Читать книгу Хранителі смерті - Тесс Герритсен - Страница 6

– Я не розумію, – пробелькотіла докторка Пульчілло. – Тканину обстежили. Вуглецевий аналіз підтвердив вік.

– Одначе, це куля, – махнула на тацю Джейн. – Двадцять другий калібр. Паскудний у вас був аналіз.

– Його робила поважна лабораторія! І вони були переконані в результаті.

– Ви обидві можете мати рацію, – тихо сказав Робінсон.

– Та ну? – Детектив перевела погляд на нього. – Хотіла б я знати як.

Археолог глибоко вдихнув і відступив від столу, наче йому стало затісно.

– Я час від часу бачу їх у продажу. Не знаю, яка частина справжня, але певен, що на антикварному ринку можна знайти оригінали.

– Чого?

– Обгорток мумій. Їх простіше знайти, ніж самі тіла. Я бачив на «Ebay».

Джейн сполохано засміялася.

– Можна купити обгортки від мумій онлайн?

– Колись муміями активно торгували по всьому світу. Їх мололи й використовували як ліки, експортували до Англії на добриво. Заможні туристи привозили їх додому і влаштовували розгортальні вечірки. Запрошували друзів подивитися, як знімають бинти. Позаяк у обгортки часто вкладали амулети й коштовності, це було наче полюванням за скарбами із сувенірами для гостей.

– То була розвага? – не повірив почутому Фрост. – Розгортати мерця?

– Так робили у найвишуканіших вікторіанських господах, – сказав Робінсон. – Ви розумієте, як мало поваги було до мертвих Єгипту. Коли тіло було розгорнуте, його часто викидали чи спалювали. А от бинти залишали на згадку. Саме тому їх досі можна знайти в продажу.

– Тож обгортки можуть бути старовинними, на відміну від самого тіла, – підсумував Фрост.

– Це пояснює результати радіовуглецевого датування. А ось сама Мадам Ікс…

Робінсон зачудовано похитав головою.

– Ми однаково не можемо довести, що це вбивство, – сказав Фрост. – Вогнепальне поранення, яке вже почало гоїтися, – не доказ.

– Сумніваюся, що вона добровільно пішла на муміфікацію, – пирхнула Джейн.

– Насправді це цілком можливо, – сказав Робінсон.

Усі розвернулися до куратора, який мав цілковито серйозний вигляд.

– Добровільно погодилася на те, щоб їй вийняли органи й мізки? – перепитала Ріццолі. – Красно дякую.

– Деякі люди саме для цього заповідають твої тіла.

– О, я і про це передачу бачив, – утрутився Фрост. – Теж на «Дискавері». Якийсь археолог насправді муміфікував тіло.

Джейн подивилася на загорнуту в тканину покійницю. Уявила, як це – коли тебе шар за шаром загортають у задушливі бинти. Тисячу, дві тисячі років пролежати у лляній гамівній сорочці, аж поки допитливий археолог не вирішить зняти її й відкрити висохлі рештки. Не прах до праху, а тіло до сушеного м’яса. Вона сковтнула.

– Для чого комусь на це зголошуватися?

– Це різновид безсмертя, вам не здається? – сказав Робінсон. – Альтернатива розкладанню. Тіло зберігається, ті, хто любить вас, не мусять віддавати його на поталу гниттю.

«Ті, хто любить вас». Джейн підвела погляд до нього.

– Хочете сказати, це міг бути вчинок із любові?

– Це може бути способом утримати людину, яку любиш. Уберегти її від хробаків, від гниття.

«Це те, що трапляється з усякою плоттю», – подумала Ріццолі, й температура у кімнаті, здалося, різко впала.

– Може, тут ідеться зовсім не про любов, а про володіння.

Робінсон зустрівся з нею поглядом, вочевидь, стривожений такою ймовірністю. Тихо сказав:

– Я про це не подумав.

Джейн розвернулася до Мори.

– Починайте розтин, док. Нам потрібна інформація.

Мора підійшла до негатоскопа, зняла знімки ноги, замінила знімками зі сканування.

– Перевернімо її знову на спину.

Цього разу, розрізаючи смуги льону, що вкривали тулуб, судмедекспертка не марнувала зусиль на обережність. Було зрозуміло, що вона врізається не у прадавнє тіло – це стало розслідуванням смерті, й відповіді знаходилися не у бинтах, а у плоті й кістках під ними. Тканина розійшлася, відкривши зморщену коричневу шкіру, під якою виднілися ребра – кістяне склепіння під пергаментним наметом. Переходячи до голови, Мора зняла розмальовану маску й почала знімати тканину з обличчя.

Джейн подивилася на КТ-знімки на негатоскопі, перевела похмурий погляд на відкритий торс.

– Органи було вийнято під час муміфікації, так?

Робінсон кивнув.

