Читать книгу Немає виходу - Тэйлор Адамс - Страница 6

Дарбі не бачила свого батька одинадцять років, але як подарунок на закінчення школи два роки тому він надіслав їй мультитул. Що смішного? На листівці було привітання із закінченням університету.

От невдача, еге ж?

Але подарунок був непоганий. Червоний швейцарський армійський ніж, що розкладався півколом – штопор, кусачки, пилка для нігтів. І, звісно, дводюймове серейторне лезо. Вона лише раз користувалася ним, коли відкривала пластикову упаковку, в якій були нові навушники її сусідки, і відтоді забула про ніж до кінця навчання. Вона зберігала його в бардачку Блю.

Тепер він лежав у її задній кишені. Наче тюремна заточка.

Дарбі сиділа на кам’яній стійці з кавою, спершись спиною об зачинені жалюзі й підібгавши ноги до грудей. З цього місця вона бачила всю кімнату – Ед і Ешлі закінчували свою мільйонну гру в карти, Сенді читала книжку, а Ларс стояв на своєму місці, охороняючи двері.

Із заднього сидіння своєї «хонди», з-під аркушів рисового паперу для фротажу надгробків вона дістала синю ручку й один зі своїх університетських блокнотів. Зараз він лежав у неї на колінах.

На першій сторінці були закарлючки. Абстрактні форми, заштриховані тіні.

Друга сторінка – знову закарлючки.

Третя сторінка? Обачно захищена від поглядів, Дарбі зробила, ймовірно, найкращий свій ескіз людського обличчя. Він був майже бездоганний. Вона вивчила Ларса, кожен дюйм його сутулості. Його світлий пушок, неправильний прикус, підборіддя у вуграх і опущене чоло. Виражена V-подібна лінія волосся. Вона навіть зобразила туманний погляд. Малюнок стане поліції у пригоді; може, його навіть покажуть у ЗМІ, аби допомогти пошуку. Також Дарбі знала марку й номер фургона. Плюс розмита світлина викраденої з Сан-Дієго дівчинки. Вона чудово виглядатиме на каналі «CNN», розірве сорокадюймові рідкокристалічні телевізори по всій країні.

Але чи цього достатньо?

Сьогодні їхати було неможливо, але завтра вранці, коли прибудуть снігоприбиральні машини і відкриють рух на хребті Бекбон, Ларс із Джей поїдуть геть. Навіть якщо Дарбі вдасться одразу ж зателефонувати до 911, поліція прибуде на місце, де його бачили востаннє. Можливо, його спіймають, а можливо, й ні. У нього буде достатньо часу, аби прослизнути повз випадкові поліцейські автівки і зникнути, розчинившись у світі, і це стане смертним вироком для семирічної Джей Ніссен, сойки, пташки, хай там як її звуть.

Згідно з регіональною картою на стіні, Колорадське шосе номер сім біля перевалу перетинали дві магістралі. До того ж на північ, наче вена, розпростерлося міжштатне шосе. Їхав би Ларс на захід чи на схід, у будь-якому разі він мав багато шляхів відступу. Роздивившись мапу уважніше, Дарбі виявила, що зона відпочинку Ванапа (Маленький Диявол) була за двадцять миль від них. А ця, в якій усі вони застрягли, насправді називалася Ванапані. Першого разу вона просто неправильно прочитала карту. Вони були ще на двадцять миль далі від цивілізації.

Із мови паютів Ванапані перекладалася як «Великий Диявол».

Звісно, так і було.

Дарбі також досі тримала в кишені кулю. У жіночому туалеті у світлі зелених флуоресцентних ламп вона роздивилася її. Тупий ніс кулі був розщеплений чотирма поперечними розрізами, нанесеними умисно з невідомої причини. На іншому боці, на латунному дні був вибитий напис: 45 AUTO FEDERAL. Дарбі чула в кіно про копів, про пістолети сорок п’ятого калібру. Але страшно було подумати, що просто зараз в одній кімнаті з нею, саме такий пістолет був під Ларсовою курткою. Лише за кілька футів від неї.

Протягом години Дарбі відчувала це всередині, але, зрештою, дійшло й до мозку. Опису підозрюваного і розмитої, зробленої похапцем світлини недостатньо. Для ЗМІ, аби зробити з неї героїню, якщо все завершиться добре, – так, а для того, щоб гарантувати порятунок Джей, – ні.

А згодом, якщо копи не знайдуть Ларса, що вона скаже батькам нещасної дівчинки? Шкода, що ваша дитина померла, але я телефонувала до поліції і записала номер машини й усе передала до відповідних каналів. Я навіть картинку намалювала.

Ні, вона мусила діяти.

Тут. Сьогодні вночі. У цій маленькій засніженій зоні відпочинку. Вона має власноруч зупинити Ларса, перш ніж на світанку приїдуть снігозбиральні машини.

