Читать книгу Хранителі смерті - Тесс Герритсен - Страница 7

Джозефіна Пульчілло вийшла з автобуса й пішла, наче в тумані, вздовж переповненої Вашинґтон-стріт, не зважаючи на пожвавлений рух автомобілів і невтомне гупання стереосистем. На розі перейшла дорогу, і навіть вищання шин автівки, що зупинилася за метр від неї, потурбувало менше, ніж побачене зранку в залі для аутопсії.

Медея.

Авжеж, це просто збіг. Так, тривожний, але що ще це може бути? Найвірогідніше, картуш навіть дав не точний переклад. Каїрські торговці дрібничками розкажуть будь-яку казку, сподіваючись прибрати до рук ваші долари. Помахайте перед ними грошима – і вони нахабно присягатимуться, що сама Клеопатра була нічого не вартою нікчемою. Можливо, гравіювальника попросили написати Медді, Мелоді чи Мейбел. Значно менш імовірно, що ієрогліфи мали значити Медея, – поза контекстом грецької трагедії це ім’я майже не використовувалося.

Вона здригнулася від ревіння клаксона, озирнулася й побачила, що за нею повзе чорний пікап. Вікно опустилося, й молодий чоловік гукнув:

– Гей, красунечко, підвезти тебе? У мене на колінах багато місця!

Один грубий жест із використанням середнього пальця показав усе, що вона думала про цю пропозицію. Юнак зареготав, і пікап рвонув із місця, плюючись вихлопом. Очі Джозефіни все ще сльозилися від диму, коли вона піднялася сходами до свого будинку. Зупинилася біля поштових скриньок, покопирсалася в сумочці, шукаючи ключ, і раптом зітхнула.

Підійшла до дверей квартири 1а й постукала.

Двері відчинилися, визирнув лупатий прибулець.

– Ще не знайшли ключі? – спитав він.

– Містере Ґудвін? Це ж ви, правда?

– Що? О, перепрошую. Старі очі вже не ті, без окулярів робокопа ті гвинтики й не розгледіти.

Наглядач будинку зняв величезні збільшувальні окуляри, і лупатий прибулець перетворився на цілком звичайного чоловіка за шістдесят: неслухняні пасма сивого волосся стирчали у нього на голові, мов мініатюрні ріжки.

– То що, ключів так і немає?

– Певно, я їх десь на роботі поклала. Змогла зробити копії ключів від авто та квартири, але…

– Розумію. Хочете новий поштовий ключ, так?

– Ви казали, що мали змінити замок.

– Зранку змінив. Заходьте, дам вам новий ключ.

Джозефіна нерішуче пішла за ним до квартири. Якщо вже опиняєшся у лігві містера Ґудвіна, може й пів години минути, перш ніж утечеш. Жильці називали його містером Ґудгвинтом, і причини цього ставали очевидні з порога вітальні, точніше, того, що мало б бути вітальнею. То був справжній палац майстра на всі руки: усі горизонтальні поверхні були вкриті старими фенами, радіоприймачами – різноманітною електронікою на різних етапах розбирання чи перезбирання. «Просто хобі, – якось сказав він їй. – І не треба нічого викидати. Я усе полагоджу!»

Тільки от треба зачекати років із десять, поки в нього руки дійдуть.

– Сподіваюся, ключі таки знайдуться, – сказав Ґудвін, проводячи її повз десятки ремонтних проєктів, на яких збирався пил. – Я нервую, думаючи про те, що десь так просто лежать ключі від квартири. У світі нині повно шахраїв. Знаєте, як каже містер Любін?

– Ні.

Вона не хотіла знати, що з цього приводу мав сказати набурмосений містер Любін, її сусід.

– Він бачив чорне авто, яке кружляло біля нашого будинку. Щодня по обіді проїздить повз, дуже повільно, і чоловік за кермом сидить.

– Може, просто шукає, де припаркуватися. Я саме тому майже не їжджу машиною. Мало того, що пальне дороге, ще й шукай потім, де стати.

– Містер Любін такі штуки відчуває. Знаєте, що він колись шпигуном був?

Джозефіна засміялася.

– Думаєте, це правда?

