Читать книгу Немає виходу - Тэйлор Адамс - Страница 4

Спочатку Дарбі підійшла до Кошмарних Діточок.

Це була частина її плану – було б підозріло одразу попрямувати до автівок, і вона припускала, що, повернувшись із вбиральні, Ларс помітить її відсутність. До того ж не слід забувати про сліди на снігу. Дарбі упізнала власні, залишені годину тому, і сліди Ешлі, і Ларсові (її тридцять восьмий розмір був значно менший від їхніх). В усі сліди нападали сніжинки.

Сьогодні вночі кожне рішення залишатиме сліди.

Щодо рішень: оте, з гарячим шоколадом, було тупим. Таким же тупим, як татуювання Девон «Сила китайською мовою». Дарбі не розуміла, чому витратила час, наливаючи напій, коли ймовірний викрадач дитини був в іншій кімнаті. Вона просто зробила це. Дарбі обпекла язика, зробивши ковток дорогою до виходу, наче справжня крутійка.

Вона обійшла навколо пошматованих статуй, а потім вирішила обійти інформаційний центр. Будівля стояла над прірвою – вузький обрив за бетонною стіною був ще вужчий завдяки складеній купі столів для пікніка. На задній стіні будівлі Дарбі помітила ще два вікна. По одному на кожен туалет. Вікна були маленькі й прямокутні, розташовані на висоті близько десяти футів від землі під крижаним виступом даху. Вона була впевнена, що Ларс майже закінчив – кілька хвилин тому чула звук змивання унітаза, – але про всяк випадок вона рухалася не поспішаючи.

Дарбі піднялася нагору, досі вдаючи з себе Дівчину Без Зв’язку. Звісно ж, її айфон не вловлював жодного сигналу. Вона знову намагалася надіслати есемес до служби 911 кожні кілька кроків, але їй так і не вдалося цього зробити. Лишилося чотири відсотки заряду батареї.

Зі свого місця нагорі вона могла оглянути всю зону відпочинку, яка лежала наче діорама21. Ванапа – Маленький Диявол у перекладі з місцевої мови. Міцна невеличка будівля. Флагшток. Кедровий пеньок. Кошмарні Діточки. Скупчення засніжених машин. Зокрема Дарбі дивилася на вхідні двері будівлі, чекаючи, що в помаранчеве світло натрієвої газорозрядної лампи вийде Ларс. Чекала, чи піде він її слідами.

Двері не відчинялися.

Жодних ознак Тхорячого Писку не було.

Ліворуч височіла вершина Мелані, похилена тінь. Снігопад посилювався і загороджував краєвид, але вона лишалася найвищою горою в полі зору. Це стане корисним орієнтиром для навігації.

З цього місця Дарбі також бачила Колорадське шосе номер сім, що купалося в колах верхнього освітлення. Воно скидалося на величезний лижний трамплін, блискучий від свіжого снігу. Абсолютно непрохідний для всіх цих автівок, окрім (можливо) пікапа Сенді. Блю не проїхала би по ньому й п’яти футів угору чи вниз.

Сніжинки вкривали волосся Дарбі, а вона чекала, слухаючи віддалені пориви сильного вітру. У перервах між ними настала тиша. І тоді думки, що мучили Дарбі, почали вирувати в її голові, постійно повторюючись.

Через тебе тато пішов від нас. І якби я могла обрати його замість тебе, я би так і зробила. Не встигла б ти й оком моргнути.

Чорт забирай, не встигла би, Майє.

Перш ніж покласти слухавку, її мати відповіла: «Якби ти справді була йому потрібна, Дарбі, він узяв би тебе з собою».

Вона зробила ковток гарячого шоколаду. Ледве теплий.

Тепер, упевнившись, що Ларс не стежить за нею, вона нарешті могла підійти до його фургона. Дарбі обійшла виїзд і зайшла з півночі, не зводячи очей з фасаду Ванапи. Зсередини будівлі у вікно можна побачити правий бік фургона, але не лівий, а Дарбі припускала, що Ларс поглядатиме на нього. Шлях по глибоких заметах був виснажливий; вона пробиралася по снігу і важко дихала, розливаючи напій. Повітря різало їй горло. Ніс палав. Вона відчувала, як на її віях замерзає волога і вони стають хрусткими.