Якось та діяти.

Ось яким був її план.

Вона зробила ковток. Це був її третій стаканчик, гірка й чорна кава. Дарбі завжди подобалися стимулятори – чашечки еспресо, «Ред Булл» і купа інших енергетичних напоїв, таблетки з кофеїном. «Аддералл»34 її сусідки. Будь-що для стану легкої ейфорії. Чисте ракетне паливо для її картин, намальованих олійними фарбами і пастеллю. Антидепресанти – алкоголь, трава – були ворогами. Дарбі віддавала перевагу життю з широко розплющеними очима. Бігти, мчати – бо якщо ніколи не зупинятимешся, ніщо не впіймає тебе. І дякувати Богу за цей кофеїновий копняк, бо сьогодні вона всю ніч має бути насторожі.

Над регіональною картою Дарбі помітила старий стрілочний годинник. Із Гарфілдом35. У центрі циферблата він залицявся до рожевої кішки – Арлін – із обтріпаним букетом квітів. Годинникова стрілка показувала майже північ, але Дарбі знала, що він на годину спішить. Хтось не перевів його на зимовий час.

Ще не було навіть одинадцятої.

Якщо поміркувати, вона не знала, що саме її дратувало більше – те, що часу не вистачало чи навпаки, його було забагато. Завершивши свій ескіз (відтінивши випуклість на його чолі, що нагадувала людський ембріон), Дарбі помітила, що Ларс почав контактувати з рештою людей. Принаймні тепер динаміка групи трохи збільшилася. Ешлі показував Ларсу й Еду картковий фокус, який він називав «мексиканський переверт». З того, що Дарбі почула, виходило, що ви перевертаєте карту за допомогою іншої, яку тримаєте в руці, але насправді ви міняєте їх місцями. У всіх на очах. Ларс був захоплений цим маневром, а Ешлі, здавалося, радів, отримавши глядачів.

– То ось чому ти постійно вигравав, – промовив Ед.

– Не переймайся. – На обличчі Ешлі зблиснула посмішка корисливого торгаша, і він підняв руки вгору. – Я переміг тебе чесно й справедливо. Утім, не хочу хизуватися, але одного разу я виборов срібло у змаганнях зі сценічної магії.

Ед пирхнув.

– Правда?

– Ага.

– І це щось означає?

– Звісно, це щось означає.

– Друге місце?

– Третє, насправді. – Ешлі перетасував карти. – Дуже дякую.

– Ти одягав смокінг?

– Мусив.

– І який зараз стан речей на ринку праці для чарівників-срібних медалістів?

– Приголомшливо поганий. – Ешлі відклав карти, перекинувши їх, і вони затріскотіли. – Тож я пішов навчатися бухгалтерської справи. І скажу – ось де справжня магія.

Ед зареготав.

Ларс слухав їхню розмову, його губи з пушком були стулені, і тепер він скористався цією паузою, аби долучитися до розмови:

– То цей, як воно… е-е-е, магічні фокуси справжні?

Хуртовина надворі стала сильнішою. Вікно скрипіло від натиску поривів вітру. Ешлі, посміхаючись, глянув на Еда (Чи існує магія? Справді?), і Дарбі помітила, що він вирішує, чи відповісти прямо, чи вдатися до невеличкого сарказму за рахунок озброєного викрадача дитини.

Не роби цього, Ешлі.

Він розвернувся до Ларса.

– Ага.

– Справді?

Ешлі вишкірився ще ширше.

– Абсолютно.

Дарбі відчула, як у її шлунку зростає тремтячий вир страху. Наче стати свідком миті перед автокатастрофою. Вереск заблокованих шин, непохитний рух по інерції: «Ешлі, зупинися. Ти не уявляєш, із ким говориш…»

– То магія реальна? – прошепотів Ларс.

Зупинись-зупинись-зупинись…

– О, та все реальне, – відповів Ешлі, скориставшись цим. – Я можу впливати на час і простір, діставати сюрпризи з рукавів, викликати у людей хибні спогади. Я можу обдурити смерть. Можу ухилятися від куль. Ларсе, брате мій, я чарівник і можу…

– Ти знаєш, як розрізати дівчину навпіл? – різко запитав Ларс.

У кімнаті стало тихо. Від вітру знову скрипнуло вікно.

Дарбі опустила погляд униз і вдала, що знову щось малює своєю синьою ручкою, але розуміла з тремтячим жахом – він через усю кімнату дивиться на неї. Ларс, викрадач дитини з похилим підборіддям у шапочці з Дедпулом із дитячим захопленням магічними фокусами, дивився просто на неї.

Ешлі завагався. У його машині нісенітниць закінчилося пальне.

