Читать книгу Немає виходу - Тэйлор Адамс - Страница 3

Дарбі зайшла всередину.

Ешлі підвів погляд.

– Ну як, пощастило?

Вона не відповіла.

Ешлі сидів за дерев’яним столом і грав у карти з Едом. З’явилася й нова жінка – вочевидь, Едова дружина – вона сиділа поруч із ним. Їй було трохи за сорок. Метушлива, з чорним волоссям, обстриженим «під горщик», у зім’ятій жовтій парці, вона завзято лопала бульбашки на своєму планшеті. Це вона була у вбиральні.

Щойно двері зачинилися за Дарбі, вона окреслила трьох можливих підозрюваних: Балакучий Ешлі, сумноокий Ед і Едова страшненька дружина. Отже, кому з них належав сірий фургон?

Боже мій, у тому фургоні надворі дитина.

Замкнена в клітці абощо.

Її знову накрило, все одразу. У роті вона відчула присмак сирих устриць. Ноги стали ватяними. Їй потрібно було сісти, але вона боялася.

Один із цих трьох зробив це…

– Переконайся, що двері зачинені, – промовив Ед.

«Риболовля» тривала, наче нічого й не сталося. Ешлі перевірив свої карти і кинув погляд на Еда.

– Чирвова четвірка?

– Тягни карту. Винова двійка?

– Ні.

Дарбі розуміла: щось було не так. Рівняння не складалося. Надворі було три автівки, крім її власної. У кімнаті троє підозрюваних. Але майже напевно Ед зі своєю дружиною подорожують разом. Так? Отже, на зупинці має бути четверта людина. Але де?

Вона перевела погляд з Ешлі на Еда, потім на його дружину, оглядаючи кімнату повністю, її серце перелякано билося. Де ще може…

Тоді вона відчула тепле дихання на своїй шкірі. По спині пробіг холодок. Вона хотіла озирнутися, але не могла. Її тіло не поворухнулося.

Він просто позаду мене.

Він дихав їй у шию. Дихання з рота підіймало її волосся, лоскотало оголену шкіру. М’яке повітря проходило повз її вухо. Чомусь вона знала, що цей четвертий мандрівник був чоловіком – жінки так не дихають. Він стояв не менш ніж за вісімнадцять дюймів від неї. Досить близько аби торкнутися її спини або дотягнутися до її горла і стиснути пальцями її трахею.

Як же вона хотіла обернутися й подивитися на цього четвертого, ким би він не був, але цей стан здавався дивним, хистким. Це ніби намагатися завдати удару нічному жахіттю.

«Обернись, – закликала вона себе. – Обернись зараз же».

Перед нею тривала гра в «риболовлю».

– Чирвова королева?

– Ах! Ось, тримай.

– Бубнова дев’ятка?

– Ні.

Позаду неї дихання на кілька секунд припинилося – це досить довгий час, аби вона на мить подумала, що все це вигадала, усе це – але потім, важко ковтнувши, він дихнув ще сильніше. Ротом. Стоячи там у повній тиші Дарбі зрозуміла, що знову це зробила. Вона увійшла до кімнати не перевіривши кут ліворуч від себе.

Господи, Дарбі, просто обернися.

Подивися на нього.

Зрештою вона це зробила.

Вона повільно повернулася, невимушено, піднявши одну долоню, наче люб’язно виконуючи прохання Еда перевірити, чи щільно зачинені двері. Вона оберталася – доки не зіткнулася обличчям до обличчя з чоловіком.

Назвати його чоловіком було перебільшенням. Високий, але сутулий, худий, мов рейка, максимум дев’ятнадцяти років. На вигляд був схожий на тхора, обличчя всипане вуграми, прикус виступав над безформним підборіддям із пушком персикового кольору. Шапочка з Дедпулом14 і ніжно-блакитна лижна куртка. Його вузькі плечі намокли від розталого снігу, наче він також був надворі. Він дивився на неї, тож вона зустрілася з його поглядом – крихітні карі зіниці, схожі на очі гризунів у своїй пласкій простоті, – і Дарбі сором’язливо усміхнулася.

Мить була змазана.

Подих Тхорячого Писка відгонив молочним шоколадом із землистою кислинкою жувального тютюну. Раптом він підняв праву руку – Дарбі відхилилася – але він простягнув її повз неї, аби міцно зачинити двері. Клацнув засув.