Дивно, однак її тіло не відчувало холоду. Кров палала від адреналіну. Дарбі почувалася радіоактивною. У неї навіть не було рукавиць, але їй здавалося, що вона може всеньку ніч провести надворі.

Перетнувши місце для будинків на колесах і вантажівок, вона опинилася досить близько від будинку, аби розрізнити сидячі фігури крізь матове скло. Дарбі бачила плече Ешлі. Верхівку лисої голови Еда. Однак не було жодних ознак Ларса, і це раптом занепокоїло її. А якщо він зрештою попрямував за нею надвір? Якщо Тхорячий Писок вийшов із будівлі саме тоді, коли вона зайшла за неї, і просто зараз іде її слідами, крадеться за нею в темряві?

Дарбі не могла б сказати, що було страшніше – побачити його чи ні. Гарячий шоколад у пластиковому стаканчику скоро застигне.

Вона просувалася до того таємничого фургона, і дурнуватий мультяшний лис ставав усе ближче з кожним нетвердим кроком. Ще й цей слоган: МИ ЗАКІНЧУЄМО РОЗПОЧАТЕ. Сніговий покрив на парковці був менший, лише по щиколотки. За останні двадцять чотири години територію раз уже розчистили машини, і це було обнадійливо. Заходячи з лівого боку, Дарбі ховалася за довгим боком фургона.

Вона наблизилася до задніх дверей. «Шевроле астро». Дарбі припустила, що літери AWD22 означали «повний привід». Старенька модель, судячи зі зношеного покриття. Брудні подряпини на бампері. Темно-сіра фарба відшаровувалася, утворюючи хрусткі пухирці. Праворуч Дарбі помітила тьмяні обриси своїх слідів, залишених годину тому. Саме тут це сталося. Саме тут відбувся несподіваний поворот нічних подій.

А тепер настала її мить істини.

Дарбі поставила пластиковий стаканчик у сніг і нахилилася до прямокутних вікон фургона, напівпочикрижених лезом повзучого морозу. Вона знову притиснула руки до скла й зазирнула всередину. У фургоні було ще темніше, ніж уперше. Жодних обрисів. Жодного руху. Лише темрява, немов заглядаєш до незнайомої шафи.

Дарбі постукала у вікно двома пальцями.

– Агов.

Відповіді не було.

– Агов. Тут хтось є? – Дивне відчуття – розмовляти з фургоном.

Тиша.

Лише Дарбі Торн, яка стояла тут, наче автомобільна викрадачка, з кожною секундою почувалася все незручніше. Вона подумала, чи не скористатися їй ліхтариком на айфоні, але він посадить батарею і, що гірше, світитиме так яскраво, як наднова23. Якщо раптом Ларс виглядатиме у вікно, то неодмінно побачить світло.

Вона двічі бахнула в металеві двері кулаком саме над каліфорнійським номерним знаком і зачекала на відповідь. Жодної активності всередині фургона. Взагалі.

Я все це вигадала.

Дарбі відступила від дверей, вдихаючи холодне повітря.

– Слухай сюди, – прошипіла вона хриплим голосом. – Якщо всередині є хтось, хто потрапив у пастку, – подай якийсь звук зараз же. Або я йду геть. Це твій останній шанс.

Відповіді не було. Дарбі порахувала до двадцяти.

Та маленька ручка мені привиділася. Ось що сталося.

Тепер, маючи розкішну можливість озирнутися в минуле, вона зрозуміла, чому витратила час на те, аби наповнити пластиковий стаканчик гарячим шоколадом раніше, в інформаційному центрі. Це була її власна форма заперечення. Так само вона зробила, отримавши минулого вечора есемес від Девон, яке підірвало її світ: «Подзвони мені у мами рак».

Що вона зробила найперше?

