Читать книгу Хранителі смерті - Тесс Герритсен - Страница 8

Екскурсоводка музею Кріспіна здавалася не менш старовинною за експонати у вітринах. Сиву карлицю було заледве видно за стійкою рецепції, і звідти вона проголосила:

– Перепрошую, але ми відчиняємося рівно о десятій. Якщо буде ваша ласка повернутися за сім хвилин, тоді я й продам вам квитки.

– Ми не відвідувачі, – сказала Джейн. – Поліція Бостона. Я детектив Ріццолі, а це – детектив Фрост. Містер Кріспін чекає на нас.

– Мене не поінформували.

– Він тут?

– Так. Вони з міс Дюк мають зустріч нагорі, – відповіла жінка, наголошуючи на «міс» замість «міз», немов підкреслюючи, що в цій будівлі досі прийняті старомодні правила етикету[4].

Вона вийшла з-за стійки, відкриваючи картату плісировану спідницю й гігантські ортопедичні туфлі. На білій бавовняній блузі був іменний бейдж: «МІСІС ВІЛЛЕБРАНДТ, ЕКСКУРСОВОДКА».

– Я проведу вас до його кабінету. Але спершу мушу замкнути касу. Сьогодні знову очікуємо на велику кількість відвідувачів, не хочу залишати її без уваги.

– О, та ми знайдемо дорогу, – сказав Фрост. – Тільки скажіть, де його кабінет.

– Я не хочу, щоб ви заблукали.

Фрост усміхнувся їй чарівною посмішкою, призначеною для літніх пань.

– Я був бойскаутом, мем. Обіцяю, ми не заблукаємо.

Та на місіс Віллебрандт його чари не подіяли. Вона з підозрою глянула на нього крізь окуляри у сталевій оправі.

– Третій поверх, – мовила нарешті. – Можете поїхати ліфтом, але це буде дуже повільно.

І вказала на чорну клітку, радше схожу на старовинну пастку, аніж на ліфт.

– Підемо сходами, – вирішила Джейн.

– Тоді пройдіть прямо через головну галерею.

Однак пройти «прямо» у цій будівлі було непросто. Коли Джейн та Фрост опинилися у галереї першого поверху, перед ними був лабіринт вітрин. У першій вітрині містилася воскова скульптура джентльмена дев’ятнадцятого століття у повний зріст, убраного у вишуканий вовняний костюм із жилетом. В одній руці він тримав компас, у другій стискав пожовклу мапу. Хоча він стояв обличчям до них, очі чоловіка дивилися деінде, зосередившись на якійсь далекій примарній цілі, помітній лише йому.

Фрост нахилився, прочитав табличку біля ніг джентльмена:

– «Доктор Корнеліус М. Кріспін, мандрівник та науковець, 1830–1912 рр. Скарби, які він привіз додому з усього світу, стали початком музейної колекції Кріспіна». – Детектив випростався. – Ого. Уяви собі офіційну професію – «мандрівник».

– «Багатій» буде точніше. – Джейн перейшла до наступної вітрини, де під лампочками мерехтіли золоті монети. – О, поглянь. Пишуть, що із царства Креза.

– Ось це був багатій.

– Тобто Крез насправді жив? Я думала, що це казковий персонаж.

Вони підійшли до наступної вітрини, повної кераміки та глиняних фігурок.

– Це шумерські, круто, – захоплено сказав Фрост. – Знаєш, дуже старі штуки. Коли Еліс повернеться, приведу її сюди. Музей їй сподобається. Дивно, що я ніколи про нього не чув.

– Тепер про нього чули всі. Убивство – найкращий спосіб опинитися на мапі.

Детективи все далі заглиблювалися у лабіринт вітрин, проминаючи грецькі й римські мармурові бюсти, іржаві мечі й сяючі коштовності, і стара дерев’яна підлога рипіла у них під ногами. У галерею було напхано стільки вітрин, що проходи між ними нагадували вузькі провулки, і кожен поворот приносив нову несподіванку, новий скарб, який вимагав уваги.

