Читать книгу Немає виходу - Тэйлор Адамс - Страница 2

– Та пішов ти, Бінґ Кросбі1.

Дарбі Торн проїхала шість миль, підіймаючись перевалом Бекбон, коли зламався її склоочисник, і цей бас-баритон саме розпочав другий куплет. Він офіційно отримає таки своє біле Різдво2. Тепер можна й не горланити про це.

Вона намагалася знайти іншу хвилю (марно, самі лише радіоперешкоди) і спостерігала, як щітка лівого склоочисника тріпотіла, наче зламаний зап’ясток. Дарбі розмірковувала, чи не зупинитися їй на узбіччі й не примотати склоочисник скотчем, але такого місця на дорозі не було – обабіч неї, утворюючи мур, лежали брудні крижані брили. Дарбі боялася зупинятися. Сніжинки, великі й вогкі на початку її шляху крізь Джипсум3 півтори години тому, тепер ставали меншими і твердішими, поки автівка поволі підіймалася вгору. У світлі фар вони гіпнотизували, вкривали лобове скло і миттєво розмазувалися по ньому.

Останній знак, який вона бачила, попереджав про необхідність протиковзких ланцюгів на колесах.

У Дарбі таких не було. Принаймні поки що. Вона навчалася на другому курсі в Колорадському університеті в Боулдері4 і взагалі не планувала відходити від університетської території далі кафе. Вона згадала, як минулого місяця вийшла звідти напівп’яна в товаристві гуртожитських напівдрузів і хтось із них запитав (напівбайдуже), куди вона планує поїхати на різдвяні канікули. Дарбі щиро відповіла, що лише втручання Господа змусить її повернутися додому до Юти.

І, вочевидь, Господь почув її, бо нагородив матір Дарбі раком підшлункової залози останньої стадії.

Дарбі дізналася про це вчора.

Із есемес.

ШКРЯБ-ШКРЯБ. Щітка зігнутого склоочисника знову ляснула по склу, але сніжинки були доволі сухими, а швидкість автівки досить великою, і лобове скло лишилося чистим. Справжньою проблемою був сніг, що засипав шосе. Жовту дорожню розмітку вкривали кілька дюймів свіжої пороші, і час від часу Дарбі відчувала, як ходова частина її «хонди сівік» дряпається об землю. Ці скачки поверталися, як вологий кашель – з кожним разом усе гірше. Востаннє Дарбі відчула, як між її пальцями вібрує кермо, за яке вона міцно трималася. Ще дюйм снігового покриву – і вона застрягне тут, на висоті дев’яти тисяч футів над рівнем моря, із на чвертю повним баком бензину, поза зоною покриття стільникового зв’язку, лише зі своїми тривожними думками.

«І гучним голосом Бінґа Кросбі», – припустила вона. Він прохрипів останній куплет, коли Дарбі зробила ковток теплого «Ред Булла»5.

ШКРЯБ-ШКРЯБ.

Уся поїздка була розпливчастим збудженим проривом крізь милі передгір’їв і зарослих рівнин. Не було часу зупинятися. Усе, що вона сьогодні з’їла, – це ібупрофен. У своїй кімнаті в гуртожитку Дарбі залишила увімкненою настільну лампу, але згадала про це тоді, коли вже виїхала із заправки «Драйден» – надто далеко, щоб повертатися. У горлі відчувався присмак шлункового соку. Піратські треки «Schoolyard Heroes» і «My Chemical Romance6» грали по колу на її айподі (тепер розрядженому). Вона мчала повз зелені вивіски з вицвілими картинками фаст-фуду. Десь опівдні з її дзеркала заднього огляду зник Боулдер, потім туманний обрій Денвера7 зі своїм парком літаків, і зрештою за завісою сніжинок лишився крихітний Джипсум.

ШКРЯБ-ШКРЯБ.

«Біле Різдво» Бінґа Кросбі скінчилося, і почалася наступна святкова пісня. Дарбі чула їх усі до цього вже двічі.

Її «хонду» різко відкинуло ліворуч. «Ред Булл» виплеснувся на коліна. Кермо наче закам’яніло в її руках, усередині Дарбі все перевернулося (вивертай, вивертай), і в цю секунду вона відновила контроль над автівкою і далі поїхала вперед угору – втрачаючи швидкість. Втрачаючи тягу.