Вона вимкнула мобільний, накинула куртку і вийшла з гуртожитку. Вона пішла до студклубу й замовила чизбургер. Вона дивилася, як його передають їй, жирний і розплющений, заплатила 5 доларів 63 центи зім’ятою десяткою, знайшла місце в безлюдному кафе і двічі байдуже відкусила, а потім побігла до туалету й виблювала. Вона кликала Девон просто в кабінці, спершись ліктями на відбілену порцеляну, сльози обпікали щоки.

У нормальності можна знайти прилисток – якщо зможеш притримуватися її.

Біля Ларсового фургона вона продовжувала рахувати.

Вона дійшла до п’ятдесяти, але досі не побачила жодної ознаки цієї уявної дитини. Логічно, так? Так само, як до нутра кісток раціональні люди присягаються, що бачили червоні вогники у небі, або примар у дзеркалах, або Бігфута24 в національних парках – Дарбі Торн просто привиділася дитяча рука всередині незнайомого фургона, і вона побачила в тому короткому міражі насильницькі дії. Забагато кофеїну, недостатньо сну.

Це було не кіно. Це було просто реальне життя.

Усе це було лише непорозумінням, фальшивою тривогою, і Дарбі раптом закортіло повернутися до задушливого центру. Тепер уся компанія здавалася геть непоганою. Вона спробує і пограє в карти з Ешлі, можливо, поспілкується з Едом і Сенді. Може, подрімає на лавці, доки по радіо не передадуть наступні подробиці про погоду.

Бо, зрештою, Ларс не був викрадачем дітей. Так, він однозначно був диваком, заїкуватим, із пошрамованою шкірою рук, але у світі повно диваків. Більшість із них нешкідливі. Оскільки власник цього «астро», вочевидь, також був безпечним, вона набралася мужності і, притиснувши мобільний до вікна фургона, увімкнула ліхтарик, створюючи сліпучу блакитно-білу хвилю. Лише для того, щоб відкинути останні сумніви й остаточно впевнитися, що нічого не було…

За склом Дарбі побачила обличчя маленької дівчинки, яка дивилася просто на неї.

Дарбі впустила мобільний.

Він упав боком їй під ноги, ліхтарик світив на Ванапу, наче маяк, відкидаючи на сніг нерівні тіні. Дарбі кинулася до телефону, закриваючи його, склавши руки і намацуючи кнопку.

У фургоні знову настала тиша. Дівчинка повернулася в темряву.

І знову ж, Дарбі бачила її лише мигцем. Але після яскравого спалаху, як тоді, коли дивишся на сонце, післяобраз25 відбився в її сітківці. Можна було роздивитися деталі. Овальна форма обличчя. Шість чи сім років, сплутане волосся. Широко розплющені очі, які вона відвела від яскравого світла. Рот жорстоко заклеєний темною стрічкою, на якій виблискували соплі. Дитина була за якимись металевими прутами, наче в клітці. Як вона й підозрювала раніше. У собачій клітці.

О Господи. Її рот щільно заклеєний скотчем, і вона зачинена усередині собачої клітки.

Уперше, відколи вона вийшла надвір, Дарбі затремтіла. Здавалося, весь жар покинув її тіло в одну коротку мить. Усе підтвердилося. Усе це було правдою. Усе було так, як вона й підозрювала. Усе відбувалося насправді, просто зараз, у яскравих кольорах, на кону було життя маленької дівчинки, і сьогодні вночі титульний матч відбудеться між невиспаною студенткою-художницею і злочинцем.

Вона знову підвелася.

З дурного розуму знову смикнула задні двері фургона. Так само зачинені. Вона ж це вже знала. Тоді Дарбі підійшла до дверцят із боку водія. Вона не думала, а діяла інтуїтивно. Лише рефлекси, оголені нерви. Вона збиралася вдертися до фургона Тхорячого Писка. Збиралася витягти маленьку дівчинку з цього клятого фургона і сховати у своїй «хонді». Мабуть, у багажнику. Там вона буде в безпеці, так?

