Читать книгу Асистент - Тесс Ґеррітсен - Страница 7

З усіх своїх обов’язків у бостонському відділі вбивств Ріццолі найменше подобалися відвідини скромного цегляного будинку на вулиці Олбані. Вона підозрювала, що морг так само діє на нерви і колегам-чоловікам, але доводилося особливо старанно тримати себе в руках. Чоловіки добре помічали слабкі місця і не пропустили б нагоди пройтися по них брудними чоботами і солоним жартом. Ріццолі розвинула в собі стоїчну витримку і вміння спокійно стояти перед столом для розтинів, хоч би що там відбувалося. Ніхто не здогадувався, яких зусиль їй коштувало отак незворушно заходити в цю будівлю. Вона знала, що чоловіки вважають її безстрашною Джейн Ріццолі, сучкою зі сталевими ядрами. Але сидячи у своїй машині на парковці за відділом медичної експертизи, вона не почувалася ані безстрашною, ані сталевою.

Тієї ночі вона погано спала. До її снів – уперше за кілька тижнів – знову прокрався Воррен Гойт. Прокинулася мокра від поту, з болем у старих ранах.

Тепер вона подивилася на пошрамовані долоні – і раптом відчула бажання завести двигун і поїхати геть, щоб за всяку ціну уникнути випробування, яке чекало на неї всередині. Вона могла не брати участі в усьому цьому. Врешті-решт, убивство сталося в Ньютоні – не на її території. Однак Джейн Ріццолі ніколи не була боягузкою, і тепер гордість не дозволила б їй відступити.

Вона вийшла з машини, рвучко захряснувши дверцята, і переступила поріг будівлі.

До секційної зали увійшла останньою. Інші троє кивнули їй, коротко привітавши. Корсак нап’яв широчезний медичний халат і шапочку. В сіточці для волосся він скидався на огрядну домогосподарку.

– Я щось пропустила? – запитала Ріццолі, теж вдягаючи халат, щоб на одяг, бува, щось не бризнуло.

– Нічого. Ми тут почали говорити про скотч.

Аутопсію проводила доктор Мора Айлс. Рік тому, коли вона стала судмедекспертом у штаті Массачусетс, відділ убивств охрестив її Королевою Покійників. Сам доктор Тірні переманив її в Бостон із прекрасної посади в Каліфорнійському університеті. Незабаром бостонська преса також почала називати її Королевою Покійників. На перше судове засідання вона прийшла вся в чорному, як ґотеса. І поки піднімалася сходинками будівлі суду, журналісти не випускали з об’єктивів королівську поставу цієї жінки із надзвичайно блідим обличчям, на якому підмальовані червоною помадою губи виділялися кривавою раною. Чорне, як вороняче крило, пряме волосся Мори спадало до плечей, а над чолом було підстрижене. Розповідаючи про результати медичної експертизи, вона трималася незворушно. Під час судового засідання її ніщо не могло вивести з рівноваги. Адвокат намагався фліртувати й лестити, а потім, впавши у відчай, вдався до прямої агресії, але доктор Айлс відповідала на його запитання бездоганно логічно, і з обличчя її не сходила усмішка Мони Лізи. Преса була в захваті від неї. Адвокати перед нею тремтіли. А копам з відділу вбивств ця жінка, яка обрала життя в товаристві трупів, здавалася моторошною і разом із тим чарівною.

Доктор Айлс керувала аутопсією незворушно, як завжди. Так само індиферентно поводився її асистент Йошима, розкладаючи інструменти й налаштовуючи світло. І Мора Айлс, і асистент дивилися на тіло Річарда Їґера з холодною цікавістю науковців.

Закляклий труп, який Ріццолі бачила вчора, устиг розм’якнути. З доктора Їґера зірвали скотч, зняли труси і змили майже всю кров. Він лежав, розкинувши по боках набряклі руки – від трупних плям і тугих пут вони побуряковіли, і шкіра ніби перетворилася на суцільний синець. Однак усі дивилися не на руки, а на перерізане горло.

– Coup de grâce,[4] – сказала Айлс, вимірюючи рану. – Чотирнадцять сантиметрів.

– Дивно, що рана здається не надто глибокою, – зауважив Корсак.

– Це тому, що розтинали за лініями Ланґера.[5] Шкіра стягується по краях, а насправді рана глибша, ніж здається.