– Дякую, – промовив Ед, повертаючись до Ешлі. – Чирвовий туз?

– Ні.

Дарбі відірвала погляд від хлопця й пройшла повз, залишивши його біля дверей. Її серце билося об ребра. Її кроки здавалися важкими. Вона стиснула обидві руки в кулаки, аби приховати тремтіння, і сіла за стіл до решти. Вона витягла стілець між Ешлі й літнім подружжям і його дерев’яні ніжки заскреготали по плитці на підлозі.

Ешлі гучно заскрипів зубами.

– О, чирвова дев’ятка.

– Лайно.

Дружина Еда штовхнула його під лікоть.

– Слідкуй за язиком.

Дарбі знала, що Тхорячий Писок досі дивиться на неї своїми дурними крихітними очима, вивчаючи. І вона зрозуміла, що сидить напружено – надто напружено, – тож трохи відкинулася на стільці і вдала, що грає на айфоні, спершись зігнутими колінами об стіл. Вона вдавала з себе накачану кофеїном художницю із «хондою», повною фротажів із надгробків й розрядженим телефоном, яка застрягла тут, на краю цивілізації, як решта людей. Звичайна невинна другокурсниця Колорадського університету в Боулдері.

Він затримався біля дверей. Усе ще спостерігаючи за нею.

От тепер Дарбі почала хвилюватися. Чи він міг знати? Можливо, він виглядав у вікно на західному боці будівлі й помітив, як вона зазирала до фургона. Можливо, він бачив її сліди. Або, можливо, усе видала її поведінка, коли вона, тремтячи, повернулася до кімнати з розхитаними нервами і серцем, що підскакувало аж до горла. Вона зазвичай добре вміла брехати, але не сьогодні вночі. Не зараз.

Вона спробувала знайти просте пояснення тому, свідком чого стала – наприклад, дитина одного з присутніх, про яку досі не згадували, просто дрімала в задній частині фургона. Правдоподібно, чи не так? Таке стається постійно. Саме для цього й призначені зони відпочинку. Аби відпочивати.

Але це не пояснює кругового замка, який вона помітила. Або прутів, за які трималася рука. Або, якщо подумати, навмисно завішених рушником задніх вікон – аби приховати те, що відбувається всередині. Правильно?

Я занадто гостро реагую?

Можливо. Можливо ні. Її думки розбігалися, рівень кофеїну впав. Їй потрібна була клята кава.

Говорячи про занадто гостру реакцію: вона вже намагалася викликати службу 911 надворі. Сигналу не було. Вона зробила кілька спроб біля Кошмарних Діточок, на магічному місці, яке вказав їй Ешлі. Марно. Вона навіть намагалася надіслати есемес – згадала, як колись читала про те, що текстові файли займають частку необхідного діапазону частот і є найкращим способом викликати допомогу з мертвих зон стільникового покриття. Але це також не спрацювало:

Викрадення дитини сірий фургон номер VBH9045 Колорадське шосе № 7 зона відпочинку Ванапа пришліть поліцію.

Це есемес із позначкою НЕМОЖЛИВО ВІДПРАВИТИ досі було відкрите. Дарбі закрила його на випадок, якщо Тхорячий Писок загляне їй через плече.

Вона також намагалася відчинити задні двері фургона (що могло стати фатальною помилкою, якщо автівка була на сигналізації), але вони були зачинені. Звісно – чому б це їм бути не зачиненими? Вона стояла там, вдивляючись у темряву, і стукала кісточками пальців у скло, намагаючись змусити крихітне створіння усередині знову поворушитися. Безрезультатно. Усередині фургона була безпросвітна темрява, а задні двері були заставлені рушниками і мотлохом. Вона бачила ту крихітну ручку лише кілька секунд. Але цього було достатньо. Вона не вигадувала.

Так?

Так.

– Виновий туз.

– Хай йому чорт.

– Стеж за язиком, Едді…

– Заради Бога, Сенді, сніг загнав нас до гівняної стоянки, що фінансується за держкошти в Колорадо, і вже майже переддень Різдва. Я покладу двадцятку за матюки до банки15 коли ми повернемося додому, гаразд?

