Читать книгу Хранителі смерті - Тесс Герритсен - Страница 9

– Невже це так необхідно? – спитав Ніколас Робінсон. – Обов’язково саме таким чином?

– Боюся, що так? – відповіла Джейн, простягаючи йому ордер на обшук.

Поки археолог читав ордер, вона стояла поряд із ним у компанії трьох чоловіків-детективів. Нині вони з Фростом привезли на обшук також детективів Тріппа та Кроу, і всі чекали, поки Робінсон до болю довго вивчав документ. Нетерплячий Даррен Кроу голосно зітхнув, Джейн кинула на нього роздратований погляд, який наче казав «охолонь» – нагадування про те, що в цій команді головною була вона, і йому слід знати своє місце.

Робінсон насупився, дивлячись на ордер.

– Ви шукаєте людські рештки? – Він підняв очі на Ріццолі. – Ну, звісно ж, ви їх тут знайдете. Це ж музей. І запевняю вас, кістки з третього поверху – старезні. Якщо хочете, щоб я показав вам відповідні докази по зубах…

– Нас цікавить те, що зберігається у фондах. Якщо відчините оці двері, саме й почнемо шукати.

Археолог зиркнув на інших детективів і помітив лом у руках детектива Тріппа.

– Я не дозволю вам так просто ламати ящики! Можете пошкодити безцінні артефакти!

– Ви маєте змогу спостерігати й давати поради. Але, будь ласка, нічого не торкайтеся й не перекладайте на інше місце.

– Чому ви робите з цього музею місце злочину?

– Нас турбує те, що Мадам Ікс може виявитися не єдиним сюрпризом у вашій колекції. А тепер, будь ласка, пройдіть із нами до підвалу.

Робінсон сковтнув і подивився на старшу екскурсоводку, яка спостерігала за суперечкою.

– Місіс Віллебрандт, можете зателефонувати Джозефіні, щоб вона прийшла негайно? Вона мені потрібна.

– За п’ять десята, докторе Робінсон. Скоро відвідувачі прийдуть.

– Сьогодні музей буде зачинено, – сказала Джейн. – Краще, щоб журналісти не знали, що відбувається. Тож зачиніть, будь ласка, вхідні двері.

Місіс Віллебрандт відверто проігнорувала наказ, не зводячи очей із куратора.

– Докторе Робінсон?

Той утомлено зітхнув.

– Схоже, ми не маємо вибору. Прошу, робіть, як каже поліція.

Він висунув шухляду столу на рецепції, взяв ключі й повів детективів повз воскову статую доктора Корнеліуса Кріспіна, повз мармурові грецькі й римські бюсти, до сходів. Десяток рипливих сходинок привели їх до підвалу.

Там Робінсон зупинився. Розвернувся до Джейн:

– Мені потрібен адвокат? Я підозрюваний?

– Ні.

– То кого ви підозрюєте? Хоч це можна мені сказати.

– Це може бути справою тих, хто був тут до вас.

– Задовго до?

– Йдеться про попереднього куратора.

Робінсон стривожено засміявся.

– Той бідолашний мав хворобу Альцгеймера. Ви ж не думаєте, що старий Вільям зберігав тут мерців?

– Двері, докторе Робінсон.

Хитаючи головою, він відчинив двері. З них війнуло прохолодним сухим повітрям. Вони увійшли до кімнати, і Джейн почула, як стривожено перешіптуються інші детективи від погляду на величезне сховище, заповнене ящиками, складеними рядами заввишки аж до стелі.

– Будь ласка, зачиніть двері, якщо можна, – сказав Робінсон. – Це місце з контрольованим кліматом.

– Ого, – сказав детектив Кроу. – Потрібна ціла вічність, щоб усе це продивитися. Що взагалі лежить у цих ящиках?

– Інвентаризація проведена більше ніж наполовину, – сказав Робінсон. – Якби ви дали нам ще кілька місяців завершити її, ми змогли б сказати, що міститься в кожному з ящиків.

– Кілька місяців – це чимало.

– На огляд оцих рядів, аж до задніх полиць, у мене пішов рік. За їхній вміст я ручаюся особисто. Але ті ящики позаду я ще не розкривав. Це повільний процес, вимагає обережності й документування усього. Там є речі, яким по кількасот років, і вони можуть бути дуже крихкі.

– Навіть у контрольованому кліматі? – перепитав Тріпп.

– Кондиціонування встановили лише у шістдесятих роках.

Фрост указав на нижній ящик у стосі.

– Гляньте на маркування з датою. «1873. Сіам».

– От бачите? – глянув Робінсон на Джейн. – Там можуть бути скарби, які сотню років не розпаковувалися. Я збирався систематично пройтися по всіх ящиках і все задокументувати.

Він помовчав.

– Але тоді знайшов Мадам Ікс, тож інвентаризація стала на паузу. Інакше ми просунулися б далі.

– Де ви знайшли її? – спитала Джейн. – У якій секції?

– У цьому ряду, біля стіни. – Археолог махнув на дальній край підвалу. – Вона була аж унизу.