– Шпатель для язика? – запропонував Йошима.

– Дякую.

Айлс обережно ввела в рану заокруглену дерев’яну лопатку, пробурмотівши собі під ніс: «Скажіть “а”…»

– Та що ви таке робите? – не зрозумів Корсак.

– Вимірюю глибину рани. Близько п’яти сантиметрів.

У збільшувальне скло доктор зазирнула у відкриту червону рану.

– Перерізано ліву сонну артерію та яремну вену. Розсічено трахею. Судячи з рівня розтину трахеї – якраз під щитовидним хрящем, – жертву тягнули за шию. – Вона подивилася на двох детективів. – Убивця точно націленим ударом розітнув шию, тримаючи жертву за голову.

– Страта, – сказав Корсак.

Ріццолі пригадала, як в ультрафіолетовому світлі «Краймскопа» блиснуло пасмо волосся, що приліпилося до закривавленої стіни. Волосся доктора Їґера, шматок його скальпу, відрізаний лезом…

– Яке лезо використовували? – запитала вона.

Айлс із відповіддю не квапилася.

– Скотч, – сказала натомість вона Йошимі.

– Стрічки уже наготовані, он там.

– Я з’єднаю краї, а ви допоможіть із клейкою стрічкою.

Корсак нервово розсміявся, збагнувши її задум.

– Ви хочете склеїти йому шию скотчем?

Айлс іронічно поглянула на нього.

– Думаєте, краще суперклеєм?

– Це щоб голова трималася? – не вгавав Корсак.

– Та ви що, детективе, на скотчі навіть ваша голова не триматиметься.

Айлс подивилася в збільшувальне скло і кивнула.

– Добре, Йошимо, тепер я бачу.

– Що ви бачите? – запитав Корсак.

– Чарівну силу скотчу. Детективе Ріццолі, ви запитували, яке лезо використовували.

– Тільки не кажіть, що скальпель.

– Ні, не скальпель. Погляньте.

– Це серейторне лезо.[6]

– З першого погляду справді так здається.

Ріццолі помітила спокійний виклик в очах Айлс.

– Але тут щось інше?

– Ріжуча кромка не серейторна, бо інший край рани абсолютно рівний. Ці зазубрини – лише на третині довжини рани, бачите? Не по всій довжині. Оці розриви утворилися тоді, коли витягали лезо. Убивця увігнав ніж у шкіру під лівою щелепою і повів його до передньої частини горла, закінчивши стінкою трахеї. Зазубрини з’явилися тоді, коли він зробив що хотів і трохи повернув ніж, витягаючи його.

– То від чого вони утворилися по краях?

– Явно не від кінчика ножа. На цьому ножі серейторна заточка нижче – вона й спричинила зазубрини, коли ніж витягували. – Айлс поглянула на Ріццолі. – Використовувався ніж для виживання, як у «Рембо». З таким ножем міг би вийти на полювання мисливець.

«Мисливець». Ріццолі поглянула на масивні м’язисті плечі Річарда Їґера і подумала: «Цей чоловік був не з тих, хто мав себе за легку здобич».

– Що ж, дозвольте й мені дещо прояснити, – сказав Корсак. – Оцей загиблий, доктор Бодібілдер, дивиться, як убивця, блін, дістає ніж, наче у фільмі «Рембо»? Просто сидить і дивиться, як йому перерізають горлянку?

– У нього були зв’язані руки і ноги, – зауважила Айлс.

– Та нехай його спеленали, як Тутанхамона! Будь-яка нормальна людина несамовито пручалася б.

– Правильно, – сказала Ріццолі. – Навіть якщо руки й ноги зв’язані, все одно можна було б відштовхнути вбивцю ногами чи навіть ударити головою, а він просто сидів, прихилившись до стіни.

Доктор Айлс випросталася. Вона мовчки стояла – по-королівськи гордо, ніби на ній було вбрання жриці, а не халат.

– Дайте мені мокрий рушник, – мовила нарешті вона, звертаючись до Йошими. – Спрямуйте світло он туди. Ми маємо ще раз дуже ретельно обтерти його й оглянути шкіру, дюйм за дюймом.

– Що ми шукаємо?

– Коли знайду – скажу.

