Читать книгу Асистент - Тесс Ґеррітсен - Страница 8

Щоб потрапити до лабораторії, детективам бостонського відділу убивств достатньо було пройти через затишний освітлений сонцем коридор у південне крило «Шредер Плаза». Ріццолі безліч разів проходила цим коридором, і часто її погляд линув до вікон, які виходили на метушливий квартал Роксбері. Власники місцевих магазинів на ніч барикадували їх металевими ґратами і замикали на висячі замки. Усі припарковані тут машини були захищені пристроями від викрадення «Клаб». Але сьогодні Ріццолі не думала ні про що інше, крім пошуку відповідей, тому не дивилася у вікна, а йшла просто до кімнати S269 – лабораторії волосся, трасології та тканин. У цьому приміщенні без вікон, захаращеному мікроскопами й газовими хромографами, царювала криміналістка Ерин Волчко. Сюди не мали доступу ані сонячні промені, ані зовнішній світ. Вона дивилася лише на ті світи, які відкривалися під скельцями мікроскопів. Як і у всіх, хто довго сидить перед мікроскопом, у неї були завжди прискалені очі, притому одне дужче. Коли увійшла Ріццолі, Ерин, крутнувшись на стільці, обернулася до неї.

– Я спеціально поклала волосину під мікроскоп, щоб ви могли подивитися.

Ріццолі сіла, зазирнула в окуляр і побачила волосину, розтягнену вздовж поля.

– Це темна волосина, яку я знайшла на скотчі, знятому зі щиколоток доктора Їґера, – сказала Ерин. – На скотчі не було інших подібних волосин. Є короткі волосини з кінцівок, а також із голови жертви – на скотчі, яким було заклеєно його рот. Але ця довга – особлива. І доволі загадкова. Не збігається ані з волоссям жертви, ані зі зразками, які ми знайшли на щітці його дружини.

Ріццолі налаштувала об’єктив мікроскопа, роздивляючись волосину.

– Вона точно людська?

– Так.

– Тоді чому вона не може належати вбивці?

– Подивіться на неї. Скажіть, що ви бачите.

Ріццолі замислилася, пригадуючи все, що знала про криміналістичну експертизу волосся. Розуміла, що експертка недарма просить її уважно подивитися – адже чула, який схвильований у неї голос.

– Волосина хвиляста, завиток ступеня один або два. А ще ви казали, що довжина – двадцять один сантиметр.

– Так. Характерна для жінок, – відповіла Ерин. – Для чоловіка надто довга.

– То ви через довжину думаєте, що це не волосина вбивці?

– Ні. За довжиною стать визначити неможливо.

– Тоді на що я повинна звернути увагу?

– Корінь. Нічого дивного не помічаєте?

– Він здається якимось розшарпаним. Як пензель.

– Саме так! Ми називаємо такі корені щіткоподібними. Вивчаючи таке скупчення волокон, можна визначити стадію росту волосся. Які ваші припущення?

Ріццолі уважно подивилася на схожий на цибулину корінь у тонесенькій плівці.

– На корінці щось прозоре.

– Епітеліальна клітина, – пояснила Ерин.

– Отже, волосина перебувала у стадії активного росту.

– Так. Сам по собі корінь трохи збільшений. Ця волосина перебувала у пізньому анагені.[9] Фаза активного росту саме закінчувалася. А оця епітеліальна клітина може дати нам ДНК.

Ріццолі підвела голову і подивилася на Ерин.

– Не розумію, до чого тут зомбі.

– Не треба розуміти мене буквально, – тихо розсміялася Ерин.

– Тоді про що ви говорили?

– Подивіться ще раз на цю волосину. Вивчіть її уважно від кореня до кінчика.

Ріццолі знову схилилася над мікроскопом і помітила темну ділянку.

– Колір неоднорідний.

– Дивіться ще.

– Неподалік від кореня на волосині є темна ділянка. Що це?

– Це називається навколокореневим потемнінням, – пояснила Ерин. – Протока сальної залози сполучається з фолікулом. До складу виділень сальної залози входять ферменти, які відповідають за нищення клітин. Це такий вид перетравлювання. Тому біля кореня ми бачимо оце набухання і темну ділянку. Саме це я хотіла вам показати. Навколокореневе потемніння. Через нього немає ані найменшої вірогідності, що це волосина вбивці. Можливо, це з його одягу. Але не з голови.

– Чому?

– Бо лише після смерті людини корінь стає щіткоподібним, а ділянка навколо нього темніє.

Різко підвівши голову, Ріццолі подивилася на Ерин.

– Після смерті?

