Читать книгу Немає виходу - Тэйлор Адамс - Страница 5

Тікати чи ховатися?

Ларс наближався до фургона, і Дарбі вирішила сховатися. Вона залізла всередину, підібгавши під себе ноги, і обережно зачинила за собою двері – але прищемила рушник.

Його кроки чулися все ближче.

– Чорт…

Вона затягла рушник усередину й тихенько зачинила двері. Клацнув замок. Тепер вона була замкнена у фургоні злодія між задніми дверима й собачою кліткою Джей. Дарбі притиснулася якомога нижче до підлоги, вигнулася, намагаючись вписатися у тісний простір, і вкрилася купою ковдр та грубими килимками. Під нею дзвеніли пляшки кока-коли. Задушливий запах собачих ковдр. Дарбі притулилася чолом до холодної металевої підлоги, а правий лікоть вигнула за спину. Вона щосили намагалася контролювати дихання, зупинити панічні схлипування. Вдихай. Рахуй до п’яти. Видихай.

Вдихай. Рахуй до п’яти. Видихай.

Вдихай. Рахуй до…

Вона почула кроки Тхорячого Писка, який обходив фургон із правого боку, минаючи мультяшного лиса, озброєного цвяхопістолетом, і напис «МИ ЗАКІНЧУЄМО РОЗПОЧАТЕ», й проходячи між своїм фургоном і її «хондою». Дарбі почало нудити від суміші страху й підтвердження – якби вона вирішила втікати, а не ховатися, він би точно помітив її. Ларс наближався, тихенько посвистуючи між своїх занадто маленьких зубів, і вона побачила над своєю головою у задньому вікні його силует, що проходив повз. Він зупинився, зазирнув усередину на відстані дванадцяти дюймів від неї, скло запотіло від його дихання.

Дарбі зіщулилася.

Якщо він відчинить двері – мені гаплик…

Але Ларс не відчинив дверей. Він попрямував далі, завершуючи коло навколо фургона, і підійшов до дверей з боку водія. Схопився за ручку. Дарбі почула, як скрипнули двері на поганих петлях і автівка накренилася на підвіску, коли третя людина нахилилася всередину. Дзвін ключа від машини на його червоному шнурку.

Одним оком, неприкритим ковдрою, обережно, аби не зрушити скляних пляшок під собою, Дарбі подивилася на Джей у собачій клітці й піднесла тремтячий вказівний палець до своїх уст: «Ш-ш-ш».

Джей кивнула.

На водійському сидінні Ларс шмигнув носом, нахилився вперед і вставив ключ у запалення – але не повернув його. Дарбі чула довге, вдумливе дихання. Потім – тиша. Забагато тиші.

Щось не так.

Вона чекала, від тиску у вухах дзвеніло. М’язи живота напружені. Набряклі легені тримають повітря. Тхорячий Писок був темною плямою біля керма, відділений кліткою, його обриси відбивалися в матовому лобовому склі, вкритому снігом. Вільним оком Дарбі бачила, що він крутив головою. Він підняв погляд угору, а потім – праворуч. На лампу верхнього світла.

Лампу, яку вона вимкнула.

О ні.

Вона уявила, які думки вирували у нього в голові. Він думав, чому лампа не засвітилася автоматично, коли він відчинив водійські двері, як завжди це відбувалося. А зараз, що це означає? Що хтось проліз до його фургона. Що при уважному вивчені змішаних слідів на снігу цей хтось був досі усередині фургона, лежав у його задній частині під затхлим килимом навахо29, пітніючи і тремтячи у нервовій паніці…

Ларс повернув ключ.

Двигун плавно завівся, і Дарбі з полегшенням видихнула. Ларс нахилився вперед і відкоригував вентиляцію. Встановив обігрівач на максимум. Поклав свою шапочку з Дедпулом на передню панель поруч із моделлю літака і зашарудів пакетами з фаст-фуду.

Дарбі відчула рух поруч із собою. Це Джей тихенько намотувала ізострічку навколо свого рота. «Розумниця», – подумала Дарбі.

Наступні двадцять хвилин тривали наче вічність, поки фургон повільно наповнювався теплом і вологою. Ларс поставив двигун на холостий хід і перевірив радіостанції. Він знайшов лише кілька різних відтінків радіоперешкод, повторюваний роботоподібний голос, що розповідав про негоду на дорозі, і знову ж таки трикляте «Біле Різдво» Бінґа Кросбі.

«Я не втечу від цієї пісні, – подумала Дарбі. – Мабуть, вона й на моєму похороні гратиме». Дарбі завжди уявляла, що до того часу винайдуть літальні машини. Зараз, лежачи у вологому фургоні викрадача дитини і дихаючи через ніс, вона не була такою впевненою.

Звісно ж, Ларс прослухав пісню повністю, це означало, що Дарбі також. Вслухавшись у текст, вона оцінила пісню ще вище. Дарбі завжди думала, що в ній було лише про сніг, але йшлося про тугу за домівкою і палке бажання повернутися туди. Бінґ Кросбі виспівував, а вона уявляла такого собі бідного сільського хлопця, який щойно закінчив школу, і, скрутившись у крижаній багнюці за кордоном, б’ється на чужій війні, мріючи про рідних на батьківщині. Вона так розуміла цю частину.

Ймовірно, Ларс не так заглиблювався у зміст цієї пісні. Він голосно жував шоколадний батончик. Потім подлубався у носі й роздивився свою знахідку у світлі лампи. Двічі перднув. Після другого разу він захихотів і, зненацька розвернувшись, вишкірився в задню частину фургона, показуючи повний рот крихітних гострих зубів. У грудях Дарбі защеміло, а її серце стиснулося в кулак.