За декілька секунд, піднявши праву руку трупа, Айлс помітила сліди збоку від грудей. Збільшувальне скло показало дві ледь видимі випуклості. Провівши по шкірі пальцями в рукавичках, Айлс сказала:

– Папули. Потрійна реакція Льюїса.

– Яка реакція? – перепитала Ріццолі.

– Потрійна реакція Льюїса. Слід, який лишився на шкірі. Спочатку ми бачимо еритему – червоні цятки. А потім запалення, спричинене розширенням судин шкіри. І нарешті, на третій стадії, з’являється папула внаслідок підвищення проникності судин.

– Як на мене, схоже на слід від удару тазером,[7] – сказала Ріццолі.

– Саме так, – кивнула Айлс. – Маємо типову реакцію шкіри на удар струмом. Використовувався електрошокер, подібний до тазера. Це і знерухомило жертву. Клац – і мозок втрачає контроль над м’язами. Звісно, у вбивці було достатньо часу, щоб зв’язати йому руки і ноги.

– А як довго лишаються ці сліди на шкірі?

– У живої людини вони зазвичай зникають за дві години.

– А в мертвої?

– Смерть зупиняє процеси в шкірі. Тому ми все ще бачимо ці сліди, хоча й ледь помітні.

– Отже, він помер не пізніше ніж за дві години після електрошоку?

– Саме так.

– Але тазер вирубає лише на кілька хвилин, – сказав Корсак. – П’ять, максимум десять. Щоб тримати жертву в покорі, убивці довелося б застосовувати нові розряди.

– Тому ми продовжуємо шукати інші сліди, – сказала Айлс, спрямовуючи світло на нижню частину тіла і безжально виставляючи на огляд геніталії Річарда Їґера.

До цієї миті Ріццолі намагалася туди не дивитися. Їй завжди здавалося, що погляд на статеві органи трупа – жорстоке втручання, ще один акт насилля і знущання з жертви. Але тепер на безвільно обвислий пеніс і мошонку світила безжальна лампа. Тіло Річарда Їґера довели до крайньої межі приниження.

– Є ще папули, – сказала Айлс, обтираючи згусток крові. – Ось тут, у нижній частині живота.

– І на цьому стегні, – тихо докинула Ріццолі.

Айлс підвела погляд.

– Де?

Ріццолі показала на сліди на шкірі, які свідчили самі за себе, – саме ліворуч від мошонки. «Отже, такими були останні страшні миті життя Річарда Їґера. Ось він сидить, цілком свідомий, але не може поворухнутися. Не може захистити себе. Великі м’язи, години в тренажерному залі – усе це ні до чого, адже тіло його не слухається. Кінцівки не виконують наказів мозку – внаслідок електричного розряду відбулося коротке замикання в нервовій системі. Ось його витягують зі спальні. Він безпорадний, як оглушена корова на бойні. Саджають біля стіни. Він має побачити, що буде далі. Але ефект тазера короткий. Скоро його м’язи починають посмикуватися, пальці стискаються в кулаки. Він дивиться, як знущаються з його дружини, і лють наповнює тіло адреналіном. Цього разу він ворушиться – м’язи слухаються. Він намагається підвестися, але з коліна падає чашечка і розбивається, виказуючи його.

Вистачає лише одного розряду, щоб він упав без жодної надії піднятись, як Сізіф, який котиться вниз своїм схилом».

Вона подивилася на обличчя Річарда Їґера, на розплющені очі, і подумала про останні óбрази, які зафіксував його мозок перед смертю. Безпорадно простягнуті власні ноги. На бежевому килимі лежить понівечена дружина. У руці вбивці затиснутий ніж, який наближається до горла.

«У спільній залі шумно. Люди міряють її кроками, як замкнені в клітку звірі. Такими вони і є. Волає телевізор, а металеві сходи, які ведуть до верхніх камер, ляскають від кожного кроку. Наглядачі ніколи не випускають нас із поля зору. Скрізь камери – у душових і навіть у зоні вбиралень. У вікна пункту охорони за нашою метушнею завжди спостерігають. Видно кожен наш рух. Виправний центр Суза-Барановскі – заклад шостого рівня безпеки, найновіший серед виправних інституцій штату Массачусетс. Технологічне диво. Тут усе може замикатися і відмикатися без ключів, через комп’ютерний термінал у наглядацькій вишці. Безплотні механічні голоси передають команди через пристрої внутрішнього зв’язку. Усі камери в цій коробці можуть зачинятися і відчинятися дистанційно – наглядачам навіть заходити не доводиться. Бувають дні, коли я сумніваюся, що наші охоронці є істотами з плоті й крові. Можливо, силуети, які ми бачимо крізь скло, – роботи, які можуть рухатися і говорити. Тіла в них обертаються на шарнірах, голови кивають. За мною спостерігають – чи то люди, чи то автомати, – але це не тривожить мене. Вони все одно не можуть побачити мої думки, увійти в темний ліс моїх фантазій. Це місце належить лише мені.

