в те, що відбувається, а тоді роздратовано поплентався до будинку.

Коли Ріццолі й Мік підійшли до вхідних дверей із упакованим «Краймскопом», кабелями й захисними окулярами, Корсак уже ввімкнув світло і навстіж розчинив двері. Натягнувши бахіли, вони увійшли.

Як і Ріццолі раніше, Мік зупинився на порозі й захоплено подивився на високі круті сходи.

– Там іще вітраж угорі, – сказала Ріццолі. – Бачив би ти його вдень.

Із вітальні визирнув розлючений Корсак.

– Ми тут працюємо чи інтер’єром милуємося?

«Де ти відкопала цього козла?» – німим поглядом запитав Мік у Ріццолі. Та знизала плечима.

– Сюди, – сказав Корсак, коли Ріццолі й Мік увійшли до кімнати.

Хоча він одягнув іншу сорочку, по ній теж розпливалися плями поту. Він випнув щелепу і широко розставив ноги, ніби розлючений капітан Блай[3] на палубі свого корабля.

– Зосереджуємося на цій ділянці підлоги.

Кров цього разу так само викликала страх. Поки Мік налаштовував обладнання, під’єднуючи кабель, установлюючи камеру і штатив, Ріццолі піймала себе на тому, що дивиться в стіну.

Хай би скільки відчищали цю пляму, тут назавжди залишиться привид убивства – мовчазне свідчення про нього, біохімічні сліди.

Але зараз вони шукали не кров, а щось набагато менш помітне. Тому й потребували нового джерела світла, яке показало б дещо невидиме для неозброєного ока.

Ріццолі знала, що світло – це просто електромагнітна енергія, що рухається хвилями. Світло, видиме для людського ока, має довжину хвилі 400–700 нанометрів. Коротші хвилі ультрафіолетового діапазону залишаються невидимі. Але коли ультрафіолетове світло потрапляє на природні й штучні матеріали, воно якось взаємодіє з електронами в цих матеріалах, і в результаті утворюється видиме світло. Цей процес називається флуоресценція. Ультрафіолетове світло відбивається від біологічних рідин, шматочків кісток, волосся і волокон. Саме тому Ріццолі попросила привезти «Міні Краймскоп». У світлі ультрафіолетової лампи могли стати видимими цілком нові докази.

– Загалом усе готово, – сказав Мік. – Нам потрібне максимальне затемнення в цій кімнаті. – Він подивився на Корсака. – Чи ви могли б для початку вимкнути світло в холі, детективе Корсак?

– Чекайте, а захисні окуляри? Хіба ультрафіолетове світло не шкідливе для очей?

– Та довжина хвилі, з якою я працюю, абсолютно безпечна.

– Все одно я хотів би взяти окуляри.

– У тій коробці. Там на всіх вистачить.

– Я вимкну світло, – сказала Ріццолі.

Вона вийшла в хол і клацнула вимикачами, а коли повернулася, Корсак і Мік усе ще стояли так далеко один від одного, як могли, немовби боялися підхопити якусь інфекційну хворобу.

– То куди світити? – запитав Мік.

– Розпочнімо з того кінця. Отам знайшли вбитого, – сказала Ріццолі. – А тоді рухайся по кімнаті колами, збільшуючи радіус.

Мік роззирнувся навколо.

– Тут бежевий килим. Він світитиметься під лампою. І ота біла канапа теж. Я просто попереджаю, що на такому тлі важко буде щось знайти.

Він глянув на Корсака. Той уже почепив окуляри. На ньому вони мали вигляд сонцезахисних. Детектив тепер став схожим на підстаркуватого невдаху, який намагається здаватися крутим.

– Вимкніть світло в цій кімнаті, – сказав Мік. – Глянемо, наскільки темно тут може бути.

Корсак натиснув вимикач, і у вітальні стало темно. Крізь широкі вікна без штор сіялося бліде сяйво зірок, але місяця на небі не було і великі дерева на задвірку заступали освітлену вулицю.

– Непогано, – сказав Мік. – Працювати можна. Тут краще, ніж на деяких місцях злочину – мені там доводилося повзати, накинувши на себе ковдру. Знаєте, зараз іде розробка систем, які можна буде використовувати вдень. Скоро нам уже не доведеться блукати наосліп у темряві.