– Так. Скальп, з якого випала ця волосина, уже розкладався. Маємо типові процеси, характерні для розпаду. Ця волосина не могла належати вбивці – хіба що він постав із могили.

Ріццолі довго не могла здобутися на слова.

– Скільки часу минає після смерті, перш ніж настають ці зміни? – запитала нарешті вона.

– На жаль, за навколокореневим потемнінням неможливо визначити, як давно настала смерть. Волосину могли вирвати коли завгодно в інтервалі від восьми годин до кількох тижнів після смерті. І навіть волосся із забальзамованих трупів теж могло б мати такий вигляд.

– А якщо вирвана в живої людини волосина полежить якийсь час? Тоді теж відбуватимуться ці процеси?

– Ні. Такий розпад маємо лише, якщо волосина лишається в шкірі мертвої жертви. Її вирвали вже після смерті. – Ерин зустрілася поглядом із ошелешеною Ріццолі. – Ваш невідомий контактував із трупами. Ця волосина пристала до його одягу, а потім до клейкої стрічки, коли він зв’язував щиколотки доктору Їґеру.

– Отже, була ще одна жертва, – тихо сказала Ріццолі.

– Я могла б запропонувати іншу гіпотезу. – Ерин підійшла до іншого столу і взяла маленьку тацю зі шматком скотчу, який лежав догори клейкою стороною. – Цей шматок було знято із зап’ясть доктора Їґера. Я хотіла би дещо показати вам під ультрафіолетом. – Натисніть, будь ласка, он той вимикач.

Ріццолі вимкнула світло. У темряві маленька ультрафіолетова лампочка Ерин моторошно світилася синьо-зеленим. «Краймскоп», який використовував Мік у будинку Їґерів, був набагато потужнішим, але й тут на ділянці клейкої стрічки почали проступати приголомшливі деталі. Скотч, знайдений на місці злочину, може бути справжнім скарбом для слідчого. На клейкій поверхні залишаються фрагменти тканин і волосся, відбитки пальців і навіть клітини шкіри, які містять ДНК злочинця. В ультрафіолетовому світлі Ріццолі побачила декілька порошинок і темних коротких волосин. А на краєчку стрічки було щось схоже на тонесеньку бахрому.

– По всій довжині країв стрічки, знятої із зап’ясть і щиколоток, неперервною лінією ідуть ці волокна, бачите? – заговорила Ерин. – Може навіть здаватися, що це штучна бахрома.

– Але це не так?

– Не так. Якщо ви де-небудь поклали рулон скотчу, до країв чіпляються частки поверхні, на якій він лежить. Волокна. Хай би куди ми пішли, за нами тягнуться сліди місць, у яких ми побували раніше. І за цим убивцею теж.

Ерин клацнула вимикачем, світло вдарило по очах, і Ріццолі закліпала.

– Що ж це за волокна?

– Я покажу вам. – Ерин замінила зразок під мікроскопом. – Дивіться в окуляр, а я поясню, що це таке.

Ріццолі зазирнула в окуляр і побачила темне волокно, закручене у формі літери С.

– Це з країв клейкої стрічки, – сказала Ерин. – Я обдувала її гарячим повітрям, щоб поступово знімати нашарування. Оці темні волокна спостерігаються по всій довжині стрічки. А тепер я покажу вам, які вони в перерізі. – Ерин дістала з теки фотографію. – Отакий вигляд вони мають під електронним сканувальним мікроскопом. Це волокно дельтоподібної форми, бачите? Трикутничок. Йому надають саме такої форми, щоб зменшити забруднюваність. Така дельтоподібна форма характерна для волокон, із яких роблять килими.

– Отже, це штучний матеріал?

– Так.

– А подвійне променезаломлення? – Ріццолі знала, що коли світло проходить крізь синтетичне волокно, воно часто розщеплюється на два промені, немовби проходячи крізь кристал. Це подвійне заломлення променю називається бірефракцією. Кожен тип волокон має власний індекс, який можна виміряти поляризаційним мікроскопом.

– Це синє волокно має індекс бірефракції 0,063, – сказала Ерин.

– Якийсь конкретний матеріал?

– Тип нейлону, який часто використовується для килимів, бо він міцний, еластичний і мало забруднюється. І, зокрема, оця форма волокон та інфрачервона спектрограма відповідають антронному волокну компанії «Дюпон», яке використовується саме для виготовлення килимів.

– І цей килим темно-синій? – запитала Ріццолі. – Більшість людей обирає для дому інші кольори. Схоже, це був килимок для машини.