Я сиджу в спільній залі і дивлюся вечірній випуск новин, одночасно гуляючи по тім лісі. Разом зі мною телеведуча, яка всміхається на екрані. Я уявляю собі її волосся, чорною хвилею розметане по подушці. Бачу піт, що блищить на її шкірі. І в моєму світі вона не всміхається, ні. У неї широко розплющені очі. Величезні зіниці схожі на бездонні вири. Вона розкриває рот, перекошений страхом. От що я уявляю, коли дивлюся на гарненьку телеведучу в нефритово-зеленому костюмі. Бачу її усмішку, чую добре поставлений голос – і думаю про те, як звучали б її крики.

А потім картинка міняється. Усі думки про телеведучу зникають. У Ньютоні перед будинком доктора Річарда Їґера стоїть репортер і сумним голосом повідомляє, що минуло вже два дні після вбивства чоловіка і викрадення дружини, але в слідства жодної зачіпки. Я вже знаю про цей випадок. Подаюся вперед, уважно вдивляюся в екран і чекаю.

І ось я бачу її.

Камера розвертається до будинку і ловить її крупним планом. Вона саме виходить із дверей. Поруч з’являється огрядний чоловік. Вони стоять на подвір’ї і розмовляють, не помічаючи спрямованої на них камери. Чоловік з вигляду – простакуватий боров. Подвійне підборіддя, щоки висять, на лису маківку начесано декілька пасом волосся. Вона поруч із ним здається маленькою і непомітною. Я давно її не бачив. Здається, вона дуже змінилася. Так, її волосся – чорна грива неслухняних завитків, як тоді. І вона, як завжди, вдягнена в темно-синій брючний костюм. Піджак надто широкий для її плечей, і взагалі фасон невигідний для її худорлявої статури. Але вона змінилася. Колись ця квадратна щелепа надавала впевненого вигляду. Її обличчя не було красивим, але привертало увагу, бо в очах світився нестримний розум. Тепер вигляд у неї знесилений і стурбований. Вона схудла. Я бачу нові тіні в неї на обличчі, у западинах під вилицями.

Аж тут вона помічає камеру і дивиться в неї, просто на мене, а її очі немовби бачать мене, так само, як я бачу її, - наче вона, з плоті й крові, стоїть переді мною. У нас із нею своя історія. Ми маємо спільний досвід, такий інтимний, що зв’язані назавжди, як двоє коханців.

Підвівшись з дивана, я підходжу до телевізора і кладу руку на екран. Я не слухаю голос репортера за кадром, бо зосереджений на її обличчі. Моя маленька Джейн. У тебе все ще болять руки? Ти все ще розтираєш долоні, як тоді, у залі судових засідань, немовби тобі під шкіру потрапила скалка? Чи сприймаєш ти шрами так, як я? Для мене це символи любові. Маленькі знаки моєї високої думки про тебе.

– Відсунь свою дупу від телевізора! Ти все затулив! – кричить хтось.

Я стою непорушно перед екраном, торкаючись її обличчя і згадуючи, з якою покорою дивилися на мене колись її вугільно-чорні очі. Яка гладенька в неї шкіра. Ідеальна шкіра, без жодного сліду макіяжу.

– Ідіоте, посунься!

Вона раптом зникає з екрана, розчиняється. Я знову бачу жінку в нефритово-зеленому костюмі. Усього мить тому я у своїх фантазіях задовольнявся цією пещеною лялькою. Тепер мені раптом спадає на думку, що вона нудна. Одне з багатьох симпатичних облич, одна з тонких шийок. Мені вистачило одного погляду на Джейн Ріццолі, щоб пригадати, яка здобич варта полювання.