Жінка зі стрижкою «під горщик» – вочевидь, Сенді – кинула погляд через широкий стіл на Дарбі й промовила самими губами: «Вибачте за нього». У неї не було переднього зуба. На колінах у жінки лежала сумочка у стразах із вишитим Псалмом 100 : 5: БО ДОБРИЙ ГОСПОДЬ, ЙОГО МИЛІСТЬ НАВІКИ16.

Дарбі ввічливо усміхнулася у відповідь. Її тонка натура могла стерпіти невеличку лайку. До того ж Ешлі досі думав, що Бінґ Кросбі був одним із «Бітлз», і це робило Еда пристойним чоловіком у її очах.

Але… вона усвідомлювала, що знову дає слабину, як тоді, коли увійшла до будівлі й не перевірила кутів кімнати. Усім своїм єством вона відчувала, що водієм сірого фургона був Тхорячий Писок. Але це було припущення. Вона розуміла, що викрадачем/педофілом може бути кожен із присутніх. Кожен із чотирьох незнайомців, які застрягли в цьому придорожньому притулку, могли бути – ні, були – підозрюваними.

Ешлі? Саме зараз він вигравав у карти. Дотепний і доброзичливий, такий собі оптимістичний симпатяга, з таким вона колись зустрічалася, але більше не буде в жодному разі. Але в ньому було щось таке, що не викликало в неї довіри. Вона не могла точно пояснити, що саме. Поведінка? Вибір слів? Вона просто відчувала, що він фальшивий. Він старанно тримався, наче продавець, який одягає привітну маску для покупців, але потім у підсобці поливає їх брудом.

Як щодо Еда й Сенді? Милі люди, але з ними теж щось було не так. Не відчувалося, що вони були подружжям. Здавалося навіть, ніби вони не дуже й подобалися одне одному.

А Тхорячий Писок? Він уже був ходячим підозрюваним.

Усі тут винні, доки не буде доведено протилежне. Дарбі мала визначити, кому саме належала кожна автівка, і тоді вона може бути впевнена. Також вона не могла відкрито запитати про це – бо справжній викрадач/розбещувач зрозуміє, що вона вистежила його. Інформацію потрібно добувати обережно. Вона розмірковувала над тим, щоб запитати Ешлі, Еда і Сенді, коли вони приїхали, і вирахувати викрадача за шаром снігу, що вкривав автівки надворі. Але це також могло привернути забагато уваги.

Знову ж таки, а якщо вона чекатиме надто довго?

Викрадач дитини не засиджуватиметься тут. Щойно скінчиться хуртовина чи приїдуть снігоприбиральні машини, він (або вона, або вони) накиває п’ятами з Колорадо. Дарбі матиме лише опис підозрюваного й номер автівки.

У кишені пискнув її мобільний. П’ять відсотків батареї.

Ешлі підвів погляд від жмені брудних карт на неї.

– Сигнал?

– Що?

– Пощастило спіймати сигнал? Біля статуй?

Вона похитала головою, розуміючи, що це був її шанс. Вона знала, що її телефон не протягне всю ніч, тому зараз було доречно запитати, звертаючись до всіх:

– Може, в когось випадково є зарядка для айфона?

Ешлі похитав головою.

– На жаль.

– У мене немає, – відповіла Сенді, штовхаючи під лікоть Еда, і її тон із солодкого перетворився на отруйний. – А в тебе, Едді? У тебе ще є твій зарядний пристрій, чи ти заклав і його?

– У двадцять першому столітті речей не закладають, – відказав Ед. – Це називається Крейгсліст17. І я не винен, що «Apple» виробляє переоцінене…

– Стеж за язиком…

– Гівно. Я збирався сказати «переоцінене гівно», Сенді. – Він із силою ляснув картами об стіл і, вишкірившись, подивився на Ешлі. – Одного разу я зламав свій айфон просто присівши. Телефон за сімсот доларів знищив простий акт присідання. Крихка невеличка штукенція зігнулася, немов листочок, впершись мені у …

– Слідкуй за язиком…

– …Стегно. Моє стегно. Бачте, попри те, що тут думає Сенді, я насправді здатен закінчувати речення, не вдаючись до…

– Бубнова четвірка? – перебив його Ешлі.