– Ні, ні, ні. – Вона натиснула педаль газу.

Усесезонні шини чіплялися й котилися по вкритому дрібним льодом снігу, автівку сильно трусило. З-під капота пішла пара.

– Давай, Блю…

ШКРЯБ-ШКРЯБ.

Вона називала так свою машину, Блю, відколи отримала її в старших класах школи. Тепер Дарбі натискала педаль газу в пошуках сенсорного зворотного зв’язку тяги. У дзеркалі заднього виду вона побачила два стовпи снігових бризок, залитих яскравим світлом задніх фар. Гучний неприємний звук – ходова частина Блю знову дряпала засніжену землю. Машина щосили намагалася виринути з-під снігу, наче напівчовен, і …

ШКРЯБ…

…Лівий склоочисник зламався й відірвався.

Її серце впало.

– От лайно.

Тепер сніг прилипав до лівої половини лобового скла, швидко нагромаджуючись на незахищеній поверхні. Вона втратила забагато швидкості. За лічені секунди вид на Колорадське шосе номер сім звузився, і Дарбі вдарила по керму. Пролунав гудок, але його ніхто не почув.

«Ось так люди й помирають, – тремтячи усвідомила вона. – Під час хуртовини потрапляють у пастку в сільській місцевості і вичерпують увесь бензин.

Вони замерзають на смерть».

Дарбі зробила ковток «Ред Булла» – порожньо.

Вона вимкнула радіо, нахилилася до пасажирського місця, щоб роздивитися дорогу, і спробувала згадати – яку останню автівку вона бачила сьогодні? Як багато миль тому? Це була жовтогаряча снігоприбиральна машина з написом «CDOT»8 на дверях, що їхала в правому ряду і лишала по собі шлейф із крижаних чипсів. Мінімум годину тому. Коли ще світило сонце.

Тепер воно було лише сірим ліхтарем, який прослизав між нерівними вершинами, а небо затягнуло темно-фіолетовим кольором. Замерзлі ялини ставали зубчастими силуетами. Рівнини темніли в озерах тіні. Температура згідно з вивіскою станції техобслуговування, яку Дарбі проїхала тридцять миль тому, була мінус п’ятнадцять. Зараз, мабуть, було холодніше.

Тоді вона побачила це: напівпохований зелений знак у сніговому заметі праворуч. Він був непомітний, поки на нього не посвітили брудні фари «хонди»: 365 ДНІВ З ОСТАННЬОЇ СМЕРТЕЛЬНОЇ АВАРІЇ.

Ймовірно, підрахунок днів два не оновлювали через снігову бурю, але все одно він здався Дарбі моторошним. Точний рік, що зробив цей вечір такою собі похмурою річницею. На диво, це зачепило Дарбі, наче це був її власний надгробок.

А позаду нього ще один знак.

ПОПЕРЕДУ ЗОНА ВІДПОЧИНКУ.

***

Бачили одну? Значить, бачили всі.

Це одна велика будівля (інформаційний центр, туалети, можливо, цілодобовий магазинчик або кафетерій, що існує завдяки волонтерам), розташована посеред потрісканих скель і ялин, які хитаються на вітрі. Порожній флагшток. Пеньок старого дерева, що нагадує барабан. Юрба бронзових статуй, вкопаних по пояс; якийсь витвір мистецтва на честь місцевого лікаря або родоначальника, встановлений за кошти тутешніх платників податків. І відокремлена парковка з купкою автівок – такі ж водії у скрутному становищі, як і вона, чекають на прибуття снігоприбиральної машини.

Дорогою з Боудлера Дарбі проминула дюжини таких зон відпочинку. Деякі просторіші, більшість – кращі, усі не такі ізольовані. Але, вочевидь, саме цю доля обрала для неї.

СТОМИВСЯ? Напис на блакитному знакові. УСЕРЕДИНІ БЕЗПЛАТНА КАВА.

І ще один новіший знак із символічним зображенням орла нацбезпеки за часів Буша: БАЧИВ ЩОСЬ? РОЗКАЖИ.

Останній знак, наприкінці з’їзду з шосе, був Т-подібної форми. Він скеровував вантажівки й будинки на колесах ліворуч, а менші транспортні засоби – праворуч.