– Ну ж бо, перейдемо до справи! – огризнувся Корсак.

– Я просто думав, що вам цікаво буде дізнатися більше про ці технології.

– Якось іншим разом.

– Без проблем, – незворушно відповів Мік.

Коли увімкнулося блакитне світло «Краймскопа», Ріццолі теж наділа захисні окуляри. У темній кімнаті моторошно засвітилися контури меблів. Килим і канапа відбивали світло, як і попереджав Мік. Блакитне сяйво перемістилося до протилежної стіни, біля якої знайшли тіло доктора Їґера. На стіні яскраво зблиснули якісь пасма.

– Гарно, правда? – сказав Мік.

– Що це? – запитав Корсак.

– Волосини, які приклеїлися до кривавої плями.

– А, так. Неймовірна краса.

– Посвіти на підлогу, – попросила Ріццолі. – Отам воно і буде.

Мік спрямував світло вниз, і під ногами в них виринув із темряви цілий світ волокон і волосин. Тут уже пропилососили експерти-криміналісти, збираючи всі можливі докази, але ці сліди людської присутності залишилися.

– Що сильнішим є світло, то більша флуоресценція, – сказав Мік, роздивляючись підлогу. – Ось чому це нове обладнання таке круте. Чотириста ватів – і достатньо світла, щоб побачити все. Ефбеерівці купили сімдесят одну таку лялю. Вони такі маленькі, що їх можна в літак із собою проносити.

– Ви що, схибнулися на техніці? – запитав Корсак.

– Люблю класні ґаджети. Я інженер за основною освітою.

– Та ну?

– А що вас так дивує?

– Не думав, що в цій сфері є такі хлопці.

– Які – такі?

– Ну, сережка і таке інше. Ви розумієте, про що я.

– Інколи краще жувати, ніж говорити, – зітхнула Ріццолі.

– А що я такого сказав? – не вгавав Корсак. – Я ж їх не принижую. Я просто зауважив, що серед них мало інженерів. Вони зазвичай займаються мистецтвом, театром і всяким таким. Ну, це ж добре. Нам потрібні митці.

– Я навчався в Массачусетському універі, – сказав Мік, вирішивши не ображатися. Він і далі сканував підлогу. – Електротехнічна інженерія.

– А, ну електрики непогано заробляють.

– Я б не назвав себе електриком.

Вони рухалися кімнатою, щоразу збільшуючи радіус кола. Ультрафіолетове світло вихоплювало з темряви дедалі нові й нові флуоресцентні цятки – шматочки волосся, тканин і якихось часток, що не піддавалися ідентифікації. Раптом вони підійшли до надзвичайно яскравої ділянки.

– Килим, – сказав Мік. – Хай би з чого він був зроблений, але світиться з біса сильно. На цьому тлі мало що можна побачити.

– Усе одно перевір його, – попросила Ріццолі.

– Там попереду журнальний столик. Зможеш посунути?

Ріццолі простягнула руку. На білому флуоресцентному тлі столик здавався просто геометричною фігурою.

– Корсаку, візьміться за інший край, – сказала вона.

Вони відсунули журнальний столик. Тепер килим перетворився на овальний ставок, який світився яскравим блакитно-білим сяйвом.

– Як на цьому тлі можна щось побачити? – запитав Корсак. – Це те саме, що шукати скло, яке плаває у воді.

– Скло не плаває у воді, – зауважив Мік.

– Ну, так, ви ж у нас інженер. А як вас друзі називають? Мікі?

– А тепер подивімося на канапу, – втрутилася Ріццолі.

Мік спрямував туди лампу. Канапа також світилася, але слабше. Він ретельно пройшов лампою по її м’яких контурах і подушках, але не виявив жодних підозрілих плям, лише декілька довгих волосин і часток пилу.

– Вони жили охайно, – сказав Мік. – Плям немає. І навіть пилу небагато. Готовий посперечатися, що це нова канапа.

– Як добре, – буркнув Корсак. – Я не купував нової канапи відколи одружився.

Ріццолі відчула нездоровий запах поту, коли в темряві Корсак наштовхнувся на неї. Він шумно дихав, немовби мав проблему із придатковими пазухами. У темряві його сопіння звучало ще гучніше. Ріццолі роздратовано відсунулася й зачепила ногою журнальний столик.

– Чорт!

– Обережніше, – сказав Корсак.

