Читать книгу Хранителі смерті - Тесс Герритсен - Страница 5

– Це мені здається чи ми з тобою збираємо всі чудернацькі справи? – спитав детектив Баррі Фрост.

Проїжджаючи повз фургони телевізійників до стоянки бюро судово-медичної експертизи, Джейн Ріццолі подумала, що Мадам Ікс – і справді та ще чудасія. Була ще тільки восьма ранку, а гієни уже клацали щелепами, жадібні до подробиць нерозкритої справи, яку Джейн зустріла скептичним пирханням, коли їй учора зателефонувала Мора. Фургони телеканалів принесли усвідомлення того, що час посерйознішати, час змиритися з тим, що це, зрештою, не розіграш від судмедекспертки, яка славилася винятковою відсутністю почуття гумору.

Джейн припаркувала авто й оглянула фургони, питаючи себе, скільки ще камер чекатиме на них із Фростом, коли вони виходитимуть із будівлі.

– Принаймні це тіло смердіти не буде, – завважила вона.

– Але від мумій можна підчепити різні хвороби.

Вона розвернулася до напарника: його бліде хлопчакувате обличчя було серйозно стривожене.

– Які ще хвороби? – запитала Джейн.

– Відколи Еліс поїхала, я багато дивлюся телевізор. Учора на «Дискавері» була передача про те, що мумії можуть переносити спори.

– У-у-у, страшні спори.

– Це не жарт, – наполіг Фрост. – Від цього можна захворіти.

– Боже, сподіваюся, Еліс скоро повернеться. Бо в тебе передозування каналом «Дискавері».

Коли вони вийшли з автомобіля, повітря було таке вологе, що й без того неслухняне волосся Джейн закрутилося дрібними кучерями. За чотири роки служби у відділі розслідування вбивств вона багато разів ішла цією дорогою до лабораторії судово-медичної експертизи – ковзаючи на кризі у січні, бігом у березневу зливу, ледь переставляючи ноги на розпеченому асфальті у серпні. Ці кількадесят кроків були добре їй знайомі, так само як і похмуре місце призначення. Вона вірила, що з часом ця мандрівка стане простішою, що колись вона матиме імунітет до усіх тих жахів, які можуть чекати на столі з неіржавної сталі. Але після народження дочки Реджини рік тому смерть стала для неї жаскішою, ніж була до того. Материнство не робить тебе сильнішою – стаєш вразливішою й боїшся того, що смерть може у тебе забрати.

Однак сьогодні в морзі чекали не жахи, а дещо значно цікавіше. Увійшовши до передпокою зали для розтинів, Джейн негайно рушила до вікна, прагнучи побачити тіло на столі.

«Бостон Ґлоуб» назвала цю мумію Мадам Ікс – влучне прізвисько, що викликало в уяві палку красуню, темнооку Клеопатру. Натомість вона побачила висохлу оболонку, загорнуту в ганчір’я.

– На вигляд мов тамале[3] з людини, – завважила Джейн.

– Хто ця дівчина? – спитав Фрост, дивлячись у вікно.

У кімнаті було двоє не знайомих Джейн людей – високий сухорлявий чоловік у професорських окулярах і мініатюрна молода брюнетка у блакитних джинсах, що визирали з-під халата.

– Це мають бути археологи з музею. Обоє будуть присутні на розтині.

– То вона – археологиня? Ого.

Джейн роздратовано штурхонула його ліктем.

– Варто Еліс на кілька тижнів поїхати, і ти одразу ж забуваєш, що одружений.

– Просто не думав, що археологи бувають такі привабливі.

Вони вдягнули бахіли й халати і рушили до лабораторії.

– Привіт, док, – сказала Джейн. – Це серйозно справа для нас?

Мора відвернулася від негатоскопа, подивилася на неї смертельно серйозно – утім, як завжди. Там, де інші патологоанатоми могли жартувати чи сипати іронічними коментарями над столом, Мора нечасто навіть сміялася в присутності мертвих.

– Зараз дізнаємося, – відповіла вона й відрекомендувала їм пару, яку Джейн бачила у вікно. – Це куратор, доктор Ніколас Робінсон. І його колега, докторка Джозефіна Пульчілло.

– Ви обоє з музею Кріспіна? – запитала Джейн.

– І дуже незадоволені тим, що я збираюся робити, – завважила Мора.

– Це просто нищення, – сказав Робінсон. – Має бути інший спосіб отримати цю інформацію, окрім як розрізати її.

– Саме тому я й хотіла, щоб ви були тут, докторе Робінсон, – сказала судмедекспертка. – Щоб мінімізувати пошкодження. Останнє, чого я хочу, – зіпсувати ваш експонат.