Дарбі ледь не проїхала повз.

Її лобове скло було щільно вкрите снігом – правий склоочисник також зламався, – тому вона опустила дзеркало бокового виду і протерла коло на склі. Щось на зразок навігації, як-от дивитися в перископ. Дарбі навіть не думала шукати паркувального місця – розмежувальних ліній і тротуару не буде видно аж до березня, – і вона приткнула Блю поряд із сірим фургоном без вікон.

Вимкнула двигун. Загасила фари.

Тиша.

Її руки досі тремтіли. Залишок адреналіну від того заносу. Дарбі стиснула руки в кулаки, спочатку праву, потім ліву (вдихай, рахуй до п’яти, видихай), і дивилася, як сніжинки налипають на лобове скло. За десять секунд коло, яке вона протерла, зникло. За тридцять секунд її оточила стіна потемнілої криги, і вона усвідомила, що не доїде до Прово, штат Юта, до завтрашнього полудня. Такий оптимістичний час прибуття ґрунтувався на тому, що вона подолає цю хуртовину і переїде перевал Бекбон до півночі, а дістанеться Верналю9 о третій годині ночі, аби встигнути подрімати. Зараз уже була майже восьма. Навіть якщо вона не зупинятиметься на сон чи туалет, то не встигне порозмовляти з мамою до її першої операції. Це віконце в часі було ЗАЧИНЕНЕ НА НЕВИЗНАЧЕНИЙ ЧАС, наче на її шляху опинилася нова гора.

Тоді, після операції.

Саме тоді.

У «хонді» стало геть темно. Сніг лежав на лобовому склі з усіх боків, наче створивши арктичну печеру. Дарбі перевірила свій айфон, примружившись від його світла, – зв’язку немає, заряду батареї дев’ять відсотків. Останнє есемес, яке вона отримала, досі було відкрите. Уперше прочитала його, об’їжджаючи Джипсум, автівка неслася зі швидкістю вісімдесят п’ять по слизькій дорозі, і маленький екран тремтів у її руці.

Тепер із нею все окей.

Тепер. Це було моторошним уточненням. Але не воно було найстрашнішим.

Старша сестра Дарбі, Девон, мислила смайлами. У її есемес і постів у «Твіттері» була алергія на пунктуацію; часті беззмістовні сплески слів у пошуках зрозумілої думки. Але не це. Девон не смайлом, а буквами написала окей, і вжила в реченні певний час, і ці дрібні деталі в’їлися у шлунок Дарбі наче виразка. Нічого істотного, просто підказка: хай там що відбувалося, у лікарні Юта-Веллі точно було не окей і це не можна було висловити за допомогою клавіатури.

Лише п’ять дурних слів.

Тепер із нею все окей.

А Дарбі, друга донька, яка запізнюється, потрапила в пастку на самотній зупинці неподалік вершини перевалу Бекбон, бо намагалася прорватися крізь Снігармагеддон і Скелясті гори та зазнала невдачі. Сотні миль над рівнем моря, занесена снігом «хонда сівік» 1994 року зі зламаними склоочисниками, мобільний, що розряджається, і таємнича есемес – думки про це кипіли у неї в голові.

Тепер із мамою все окей. Хай там що, чорт забирай, це не означало.

У дитинстві вона була зачарована смертю. Дарбі не втратила нікого з бабусь і дідусів, тож смерть досі була абстрактним поняттям, чимсь таким, що можна відвідати і дослідити, наче турист. Вона любила фротажі з надгробків – це коли береш рисовий папір, прикладаєш його до надгробного каменя й натираєш чорним або восковим олівцем для отримання детального відбитку. Вони дуже гарні. У колекції Дарбі були сотні таких малюнків, деякі навіть вставлені у рамки. Якісь обличчя невідомі. Інші – знаменитих людей. Торік вона перестрибнула огорожу в Денвері, аби зробити фротаж обличчя Буффало Білла10. Тривалий час Дарбі вірила, що цей маленький пунктик, це підліткове захоплення смертю краще підготує до справжньої трагедії, коли та увійде в її життя.

Цього не сталося.