Я повертаюся на диван і пересиджую рекламу “лексусів”. Але насправді вже не дивлюся телевізор. Натомість пригадую, як воно було – гуляти на волі. Ходити вулицями міста, де жінки обганяють мене, а я вдихаю їхні запахи. Не громіздкі хімічні композиції квіткових екстрактів із флакончиків, а справжні аромати жіночого поту чи нагрітого сонцем волосся. Влітку я приєднувався до пішоходів, чекаючи зеленого світла. Хто в скупченні людей на розі вулиці помітить, що чоловік позаду нахилився й нюхає твоє волосся? Хто помітить, що чоловік позаду не відводить погляду від твоєї шиї, відзначаючи місця, де кровоносні судини найближче підступають до шкіри – адже він знає, що саме там твоя шкіра пахне найсмачніше?

Вони не помічають. Спалахує зелене світло. Натовп рухається. Жінка йде далі, не знаючи і не підозрюючи, що мисливець зачув її запах».

– Якщо вбивця складає сорочку – це саме по собі ще не означає, що він копіює Хірурга, – сказав доктор Лоренс Цукер. – Це просто демонстрація контролю. Вбивця показує, що має цілковиту владу над жертвами і над місцем злочину.

– Так само чинив Воррен Гойт, – докинула Ріццолі.

– Інші вбивці теж. Це не було унікальною рисою Хірурга.

У погляді доктора Цукера мерехтів якийсь дивний, майже зловісний вогник. Цей викладач кримінальної психології з Північно-східного університету часто надавав свої консультації бостонському департаменту поліції. Рік тому, під час розслідування справи Хірурга, складений ним психологічний портрет невідомого вбивці виявився моторошно точним. Інколи Ріццолі замислювалася про те, наскільки нормальним є сам Цукер. Лише людина, яка зблизька пізнала зло, може глибоко поринути у свідомість подібних до Воррена Гойта людей. Із цим чоловіком їй завжди було тривожно. Перед його уважним поглядом і скрадливим тихим голосом вона почувалася беззахисною і не могла дати відсіч. Однак він був одним із небагатьох, хто по-справжньому зрозумів Гойта. Можливо, він міг дати ключ і до його наслідувача.

– Ідеться не лише про сорочку, – сказала Ріццолі. – Є інші спільні риси. Жертву зв’язали скотчем.

– Знов-таки, нічого особливого в цьому немає. Ви дивитеся серіал про Макгайвера? Там показували тисячу і один спосіб використання скотчу.

– Нічне проникнення до будинку через вікно. Жертви, заскочені зненацька в ліжку…

– Коли вони найменше здатні себе захистити. Це логічний час для нападу.

– І перерізане одним рухом горло.

– Безшумний і надійний спосіб убити, – знизав плечима Цукер.

– Але складіть усе докупи. Сорочка. Скотч. Спосіб проникнення до будинку. Coup de grâce…

– Усе, що ви маєте, – невідомого, який користується доволі поширеними стратегіями. Навіть чашка на коліні в жертви – це варіація того, що вже робили раніше серійні ґвалтівники. Вони ставили тарілку чи інший посуд на коліна чоловікові. Це поширені стратегії, бо вони працюють.

Роздратована Ріццолі витягнула фотографії місця злочину і поклала перед ним на стіл.

– Ми намагаємося знайти викрадену жінку, докторе Цукер, і поки що не маємо жодної зачіпки. Я навіть думати не хочу про те, що вона зараз переживає, – якщо взагалі ще жива. Уважно подивіться на ці фото. Розкажіть мені про вбивцю і про те, як нам знайти його. І її.

Доктор Цукер почепив окуляри і взяв перше фото. Він нічого не сказав, лише глянув на нього і взяв наступне. Не було чутно жодного звуку, крім порипування його шкіряного крісла і – час від часу – зацікавленого бурмотіння. У вікно Ріццолі бачила кампус Північно-східного університету, майже порожній цієї літньої пори. Лише декілька студентів розляглися на газоні, розкидавши навколо рюкзаки і книжки. Вона заздрила цим студентам, їхній безтурботності й цнотливості. Сліпій вірі в майбутнє. І ночам без кошмарів.

– Ви сказали, що знайшли сперму, – озвався доктор Цукер.