– Лайно.

Сенді зітхнула й лопнула наступну бульку на планшеті.

– Обережніше, юначе. Едді такий хлопець, що перевертає столи, коли програє.

– То була шахівниця, – відповів Ед, – і це сталося лише раз.

Ешлі вишкірився, забираючи свою бубнову четвірку.

– Знаєш, Едді, ти ніколи так не отримаєш роботи, якщо не візьмеш свої лайки під контроль. – Сенді тицьнула по екрану планшета нігтем великого пальця, і почувся сумний звук програшу.

Ед силувано усміхнувся. Він уже почав щось говорити, але передумав.

У кімнаті холоднішало.

Дарбі схрестила руки й усвідомила – за сотні миль ні в кого не було білої зарядки від компанії «Apple». Вона припустила, що її телефон працюватиме ще з півтори години, доки не розрядиться. Звісно, що Тхорячий Писок не відповів на її запитання, та й узагалі не розмовляв. Він досі стояв біля дверей, заблокувавши вихід, запхавши руки до кишень і опустивши своє безформне підборіддя. Його червоно-чорна шапка з Дедпулом була низько натягнута на лоба.

Він спостерігає за мною. Як і я стежу за ним.

Вона мала поводитися природно. Одного разу подруга сказала Дарбі, що та страждає на ССО (синдром стервозного обличчя)18, і це була правда – Дарбі рідко усміхалася. Не тому, що була стервом, чи навіть нещасною. Вона соромилася усміхатися. Коли м’язи її обличчя напружувалися, над бровою ставав помітним довгий вигнутий шрам, виразний, наче білий серп. Він у Дарбі з десяти років. Вона ненавиділа його.

ТРІСК-КЛАЦ.

Різкий звук, наче рветься тканина. Дарбі підстрибнула на своєму стільці. Це зашипіло радіо за перегородкою, повертаючись до життя.

– Це що…

– Так. – Ед підвівся. – Аварійна ЧЗ. Вона повернулася.

Дарбі знала, що ЧЗ – це армійське скорочення для частоти зв’язку. Знову почулися радіоперешкоди, викривлені до непізнаваності. Ніби телефон впустили у воду.

Дарбі не розуміла, Тхорячий Писок підкрався ближче, доки не опинився просто за її лівим плечем, так само дихаючи ротом, приєднавшись до решти людей, що застигли, уважно слухаючи, як старезний радіоприймач на стійці випустив електронну сльозу. За шумом на задньому фоні Дарбі впізнала… так, це було… ледве чутне бурмотіння…

– Голос, – промовила вона. – Хтось говорить.

– Я нічого не чую…

– Почекайте. – Ед простягнув руку крізь решітку і збільшив гучність, збиваючи невеличкі шматки бруду. Це наче був автоматичний голос із роботоподібними паузами: «…попереджає про сн-гову б-рю, на хребті Б-кбон хурт-вина і неб-зпечний спуск. Колорадське шосе номер с-м закрите, рух між с-рок дев’ятою і шістдесят восьмою милями зупинений до п-дальшого повідомлення…»

Ешлі кліпнув.

– А на якій ми зараз милі?

Ед виставив палець і постукав по решітці.

– Тихіше.

«…Бригади ав-рійного і дорожнього рем-нту очік-ють значних затримок від ш-сти до восьми годин через числ-нні зіткнення та сильний сніг-пад. Усім вод-ям радять не в-їжджати на трасу і л-шатися вдома до покр-щення ситуації…»

Довга тріскотлива пауза. Легкий сигнал.

Усі чекали.

«Націон-льна метеор-логічна служба попереджає про сн-гову б-рю на хребті Б-кбон…» Почалося повторення випуску, і усі в кімнаті миттєво скисли. Ед зменшив гучність і незадоволено хмикнув.

Тиша.

Першою заговорила Сенді.

– Від шести до восьми годин?

У Дарбі підкосилися ноги. Слухаючи радіо, вона наполовину підвелася й нахилилася вперед, а тепер упала на стілець наче ганчір’яна лялька. Решта присутніх у кімнаті пошепки обговорювали отриману інформацію, їхні тихі голоси кружляли навколо Дарбі.

– Усе правильно?

– Від шести до восьми довбаних годин.