– Взагалі-то цей відтінок, синій номер 8-0-2, давно став типовим для салонів люксових американських машин, таких як «кадилаки» і «лінкольни».

Ріццолі одразу зрозуміла, до чого веде Ерин.

– «Кадилаками» часто користуються на похоронах, – сказала вона.

– «Лінкольнами» теж.

Вони обидві думали про одне й те саме: робота убивці пов’язана з мерцями.

Ріццолі намагалася пригадати всіх людей, які можуть контактувати з мертвими тілами. Коп і судмедексперт, яких викликають на місце підозрілої смерті. Патологоанатом з асистентом. Бальзамувальник, розпорядник похорону. Візажист, який накладає макіяж, щоб покійний мав пристойний вигляд перед тими, хто любив його і прийшов побачити востаннє. Тіло проходить через конвеєр живих рук. Частки можуть потрапити до всіх і кожного, хто його торкався.

– Зникла жінка, Ґейл Їґер… – задумливо сказала Ріццолі, подивившись на Ерин.

– Що?

– У неї мати померла минулого місяця.

Джої Валентайн оживляв мертвих.

Ріццолі й Корсак стояли в яскраво освітленій гримерці бюро ритуальних послуг «Вітні» і дивилися, як Джої копирсається в косметичці «Ґрафтобіан». Усередині були крихітні баночки з хайлайтерами, рум’янами й помадами. Здавалося б, звичайна косметичка з театральним гримом, але ці креми й рум’яна були створені для того, щоб вдихнути життя в землисто-бліду шкіру мерців. Оксамитовий голос Елвіса Преслі в портативному магнітофоні співав «Love Me Tender», а Джої замазував розтини й отвори, які лишилися на руках покійниці від численних катетерів і внутрішньоартеріальних вливань.

– Улюблена музика місіс Обер, – пояснив Джої, продовжуючи працювати.

Інколи він позирав на три фотографії, пришпилені до мольберта, який стояв біля косметичної кушетки. Ріццолі припустила, що це фотографії місіс Обер, хоча та жінка не мала практично нічого спільного із сірим, змарнілим трупом, над яким зараз працював Джої.

– Її син каже, що вона фанатка Елвіса, – вів далі Джої. – Тричі їздила в Ґрейсленд[10] відвідати його музей і могилу. Він спеціально приніс цю касету, щоб я слухав, поки роблю макіяж. Знаєте, я завжди в процесі намагаюся слухати їхні улюблені пісні чи мелодії. Це допомагає налаштуватися. Про людину багато дізнаєшся з самої лише її улюбленої музики.

– А який вигляд повинна мати фанатка Елвіса? – запитав Корсак.

– Ну, розумієте, помада яскравіша, зачіска об’ємніша. Абсолютно не так, як у тих, хто слухає, приміром, Шостаковича.

– А яку музику слухала місіс Гелловел?

– Не пригадую.

– Ви лише місяць тому працювали з її тілом.

– Так, але я не всі деталі запам’ятовую. – Джої закінчив накладати на руки тональну основу й підійшов до голови, киваючи в ритмі «You Ain’t Nothing but a Hound Dog». У чорних джинсах і мартенсах він скидався на модного молодого художника. Але за полотно йому правила мертва плоть, а засобами творчості слугували пензлі для макіяжу й баночки.

– Думаю, потрібно пройтися по ній світло-бронзовими рум’янами, – сказав він, діставши баночку, і почав лопаткою змішувати кольори на палітрі з іржостійкої сталі. – Так, для старої фанатки Елвіса – саме те, що треба.

Він втирав рум’яна в щоки покійниці, піднімаючись угору аж до лінії росту волосся, де з-під чорної фарби визирали сиві корені.

– Може, ви пригадуєте, як розмовляли з дочкою місіс Гелловел? – сказала Ріццолі, показавши Джої фотографію Ґейл Їґер.

– Запитайте в містера Вітні. Майже всі переговори веде він. Я лише асистент…

– Але ви з місіс Їґер мали обговорювати макіяж її матері. Адже цим саме ви займаєтеся.

Джої уважніше подивився на фотографію Ґейл Їґер.

– Так, вона була дуже мила жінка.

– Була? – запитливо подивилася на нього Ріццолі.

– Слухайте, ну я новини дивлюся. Ви ж не думаєте, що вона досі жива?

Джої відвернувся і насупився: Корсак ходив по залі, зазираючи в шафи.

– Е-е-е… Детективе! Щось конкретне шукаєте?

– Та ні. Просто дивлюся, що у вас тут, у покійницькій. – Він щось дістав із однієї з шафок. – А оце – плойка?