Якусь мить вона сиділа в своїй темній машині, читаючи й перечитуючи слова Девон. До неї дійшло: якщо вона залишиться в цьому холодному склепі наодинці зі своїми думками, то почне ридати, а Бог свідок – за останні двадцять чотири години вона доволі наплакалася. Дарбі не може втратити свою рушійну силу. Не може знову зав’язнути в цьому лайні. Як Блю, що застрягла в цю шалену хуртовину за сотні миль від людської допомоги, – вона поховає тебе, якщо ти це дозволиш.

Вдихай. Рахуй до п’яти. Видихай.

Рух уперед.

Відтак вона поклала айфон до кишені, розстебнула пасок безпеки, накинула куртку на балахон і, сподіваючись, що на додачу до обіцяної безплатної кави, у цій сумнівній маленькій зоні відпочинку буде Wi-Fi, зайшла досередини.

***

Підійшовши до інформаційного центру, вона запитала про це в першої ж людини, яку побачила, і чоловік вказав на дешевий ламінований знак: «Wi-Fi для наших гостей, «РоудКоннект» – люб’язний партнер департаменту транспорту Колорадо».

Чоловік стояв за спиною в Дарбі.

– Він… о, тут написано, що він платний.

– Я заплачý.

– Він доволі дорогий.

– Я заплачý в будь-якому разі.

– Бачите? – вказав чоловік. – 3 долари 95 центів за кожні десять хвилин…

– Мені просто необхідно зробити дзвінок.

– Наскільки довгий?

– Не знаю.

– Бо якщо він буде довшим двадцяти хвилин, то вам напевно захочеться отримати абонемент від «РоудКоннект» на місяць, адже за ним ви сплачуєте лише десять доларів за…

– Чорт забирай, приятелю, мене влаштовує.

Дарбі не хотіла огризатися. Вона лише зараз роздивилася незнайомця у тьмяному світлі флуоресцентних ламп – під шістдесят, жовта куртка, одна сережка у вусі й сива козляча борідка. Наче пірат із сумними очима. Вона нагадала собі, що він, ймовірно, також тут застряг і просто намагається допомогти.

Її айфон однаково не міг знайти бездротової мережі. Вона тицяла в нього пальцями, чекаючи, доки підключиться Wi-Fi.

Нічого.

Чоловік повернувся на своє місце.

– Карма, еге ж?

Дарбі проігнорувала його.

Напевно, це місце вдень функціонувало як кав’ярня. Але тут і зараз воно нагадувало Дарбі автобусну станцію після закриття – порожню і залиту світлом. Кавова стійка була зачинена за опущеними жалюзі. За ними стояли дві кавові машини з аналоговими кнопками і почорнілими піддонами. Несвіжа випічка. У меню на дошці було вказано кілька дорогих понтових напоїв.

Інформаційний центр розмістився в одній кімнаті – довгий прямокутник із гострим дахом, у дальньому кінці були громадські туалети. Дерев’яні сидіння, широкий стіл і лавки уздовж стіни. Поряд – торговельний автомат і стенди з туристичними брошурами. Кімната була тісною і схожою на печеру, з відчутним запахом дезінфекційного засобу.

А як щодо обіцяної безплатної кави? На кам’яно-цементній стійці була купа пластикових стаканчиків, серветок і два графини на поверхнях із підігрівом, прикріплені до них. На одному було написано КАВА, на іншому – ШОКОЛАТ.

У якогось працівника проблеми з граматикою.

Унизу, на рівні щиколоток Дарбі помітила, що цемент тріснув і один камінь не тримався. Одним ударом його можна було вибити. Це дратувало крихітну обсесивно-компульсивну частину мозку Дарбі. Наче задирка на пальці.

Вона почула низький глухий гул, наче тріпотіння крилець сарани, і подумала, що це місце, певно, на резервному електроживленні. Мабуть, через це зникли налаштування Wi-Fi. Дарбі розвернулася до незнайомця з борідкою.

– Чи не бачили ви тут таксофона?

Чоловік підвів на неї погляд – о, ти досі тут? – і похитав головою.

– Ваш телефон ловить сигнал? – запитала вона.

– Ні, ще від Вайт-Бенда.