– Фактично вся ніч.

– Краще влаштуватися зручніше.

Сенді надула губи і закрила шкіряний чохол від планшета.

– Уявіть собі. Мені лишився останній рівень «Бульбашок».

Уся ніч. Дарбі гойдалася на дешевому стільці, обхопивши руками коліна. Її накрило дивне відчуття тривоги, такий собі повільно усвідомлений жах, який, можливо, відчула її мати, знайшовши ту першу пухлину під пахвою. Ні паніки, ні боротьби, ані заперечення, лише тремтяча мить, коли повсякденне життя стає спаскудженим.

Мине всенька ніч, доки снігоприбиральні машини приїдуть сюди…

Тхорячий Писок відкашлявся, гучно заклекотівши, і всі подивилися на нього. Той і досі стояв за стільцем Дарбі і дихав їй у шию. Він звернувся до усіх присутніх, мова була повільна і нечітка:

– Я Ларс.

Тиша.

– Мене… – Він вдихнув ротом. – Мене звати… Ларсом.

Ніхто не відповів.

Дарбі напружилася, розуміючи, що це, ймовірно, вперше Ешлі, Ед і Сенді чують, як він говорить. У повітрі зависла незручна пауза.

– О… – Ешлі легко усміхнувся до нього. – Зрозуміло, Ларсе.

– Знаєте… – Ларс ковтнув, рук із кишень куртки він не виймав. – Коли вже ми будемо… е-е-е, тут якийсь час. Краще представитися. Отже, е-е-е, всім привіт, мене звати Ларсом.

…І я, ймовірно, власник фургона із замкненою дитиною.

Мозок Дарсі пульсував, вона не контролювала думок, її нерви звивалися й іскрилися, наче дроти під напругою.

І ми всі тут у пастці з тобою.

У цій крихітній зоні відпочинку.

На всю ніч.

– Приємно познайомитися, – промовив Ед. – Як ставишся до продуктів компанії «Apple»?

***

Після двадцяти хвилин стратегічних балачок Дарбі зіставила всі припарковані надворі автівки з їхніми водіями.

Та, що похована під снігом, належала Ешлі. Він перший сюди приїхав, десь після третьої години по обіді, і знайшов безлюдну зону відпочинку з буркотливим радіо і несвіжою кавою. Він не поспішав перетинати хребет Бекбон, бо вирішив, що краще не ризикувати. Ешлі був студентом, як і вона, – технічний університет у Солт-Лейк-Сіті19 чи щось подібне. Тепер, коли крига скресла, він став абсолютним базікалом з усмішкою Чеширського кота – широкою і білозубою. Дарбі довідалась, що він планував поїхати до Лас-Вегаса зі своїм дядьком, аби потрапити на якусь виставу ілюзіоністів. Вона дізналася, що він ненавидить гриби, але обожнює кінзу. І, Господи, він не міг не сказати: «Ешлі – це абсолютно прийнятне чоловіче ім’я».

– Авжеж, – промовив Ед.

Старша парочка була обережнішою, але Дарбі тепер знала, що червоний «форд» насправді належав Сенді, а не Еду, як вона припустила спочатку. Дарбі також здивувалася, дізнавшись, що вони навіть не одружені, хоча сварилися, як подружжя. Насправді, вони були двоюрідними братом і сестрою, і Сенді везла їх обох до Денвера в гості до рідних на Різдво. Одинадцятигодинна поїздка, судячи з усього. Ед нещодавно мав певні проблеми, бо в нього не було автівки й (очевидно) постійної роботи. Сидів у в’язниці? Можливо. Він здавався чоловіком на мілині; незрілий, п’ятдесят із гаком, сережка у вусі й байкерська козляча борідка. І, здавалося, Сенді подобається панькатися з ним – це було її виправданням, аби ненавидіти його.

Таким чином, Дарбі виключила трьох водіїв і дві автівки.

Лишився Ларс.

Представившись, він більше не розмовляв, тож Дарбі не могла отримати чіткого уявлення про те, коли саме він приїхав сюди, але судячи зі снігового покриву, десь за півгодини до Еда і Сенді. Дарбі зауважила, що Ларс наповнив пластиковий стаканчик із графина з гарячим шоколадом і повернувся на свою варту біля дверей, по-дитячому сьорбаючи напій. Вона не бачила, щоб він хоч раз присів.