– Проглянули ящики, які були вище?

– Так. У них – речі, отримані у 1910-х роках. Артефакти з Оттоманської імперії, плюс трохи китайських сувоїв та кераміки.

– Десяті роки? – Ріццолі подумала про досконале пломбування мумії, про амальгаму в зубі. – Мадам Ікс майже стовідсотково сучасніша.

– То як вона опинилася під давнішими ящиками? – спитав детектив Кроу.

– Вочевидь хтось тут усе переставив, – сказала Джейн. – Так, щоб до неї було менше доступу.

Роззираючись у цій печері, Ріццолі думала про мавзолей, у якому поховали її бабусю, – мармуровий палац, на кожній стіні в якому були вибиті імена тих, хто покоївся у криптах. «Чи не на це я дивлюся зараз? Мавзолей, повний безіменних жертв?» Вона пройшла до дальнього краю підвалу, де знайшли Мадам Ікс. У цій частині фондів дві лампочки над головою перегоріли, тож куток приміщення поринув у темряву.

– Почнемо шукати звідси, – сказала вона.

Фрост та Кроу разом зняли зі стосу верхній ящик, опустили на підлогу. На кришці було надряпано: «РІЗНЕ, КОНҐО». Фрост піддів кришку ломом, і від першого ж погляду на вміст ящика відсахнувся, врізавшись у Джейн.

– Що там? – запитала вона.

Даррен Кроу раптом засміявся. Потягнувшись до ящика, дістав дерев’яну маску, приклав до обличчя.

– Бу!

– Обережніше з цим! – утрутився Робінсон. – Це цінні речі.

– І до дідька моторошні, – пробуркотів Фрост, дивлячись на гротескні риси, вирізьблені у дереві.

Кроу відклав маску, дістав одну із зібганих газет, якими був перекладений вміст ящика.

– Лондонська «Таймс», 1930 рік. Я б сказав, що цей ящик точно старший за нашого злочинця.

– Я мушу запротестувати, – сказав Робінсон. – Ви торкаєтеся речей, забруднюєте їх. Вам усім слід одягнути рукавички.

– Може, зачекаєте у коридорі, докторе Робінсон? – сказала Джейн.

– Ні, не збираюся. Я відповідальний за безпеку цієї колекції.

Вона розвернулася до нього. Хай яким спокійним здавався археолог, він уперто відстоював своє і, коли Джейн пішла на нього, люто кліпав на неї з-за окулярів. Якби Ніколас Робінсон мав сутичку з офіцером поліції за межами музею, він, певно, відповідав би їй з повагою. Але тут, на власній території, захищаючи свою цінну колекцію, він, здавалося, готовий вступити у бій.

– Ви копирсаєтеся тут, мов дикі звірі, – кипів Робінсон. – Чому ви вважаєте, що тут можуть бути ще тіла? Які люди, на вашу думку, взагалі працюють у музеях?

– Не знаю, докторе Робінсон, от, власне, намагаюся виявити.

– То спитайте мене. Поговоріть зі мною, замість трощити ці ящики. Я знаю музей, знаю тих, хто тут працює.

– Ви лише три роки як куратор, – завважила Джейн.

– А ще стажувався тут улітку, коли вчився у коледжі. Знав доктора Скотта-Керра, і від нього не могло бути жодної шкоди.

Він люто зиркнув на Кроу, який саме виловив вазу з відкритого ящика.

– Гей! Цій речі щонайменше чотири сотні років! Ставтеся до неї з повагою!

– Певно, час нам із вами вийти звідси й поговорити, – сказала Ріццолі.

Робінсон стривожено подивився на трьох детективів, які почали відкривати черговий ящик, і, вагаючись, пішов слідом за Джейн із підвалу, до галереї першого поверху. Вони стояли біля єгипетської виставки, і вхід до несправжньої гробниці височів над ними.

– Коли саме ви тут стажувалися, докторе Робінсон? – запитала Джейн.

– Двадцять років тому, на третьому та четвертому курсі. Коли Вільям був куратором, він намагався щоліта залучати одного-двох студентів коледжів.

– Чому зараз стажерів немає?

– У бюджеті бракує коштів на їхні витрати, тож привабити сюди студентів майже неможливо. До того ж замолоду зазвичай краще працювати в полі, з юнаками твого віку, а не бути прикутим до старої порохнявої будівлі.

– Що ви пам’ятаєте про доктора Скотта-Керра?

– Він мені подобався, – відповів Робінсон, і спогад засвітив усмішку на його вустах. – Навіть тоді він був трохи забудькуватий, але завжди приємний, завжди щедрий на увагу. Одразу ж поклав на мене неабияку відповідальність, і це було найкращим досвідом, який я взагалі отримував. Навіть якщо зрештою з цього вийшло саме розчарування.

– Чому?

– Завищені очікування. Я думав, що зможу отримати таку ж роботу, коли захищу докторську.

– І не вийшло?

Він похитав головою.

– Зрештою працював чорноробом.

– Це як?