Її серце впало. Згідно з регіональною мапою на стіні, ця зупинка називалася Ванапа (грубий переклад Маленький Диявол із мови місцевого племені паютів11). На півночі за двадцять миль звідси була інша зона відпочинку – з аналогічною назвою Ванапані, тобто Великий Диявол – а ще за десять миль униз розташувалося місто Вайт-Бенд. А сьогодні, у передвечір’я Снігармагеддону, Снігапокаліпсису, Снігодзилли, чи хай там як метеорологи назвуть це, Вайт-Бенд із таким самим успіхом міг бути на Місяці…

– Я впіймав сигнал надворі, – почувся інший чоловічий голос.

За нею.

Дарбі обернулася. Він стояв, спершись на вхідні двері, тримаючись однією рукою за ручку. Вона саме пройшла повз нього, коли заходила сюди (як я могла не помітити його?). Хлопець був високий, широкоплечий, десь на рік чи два старший за неї. Він міг бути одним із тих, із братства, з якими її сусідка в університеті постійно зависає. Лискуче волосся, зелений пуховик і сором’язлива усмішка.

– Лише одна риска і лише на кілька хвилин, – додав він. – Оператор у мене, цей, «T-Mobile».

– Мій також. Де?

– За статуями.

Дарбі кивнула, сподіваючись, що їй вистачить батареї мобільного, аби зателефонувати.

– Ти… гей, чи хтось із вас знає, коли прибудуть снігоприбиральні машини?

Обидва чоловіки похитали головами. Дарбі не подобалося стояти між ними, їй постійно доводилося повертати голову.

– Гадаю, аварійне оповіщення не працює, – промовив старший чоловік, вказуючи на радіо ще дев’яностих років, що гуло на стійці. Джерело неприємного комашиного звуку, який вона чула. Радіо стояло за решітками. – Коли я приїхав сюди, передавали тридцятихвилинні випуски про стан на дорогах, – додав він, – але тепер повна тиша. Можливо, їхній радіопередавач засипало снігом.

Дарбі просунула руку крізь ґрати і вирівняла антену, змінюючи висоту радіоперешкод.

– Усе ж краще, ніж Бінґ Кросбі.

– Хто такий Бінґ Кросбі? – запитав хлопець.

– Один із «Бітлз», – відповів старший чоловік.

– О.

Чомусь Дарбі вже почав подобатися старший чоловік, і вона жалкувала, що визвірилася на нього через Wi-Fi.

– Я в музиці не дуже тямлю, – визнав молодший хлопець.

– Це точно.

На великому столі Дарбі помітила колоду пошарпаних гральних карт. Вочевидь, техаський холдем12, за яким гаяли час два незнайомці, захоплені хуртовиною.

Із убиральні почувся звук змиву туалету.

«Троє незнайомців», – підсумувала вона.

Дарбі поклала свій мобільний до кишені джинсів, розуміючи, що обидва чоловіки досі дивляться на неї. Один попереду, інший – позаду.

– Мене звати Ед, – сказав старший.

– А я – Ешлі, – промовив молодший.

Дарбі не назвалася. Вона відштовхнула ліктем вхідні двері й вийшла на собачий холод надвір, засунувши руки до кишень куртки. Вона відпустила двері й, перш ніж ті зачинилися, почула, як старший чоловік питає хлопця: «Постривай. Тебе звати Ешлі? Якесь дівчаче ім’я».

Хлопець важко зітхнув.

– Це не лише дівчаче ім’я…

Двері зачинилися.

Зовнішній світ вкрила тінь. Сонця не було. Сніжинки, що падали з неба, виблискували помаранчевим у світлі єдиної лампи інформаційного центру, яка висіла над дверима у великому абажурі. Здавалося, Снігармагеддон на якусь мить стишився; у сутінках Дарбі бачила обриси вершин удалині. Круті кам’яні брили, напівоповиті деревами.

Вона підняла комірець куртки і здригнулася.

Група статуй, про які згадував молодший хлопець – Ешлі, – розташована в південній частині зони відпочинку, за флагштоком і зоною для пікніка. Біля з’їзду з шосе. Звідси вона ледве їх бачила. Лише обриси, напівпоховані в снігу.

– Гей.

Вона обернулася.

Знову Ешлі. Двері за ним зачинилися, і він попрямував по снігу до Дарбі, високо підіймаючи ноги.

– Там… там є певне місце, на яке треба стати. Тільки з нього мені вдалося спіймати сигнал, і це всього одна риска. Ти зможеш лише надіслати повідомлення.

– Мені все ж підходить.