Попиваючи власний наркотик – каву з іншого графина, Дарбі намагалася спланувати свої наступні дії. Але в цьому рівнянні було забагато невідомих. Вона не могла залучити Еда, Ешлі чи Сенді – поки що ні – тому що тоді втратить контроль над ситуацією. Залучення інших людей – це на крайній випадок. Висмикнувши чеку з гранати, назад її не вставиш. Тут і зараз Дарбі володіла елементом несподіванки, і найгірше, що вона могла зробити, – це змарнувати його.

Утім, у її думках розгорталися найгірші сценарії. Вона уявила, як каже Ешлі (наймолодшому і найрозвиненішому фізично) про свою підозру, що вони дихають одним повітрям із педофілом, і Ешлі, зрозуміло, блідне. Ларс помічає це, витягає зі своєї ніжно-блакитної куртки пістолет і вбиває їх обох. Ед і Сенді стануть свідками, тому також загинуть. Чотири тіла, нашпиговані кулями, у блискучому озерці крові. Усе через те, що Дарбі відкрила рота.

З іншого боку, а раптом у фургоні Ларса дитини не було?

А якщо мені це привиділося?

А якщо вона бачила пластикову руку ляльки? Собачу лапу? Порожню дитячу рукавичку? Це не пояснювало ґрат і замка, але все ж таки, це могла бути її змучена уява, трюк світла й тіні, та й у будь-якому разі тривало це лише кілька секунд. Її думки плуталися.

Півгодини тому Дарбі була впевнена, але раптом її певність зникла. Вона могла уявити дюжину вірогідніших сценаріїв, аніж цей. Які шанси раптово стати свідком викрадення дитини? Застрягши на всю ніч на засніженій стоянці? Усе це надто фантастично, аби бути частиною життя Дарбі.

Вона спробувала подумки відновити події. Крок за кроком. Заднє вікно фургона вкрите інеєм. Усередині машини темно. А сама Дарбі? Вона була зламана – схвильована, невиспана, кров пульсувала від «Ред Булла», повіки сухі й перед очима зірочки. А якщо це робота її жвавої уяви, і Ларс – невинний мандрівник, як і решта? Напавши на нього, вона може отримати звинувачення у завдаванні тілесних ушкоджень.

Якщо я помиляюся стосовно цього…

Вона востаннє ковтнула кави, і чомусь її думки повернулися до старшої сестри, двадцятитрирічної Девон, яка зробила своє перше татуювання на правій лопатці. Кілька китайських ієрогліфів, вишукано намальованих жирним шрифтом. У перекладі – «Сила китайською мовою».

Який урок? Усе потрібно двічі перевірити.

Дарбі потрібно повернутися надвір до фургона. Вона має побачити цю дитину. Насправді побачити.

І вона могла не поспішати. У Дарбі була купа часу – насправді, від шести до восьми годин. Достатньо, аби подумати. Вона має впевнитися, перш ніж діяти.

Так?

Так.

Вона потерла руки в мурашках і оглянула кімнату. За столом гру в карти було закінчено – Ешлі намагався переконати Еда зіграти в іншу гру – «війну». Сенді витягла з сумочки пожовклу книжку й затулилася нею, наче захисним муром. А Ларс, зірка сьогоднішнього нічного кошмару, досі охороняв двері, потягуючи гарячий шоколад. Дарбі порахувала – це вже його третій пластиковий стаканчик. Скоро він піде до туалету.

«Ось коли», – вирішила вона. Ось тоді вона вислизне надвір. Того разу побачене захопило її зненацька і вона злякалася. Цього разу вона буде готова.

Ешлі тасував карти, так і не вмовивши Еда, і кивнув у бік книжки Сенді.

– Що читаєш?

– Детектив, – буркнула вона.

– Я люблю детективи. – Ешлі завагався. – Ну, власне, якщо чесно, я небагато читаю. Гадаю, мені просто подобається ідея загадкових убивств.

Сенді видавила з себе ввічливу усмішку і перегорнула сторінку. Чому ж ти тоді запитуєш?