Нарешті вони вийшли на відкрите місце біля сходів. Фрост почав підніматися на другий поверх, але Джейн за ним не пішла. Її манило до вузьких дверей, облямованих штучним камінням.

– Ріццолі? – озирнувся до неї напарник.

– Зажди хвилинку, – сказала вона, дивлячись на звабливе запрошення на перетинці над дверима: «ЗАХОДЬТЕ. ОПИНІТЬСЯ У ЗЕМЛІ ФАРАОНІВ».

Вона не могла цьому опиратися.

За дверима було приміщення з таким тьмяним освітленням, що вона мусила зачекати, доки очі до нього звикнуть. Поволі кімната наповнилася дивами.

– Ого, – видихнув Фрост, який пішов слідом за нею.

Детективи стояли в єгипетському усипалищі, стіни якого вкривали ієрогліфи та поховальні малюнки. Потайні прожектори м’яко освітлювали коштовності з гробниць. Ріццолі побачила саркофаг, роззявлений, наче в очікуванні на свого вічного мешканця. З кам’яної поховальної урни хитро дивилася вирізьблена голова шакала. На стіні висіли поховальні маски – розмальовані обличчя моторошно витріщалися темними очима. За склом лежав сувій папірусу, розгорнутий на цитаті з «Книги мертвих».

Біля дальньої стіни стояла порожня скляна вітрина. Завбільшки з труну.

Зазирнувши у неї, Джейн побачила фото мумії в ящику і табличку, на якій від руки було написано: «МАЙБУТНЄ МІСЦЕ СПОЧИНКУ МАДАМ ІКС. ЧЕКАЙТЕ НА ЇЇ ПРИБУТТЯ!»

Мадам Ікс ніколи вже сюди не прибуде, але вона зробила свою справу – привабила до музею натовпи відвідувачів, юрби допитливців, що прагнуть нездорового захвату й хоч побіжного погляду на смерть. Але один шукач гострих відчуттів пішов іще далі. Йому вистачило збоченості, щоб створити мумію – випатрати жінку, просолити усі порожнини, посипати спеціями. Загорнути її у лляні бинти, шар за шаром, як павук обплітає безпорадну жертву шовковими нитками. Джейн дивилася у порожню вітрину й уявляла перспективу вічності у цій скляній труні. Кімната раптом здалася затісною, позбавленою повітря, груди стиснуло, наче це вона була замотана з голови до ніг, і це її душили й стискали бинти. Вона метушливо намацала верхній ґудзик блузки, щоб ослабити комір.

– Вітаю, детективи?

Джейн спантеличено озирнулася й побачила у вузьких дверях силует жінки. Вона була вбрана у костюм зі штанами, який вдало облягав струнку фігуру, і коротке світле волосся сяяло, наче німб.

– Місіс Віллебрандт повідомила про ваш прихід. Ми чекали нагорі, і я подумала, що ви могли заблукати.

– У вас тут дуже цікавий музей, – озвався Фрост. – Не стрималися, вирішили трохи роздивитися.

Коли Джейн із Фростом вийшли з експозиції гробниці, жінка по-діловому потиснула їм руки. У краще освітленій головній галереї Джейн побачила, що це вродлива білявка років сорока – на століття молодша за екскурсоводку з рецепції.

– Я Деббі Дюк, одна з місцевих волонтерок.

– Детектив Ріццолі, – відрекомендувалася Джейн. – А це – детектив Фрост.

– Саймон чекає у кабінеті, проходьте за мною.

Деббі розвернулася й повела їх угору сходами; стильні човники на підборах цокали потертою підлогою. На другому поверсі Джейн знову відволіклася на цікавий експонат: опудало ведмедя грізлі шкірилося на них, наче готове розірвати будь-кого, хто підніметься нагору.

– Його підстрелив один із пращурів містера Кріспіна? – запитала Джейн.