Розбити скло буде гучно, і залишаться докази. Натомість, Дарбі зазирнула всередину через скло водія. Передня панель автівки була завалена квитанціями, а сидіння – жовтими обгортками від гамбургерів. У підстаканнику стояла порожня склянка з-під напою «Біг Галпс». Дарбі здмухнула свіжий сніг і почала шукати защіпку за крижаним склом – є, ось вона. Дякувати Богу за старі автівки…

Дарбі, обміркуй усе.

Вона присіла і витягла білий шнурок із правого черевика. Стиснувши зуби, зав’язала посередині зашморг. Туго затягла, наче мініатюрний аркан. Вона вже робила так одного разу.

Дарбі, зупинись.

Нізащо. Вона змела рукою решту снігу над дверима, збиваючи крижаний наст, і притисла шнурок до верхнього кута. Кінчиками пальців схопила метал і відтягла на достатню відстань, аби зменшити тиск між дверима і рамою. Лише на міліметр чи два. Півхвилини вовтузіння – і шнурок проскочив усередину та повис за склом.

Зупинися.

Вона не могла. Дарбі обережно повільно просовувала шнурок, опускаючи зашморг до защіпки. Сталося щось дивовижне – з першої ж спроби вона накинула аркан на защіпку і він ліг навколо неї. Це була найважча частина, останнього разу на неї пішло сорок п’ять безнадійних хвилин, але зараз Дарбі дивовижним чином вдалося усе з першої спроби. Це був багатонадійний знак, наче Господь був на її боці. Вона, звісно, сподівалася, що так і було. Сьогодні їй необхідна вся можлива допомога.

Її здоровий глузд досі протестував: «Дарбі, не будь імпульсивною. Ну вдерешся ти всередину, що далі? Ти не зможеш витягти її. Не зможеш ховати її всю ніч у багажнику Блю. Спочатку відійди…»

Ні. Вона могла думати лише про дівчинку. Те нажахане маленьке личко досі стояло в неї перед очима.

Обміркуй усе…

Вона потягла шнурок ліворуч, уздовж дверей, і натягла його горизонтально. Зашморг затягнувся на защіпці, наче петля на шиї. Потім Дарбі встановила шнурок вертикально, зручно схопилася за нього й почала тягти трохи сильніше (потягни вона занадто сильно – шнурок зіскочить із защіпки, і все доведеться починати спочатку), потім ще сильніше, вже сильно, шнурок затремтів від напруження, а вона спітніла. Защіпка скрипнула, але Дарбі була налаштована рішуче й не могла зупинитися…

Дарбі, сьогодні вночі ти помреш.

КЛАЦ.

Двері розблокувалися.

Її серцебиття прискорилося, і Дарбі, схопившись за ручку дверей, рвонула їх на себе, і на її жах, в автівці увімкнулася лампа верхнього світла. Сліпучо-яскрава.

***

Ларсон Ґарвер побачив світло надворі.

Він зігнувся біля стенду з брошурами, вивчаючи буклет від «Колорадо Ейр» і намагаючись визначити, мав їхній гвинтокрил позначення R66 чи R44, коли помітив це. Мерехтіння периферійним зором. Беззвучний невеликий спалах серед припаркованих автівок відбився у вікні. З його фургона.

Він відчув, як його нутрощі стягнув вузол паніки.

Решта людей у кімнаті не звернула на це уваги. Ешлі й Ед продовжували грати в карти і чемно обмінювалися фразами:

– Бубнова дев’ятка?

– От дідько! Ти мене розкусив.

Ларс затримав подих. З його місця погано було видно невідоме світло надворі; це могло бути просто віддзеркалення. Тож він поклав брошуру «Колорадо Ейр» до кишені – вона приєдналася до буклета «Спрінґз Сінік» (Цессна 172) і «Рокі Вістас» (DHC-3 «Видра»)26 – і поспішив до вікна, витягуючи шию, аби краще бачити…

***

Дарбі знайшла кнопку й вимкнула лампу.

Знову темрява.

От лайно. Вона важко дихала, серце калатало, кров пульсувала в барабанних перетинках. Це було нерозумно. Необачно. Небезпечно. Вона діяла не думаючи й потрапила в пастку, влаштовану лампою, що вмикалася автоматично після відкриття дверей.