– Підігрів його для тебе, – сказав він.

Ларс дивився в темряві на клітку Джей, але й не уявляв, що також дивився просто на Дарбі. На шар тканин, що вкривав її, і на одне вільне око. Усе, що потрібно – лише трохи більше світла.

Він дивиться просто на мене.

Усмішка Тхорячого Писка зникла. Він продовжував дивитися.

«О Господи, він мене бачить, – подумала Дарбі, щулячись, відчуваючи, наче по її шкірі поповзли павуки. – Його очі звикають до темряви і тепер він знає, що я тут, і, Господи, він збирається мене вбити…»

Він перднув утретє.

Ну, або так.

Цього разу звук був довгий і гучний, і Ларс розреготався. Він кричав від сміху і бив руками пасажирське сидіння. Він був надзвичайно задоволений собою і, задихаючись, звернувся до своєї полонянки:

– Ось… Ах-ха, ось, будь ласка, пердіж для тебе. Гарний і теплий, еге ж, Джей?

Дарбі почула, як зігнулася стрічка на роті Джей, коли та трохи нахилила свою голову. Вона уявила, як дівчинка дивиться на неї із виразом «Бачиш, із чим я маю справу?», закотивши очі.

Потім сміх Ларса перетворився на кашель. Вологий, булькотливий, наче в нього був синусит30. Це пояснювало його дихання ротом.

Ногами Дарбі впиралася у п’ятигалонну каністру бензину, яку вона бачила раніше. Тепер поруч із каністрою вона помітила ще один білий бутель. У світлі приладової панелі ледве виднівся логотип «Клорокс». Мабуть, відбілювач.

П’ять галонів бензину.

І відбілювач.

Можливо, засоби для прибирання місця злочину?

Після того як по радіо прокрутили ще кілька святкових пісень («Бабусю збив олень Санти» і «Тиха ніч»31, першій із яких він підспівував), Ларс вимкнув двигун і поклав ключі в кишеню куртки. На той час у фургоні було близько двадцяти семи градусів тепла, вікна в цьому карцері вкрилися конденсатом. На склі виблискували вологі намистини. Під задушливою ковдрою, через піт і сніг, що танув, шкіра Дарбі стала липкою. Рукава прилипли до зап’ястків, її балахон був просякнутий потом.

Ларс вискочив із фургона, натягнув свою шапочку і знову подивився на лампу верхнього світла. Він досі не розумів, що з нею сталося. Але потім розвернувся, востаннє промовисто перднув, помахав дверима, заганяючи повітря усередину до Джей (і Дарбі), і пішов геть.

Дарбі слухала, як його кроки поволі зникають. Потім вона почула, як удалині відчинилися двері будівлі й гучно зачинилися.

Тиша.

Джей зняла ізострічку з рота.

– Він часто пердить.

– Я помітила.

– Гадаю, це через бургери.

Дарбі скинула шорстку ковдру з плечей, прибираючи вогке волосся з обличчя. Вона ударом відчинила задні двері фургона і вибралася назовні. Наче втеча з сауни. Її взуття промокло, носки усередині хлюпали, а на правому черевику досі бракувало шнурка.

– Він до всього додає соус ранч32, – провадила Джей. – У віконці для замовлень він просить його цілу упаковку, ніби щоб умочати туди картоплю фрі, але це брехня. Він просто виливає його на…

– Зрозуміло. – Дарбі не слухала. Пронизливий холод підбадьорив її. Наче скинула п’ятдесят фунтів светрів. Вона знову почувалася рухливою і живою. Знала, що мусить діяти, але не розуміла, як. Вона відійшла назад, дістала айфон і зробила дві світлини.

Джей, не кліпаючи, трималася заляпаними кров’ю пальцями за прути клітки.

– Будь обережна.

– Буду.

– Пообіцяй, що будеш обережна…

– Обіцяю.

Дівчинка простягла Дарбі неушкоджену руку. Спочатку вона подумала, що це рукостискання, чи присяга на мізинцях, чи якесь інше напівзабуте дійство з її власного дитинства, але тоді Джей поклала щось на долоню Дарбі. Щось маленьке, металеве, холодне, як кубик льоду.

Куля.

– Я знайшла її на підлозі, – прошепотіла Джей.

Куля виявилася легшою, ніж Дарбі собі уявляла, наче притуплена крихітна торпеда. Дівчина перекочувала її в долоні, рука тремтіла, Дарбі ледь не впустила кулю. Насправді, це не було несподіванкою, а лише похмурим підтвердженням найгіршого сценарію подій.

Звісно, в Ларса є зброя.

Звісно.

Вона мала здогадатися. Це ж Америка, де пістолети є у копів і грабіжників. Де, за словами НСА33, єдине, що зупинить поганого хлопця зі зброєю – це хороший хлопець зі зброєю. Банально, але до біса правдиво. Дарбі ніколи раніше не торкалася зброї, не кажучи вже про постріли, але просто зараз вона б віддала душу, аби мати пістолет.

Дарбі усвідомила, що Джей досі дивиться на неї.

Зазвичай вона ненавиділа говорити з дітьми. Щоразу, опинившись у пастці зі своїми племінниками чи молодшими братами і сестрами своїх друзів, вона завжди ставилася до них, як до менших, тупіших дорослих. Але тепер їй було легко. Дарбі не потрібно було панькатися. Вона серйозно ставилася до кожного слова і переформулювання послабило б їхню просту силу:

– Джей, обіцяю, я витягну тебе звідси. Я врятую тебе.