– О… – Деббі несхвально озирнулася на нього. – Це Великий Бен. Треба перевірити, але, здається, Саймонів батько привіз його з Аляски. Я сама тільки знайомлюся з колекцією.

– Ви тут новенька?

– Із квітня. Шукаємо нових волонтерів – якщо раптом у вас є такі знайомі. Особливо потребуємо молоді, для роботи з дітьми.

Джейн не могла відвести погляду від смертельних пазурів ведмедя.

– Я думала, це археологічний музей, – сказала вона. – Як сюди пасує ведмідь?

– Насправді це музей загального профілю, тому нам так важко себе рекламувати. Більшу частину колекції зібрали п’ять поколінь Кріспінів, але ми маємо й сторонні пожертви. На другому поверсі – чимало тварин з іклами й пазурами. Дивно, але саме там зрештою завжди опиняються діти. Люблять витріщатися на хижаків, зайчики для них нудні.

– Зайчики тебе не вб’ють, – зауважила Джейн.

– Можливо, саме в цьому справа. Ми любимо, коли нас лякають, чи не так?

Деббі розвернулася й рушила далі сходами.

– А що на третьому поверсі? – запитав Фрост.

– Ще зали, я вам покажу. Використовуємо їх для тимчасових виставок.

– То ви збираєте нові експонати?

– О, немає потреби щось збирати. У фондах стільки всього, що, певно, можна щомісяця змінювати експозицію протягом двадцяти років – і жодного разу не повторитися.

– То що там зараз?

– Кістки.

– Тобто людські?

Деббі глянула на нього трохи здивовано.

– Авжеж. Як іще привабити увагу безнадійно пересиченої публіки? Можна показати їм найвитонченішу вазу династії Мінь чи персидську ширму, вирізьблену зі слонової кістки, а вони розвернуться й підуть просто до людських решток.

– Де ж беруться ті кістки?

– Можете мені довіритися, ці мають усі потрібні документи. Один із Кріспінів привіз їх із Туреччини сто років тому. Не пригадую, хто саме, – певно, Корнеліус. Доктор Робінсон вирішив, що час дістати їх зі сховища й показати відвідувачам. Це виставка, присвячена старовинним поховальним обрядам.

– Ви говорите як археологиня.

– Я? – Деббі засміялася. – Я просто маю вільний час і люблю красиві речі. І вважаю, що музеї варто підтримувати. Бачили виставку внизу? Окрім опудал хижаків, ми маємо чимало скарбів, які варто побачити. Саме на них мав би зосередитися музей, не на ведмедях, але мусиш давати публіці те, чого вона хоче. Тому ми покладали такі надії на Мадам Ікс. Вона принесла б грошей бодай на постійне опалення.

Вони дійшли до третього поверху й заглибилися в експозицію «Прадавні цвинтарі». Джейн побачила скляні вітрини з розкладеними на піску людськими кістками, немовби їх щойно відкопали археологи. Деббі прокрокувала повз них, а от Джейн зрозуміла, що відстає, бо не може не дивитися на скелети у позі зародка, на кістляві руки мертвої матері, що з любов’ю огортають фрагментовані рештки дитини. Дитина була не старша за Реджину, її власну дочку. «Тут ціле селище мертвих, – подумала Ріццолі. – Яка людина так брутально вириватиме їх із місць спочинку і відправлятиме у чужу землю, де на них витріщатимуться? Чи відчував пращур Саймона Кріспіна хоч краплю провини, дістаючи кістки з могил?» Старі монети, мармурові статуї, людські рештки – родина Кріспінів до всього ставилася однаково. Вони збирали і виставляли все, наче трофеї.

– Детективи? – озвалася Деббі.

Залишаючи позаду мовчазних мерців, Джейн із Фростом пішли слідом за нею до кабінету Саймона Кріспіна.

Чоловік, який чекав на них, здавався значно крихкішим, ніж можна було сподіватися. Тонке біле волосся полисіло до окремих невагомих пасм, руки й голову вкривали коричневі вікові плями. Утім пронизливі блакитні очі сяяли щирою зацікавленістю, коли він потискав руки своїм гостям.