Вона хотіла була відповісти, але припнула язика. Атмосфера в кімнаті й так не вирізнялася доброзичливістю. Ріццолі нахилилася розтерти ногу й відчула запаморочення і розгубленість від раптової зміни пози. Довелося сісти навпочіпки, щоб не впасти в темряві. Декілька секунд Ріццолі сиділа, сподіваючись, що Корсак не наступить на неї – він був такий важкий, що розплющив би її. Вона чула, як чоловіки рухаються за кілька футів від неї.

– Кабель заплутався, – сказав Мік.

Він крутонув «Краймскоп», щоб вивільнити кабель, і промінь лампи раптом метнувся до неї. Вона уважно подивилася на залиту світлом ділянку килима поряд. У рамці флуоресцентних волокон виднілася темна пляма з нерівними краями, менша за десятицентовик.

– Міку, – покликала вона.

– Можеш ніжку столика підняти? Здається, кабель там закрутився.

– Міку!

– Що таке?

– Неси лампу сюди. Світи на килим, просто туди, де сиджу я.

Мік підійшов до неї. Корсак теж – тепер вона чула його застуджене дихання поруч.

– Світи мені на руку. Я тримаю палець біля того місця.

Килим залило блакитним світлом. На тлі флуоресцентного сяйва її рука здавалася чорною.

– Отут, – сказала Ріццолі. – Що це таке?

Мік присів навпочіпки біля неї.

– Якась пляма. Я маю сфотографувати її.

– Але ж пляма темна, – озвався Корсак. – Я думав, ми шукаємо те, що світиться.

– Коли тло флуоресцентне, як волокна цього килима, біологічні речовини можуть здаватися темними, бо вони світяться не так яскраво. Це може бути що завгодно. Доведеться відправити зразок у лабораторію.

– То що, ми виріжемо шматок із цього прекрасного килима лише через те, що знайшли якусь стару пляму від кави?

– Можна спробувати ще одну штуку, – сказав Мік, подумавши.

– Яку?

– Я зміню довжину хвилі. Перемкну лампу в короткохвильовий діапазон.

– І що це нам дасть?

– Якщо все вийде, буде дуже круто.

Мік зайнявся налаштуваннями, потім спрямував світло на ту ділянку, де була темна пляма.

– Дивіться, – сказав він і перемкнув «Краймскоп».

У кімнаті стало темно, хоч в око стрель. Нічого не світилося, крім однієї яскравої плями в них біля ніг.

– Що це, в біса, таке? – запитав Корсак.

Ріццолі на мить здалося, що в неї галюцинації. Вона дивилася на цятку, яка немовби горіла примарним зеленим вогнем. І просто в неї на очах зловісне сяйво почало згасати. За кілька секунд вони опинилися в цілковитій темряві.

– Фосфоресценція, – пояснив Мік. – Флуоресценція із запізненням. Таке трапляється, коли ультрафіолетове світло діє на електрони в деяких речовинах. Тоді електронам потрібно трохи більше часу, щоб повернутися до вихідного енергетичного рівня. І під час цього повернення вони виділяють фотони світла. Саме це ми й бачили. Отже, у нас тут пляма, яка світиться яскраво-зеленим, коли її опромінюють короткохвильовими ультрафіолетовими променями. Дуже інформативно.

Він піднявся й клацнув вимикачами в кімнаті.

Умить спалахнуло світло. Килим, на який вони щойно так зачудовано дивилися, здавався тепер цілком звичайним. Але Ріццолі не могла побороти відрази, адже вона знала, що тут відбувалося. До бежевих волокон прикипіли свідчення про тортури, яких зазнала Ґейл Їґер.

– Це сперма.

– Цілком можливо, – відповів їй Мік, установлюючи триногу для камери і чіпляючи на «кодак» ультрафіолетовий фільтр. – Я тут усе сфотографую, а потім ми виріжемо цю ділянку килима. У лабораторії зразок вивчать під мікроскопом і проведуть реакцію з кислою фосфатазою, тоді матимемо підтвердження.

Але Ріццолі не потребувала підтвердження. Вона обернулася до заплямованої кров’ю стіни. Пригадала, в якій позі сидів доктор Їґер. З його коліна на дерев’яну підлогу впала чашка і розбилася… Пляма на килимі, яка фосфоресціювала зеленим, підтвердила страхи Ріццолі. Вона зрозуміла, що тут відбувалося, із такою само певністю, ніби стояла тут і дивилася від початку до кінця.