Вона неохоче відвернулася від студентів, які грілися на сонці.

– Так. На оцьому овальному килимі на фото. У лабораторії підтвердили, що вона належить не її чоловікові. ДНК шукають зараз у загальнонаціональній базі даних КОДІС.

– Щось я сумніваюся в нерозважливості нашого вбивці. Якби він знав, що його ДНК зберігається в КОДІС, то не лишив би на місці злочину своєї сперми. Тому готовий закластися, що в базі даних нічого не знайдуть. – Цукер підвів погляд від фотографії. – А ще я готовий закластися, що він не лишив відбитків пальців.

– Автоматизована дактилоскопічна система нічого не виявила. На жаль, після похорону матері місіс Їґер у будинку побувало щонайменше п’ятдесят людей. Лишилося багато невідомих відбитків пальців.

Цукер подивився на фото Їґера – тіло, сперте на заюшену кров’ю стіну.

– Убивство сталося в Ньютоні.

– Так.

– Не ваша територія… Чому ви берете участь у розслідуванні?

Він знову підвів погляд і подивився на неї так уважно, що їй стало не по собі.

– Мене попросив детектив Корсак…

– Офіційно справу веде він. Правильно?

– Так, але…

– Детективе, хіба в Бостоні мало вбивств? Чому ви відчуваєте потребу займатися саме цим?

Вона зустрілася поглядом із доктором Цукером. Здавалося, що він якимось чином проник до її мозку і зараз намацує слабке місце, щоб завдати удару.

– Я вам уже сказала. Жінка, можливо, ще жива.

– І ви хочете врятувати її.

– А ви хіба не хочете? – огризнулася вона.

– Мені от що цікаво, детективе, – заговорив далі Цукер, не звертаючи уваги на її гнів. – Ви говорили з кимось про випадок Гойта? Про наслідки, які він мав для вас особисто?

– Боюся, що не розумію вас.

– Вам надавали допомогу?

– Ви про те, чи колупався хтось у моєму мозку?

– Очевидно, те, що ви пережили в тому підвалі, було жахливим. Гойт робив із вами таке, чого не зміг би забути жоден коп. Він залишив шрами, фізичні й душевні. Для більшості людей це стало б тривалою травмою. Спогади. Кошмари. Депресія.

– У цих спогадах немає нічого хорошого. Але я тримаюся.

– Ви завжди були такою, правда? Намагалися справлятися своїми силами. Ніколи не скаржилися.

– Інколи я нию, як і будь-хто інший.

– Але не про те, що може виказати вашу слабкість.

– Не зношу скигліїв. І сама такою не буду.

– Я кажу не про скиглення, а про чесність, достатню, щоб визнати свої проблеми.

– Які проблеми?

– Це ви мені скажіть, детективе.

– Ні, ви скажіть. Це ж ви думаєте, ніби я по вуха в лайні!

– Я цього не казав.

– Але ви так думаєте.

– «По вуха в лайні» – ваші слова. Так ви почуваєтеся?

– Слухайте, я прийшла з оцим! – Вона показала на фотографії з місця вбивства Їґера. – Чому ви говорите про мене?

– Бо ви дивитеся на ці фотографії і нічого не бачите, крім Воррена Гойта. Я просто намагаюся зрозуміти, чому.

– Ту справу закрито. Я рухаюся далі.

– Справді?

Від цього м’яко поставленого запитання Ріццолі замовкла. Її обурювало це нишпорення, а ще більше – правда, яку виявив доктор і якої вона не хотіла визнавати. Воррен Гойт справді лишив шрами. Їй достатньо було подивитися на свої долоні, щоб побачити, яких ран він завдав. Однак найболючішими були не тілесні рани. Того літа в темному підвалі Ріццолі втратила відчуття своєї непереможності. Упевненість у собі. Воррен Гойт показав їй, якою вразливою вона є насправді.

– Я тут не для того, щоб говорити про Воррена Гойта, – сказала вона.

– Але ви приїхали через нього.

– Ні. Я приїхала тому, що бачу спільні риси цих двох убивць. І не лише я їх бачу, а й детектив Корсак. Тож, будь ласка, ближче до суті.

– Добре, – ввічливо всміхнувся він їй.

Вона поплескала рукою по пачці фотографій.

– Що ви можете сказати про цього вбивцю? Як ви описали б його?