– Археолог за контрактом. Нині, здобувши ступінь з археології, тільки таку роботу й можеш дістати. Вони це називають «менеджментом культурних ресурсів». Я працював на будівництві й на військових базах, копав тестові ями, шукаючи ознаки історичної цінності, перш ніж у справу підуть бульдозери. Це робота тільки для молоді. Жодних переваг, живеш на валізах, і на спину з колінами впливає погано. Тож, коли Саймон зателефонував мені три роки тому й запропонував цю роботу, я з радістю відклав лопату, хай і заробляю тут менше, ніж у полі. Це, власне, пояснює те, чому ця посада так довго була вакантна після смерті доктора Скотта-Керра.

– Як музей може працювати без куратора?

– Звучить неймовірно, але керувати виставою береться хтось типу місіс Віллебрандт. Вона роками залишала одну й ту саму експозицію у тих же порохнявих вітринах. – Він зиркнув на рецепцію і прошепотів: – Знаєте, вона сама аніскільки не змінилася з часів мого стажування. Ця жінка уже народилася древньою.

Джейн почула кроки на сходах, розвернулася й побачила, що з підвалу до них трюхикає Фрост.

– Ріццолі, ходи сюди, подивися.

– Що знайшли?

– Точно не знаю.

Вони з Робінсоном слідом за Фростом спустилися назад до фондів. Підлога була засипана тирсою там, де детективи обшукали ще кілька ящиків.

– Ми намагалися зняти ось цей, я сперся на стіну – і вона наче подалася під моїм плечем, – розповідав детектив Тріпп. – А тоді я помітив ось це. – Він вказав на цеглини. – Кроу, посвіти сюди, щоб усім було видно.

Кроу спрямував промінь ліхтаря на тепер вигнуту стіну, і Джейн спохмурніла. Одна з цеглин випала, і в отворі було видно лише чорноту.

– Там є простір, – сказав Кроу. – Ліхтарик навіть до стіни не добиває.

Джейн розвернулася до Робінсона.

– Що за цією стіною?

– Навіть не здогадуюся, – пробелькотів він, зачудовано дивлячись на вигнуту цеглу. – Завжди думав, що стіни тут надійні. Але ж і будівля така стара…

– Наскільки стара?

– Щонайменше сто п’ятдесят років. Так сказав водопровідник, який ремонтував убиральню. Знаєте, це колись була сімейна резиденція.

– Кріспінів?

– Вони жили тут у середині дев’ятнадцятого століття, потім родина перебралася до нового житла в Брукліні. Саме тоді тут і зробили музей.

– Куди виходить ця стіна? – запитав Фрост.

Робінсон трохи подумав.

– Думаю, що на вулицю.

– Тож іншого будинку по той бік немає.

– Ні, тільки дорога.

– Виберемо трохи цеглин і подивимося, що з того боку, – вирішила Джейн.

Археолог злякано подивився на неї.

– Якщо почнете діставати цеглу, усе може обвалитися.

– Але ж ясно, що це не опорна стіна, – сказав Тріпп. – Інакше вона вже завалилася б.

– Я хочу, щоб ви негайно зупинили це, – сказав Робінсон. – Мушу поговорити з Саймоном, перш ніж щось іще робити.

– То, може, зателефонуєте йому? – запропонувала Ріццолі.

Куратор вийшов, а детективи залишилися у підвалі – німа картина, присвячена виходу дійової особи. Щойно двері за ним зачинилися, Джейн розвернулася до стіни.

– Унизу цегла навіть не скріплена, просто складена шарами.

– То що тримає стіну згори? – запитав Фрост.

Ріццолі обережно витягла одну з цеглин, майже очікуючи, що решта покотяться за нею. Але стіна встояла. Вона глянула на Тріппа.

– Що скажеш?

– Нагорі має бути якась скоба, що скріплює верхню третину.

– Тоді нічого не станеться, якщо повитягати цеглини внизу, правда?

– Певно. Гадаю, що так.

Джейн знервовано хихотнула.

– Ти такий упевнений, Тріппе, це надихає.

Троє чоловіків стояли і дивились, як вона обережно витягала ще одну цеглину, і ще одну. Не могла не помітити, що детективи позадкували, лишивши її під стіною саму. Утім, попри діру, яку вона розширила, споруда трималася. Зазирнувши всередину, Джейн бачила лише чорноту.

– Кроу, дай свій ліхтарик.

Він передав їй ліхтарик.

Опустившись на коліна, Джейн посвітила в діру. Роздивилася грубу поверхню стіни за кілька метрів попереду. Повільно освітила її, а тоді різко зупинила промінь на ніші в стіні. На обличчі, що дивилося на неї з темряви.

Зойкнувши, вона відсахнулася.

– Що? – стривожився Фрост. – Що ти там побачила?

На мить Джейн відібрало мову. Серце калатало, вона дивилася в діру в цеглі – темне вікно у приміщення, яке зовсім не хотілося досліджувати, не після того, що вона побачила у тінях.

– Ріццолі?

Вона сковтнула.

– Час викликати судмедекспертів.