«Ти витягнув їх із ліжка до цієї кімнати з дерев’яною підлогою. Зв’язав чоловікові зап’ястя і щиколотки. Заклеїв рот скотчем, щоб тебе не відволікали криками. Посадовив його тут, біля стіни, у театрі одного німого глядача. Річард Їґер живий і цілком свідомий того, що ти збираєшся робити. Але не може боротися. Не може захистити дружину. А ти, щоб знати про його пручання і рухи, ставиш йому на коліно чашку і блюдечко – запобіжну систему. Вони впадуть на підлогу і розіб’ються, якщо йому вдасться звестися на ноги. Поринувши у власне задоволення, ти не можеш стежити за діями доктора Їґера, але й не хочеш, щоб тебе заскочили зненацька.

Але ти хочеш, щоб він дивився».

Ріццолі поглянула на пляму, яка світилася яскраво-зеленим. Якби вони не посунули журнальний столик, якби не шукали саме такий слід, то могли б пропустити його.

«Ти взяв її тут, на цьому килимі. Взяв перед очима чоловіка, який нічого не міг зробити, щоб захистити її. Який навіть себе не міг захистити. І коли було вже по всьому, коли ти оволодів своїм трофеєм, одна крапелька сперми лишилася на цьому килимі, висохла і стала невидимою для неозброєного ока плівочкою».

Чи дістав він задоволення від убивства чоловіка? Чи зупинився, стискаючи ніж, щоб насолодитися моментом? Чи, може, просто зробив те, що логічно випливало із попередніх дій? Чи вбивця взагалі щось відчував, коли схопив Річарда Їґера за волосся і притиснув лезо до його шиї?

У кімнаті вимкнули світло. Мік знову і знову клацав своєю камерою, фотографуючи темну пляму посеред флуоресцентного сяйва на килимі.

«І коли справу завершено і доктор Їґер сидить, похиливши голову, а стінка позаду заюшена його кров’ю, ти проводиш ритуал, запозичений із арсеналу іншого вбивці. Ти складаєш заплямовану нічну сорочку місіс Їґер і залишаєш на видноті в спальні, точнісінько як Воррен Гойт.

Але ти ще не закінчив. То був лише перший акт. Нові страшні задоволення ще попереду.

І тому ти забираєш жінку».

У кімнаті увімкнули світло, і воно боляче вдарило по очах. Ріццолі почувалася дезорієнтованою і тремтіла. Її трусило від страхів, яких вона не відчувала уже багато місяців. А ще не давало спокою відчуття, що ці двоє чоловіків явно помітили її стан – адже в неї пополотніло обличчя і руки не слухалися. Раптом перехопило дихання. Вона вийшла з кімнати, потім із будинку і зупинилася, хапаючи ротом повітря. За спиною пролунали чиїсь кроки, але Ріццолі не озирнулася.

– Ви як?

Лише коли Корсак заговорив, вона зрозуміла, що це він.

– Добре.

– З вашого вигляду я б так не сказав.

– Трохи млосно, от і все.

– Флешбек? Справа Гойта, чи не так? Ви це побачили, і вас вибило з колії.

– Звідки ви можете знати?

Він помовчав, а тоді фиркнув:

– Ну справді. Чорт забирай, звідки я можу знати?

І пішов назад до будинку.

– Корсаку! – гукнула вона, озирнувшись.

– Що?

Вони обмінялися поглядами. У нічному повітрі не було нічого відразливого, навпаки, прохолодна трава пахла приємно. Але страх згущувався, як нудота під горлом.

– Я знаю, що вона відчуває, – тихо сказала Ріццолі. – Знаю, крізь що їй доводиться пройти.

– Ви про місіс Їґер?

– Знайдіть її! Ви маєте зробити все можливе.

– Її фото постійно показують у новинах. Ми перевіряємо всі повідомлення, усі телефонні дзвінки, але знаєте, – Корсак зітхнув, похитавши головою, – я вже сумніваюся, що він залишив її живою.

– Залишив. Я точно знаю.

– Звідки така певність?

Вона обхопила себе руками, щоб не тремтіти.

– Бо Воррен Гойт не вбив би її одразу.