Цукер іще раз уважно поглянув на фото доктора Їґера.

– Він явно володіє собою. Але це ви й так знаєте. Він добре підготувався. Склоріз, електрошокер, скотч. Йому вдалося дуже швидко справитися із подружжям, і тому я думаю… – Він подивився на неї. – Там не могло бути іншого злочинця? Напарника?

– Сліди лише однієї людини.

– Тоді маємо справу із дуже спритним і ретельним хлопцем.

– Але він лишив сперму на килимі. Тепер ми можемо встановити його особу. Це величезна помилка.

– Так. І він, безумовно, знає це.

– То навіщо ґвалтувати її там, у будинку? Чому не зробити цього пізніше, у безпечному місці? Якщо він достатньо володіє собою, щоб успішно проникнути в будинок і знешкодити чоловіка…

– Можливо, в цьому й суть.

– Тобто?

– Подумайте. Доктор Їґер сидить там, зв’язаний і безпорадний. Змушений дивитись, як інший чоловік захоплює його власність.

– Власність, – повторила Ріццолі.

– У свідомості цього злочинця жінка є саме власністю, яка належить іншому чоловікові. Більшість сексуальних маніяків не наважується нападати на подружжя. Вони вибирають самотніх жінок, легку здобич. А якщо там чоловік, ризик збільшується. Але цей злочинець не міг не знати, що там чоловік. І підготувався до зустрічі з ним. Він мав аудиторію. Чи могло це додавати йому задоволення і збудження?

«Аудиторія з однієї людини». Вона подивилася на фото Річарда Їґера, який привалився до стіни. Так, вона подумала саме про це, щойно увійшла до вітальні. Цукер перевів погляд на вікно. Коли по деякім часі він заговорив, голос звучав тихо і сонно, ніби в дрімоті:

– Ідеться про владу. І контроль. Про підкорення іншої людини. Не лише жінки, але і чоловіка також. Можливо, насправді його збуджує саме чоловік – основний учасник його фантазій. Наш убивця знає ризики, але змушений втілювати свої імпульси. Він перебуває під владою своїх фантазій, а сам, у свою чергу, реалізує владу над жертвами. Він усемогутній. Домінант. Ворог сидить непорушно і безпорадно, а наш злочинець чинить так, як завжди чинили переможні армії. Він заслужив свою здобич. Він ґвалтує жінку. Його задоволення посилюється від цілковитої поразки доктора Їґера. Цей напад – не просто сексуальне насильство. Ідеться про демонстрацію чоловічої влади. Про перемогу одного чоловіка над іншим. Про завойовника, який здобуває трофеї.

За вікном студенти вставали з газону і збирали рюкзаки, обтрушуючи травинки з одягу. Усе навколо купалося в золотавому м’якому світлі пообіднього сонця. «Що чекає на цих студентів сьогодні?» – подумала Ріццолі. Можливо, безтурботний вільний вечір із розмовами, піца й пиво. І глибокий сон без кошмарів. Невинний сон.

«Якого я вже ніколи не матиму».

Застрекотів її телефон.

– Перепрошую, – сказала вона, відкинувши кришку.

Телефонувала Ерин Волчко із лабораторії волосся, трасології[8] та волокон.

– Я перевірила скотч, який зняли з тіла доктора Їґера, – сказала Ерин. – Детективу Корсаку я вже відправила результати факсом, але знала, що вам теж цікаво.

– Що ми маємо?

– Багато коротких темних волосинок, які прилипли до клейкої частини стрічки. Їх було вирвано зі шкіри рук жертви, коли зняли скотч.

– А волокна?

– Аналогічно. Але є дещо дуже цікаве. На скотчі, який зняли зі щиколоток жертви, було виявлено одну темно-каштанову волосину двадцять один сантиметр завдовжки.

– Його дружина – білявка.

– Я знаю. Саме тому ця волосина становить інтерес.

«Убивця, – подумала Ріццолі. – Це його волосина».

– А на корені є епітеліальні тканини?

– Так.

– Отже, ми зможемо ідентифікувати ДНК. І якщо воно співпаде із ДНК сперми…

– Не співпаде.

– Звідки ви знаєте?

– Бо це аж ніяк не волосина убивці… Якщо він не зомбі, – додала Ерин, помовчавши.