– Видалення нутрощів уповільнює процес гниття. Це одна з причин того, чому тіла не розкладаються.

– Але на животі лише одна маленька рана, – вона вказала на незграбно зашитий надріз із лівого боку. – Як можна дістати усе крізь такий отвір?

– Саме так органи видаляли єгиптяни. Крізь невеликий надріз із лівого боку. Той, хто обробляв це тіло, добре знається на старовинних методах. І, вочевидь, не відходив від них.

– Що це за методи? Як саме зробити мумію? – спитала Джейн.

Доктор Робінсон подивився на свою колегу.

– Джозефіна більше про це знає. Може, вона пояснить.

– Докторко Пульчілло? – звернулася до неї Ріццолі.

Молода жінка, схоже, досі була вражена знахідкою кулі. Вона прокашлялася, випросталася.

– Більшість наших знань – від Геродота. Гадаю, можна назвати його мандрівним письменником Греції. Дві з половиною тисячі років тому він їздив античним світом і писав про те, про що дізнавався. Біда в тому, що він часто плутав деталі, або ж дозволяв місцевим екскурсоводам себе обдурити. – Вона спромоглася усміхнутися. – Це так по-людськи, правда ж? Тут він не відрізнявся від туристів у Єгипті у наші дні. Переслідуваний торговцями абищицями, обманутий нечесними провідниками. Простець за кордоном.

– Що він писав про мумій?

– Він розповідав, що все починалося з ритуального омивання тіла у розчині натру.

– Натру?

– Це, по суті, суміш солей. Ви можете зробити таку, змішавши стару-добру столову сіль та харчову соду

– Соду? – Джейн знервовано засміялася. – Тепер не зможу спокійно дивитися на свої кухонні коробки.

– Омите тіло викладали на дерев’яні блоки, – вела далі Пульчілло. – Робили невеликий розріз, як ось цей, надзвичайно гострим ножем з ефіопського каменю, найімовірніше – з обсидіану. Тоді якимось інструментом у формі гака витягали органи крізь цей отвір. Порожнє тіло промивали, насипали всередину натр і так само обкладали ним тіло зовні на сорок днів, щоб зневоднити. Наче рибу засолювали.

Вона зупинилася, дивлячись на те, як ножиці Мори розрізають останні бинти на обличчі.

– А далі? – підганяла її Джейн.

Пульчілло сковтнула.

– Після цього тіло втрачало близько сімдесяти п’яти відсотків ваги. Порожнину набивали льоном та смолою, іноді повертали туди муміфіковані нутрощі. І…

Вона замовкла, вирячивши очі, коли останні бинти впали з голови мумії.

Вони вперше побачили обличчя Мадам Ікс.

На голові досі було довге чорне волосся. Шкіра різко натягнулася на виразних вилицях. Але Джейн відсахнулася, побачивши її вуста. Вони були грубо зшиті, наче перед ними лежало чудовисько Франкенштейна.

Пульчілло похитала головою.

– Це… це неправильно!

– Рот зазвичай не зашивали? – запитала Мора.

– Ні! Як тоді їсти у посмерті, як говорити? Це все одно, що приректи її на вічний голод. І вічне мовчання.

«Вічне мовчання». Джейн подивилася на огидні шви. «Ти чимось образила свого вбивцю? Відгавкнулася? Обізвала його? Дала свідчення проти нього? Це така твоя кара – мати довіку скуті вуста?»

Тіло тепер було повністю відкрите, позбавлене усіх обгорток – висохла шкіра на кістках. Мора зробила розріз.

Ріццолі не раз спостерігала за тим, як докторка Айлс робить аутопсію, і щоразу відсахувалася від смороду, що піднімався з першим же проникненням леза у грудну порожнину. Навіть найсвіжіші тіла видавали запах гниття, хай і слабкий – схожий на сірчаний відгомін несвіжого подиху, тільки от дихати ці пацієнти не могли. Джейн називала це «неживим подихом», він викликав у неї нудоту.

Однак, коли ніж увійшов у грудну клітку Мадам Ікс, коли Мора методично відділила ребра, підняла їх, мов старовинний нагрудник, відкриваючи порожнину, від мумії не йшов нудотний запах. На Джейн війнуло чимось навіть приємним, таким, що нагадувало прянощі. Замість того щоб відступити, вона нахилилася вперед, вдихнула глибше. «Сандалове дерево. Камфора. І щось іще, схоже на лакрицю й гвоздику».

– Я цього не чекала, – сказала Мора й дістала з порожнини якусь приправу.

– Схоже на зірочку анісу, – зауважила Джейн.

– Нетрадиційно, я так розумію?

– Традиційною була б мирра, – відповіла Пульчілло. – Розплавлена смола. Вона маскувала сморід і сприяла затвердінню тіла.

– Мирру непросто знайти у великій кількості, – додав Робінсон. – Це може пояснити використання інших прянощів.