– Дякую, що погодилися зустрітися з нами, містере Кріспін, – сказала Джейн.

– Хотів би я відвідати розтин, – мовив він. – Та стегно після операції загоїлося не до кінця, і я досі шкутильгаю з ціпком. Прошу, сідайте.

Джейн роззирнулася: у кімнаті стояв масивний дубовий стіл та крісла, оббиті обшарпаним зеленим оксамитом. Темна дерев’яна обшивка та венеційські вікна нагадували про джентльменський клуб із минулих років, де шляхетні чоловіки потягували б шеррі. Однак, як і на решті будинку, час позначився й на кабінеті. Перський килим витерся мало не до ниток, а пожовклим томам у відкритій книжковій шафі на вигляд було років по сто.

Джейн сіла в одне з оксамитових крісел, наче применшена велетенськими меблями, – дівчинка, яка бавиться у королеву. Фрост теж опустився в крісло, але вигляд на оксамитовому троні мав не королівський – здавалося, що в нього закреп.

– Ми зробимо все можливе, щоб допомогти вам у розслідуванні, – сказав Саймон. – Доктор Робінсон проводить усі щоденні операції. Боюсь, я після перелому не надто корисний.

– Як це сталося? – запитала Джейн.

– Упав у яму на розкопках у Туреччині. – Він побачив, як Ріццолі підняла брову, й усміхнувся. – Так, навіть у віці вісімдесяти двох років я працював у полі. Ніколи не був застільним археологом. Вважаю: якщо не забрудниш руки, то ти просто дилетант.

Презирство в останніх словах не залишало сумнівів щодо того, якої він був думки про таких любителів.

Деббі сказала:

– Ви незчуєтесь, як повернетеся в поле, Саймоне. У вашому віці рани гояться довго.

– Я не маю часу. Поїхав із Туреччини сім місяців тому, і боюся, що розкопки перетворилися на повний безлад. – Він зітхнув. – Але такого безладу, як тут, там не буде.

– Припускаю, доктор Робінсон розповів вам про те, що ми знайшли вчора на розтині, – сказала Джейн.

– Так. І сказати, що ми були шоковані, – не сказати нічого. Музей не хотів такої уваги.

– Сумніваюся, що її хотіла Мадам Ікс.

– Я навіть не знав, що у нашій колекції є мумія, аж поки Ніколас не знайшов її на інвентаризації.

– Він сказав, що це було в січні.

– Так. Скоро після того, як мені прооперували стегно.

– Як музей міг загубити таку цінність, як мумія?

Кріспін трохи зніяковіло усміхнувся.

– Відвідайте будь-який музей із великою колекцією – і, цілком імовірно, знайдете такі ж хаотичні фонди, як наш. Музею сто тридцять років. За цей час під його дахом працювало більше дюжини кураторів, сотні стажерів, екскурсоводів та волонтерів. Польові нотатки губляться, документи теж, експонати перекладають із місця на місце. Тож не дивно, що ми здатні загубити те, що маємо. – Він зітхнув. – Боюся, найбільша частка провини лежить на мені.

– Чому?

– Я надовго лишив усі дрібні нюанси повністю в руках доктора Вільяма Скотта-Керра, нашого колишнього куратора. Сам подовгу був за кордоном і не знав, що в цей час відбувається вдома. Але місіс Віллебрандт бачила, як йому стає гірше. Як він починає плутати папери чи ставити не ті таблички у вітринах. Зрештою він став такий забудькуватий, що навіть найпростіші інструменти не міг визначити. Трагедія в тому, що колись цей чоловік був блискучим польовим археологом, який працював по всьому світу. Місіс Віллебрандт написала мені про своє занепокоєння, і коли я приїхав додому, то побачив, що у нас великі проблеми. Мені не вистачило сміливості негайно його звільнити, і, як виявилося, це було й непотрібно. Його збила машина, тут, біля будинку. Йому було лише сімдесят чотири, але це, певно, на краще, зважаючи на похмурий прогноз.