– Я думала, КТ вчора чітко показало кулю, – сказала Джейн.

– Ось рентгенівські знімки, зроблені вранці, – вказала на негатоскоп Мора. – Що скажете?

Джейн підійшла ближче, вдивилася у знімки. Те, що світилося у правій литці, безперечно, було схоже на кулю.

– От тепер розумію, чому ви вчора так розпсихувалися.

– Я не психувала.

Детектив зареготала.

– Нічого ближчого до цього я від вас іще не чула.

– Визнаю, побачивши це, я була шокована. Як і всі ми. – Мора показала на кістки внизу правої ноги. – Завважте: мала гомілкова кістка була зламана, імовірно – власне, пострілом.

– Ви кажете, це сталося, коли вона була ще жива?

– Тут помітно, що вже почалося утворення кісткової мозолі. Кістка почала зростатися, коли вона померла.

– Але її обгорткам дві тисячі років, – сказав доктор Робінсон. – Ми це підтвердили.

Джейн удивилася в рентгенівські знімки, намагаючись логічно пояснити побачене.

– Можливо, це не куля. Якась старовинна металева штукенція. Вістря списа, чи щось таке.

– Це не вістря списа, Джейн, – заперечила Мора. – Це куля.

– То дістаньте її. Доведіть.

– І що буде, як доведу?

– Тоді матимемо тут бісову крутиголовку, еге ж? Тобто, як це взагалі можна пояснити?

– Знаєте, що сказала Еліс, коли я їй вчора про це розповів? – заговорив Фрост. – Подорож у часі. Це перше, про що вона подумала.

Джейн засміялася.

– Відколи це Еліс узялася так тебе лякати?

– Знаєш, у теорії цілком можливо повернутися назад у часі, – сказав він. – Привезти пістолет до стародавнього Єгипту.

Мора нетерпляче втрутилася:

– Можемо повернутися до реальних вірогідностей?

Джейн насупилася, дивлячись на яскравий шмат металу – такий схожий на ті, що вона вже стільки разів бачила на рентгенівських знімках позбавлених життя кінцівок та розтрощених черепів.

– От із ними у мене проблема, – мовила вона. – То, може, просто розріжете її і побачите, що там за метал? Може, археологи мають рацію. Може, ви надто поспішно робите висновки, док.

Утрутився Робінсон:

– Мій обов’язок як куратора – оберігати її, не дозволити бездумно розтинати. Можете принаймні обмежити пошкодження місцем, про яке йде мова?

Мора кивнула.

– Це буде розсудливо.

Вона підійшла до стола.

– Перевернімо її. Якщо є вхідний отвір, він має бути у правій литці.

– Буде краще, якщо працюватимемо спільно, – сказав Робінсон. Він підійшов до голови, а Пульчілло стала біля ніг. – Маємо тримати усе тіло, щоб жодна частина не зазнала надмірного навантаження. То, може, візьмемося вчотирьох?

Мора просунула обтягнуті рукавичками руки під плечі мумії й сказала:

– Детективе Фрост, візьметеся за стегна?

Фрост завагався, дивлячись на плямисті лляні обгортки.

– Хіба нам не треба вдягнути маски чи щось таке?

– Ми просто перевернемо її, – сказала Мора.

– Я чув, що вони розносять хвороби. Вдихаєш оті спори – і маєш пневмонію.

– Та заради Бога! – втрутилася Джейн. Вдягнула рукавички й підійшла до стола. Підсунувши долоні під стегна мумії, сказала: – Готова.

– Гаразд, піднімаймо, – мовив Робінсон. – Тепер перевертаймо. Ось так…

– Ого, вона майже невагома, – завважила Ріццолі.

– Живе людське тіло складається переважно з води. Видалити органи, висушити каркас – і отримаєте лише частину колишньої ваги. Разом з усіма обгортками вона важить кілограмів двадцять п’ять, не більше.

– Це як сушену яловичину роблять, га?

– Саме такою вона і є. Сушена людина. Тепер опускаймо її, обережно.

– Знаєте, я ж не жартував про спори, – подав голос Фрост. – У передачі бачив.

– Ви говорите про прокляття фараонів? – запитала Мора.

– Так, – погодився Фрост. – Саме про це я й кажу! Усі ті люди померли після того, як спустилися до його могили. Вони вдихнули якісь спори й похворіли.

– Аспергілли – сказав Робінсон. – Коли команда Говарда Картера потурбувала гробницю, вони, певно, вдихнули спори, які багато століть накопичувалися всередині. Деякі з них смертельно захворіли на грибкову пневмонію.