– Інші вони чи ні, а тіло добре збереглося.

Мора дістала з черевної порожнини згортки тканини, поклала у миску для подальшого огляду. Дивлячись у порожнину, сказала:

– Тут усе геть сухе. І немає запаху гниття.

– То як ви встановите причину смерті, якщо органів немає? – спитав Фрост.

– Я поки що й не можу цього зробити.

Він подивився на знімок сканування на негатоскопі.

– А з головою що? Мозку там немає.

– Череп цілий. Не бачу тріщин.

Джейн дивилася на рот померлої, на грубі шви, які тримали губи докупи, і здригнулася від думки про голку, яка пробиває ніжну плоть. «Сподіваюся, це було зроблено після смерті. Коли вона вже нічого не відчувала». І розвернулася до негатоскопа.

– А ця яскрава штука? – спитала, примружившись. – Схоже, це у роті.

– У неї в роті є два металеві утовщення, – сказала Мора. – Одне схоже на пломбу. Але є щось у ротовій порожнині – значно більшого розміру. Це може пояснити, для чого їй зашили рота: щоб ця річ не випала.

Докторка взяла ножиці.

Шовний матеріал виявився не простою ниткою, а шкіряним шнуром, висохлим і майже скам’янілим. Навіть коли Мора його розрізала, вуста залишалися стуленими, наче примерзли, перетворивши рот на вузьку щілину, яку треба було розкривати силою.

Мора просунула між губами кінчик гемостатичного затискача і почала м’яко розширювати отвір. Метал шкрябнув по зубах, щелепний суглоб раптом голосно тріснув, і Джейн скривилася, дивлячись на те, як відпадає нижня щелепа. Вона провисла, відкриваючи досконало рівні зуби – будь-який сучасний ортодонт пишався б можливістю назвати їх своєю роботою.

– Подивимося, що у неї в роті, – сказала Мора.

Потягнувшись усередину затискачем, вона дістала довгасту золоту монету і поклала її у сталеву тацю. Монета м’яко дзенькнула. Присутні зачаровано витріщилися на неї.

Раптом Джейн розреготалася.

– У когось тут точно хворе почуття гумору.

На золоті були вибиті англійські слова:

Я БУВ У ПІРАМІДАХ

КАЇР, ЄГИПЕТ

Мора перевернула монету. З іншого боку були вибиті три символи: сова, долоня й зігнута рука.

– Це картуш, – сказав Робінсон. – Особиста печатка. Такі сувеніри продають по всьому Єгипту. Кажете ювеліру своє ім’я, він перекладає його ієрогліфами і наносить на монету просто перед вами.

– Що значать ці символи? – запитав Фрост. – Я бачу сову. Це ж, наче, знак мудрості?

– Ні, ці ієрогліфи читаються не як ідеограми, – відповів Робінсон.

– Що таке ідеограма?

– Символ, який представляє саме те, що на ньому зображено. Наприклад, людина, яка біжить, значитиме слово «біг». Або двоє людей, які б’ються, позначатимуть «війну».

– А тут не так?

– Ні, ці символи – фонограми. Вони позначають звуки, наче своя абетка.

– Що ж тут написано?

– Це не моя сфера. Джозефіна може прочитати. – Він розвернувся до колеги і спохмурнів. – З тобою все гаразд?

Молода жінка пополотніла, не гірше за тіла, які зазвичай опинялися на столі моргу. Вона дивилася на картуш так, наче у цих символах зачаївся нечуваний жах.

– Докторко Пульчілло? – звернувся до неї Фрост.

Вона різко підвела до нього очі, наче налякана звуком власного прізвища. Пробелькотіла:

– Усе гаразд.

– Ці ієрогліфи, можете їх прочитати? – спитала Джейн.

Жінка опустила погляд до картуша.

– Сова… Сова позначає наш звук «м». Маленька долоня під нею звучатиме як «д».

– А рука?

Пульчілло сковтнула.

– Це вимовляється як подовжене «а».

– М-д-а? Що це за ім’я таке?

– Може, Медея? – припустив Робінсон. – Мені так здається.

– Медея? – повторив Фрост. – Це ж про неї є грецька трагедія?

– Це оповідь про помсту, – сказав археолог. – За міфом, Медея покохала Язона з аргонавтів, у них було двоє синів. Коли Язон покинув її заради іншої жінки, Медея помстилася, вбивши власних синів та свою суперницю. Все заради помсти.

– І що сталося з Медеєю? – спитала Джейн.

– Є різні варіанти, але у всіх вона тікає.

– Убивши власних дітей? – Джейн похитала головою. – Якщо вона на волі, це паршиве закінчення.

– Можливо, в цьому вся суть історії: деякі люди, вчинивши зло, так і не отримують по заслузі.

Ріццолі подивилася на картуш.

– Отже, Медея – вбивця.

Робінсон кивнув.

– І водночас – та, хто вижила.