– А чому б ні? Ну навіщо йому про щось таке брехати.

«Ви не уявляєте, про що іноді брешуть люди».

Містер Ґудвін висунув шухляду, яка голосно задзеленчала, і дістав ключ.

– Тримайте. Мушу взяти з вас сорок п’ять баксів за заміну замка.

– Можете додати до рахунку за житло?

– Авжеж. – Він широко усміхнувся. – Я вам довіряю.

«Я – остання, кому варто довіряти». Жінка розвернулася, щоб піти.

– О, заждіть. У мене тут знову ваша пошта.

Чоловік підійшов до захаращеного обіднього столу, взяв стос листів та пакунок, перев’язані гумкою.

– Поштар не зміг просунути це до скриньки, тож я й сказав, що передам вам. – Він кивнув на пакунок. – Бачу, щось іще у «L.L.Bean» замовили, еге ж? Подобаються вам вони.

– Так. Дякую, що взяли мою пошту.

– То ви там одяг купуєте, чи всяке туристичне знаряддя?

– Переважно одяг.

– І все пасує? Навіть отак, через пошту?

– Мене влаштовує. – Натужно посміхаючись, Джозефіна пішла до виходу, поки він не почав розпитувати, де вона купила спідню білизну. – До побачення.

– От мені обов’язково треба поміряти, перш ніж купити одяг. Ніколи нічого годящого через пошту не приходило.

– Завтра принесу вам чек за квартиру.

– І пошукайте ще ключі, гаразд? Нині треба бути обачним, особливо такій гарній дівчині, яка живе сама. Погано буде, якщо ключі опиняться у якогось зловмисника.

Вона вискочила за двері, рушила вгору сходами.

– Заждіть! – гукнув містер Ґудвін. – Ще дещо, мало не забув. У вас є знайома на ім’я Джозефіна Соммер?

Жінка завмерла на сходах, стискаючи згорток пошти, заціпеніла. Повільно розвернулася до нього.

– Перепрошую?

– Поштар питав, чи то не ви, то я йому сказав, що ваше прізвище – Пульчілло.

– Чому… чому він про це питав?

– Бо прийшов лист із вашою адресою, але на прізвище Соммер, не Пульчілло. Він подумав, що це може бути ваше дівоче прізвище, чи щось таке. Я йому сказав, що ви, власне кажучи, незаміжня. Та все ж адреса на листі ваша, а Джозефін тут не так багато, тож я й подумав, що лист таки ваш. Тому й поклав його до вашої пошти.

Вона сковтнула. Пробелькотіла:

– Дякую.

– То це таки ви?

Джозефіна не відповіла. Продовжила підніматися сходами, хоч і знала, що він дивиться на неї в очікуванні відповіді. Поки він знову щось не запитав, пірнула у свою квартиру й зачинила двері.

Вона стискала пошту так міцно, що відчувала, як об неї б’ється серце. Зірвала гумку, кинула пошту на низький столик. Конверти й глянцеві каталоги розлетілися по стільниці. Відсунувши пакунок, вона копирсалася у пошті, поки не помітила конверт із написом «ДЖОЗЕФІНІ СОММЕР», зробленим незнайомою рукою. Марка бостонська, але зворотної адреси не було.

«Хтось у Бостоні знає це ім’я. Що ще вони про мене знають?»

Вона довго сиділа, не розкриваючи конверта, страшачись його вмісту. Страшачись того, що щойно розкриє його – і життя зміниться. У цю останню мить вона ще могла побути Джозефіною Пульчілло, тихою молодою жінкою, яка не розповідала про своє минуле. Археологинею з низькою зарплатнею, яка була рада сховатися у фондах музею Кріспіна, закопавшись у шматочки папірусу та уривки тканини.

«Я була обачна, – подумала вона. – Так ретельно стежила, щоб не піднімати голови, не зводити очей із роботи, але минуле все одно мене наздогнало».

Джозефіна глибоко вдихнула й нарешті розірвала конверт. Усередині була записка з чотирма словами, написаними великими друкованими літерами, – вони повідомляли те, що вона й без того знала.

ПОЛІЦІЯ ТОБІ НЕ ДРУГ