Утім, ніхто цього не бачив. Нічого страшного, так?

…Так?

У фургоні тхнуло старим потом. Це нагадало їй роздягальню в тренажерній залі. Шкіряні сидіння на дотик були липкі. На передній панелі стояла модель літака. На підлозі – море липких пакетів із фаст-фуду, крізь які було видно застиглий жир. Дарбі намацала центральну консоль і відкрила її – ще більше напханого сміття. Вона сподівалася знайти пістолет абощо. Вона хотіла відкрити бардачок, але розуміла, що в ньому є ще одна лампочка, готова вибухнути, наче граната. Вона не могла знову так ризикувати.

На дверній панелі Дарбі знайшла внутрішні замки.

КЛАЦ-КЛАЦ.

Тепер задні двері фургона було розблоковано. Кабіну від вантажного відсіку відділяла металева сітка, як на сповіді в католицькій церкві. Тож Дарбі обережно вилізла з фургона, прибрала свій шнурок, затиснула защіпку і м’яко зачинила двері долонями. З-за капота фургона вона бачила вікно будівлі. І до смерті боялася побачити за склом силует Ларса, який роздивлявся, звідки ж було світло, але у вікні досі ніхто не з’явився. Було видно лише верхівку Едової голови і трохи плеча Ешлі, які грали в карти.

Поки що все йшло добре.

Дарбі повернулася й пішла по своїх слідах з лівого боку фургона повз дурного мультяшного лиса, продираючись крізь замети. Вона поклала шнурок до кишені джинсів; зараз не було часу зашнуровувати черевика. Вона підійшла до задньої частини «астро», схопилася за ліву ручку дверей і відчинила їх.

Усередині сиділа дівчинка в собачій клітці. Тій, з решіткою з чорних прутів, яку можна скласти для зручного зберігання. Ця клітка була розрахована на колі, із замком і дюжиною стяжок. Дівчинка, згорбившись, стояла навколішки, бо не мала достатньо простору, аби стояти. Її крихітні пальчики стискали прути, наче ґрати в тюремній камері. Рот був грубо заклеєний скотчем.

Дарбі відчула вологий кислий запах. Сеча.

Довгу мить вона не могла говорити. Що можна сказати? Для такої ситуації немає слів. Наче набравши повний рот арахісового масла і проковтнувши його, зрештою Дарбі змогла поворухнути губами і вимовити:

– Привіт.

Дівчинка уп’ялася у неї широко розплющеними очима.

– Ти… ти в порядку?

Вона похитала головою.

Та невже?

– Я … – Дарбі тремтіла від поривів вітру, усвідомлюючи, що не планувала аж так далеко. – Добре, зараз я зніму клейку стрічку з твого обличчя, аби ти могла говорити зі мною. Гаразд?

Дівчинка кивнула.

– Може бути боляче.

Дарбі знала, що болітиме напевно, бо скотч приклеївся до волосся дівчинки. Це виявилася чорна ізострічка. Ларс полінувався і просто обмотав нею навколо голови дівчинки. Дарбі простягла руку крізь прути собачої клітки і кінчиками пальців намацала кінець ізострічки. Обережно вона відклеїла перший шар, потім другий, і коли дівчинка самостійно зняла решту, Дарбі запитала:

– Як тебе звати?

– Джей.

– Ти знаєш чоловіка, який кермує цим фургоном?

– Ні.

– Він викрав тебе?

– Ага.

– З твого будинку? – Дарбі перефразувала: – Зачекай, так, Джей, де ти живеш?

– Фейрбридж Вей, 1145.

– Де це?

– Біля супермаркету «Костко».

– Ні. Як називається місто, у якому ти живеш?

– Сан-Дієго.