– Я… е-е-е, ну…

– Ти знаєш, як розрізати дівчину навпіл? – знову нетерпляче запитав Ларс. Той самий тон, така сама інтонація. Він говорив, а його очі все ще були прикуті до Дарбі:

– Ти розумієш, про що я. Кладеш її до великої дерев’яної коробки, як труна, а потім ти… а, розпилюєш її пилкою?

Ед дивився у підлогу. Сенді опустила книжку.

Знову: «Ти можеш розпиляти дівчину навпіл?»

Пальці Дарбі міцно стиснули ручку. Коліна підтягнулися ближче до грудей. Тхорячий Писок стояв десь за десять футів від неї. Вона думала – якщо він полізе до куртки по пістолет, чи зможе вона дістати з кишені швейцарський ніж, витягти серейторне лезо і перетнути кімнату так швидко, аби вдарити ним його в горло?

Дарбі поклала праву руку на стійку. До стегна.

Ларс знову запитав, уже голосніше:

– Ти можеш розпиляти дівчину…

– Можу, – відповів Ешлі. – Але якщо вона виживе – то отримаєш золоту медаль.

Тиша.

Це було не дуже смішно, але Ед видавив із себе смішок.

Сенді також засміялася. І Ешлі. Ларс закинув голову, наче мав пропустити жарт крізь часовий механізм свого мозку – і зрештою здався, зареготавши разом з усіма. Кімната гриміла від сміху. Дзвін у стисненому повітрі – і мігрень Дарбі повернулася. Вона хотіла зажмуритися.

– Бач, у мене було срібло, – додав Ешлі, – не золото…

На наступній хвилі неприродного сміху Ларс, досі широко посміхаючись, розстібнув куртку і потягнувся до чогось на стегні. Дарбі схопила ножа в кишені – але він лише поправляв свій ремінь.

Господи Ісусе. Було близько.

Однак він швидко рухався. Якщо справді полізе по зброю, усвідомила Дарбі, то повбиває всіх у цій кімнаті. Ларс лише здавався незграбним і млявим – доки він не здивує вас і не завдасть удару.

– Золота медаль, – хихотів він, затягуючи ремінь над своїм щуплим задом і тицяючи пальцем в Ешлі. – Мені подобаються його жарти. Він веселий.

– О, зачекай, – відповів Ешлі. – Скоро це тебе дратуватиме.

Коли фальшивий сміх змовк, Дарбі виявила ще дещо. Дрібниця – але щось дуже тривожне було в тому, як викрадач сміявся. Він здавався надто настороженим. Звичайні люди кліпають очима і втрачають пильність. Але не Ларс. Його обличчя сміялося, а очі дивилися. Він розглядав присутніх, його зіниці блукали кімнатою, холодно оцінюючи їх, поки він демонстрував рот із гострими зубами.

«Це – вишкірене тупе обличчя зла, – усвідомила Дарбі. – Це обличчя чоловіка, який викрав маленьку дівчинку з її будинку в Каліфорнії».

Світло замерехтіло. Напад крижаної темряви. Усі підвели погляд на флуоресцентні лампи, але коли вони увімкнулися і кімната знову наповнилася світлом, Дарбі продовжила вивчати щетинисте обличчя Ларса.

Ось кому я протистою.

***

Посеред глупої ночі існує час, коли сили зла вважаються найсильнішими. Відьомська година, так називала його мати Дарбі, з легким магічним завиванням у голосі.

Це третя година ночі.

Ймовірно, так диявол глузує зі Святої Трійці. Зростаючи, Дарбі поважала цей забобон, але насправді ніколи не вірила в нього – як певний час доби може бути злішим за інший? Однак у дитинстві, коли б вона не прокидалась від нічного кошмару, задихаючись і пітніючи, одразу дивилася на телефон. І от лихо – завжди було близько третьої години ночі. Кожний раз, який вона могла запам’ятати.

Коли їй наснилося, як на уроці суспільствознавства в сьомому класі їй перехопило подих і вона виблювала білих тридюймових личинок, що звивалися на парті?

О 03 : 21 ночі.

Коли їй наснилося, як чоловік простежив за нею, коли вона йшла до супермаркету, підсвистуючи їй, а потім загнав Дарбі в кут у туалеті, дістав крихітний пістолет і вистрелив їй у потилицю?

О 03 : 33 ночі.

Коли їй наснилося, як високий привид – сивоволоса жінка у квітчастій спідниці з подвійними суглобами, що згиналися назад, як задні собачі лапи, влазила у вікно спальні Дарбі, напівплаваючи, напівкрокуючи, невагома й неземна, наче підводна істота?

Саме о 03 : 00.

«Відьомська година, – казала її мати, запалюючи одну з жасминових свічок. – Коли демони наймогутніші».

Потім вона для ефекту різко закривала запальничку – клац.