Ешлі застебнувся.

– Я покажу тобі.

Вони пішли по його слідах, і Дарбі помітила, що вони були наполовину засипані кількома дюймами свіжого снігу. Вона здивувалася, але не стала запитувати, як давно він тут застряг.

Відійшовши на певну відстань від будівлі, вона також зрозуміла, що ця зона відпочинку розташована над прірвою. За дальньою стінкою (туалети) дерева вишикувались над крутим обривом. Дарбі не могла навіть чітко побачити, де саме земля обривалася, оскільки ковдра снігового покриву маскувала вертикальний крутосхил. Один невдалий крок міг стати фатальним. Флора тут була так само ворожою – потужні вітри вигадливо згинали дугласії тисолист13, а їхні гілки були зубчасті й жорсткі.

– Дякую, – відповіла Дарбі.

Ешлі не почув. Вони продовжували йти по пояс у снігу, розвівши руки для рівноваги. Тут, поза доріжкою, кучугури були глибші. Взуття Дарбі промокло, а пальці ніг заніміли.

– Отже, ти відгукуєшся на «Ешлі»? – запитала вона.

– Ага.

– Не, типу, Еш?

– Чого б це?

– Просто питаю.

Знову вона кинула погляд назад до будівлі й побачила постать, що стояла в бурштиновому світлі вікна. І спостерігала за ними крізь заморожене скло. Дарбі не могла сказати напевно, чи то був той старший чоловік (Ед), чи людина, якої вона ще не бачила.

– Ешлі – не лише дівоче ім’я, – промовив він, поки вони важко просувалися вперед. – Це абсолютно прийнятне ім’я для чоловіка.

– О, це точно.

– Як-от Ешлі Вілкс у «Звіяних вітром».

– Я саме про це подумала, – відповіла Дарбі. Добре було трохи потеревенити. Але все ж таки насторожена частина її мозку, яку вона ніколи не могла повністю вимкнути, запитала: «Тобі відоме це старезне кіно, але ти не знаєш, хто такі “Бітлз”»?

– Або Ешлі Джонсон, – додав він. – Всесвітньо відомий гравець у регбі.

– Це ти вигадав.

– Ні. – Він вказав у далечінь. – Гей. Можна побачити вершину Мелані.

– Що?

– Вершину Мелані. – Здавалося, він засоромився. – Вибач, я тут уже довгенько стирчу і прочитав усе в інформаційному центрі. Бачиш оту високу гору? Якийсь чувак назвав її на честь своєї дружини.

– Це мило.

– Мабуть. Хіба що вона не була холодною й непривітною.

Дарбі пирхнула від сміху.

Вони дісталися до замерзлих статуй. Цілий натовп. Ймовірно, десь під снігом були таблички, які пояснювали, що це все означало. Скульптури здавалися дітьми. Відлиті з бронзи і вкриті льодом вони бігали, стрибали і грались.

Ешлі вказав на скульптуру з бейсбольною битою.

– Тут. Біля маленького спортсмена.

– Тут?

– Ага. Саме тут я спіймав сигнал.

– Дякую.

– Ти… – Він завагався, тримаючи руки в кишенях. – Мені, цей, лишитися тут із тобою?

Мовчання.

– Ти ж розумієш. Я про те, якщо…

– Ні. – Дарбі щиро усміхнулася. – Усе гаразд. Дякую.

– Я сподівався, що ти це скажеш. Тут так холодно, що в мене яйця відмерзли. – Він вишкірився своєю легкою типовою усмішкою і попрямував назад до помаранчевого світла, махаючи на прощання.

– Розважайся з цими Кошмарними Діточками.

– Обов’язково.

Вона не усвідомлювала, наскільки лячними були ці статуї, доки не лишилася з ними наодинці. У дітей бракувало частини тіл. Такий стиль мистецтва вона бачила раніше – скульптор використовував необроблені шматки бронзи, потім зварював їх; дивні й нелогічні шви утворювали рубці й щілини, які в темряві здавалися Дарсі запеченою кров’ю. У хлопчика ліворуч від неї, того, що розмахував бейсбольною битою, якого Ешлі назвав маленьким спортсменом, була відкрита грудна клітка. Інші діти махали тонкими спотвореними руками, на яких бракувало шматків плоті. Наче збіговисько жертв нападу пітбуля, напівроздертих до кісток.