– Альцгеймер? – запитала Джейн.

Саймон кивнув.

– Перші ознаки з’явилися років за десять до того, але Вільям добре їх приховував. Колекція залишилася у повному безладі. Ми й не знали, як усе погано, поки я три роки тому не найняв доктора Робінсона, і він виявив, що бракує реєстрів надходжень – не міг знайти документи на кілька ящиків у підвалі. Коли він у січні відкрив ящик із Мадам Ікс, то й гадки не мав, що всередині. Повірте, ми всі були ошелешені. Навіть не здогадувалися, що в колекції колись була мумія.

– Міс Дюк розповіла, що більша частина колекції – ваша родинна, – мовив Фрост.

– П’ять поколінь Кріспінів особисто вправлялися з лопатами й щітками. Колекціонування – наша родинна пристрасть. На жаль, це доволі дороге задоволення, і цей музей всмоктав усе, що лишилося від мого спадку. – Чоловік знову зітхнув. – Тож маємо те, що маємо, – брак фінансування і залежність від волонтерів і спонсорів.

– Чи могла Мадам Ікс опинитися тут саме так? Через спонсорів? – спитав Фрост.

– Іноді нам справді дарують артефакти, – підтвердив Саймон. – Люди хочуть дати безпечну домівку старожитностям, про які не можуть подбати самотужки. Або ж прагнуть, щоб їхнє ім’я опинилося на табличці у постійній експозиції, на видноті. Ми приймаємо практично все.

– Але записів про отримання мумії не маєте?

– Ніколас нічого не знайшов. Повірте, він шукав. Це стало його місією. У березні ми найняли Джозефіну допомогти з дослідженням Мадам Ікс, і вона так само не змогла відстежити походження мумії.

– Можливо, Мадам Ікс додалася до колекції, коли куратором був доктор Скотт-Керр, – сказала Деббі.

– Той, що з Альцгеймером, – уточнила Джейн.

– Так. І він міг переплутати папери. Це щось пояснило б.

– Схоже на вірогідну теорію, – сказала Ріццолі. – Але маємо розглянути й інші. Хто має доступ до ваших фондів?

– Ключі зберігаються на рецепції, тож доступ є, в принципі, у всього колективу.

– Тобто хто завгодно зі співробітників міг покласти туди Мадам Ікс?

На мить запала тиша. Деббі з Саймоном перезирнулися, його обличчя спохмурніло.

– Мені не подобається ваш натяк, детективе.

– Це логічне запитання.

– Ми – поважна установа, із чудовим штатом, переважно волонтерським, – сказав Саймон. – Наші екскурсоводи, студенти-стажери… вони всі тут, бо віддані справі.

– Я не ставлю під сумнів чиюсь відданість. Просто хочу знати, хто мав доступ туди.

– Ви насправді питаєте, хто міг підкласти у фонди мертве тіло.

– Мусимо розглянути такий варіант.

– Повірте, серед моїх працівників немає вбивць.

– Чи можете ви бути абсолютно впевнені у цьому, містере Кріспін?

Джейн запитала тихо, але її погляду неможливо було уникнути. Вона бачила, що це запитання його стурбувало. Адже вона змусила його визнати жахливу можливість: хтось із тих, кого він знав, нині чи в минулому, міг принести смерть у цей гордий бастіон науки.

– Перепрошую, містере Кріспін, – нарешті сказала Ріццолі. – Найближчим часом тут може бути трохи хаотично.

– Що ви маєте на увазі?

– Якимось чином у вашому музеї опинилося мертве тіло. Можливо, його вам подарували з десяток років тому, а може, підклали нещодавно. Проблема в тому, що ви не маєте документів. Навіть не знаєте, що ще є у вашій колекції. Нам доведеться проглянути ваші фонди.

Саймон зачудовано похитав головою.

– І що ви думаєте там знайти?

Ріццолі не відповіла. У цьому не було потреби.