Тут і зараз, у зоні відпочинку Ванапані, була лише одинадцята година, але Дарбі досі уявляла, як темрява збирається в кімнаті разом із нею, разом із усіма. Щось свідоме скупчувалося в тіні, нетерпляче чекаючи на насилля.

Дарбі ще не вирішила, як нападе на Ларса.

Вона вже вивчила план поверху центру відвідувачів. Простий, але повний важливих деталей. Прямокутне головне фойє з двома туалетами для чоловіків та жінок, старими питними фонтанами і зачиненою підсобкою із написом ЛИШЕ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ. Кам’яно-цементна кавова стійка за захисними жалюзі. Єдині доволі помітні двері на скрипучій петлі. Одне широке вікно з видом на парковку, напівзметене снігом, що наніс вітер. І маленьке трикутне вікно у кожному з туалетів, під стелею, близько десяти футів від підлоги. Наче тюремне віконечко, тільки без ґрат. Дарбі запам’ятала це, бо віконця здавалися такою деталлю, про яку інші могли забути.

Ззовні була наче геть інша планета. Хмари поглинали місячне сяйво. Температура впала до майже мінус дев’ятнадцяти, згідно з ртутним термометром, що висів на вулиці. Кучугури снігу підіймалися до вікна і все ще збільшувалися. Пронизливі пориви вітру розбивали навалу сухих сніжинок, що билися об скло, наче галька.

– Я би не відмовився зараз від глобального потепління, – промовив Ед.

– Глобальне потепління – це вигадка. – Сенді перегорнула сторінку.

– Я просто кажу, дякувати Богу, що ми всередині.

– Це точно, – промовив Ешлі, кивнувши головою в тому напрямку, де стояв Ларс, – доки когось не зачинять у дерев’яній коробці й не розпиляють навпіл.

Тхорячий Писок повернувся до дверей і копирсався у стійці з брошурами. Дарбі не могла сказати напевно, чи почув він жарт Ешлі. Вона хотіла, аби останній перестав спокушати долю. Ця ситуація не зможе триматися ще вісім годин. Рано чи пізно Ешлі наскочить на словесну міну.

А потім на зброю.

Ось до чого дійде сьогоднішня ніч. А з висновків Дарбі ця зона відпочинку була така ж безпечна, як дитячий садок. На кавовій стійці – тільки пластикові виделки й ложки. Одноразові тарілки і брунатні серветки. Комірчина для прибиральників – зачинена. Ні ломиків, ні ракетниць, ні гострих столових ножів. Її найкращим варіантом наступальних дій, на жаль, було дводюймове серейторне лезо на червоному мультитулі. Дарбі поплескала по кишені джинсів, впевнюючись, що він досі там.

Чи може вона вдарити ним Ларса? Що важливіше, чи це взагалі зупинить його? Вона не знала. Це важко було назвати зброєю, яка може пробити грудну клітку. Дарбі має захопити Ларса зненацька і встромити ножа точнісінько у м’яку плоть його горла або очей. Часу на вагання не було. Дарбі знала, що таке можливо, але це був не зовсім її план А.

«Тріснутий цемент під стійкою, – згадала вона. – Хиткий камінь».

Він може стати у пригоді.

Дарбі підвелася і попрямувала до кавової стійки, вдаючи, що наповнює ще один пластиковий стаканчик. Коли ніхто не дивився, вона підняла праву ногу, встановила її на хиткий камінь і нахилилася вперед. Трохи натиснула, потім сильніше, ще сильніше – приховуючи шум, вовтузячись із графином кави, – поки камінь не вивільнився і не клацнув об підлогу. Ларс, Ед та Ешлі не помітили цього, а Сенді на коротку мить підвела погляд, а потім повернулася до книжки.

Коли очі жінки знову занурилися в читання, Дарбі підняла камінь. Він був трохи менший від хокейної шайби, гладенький і яйцеподібний. Достатньо великий, аби вибити кілька кривавих зубів, або для важкого удару. Дарбі поклала холодний камінь до кишені й повернулася на своє місце на лавці, подумки перераховуючи предмети.

Дводюймовий ніж.

Камінь середнього розміру.

Одна куля 45-го калібру.

«Мені знадобиться допомога», – зрозуміла вона.

Звісно, вона може спробувати схопити Ларса власноруч. Здивувати його, завдати удару, витягти пістолет з-під його куртки і тримати його на мушці до приїзду снігоприбиральних машин на світанку. А якщо все покотиться під три чорти, вона припускала, що буде морально готова вбити його. Але зробити це просто зараз, самотужки, було би безвідповідально. Вона має поділитися своїм відкриттям із кимось із присутніх тут, на випадок, якщо Ларсу вдасться перемогти й тихенько сховати її тіло без відома інших. Вона не зможе врятувати Джей, якщо її першою вб’ють.