– Так. Ми нашим клієнтам і голови миємо, і волосся крутимо, і манікюр робимо. Усе, щоб вони мали якомога кращий вигляд.

– Я чув, ви в цьому профі.

– Усі вони задоволені моєю роботою.

– А що, вони самі вам про це кажуть? – зареготав Корсак.

– Я про їхніх родичів. Їхні родичі задоволені.

Корсак відклав плойку.

– Ви працюєте на містера Вітні… Уже сім років?

– Десь так.

– Мабуть, ви пішли до нього, щойно школу закінчили.

– Спочатку я мив автомобілі для процесій і прибирав у цій залі. Відповідав на дзвінки по вечорах, коли просили забрати тіло. Потім містер Вітні дозволив мені допомагати йому з підготовкою тіл. А тепер у нього вже роки беруть своє, і я тут роблю майже все.

– Отже, у вас, мабуть, і ліцензія є?

Джої помовчав.

– Е-е-е, ну, взагалі-то ні. Якось руки не доходять подати заявку. Я просто допомагаю містеру Вітні.

– Чому б не подати заявку? Це крок уперед у кар’єрі, хіба ні?

– Моя робота подобається мені такою, як є.

Він знову зосередився на місіс Обер. Її обличчя тепер укривав рожевий рум’янець. Джої взяв маленьку щіточку і став розподіляти коричневу фарбу по сивих волосинах брів. Його пальці рухалися обережно, майже пестливо. Більшість чоловіків такого віку з ентузіазмом кидалися у вир життя, а Джої Валентайн вирішив проводити дні в товаристві мертвих. Він дбайливо збирав тіла по лікарнях і будинках для літніх людей. Привозив до цієї чистої світлої зали. Обмивав і обтирав їх. Застосовував шампуні, креми й пудри, щоб створити ілюзію, що покійники живі.

– Гарно, – прошепотів він, розтушовуючи рум’яна по щоках місіс Обер, – дуже гарно. Ти будеш прекрасна…

– Отже, ви тут працюєте вже сім років? – запитав Корсак.

– Я ж вам щойно сказав.

– І так і не завдали собі клопоту отримати якісь… документи на підтвердження кваліфікації?

– Чому ви знову про це запитуєте?

– Річ у тім, що ви не отримали б ліцензію і знаєте про це, правда?

Джої мовчки закляк на місці – він саме мав узяти помаду.

– Старий містер Вітні знає про ваше кримінальне минуле? – запитав Корсак.

Джої нарешті підвів голову.

– Ви ж йому не казали?

– Може, варто було. Зважаючи на те, що ви до смерті налякали ту бідну дівчину.

– Мені було всього вісімнадцять. Я помилився…

– Помилилися? Що, не в те вікно зазирнули? Не за тією дівчиною підглядали?

– Ми разом до школи ходили! Ми були знайомі!

– Отже, ви зазираєте у вікно лише до знайомих? А що ще ви робили такого, на чому вас не ловили?

– Кажу вам, це була помилка!

– Ви прокрадаєтеся до чужих будинків? Заходите до спалень? Може, цупите якусь дрібничку – гарненький бюстгальтер чи трусики?

– Господи.

Джої впустив помаду на підлогу і тепер дивився на неї. Вигляд він мав такий, наче його от-от знудить.

– Знаєте, підглядачі не схильні зупиняться на цьому, – безжально вів далі Корсак. – Вони роблять інші погані речі.

Джої підійшов до магнітофона і вимкнув музику. Запала тиша. Він стояв спиною до поліцейських і дивився у вікно на кладовище через дорогу.

– Ви намагаєтеся зламати мені життя, – сказав він.

– Ні, Джої. Ми просто намагаємося говорити відверто.

– Містер Вітні не знає.

– Він не повинен знати.

– Бо що буде?

– Де ви були в неділю ввечері?

– Удома.

– Самі?

– Слухайте, я розумію, про що йдеться, – зітхнув Джої. – Знаю, до чого ви хилите. Але я вам уже сказав, що ледве був знайомий із місіс Їґер. Я просто подбав про її матір. І знаєте – добре подбав. Усі потім казали мені, що вона була як жива.

– Ви не проти, якщо ми зазирнемо до вашої машини?

– Навіщо?

– Просто перевіримо її.

– Я проти. Але ж ви все одно це зробите, хіба ні?

– Лише з вашого дозволу. Знаєте, співпраця є двостороннім процесом, – додав Корсак, помовчавши.

Джої не відводив погляду від вікна.