Як Ешлі їх назвав? Кошмарні Діточки.

Він відійшов уже на двадцять футів, і в помаранчевому світлі ще виднівся силует, коли вона розвернулася і гукнула до нього.

– Гей. Зачекай!

Ешлі повернувся.

– Дарбі, – сказала вона. – Мене звати Дарбі.

Він усміхнувся.

«Дякую, що допомагаєш мені, – хотіла вона сказати. – Дякую, що поводишся зі мною гідно, цілковитий незнайомцю». Ці слова були там, у її думках, але вона не могла промовити їх. Їхній зоровий контакт обірвався, мить була втрачена…

Дякую, Ешлі…

Він пішов далі.

Потім знову зупинився і, задумавшись, сказав наостанок:

– Ти ж знаєш, що Дарбі – це чоловіче ім’я, так?

Вона засміялася.

Дарбі спостерігала, як він іде, а потім сперлася на бейсбольну биту статуї, застиглої в напівзамаху, й підняла свій айфон угору до сніжинок, що спадали кружляючи. Вона примружилася, дивлячись у верхній лівий кут екрана.

Сигналу не було.

Вона чекала, сама в темряві. У правому кутку заряд батареї впав до шести відсотків. Вона залишила зарядку в розетці у гуртожитку. За двісті миль звідси.

– Будь ласка, – прошепотіла вона. – Господи, будь ласочка…

Сигналу досі не було. Клацаючи зубами від холоду, вона перечитала есемес від своєї сестри: Тепер із нею все окей.

Окей – це найгірше окреме слово в англійській мові. Без контексту воно нічого не означає. Окей може свідчити, що її мамі Майї стало краще, або гірше, або що з нею… ну, все окей.

Рак підшлункової залози називають швидким убивцею, тому що смерть часто наступає за кілька тижнів або навіть днів після встановлення діагнозу – але це неправда. Для смерті потрібні роки. Просто на ранніх стадіях цей рак безсимптомний, непомітно розмножується усередині свого господаря, не викликаючи ні жовтяниці, ані болю у животі, доки не стане надто пізно. Моторошно було уявити, що рак був усередині її мами, коли Дарбі вчилася в старших класах. Він був у неї, коли Дарбі брехала про відірвані етикетки з магазину в своїй сумочці. Рак уже був, коли дівчина поверталася додому в неділю о третій годині ночі, одурманена неякісним екстазі, із зеленим світним браслетом на зап’ястку, а її мати заливалася слізьми на ґанку й називала її зіпсованою сучкою. Ця невидима істота весь час стояла на маминих плечах, підслуховуючи, а мама повільно вмирала, і ніхто про це не знав.

Востаннє вони говорили на День подяки. Телефонна розмова, що складалася зі взаємних звинувачень, тривала більше години, але в пам’яті Дарбі закарбувалися останні кілька секунд.

«Через тебе тато пішов від нас. – Дарбі пам’ятала, як сказала це. – І якби я могла обрати його замість тебе, я б так і зробила. Не встигла б ти й оком моргнути.

Чорт забирай, не встигла би, Майє».

Вона витерла великим пальцем сльози, які вже почали примерзати до шкіри. Вона видихнула в колюче повітря. Її матір готували до операції, просто зараз, у лікарні Юта-Веллі, а Дарбі була тут, застрягла в занедбаній зоні відпочинку далеко від Скелястих гір.

І вона розуміла, що не має достатньо палива, аби її Блю довго стояла тут на холостому ходу. Усередині будівлі принаймні було опалення й електрика. Подобається їй це чи ні, але, певно, Дарбі доведеться спілкуватися з Едом та Ешлі і тим, хто був у вбиральні. Вона уявила їх – купку незнайомців у хуртовину, наче золотошукачі й поселенці, яким довелося ділитися притулком у цих самих горах кілька століть тому – які попивають водянисту каву, розповідають байки і слухають по радіо підказки з радіоперешкодами, чекаючи, коли приїдуть снігоприбиральні машини. Можливо, вона додасть нових друзів на «Фейсбуці» і навчиться грати в покер.

Або, можливо, вона сяде до своєї «хонди» й замерзне на смерть.

Обидва варіанти були однаково привабливими.

Дарбі кинула погляд на найближчу статую.