– То Фрост не маячню каже? – запитала Джейн. – Мумія справді була проклята?

У Робінсонових очах блимнуло роздратування.

– Звісно ж, жодного прокляття немає. Так, кілька людей померли, але після того, що Картер та його люди зробили з бідолашним Тутанхамоном, може, вони й заслужили на прокляття.

– Що вони з ним зробили? – знову запитала Джейн.

– Вони його сплюндрували. Розрізали, поламали йому кістки, розірвали на частини, шукаючи коштовності та амулети. Вони знищили його, щоб дістати з гробниці, відірвали руки й ноги. Відрубали голову. То була не наука, а святотатство. – Він подивився на Мадам Ікс, і Джейн побачила в його очах захоплення, навіть любов. – Ми не хочемо, щоб із нею сталося те ж саме.

– Останнє, чого я хочу, – пошкодити її, – запевнила його Мора. – Тому знімемо обгортки лише там, де це необхідно, щоб дізнатися, з чим ми маємо справу.

– Ви, напевно, не зможете просто розгорнути її, – сказав Робінсон. – Якщо внутрішні обгортки за традицією просочили смолою, вони будуть міцно склеєні.

Мора ще раз подивилася на рентгенівський знімок, тоді потягнулася по скальпель та пінцет. Джейн багато разів бачила, як Мора ріже інші тіла, але ще ніколи судмедекспертка не вагалася так довго, занісши скальпель над литкою, наче боялася зробити перший розріз. Те, що вони задумали, навіки пошкодить Мадам Ікс, і Робінсон із Пульчілло несхвально стежили за цим.

Мора зробила розріз. Це не був звичний упевнений рух, яким вона врізалася у плоть. Відтак судмедекспертка обережно підняла пінцетом лляну обмотку, щоб розітнути скальпелем тканину, шар за шаром.

– Доволі легко відходить, – завважила вона.

Докторка Пульчілло насупилася.

– Це незвично. Зазвичай бинти просочують розплавленою смолою. Коли мумії розгортали у тридцятих роках дев’ятнадцятого століття, обгортки іноді доводилося мало не ламати.

– А для чого взагалі ця смола? – запитав Фрост.

– Щоб бинти трималися купи. Вони тверднули й утворювали оболонку наче з пап’є-маше, щоб захищала вміст.

– Я пройшла останній шар, – повідомила Мора. – Смоли не було зовсім.

Джейн вигнула шию, щоб зазирнути під обгортки.

– Це її шкіра? Схожа на старий чобіт.

– Чоботи саме з висушеної шкіри й роблять, детективе Ріццолі, – сказав Робінсон. – До певної міри.

Мора потяглася по ножиці, обережно розрізала бинти, відкривши більше тіла. Воно нагадувало обгорнуті коричневим пергаментом кістки. Мора знову зиркнула на знімок, навела на литку збільшувальне скло.

– Не бачу вхідної рани.

– Отже, поранення не посмертне, – сказала Джейн.

– Це збігається з тим, що видно на рентгені. Стороннє тіло, ймовірно, потрапило туди ще за її життя. Вона прожила достатньо довго для того, щоб переламана кістка почала гоїтися й закрилася рана.

– Скільки на це потрібно?

– Кілька тижнів. Можливо, місяць.

– Хтось мав піклуватися про неї протягом цього часу, так? Її треба було принаймні годувати.

Мора кивнула.

– Тому визначити причину смерті стає ще складніше.

– Причину смерті? – перепитав Робінсон. – Що ви маєте на увазі?

– Іншими словами, нам цікаво, чи її не вбили, – відповіла Ріццолі.

– Спочатку вирішимо нагальніше питання.

Мора потяглася по ніж. Шкіра затвердла від муміфікації, і розітнути висушену плоть було непросто.

Глянувши на той бік стола, Джейн побачила, як докторка Пульчілло стиснула вуста, наче придушуючи протест. Але як би вона не протестувала щодо цієї процедури, очей відвести не могла. Усі схилилися над столом, навіть Фрост, якого так лякали спори, – спільна увага була прикута до відкритої ділянки ноги, коли Мора взяла пінцет і занурила його кінчики у розріз. Кілька секунд покопирсалася у зморщеній тканині, перш ніж підчепила головний трофей. Із брязкотом кинула його на сталеву тацю.

Докторка Пульчілло різко втягнула повітря. То було не вістря списа, не обламаний кінчик ножа.

Мора нарешті висловила очевидне:

– Гадаю, тепер можна впевнено сказати, що Мадам Ікс не дві тисячі років.