– Сьогодні там похорон, – тихо сказав він. – Бачите, скільки «лімузинів»? Від самого дитинства я любив дивитися на похоронні процесії. Вони такі гарні. Такі поважні. Єдина річ, яку люди все ще чинять правильно. Єдине, що вони не зіпсували. На відміну від весіль, де почалися всякі дурні витівки – стрибки з парашутом і таке інше. Обмін клятвами у прямому ефірі телебачення. На похоронах ми все ще демонструємо повагу до правильних речей…

– Машина, Джої.

Той нарешті підійшов до однієї з шухляд, вийняв ключі й віддав Корсаку.

– Коричнева «хонда».

Ріццолі й Корсак стояли на парковці й дивилися на сіро-коричневе покриття багажника.

– Чорт! – сказав Корсак, захряснувши багажник. – Я маю ще попрацювати із цим хлопцем.

– Ви абсолютно нічого не маєте на нього.

– Бачили його ноги? Здається, сорок четвертий з половиною розмір. І темно-синій килимок в авто для поховальної процесії.

– Як і в тисячах інших авто. Це ще не означає, що Джої – убивця.

– Але це явно і не старий Вітні.

Леону Вітні, роботодавцю Джої, було шістдесят шість років.

– Слухайте, ми маємо ДНК убивці, – сказав Корсак. – Тепер потрібно лише взяти ДНК у Джої.

– Думаєте, він націдить вам чашечку?

– Якщо хоче втриматися на цій роботі, то дивитиметься мені в очі, як собака, і сам про це благатиме.

Ріццолі подивилася на кладовище через дорогу. Повітря колихалося від спеки. Процесія поважно йшла до виходу. «Коли мертвих поховано, життя триває, – подумала вона. – Хоч би якою була трагедія, життя не стоїть на місці. І я не повинна».

– Я більше не маю часу на все це, – сказала вона.

– Що?

– Я маю працювати над власними справами. І я не думаю, що справа Їґерів має щось спільне з Ворреном Гойтом.

– Три дні тому ви казали інше.

– Я помилилася.

Вона підійшла до своєї машини, відчинила дверцята і опустила вікна. З розпеченого салону вирвалася хвиля гарячого повітря.

– Я щось не те ляпнув?

– Ні.

– Тоді чого ви звалюєте?

Вона прослизнула за кермо. Сидіння здавалося страшенно гарячим навіть крізь одяг.

– Протягом останнього року я намагалася пережити справу Хірурга, – сказала Ріццолі. – Я маю відпустити його і перестати бачити його руку в усьому, що мені трапляється.

– Знаєте, часом інтуїція – найкраще, що ми маємо.

– Ключове слово – «часом». Інтуїція – це не факти. І знаменита інтуїція копа – не істина в останній інстанції. І взагалі, що таке інстинкт? Скільки разів чуйка підставляла нас? – Вона завела двигун. – Чорт забирай, надто часто.

– То це не через мене?

– Ні.

– Точно?

Вона хряснула дверцятами й подивилася на Корсака у відчинене вікно. Він стояв, мружачись від сонця. Очі здавалися вузькими щілинами під буйними кущами брів. На руках дибки стирчало волосся, густе, як шерсть. А його поза – випнуті вперед стегна і згорблені плечі – викликала в неї асоціації з горилою. Ні, вона їхала не через Корсака. Але з кожним поглядом на нього відчувала відразу.

– Я просто більше не можу гаяти на це час, – сказала вона. – Ви ж розумієте.

Знову опинившись на робочому місці, Ріццолі зосередилася на документах – їх накопичилося багато. Перш за все – справа чоловіка з літака. Його особу так і не встановили, а понівечене тіло залишалося в морзі. Надто довго вона не приділяла уваги цій справі. Але навіть розгорнувши папку і продивляючись фотографії аутопсії, Ріццолі й далі думала про Їґерів і чоловіка, в якого на одязі лишилася волосина трупа. Вона перевіряла розклад злетів і посадок у «Лоґані», але перед очима стояло обличчя Ґейл Їґер, яка всміхалася з фотографії на столику біля ліжка. Вона пригадала галерею фотографій на стіні зали для нарад, рік тому, під час розслідування справи Хірурга. Ті жінки теж усміхалися. Вони ще були живими і теплими, життя світилося в очах, коли їхні обличчя потрапили в об’єктив. Думаючи про Ґейл Їґер, вона не могла не згадати про покійниць, які відійшли раніше.

Чи Ґейл теж серед них?

На поясі завібрував пейджер, і Ріццолі ніби струмом ударило. Попередження про знахідку, якій судилося перевернути її день. Вона взяла телефон.

І за мить уже вибігала з будівлі.