– Це буде довга ніч, малята.

Вона востаннє подивилася на айфон, але тепер уже без надії побачити магічну риску сигналу Ешлі. Єдине, що вона робила тут, надворі – це розряджала батарею телефону й ризикувала обморозитися.

– Та ще пекельна ніч.

Дарбі попрямувала до будівлі Ванапа, фіксуючи краєм думки черговий напад мігрені. Знову розпочався Снігармагеддон, затьмарюючи гори віхолою. Різкий порив вітру позаду неї, від якого заскрипіли ялини, туго натягнув її куртку. Повертаючись назад, вона несвідомо перерахувала автівки на парковці – три, плюс її «хонда». Сірий фургон, червоний пікап і невизначена машина, напівпохована під хвилями снігу.

По дорозі вона вирішила обійти паркову по колу, повз невеличку колекцію автівок, що потрапили в пастку. Насправді без причини. Згодом вона не раз повертатиметься до цього безглуздого рішення й запитуватиме себе, як інакше розгорнулися б події цієї ночі, аби вона натомість просто пішла слідами Ешлі.

Вона проминала ряд автівок.

Спочатку стояв червоний пікап. У кузові лежали мішки з піском, протиковзкі ланцюги на колесах. Він був менше вкритий снігом, ніж інші машини, а це означало, що він тут недовго. За підрахунком Дарбі, десь півгодини.

Друга автівка була майже похована під снігом, просто якась кучугура. Дарбі навіть не могла розпізнати колір фарби – це могло бути будь-що. Щось широке і квадратне. З усіх чотирьох ця автівка була найдовша.

Третьою була Блю, її вірна «хонда сівік». Машина, на якій вона вчилася кермувати, на якій їздила до університету, в якій втратила невинність (не все водночас). Лівого склоочисника не було, він лежав десь у сніговому заметі за милю нижче по шосе. Дарбі розуміла, що їй пощастило доїхати до зони відпочинку.

Останнім був сірий фургон.

Саме тут Дарбі вирішила зрізати шлях і пройти між припаркованими автівками навпростець до дверей будівлі, за якихось п’ятдесят футів від неї. Вона планувала пройти між фургоном і своєю «хондою», спираючись на двері власної машини для рівноваги.

На боці фургона був зображений жовтогарячий мультяшний лис, схожий на Ніка Крутихвоста із «Зоотрополіса». Він тримав у руках цвяхопістолет так, як таємний агент тримає зброю, рекламуючи якісь послуги з будівництва або ремонту. Назва компанії була вкрита снігом, але виднівся слоган: МИ ЗАКІНЧУЄМО РОЗПОЧАТЕ. У фургоні було два задніх вікна. Те, що праворуч, було затулене рушником. Вікно ліворуч було прозоре, промінь світла лампи відбився в ньому, коли Дарбі проходила повз, і у вікні вона помітила усередині фургона щось бліде. Руку.

Крихітну ручку, як у ляльки.

У Дарбі перехопило подих, і вона зупинилася на півкроку.

За склом, укритим інеєм, маленька долоня трималася за решіткоподібний матеріал – білі пальці обережно розкривалися один за одним, так неконтрольовано, наче дитина досі вчиться керувати своєю нервовою системою, – а потім рука різко зникла в темряві. Зникла з поля зору. Усе сталося за три, може, чотири секунди, і Дарбі опинилася в приголомшливій тиші.

Не може бути.

Усередині фургона було тихо. Знову непорушно.

Дарбі підійшла ближче, притисла руки до вікна і, примружившись, зазирнула досередини. Її вії торкалися холодного скла. У темряві, поруч із місцем, де зникла маленька ручка, вона побачила ледве помітний маленький півмісяць, на якому слабко відбивалося тьмяне світло натрієвої газорозрядної лампи. Це був круговий кодовий замок. Він висів на решітці з металевих прутів, за які трималася дитяча рука. Здавалося, дитя було в собачій клітці.

Потім Дарбі видихнула – помилка – і скло від подиху стало матовим. Але вона бачила це. Точно бачила.

Вона відступила на крок, залишивши відбиток руки на дверях, відчуваючи, як її серцебиття пульсувало в шиї. Ритм пришвидшувався.

Там…

Там, усередині цього фургона, замкнена дитина.