Від цих слів Дарбі здригнулася. Вона ніколи раніше не була на південному заході Штатів. Ларс, напевно, був у дорозі кілька днів із цією маленькою дівчинкою, зачиненою у фургоні. Це пояснює сміття з фаст-фуду. Очі Дарбі звикли до темряви, і вона детальніше роздивилася, що було всередині автівки – купа килимів і ковдр, якими накривали клітку. Фанерні полиці на стінах, усі порожні. Скляні пляшки кока-коли дзвеніли на металевій підлозі. Розсипана тирса. Цвяхи. Червона каністра бензину з чорним горлечком. Пакети з дитячим одягом, хоча Дарбі сумнівалася, що Ларс хоча б раз перевдягав Джей, відколи викрав її з рідного міста. Далеко в Південній Каліфорнії.

– Просто поруч із супермаркетом, – пояснила Джей.

Дарбі помітила на сорочці дівчинки круглий логотип і впізнала його – кулястий пристрій із гри в покемонів. «Покебол», згадала вона додаток із айфона, який на короткий час накрив хвилею кампус її університету.

– А твоє прізвище?

– Ніссен.

– Джей… – Дарбі потрусила круговий замок на дверях клітки. – Джей – це якесь скорочення?

– Від «сойки»27.

– Ні. Від повного імені. Як-от… Джессіка?

– Просто Джей, – сказала дівчинка.

Джей Ніссен. Сім років. Зникла безвісти з Сан-Дієго.

До Дарбі дійшло – це покажуть у новинах. Вона щойно вдерлася до чужої машини (уже фактичний злочин) і все, що вона робитиме просто зараз, пізніше будуть обговорювати в суді. Адвокати чіплятимуться до кожної хвилини. Якщо Дарбі виживе, то їй доведеться відповідати за кожне її рішення, хороше чи погане. А поки що все, що вона зробила – це запитала у викраденої дівчинки із заклеєним ротом, чи вона в порядку.

Дарбі завжди була невправною у спілкуванні з дітьми. Навіть тоді, дуже давно, коли вона няньчила дітей, їй бракувало материнського інстинкту. Діти були лише неохайними агресивними маленькими створіннями, які виводили її з себе. Дарбі часто питала себе, як це її мамі вдалося дати з нею раду, особливо враховуючи те, що вона була незапланованою дитиною.

Її старша сестра Девон, звісно, була бажаною. Дорогий первісток. Але три роки по тому, посеред шлюбу, який геть розпадався, народилася Дарбі. Папери на розлучення, прострочена орендна плата і ранкова нудота. «Я думала, що ти – шлунковий грип», – колись сказала її мати, криво посміхаючись. Дарбі ніколи не розуміла, як їй до цього ставитися.

Я думала, що ти – грип.

І пила від тебе «Комбігрип».

Маленька викрадена дівчинка підняла іншу руку, аби схопитися за прути, і Дарбі побачила, що вона замотана. Долоня Джей була герметично обмотана великою кількістю ізострічки. Занадто темно, аби розібратися в деталях.

Дарбі торкнулася руки – і Джей різко відсахнулася.

– Він… він робив тобі боляче?

– Ага.

Дарбі спалахнула від гніву. Вона не могла в це повірити – здавалося, ніч із кожною секундою ставала все жахливішою, – але заспокоїла голос і запитала, клацаючи зубами:

– Що він зробив із твоєю рукою, Джей?

– Це називається «жовта картка».

– Жовта картка?

Дівчинка кивнула.

У голові Дарбі вирували думки – як у футболі28?

Джей опустила замотану руку і відхилилася назад, клітка заскрипіла, і Дарбі відчула щось, що вкривало кіркою прути. Це лущилося у неї під нігтями і пахло міддю. Лушпайки засохлої крові.

Жовта картка.

Я протистою якомусь психу…

За п’ятдесят футів відчинилися двері будівлі і потім захлопнулися.

Джей застигла.

Кроки швидко наближалися. Крига хрустіла під важкими чобітьми. Дарбі, вагаючись, стояла на місці, нахилившись до «шевроле астро» викрадача дитини, опинившись і не всередині, і не ззовні. Боялася рухатися, боялася лишатися. Паралізована страхом, вона дивилася в широко розплющені очі маленької дівчинки, а кроки в темряві ставали все ближчими.

І ще один звук швидко наближався.

Звук дихання ротом.