Дарбі лише дві години пробула в зоні відпочинку Ванапа, але Ешлі вже дратував її. Без сумнівів, він був базікалом. І, не зупиняючись, наче заводна іграшка, не відставав від Сенді:

– І багато… е-е-е, скільки розділів ти прочитала?

– Небагато.

– Жертву вже убили?

– Ага.

– Я люблю кров. Убивство було криваве?

Ед ніяково поворушився, і його стілець заскрипів. Він подивився на Сенді, яка перегорнула наступну сторінку, не встигнувши відповісти на перше запитання Ешлі, коли той бовкнув:

– Ти вже можеш здогадатися, хто вбивця?

– Ще ні, – сухо відповіла вона. – У цьому й суть.

– Це завжди гарний хлопець, – сказав Ешлі. – Знову ж таки, я небагато читаю, але передивився безліч фільмів, і це навіть краще. Той, хто спочатку здається найприємнішим персонажем, наприкінці завжди виявляється сволотою.

Сенді проігнорувала його слова.

«Будь ласка, замовкни, – подумала Дарбі. – Просто замовкни».

– Той пікап, – продовжив він, визираючи у вікно. – Він ваш, так?

– Угу.

– Згадався жарт. Що означає «форд»?

– Не знаю.

– «Знайдений на дорозі, мертвий»20.

Сенді буркнула і продовжила читати.

Нарешті Ешлі зрозумів натяк.

– Вибач. Не відволікатиму тебе від читання.

Ларс спостерігав за цим діалогом від дверей. Він облизав губи, і Дарбі вразило, якими крихітними були його зуби. Просто два маленькі ряди нерозвинених зернят, наче в дитини, напівсформовані та обрамлені рожевими яснами. Він допив шоколад і викинув порожній стаканчик у сміттєбак, не влучивши в нього з відстані трьох футів.

Цього ніхто не прокоментував.

Навіть Ешлі.

Дарбі дивилася, як білий пластиковий стаканчик крутиться на підлозі, й думала – припускаючи, що її підозри підтверджені, – можливо, вона зможе вдертися до фургона Ларса і швидко перенести дитину до своєї «хонди». Сховати його або її на задньому сидінні, може, під купою крафтового паперу, який вона використовує для фротажу надгробків. Або ще краще – в багажнику, якщо там буде достатньо кисню й тепла. Коли рано-вранці приїдуть снігоприбиральні машини, усі розійдуться власними шляхами і Ларс може поїхати геть, навіть не помітивши, що його здобич утекла…

Ні. Це самообман. Оскільки вони застрягли тут на всю ніч, Ларс має час від часу запускати двигун, аби тримати дитину в теплі. Він помітить, що його бранець зник.

Дарбі схвильовано вдихнула. Перш ніж видихнути, вона порахувала до п’яти, як колись вчила її мати.

Зараз перевага на моєму боці.

Я не можу її змарнувати.

Як би їй хотілося, аби в цій ситуації опинився хтось інший. Хтось розумніший, сміливіший, більш непохитний і вмілий. Хтось з університетської програми підготовки офіцерів збройних сил, одна з тих спітнілих дівок у камуфляжі, які тягають із собою важкі наплічники сюди-туди по кампусу. Хтось, хто знає джиу-джитсу. Чорт забирай, будь-хто інший.

Але опинилася саме вона.

Дарбі Торн, дивна дівчина, яка ховалася від вечірок у кімнаті гуртожитку, обклеєній малюнками, зробленими чорним олівцем із могил незнайомців, наче якийсь енергетичний вампір.

Коли надворі хуртовина посилилася, вона увімкнула свій айфон і швидко написала ще одне есемес. Просто чернетку. Про всяк випадок, якщо станеться немислиме, але все одно на її очах зблиснули сльози.

Мамо, якщо ти побачиш це есемес на моєму телефоні, це означатиме, що зі мною щось сталося. Зараз я пишу його із зони відпочинку, в якій я застрягла на всю ніч, і один із присутніх тут може бути небезпечним. Сподіваюся, це просто параноя. Але якщо ні… просто знай, що я прошу вибачення за все. Усе, що сказала і зробила тобі. Вибач за ту телефонну розмову на День подяки. Ти не заслуговуєш на таке. Мамо, я дуже тебе люблю. І мені дуже прикро.

З любов’ю твоя дочка

***

Через п’ятнадцять хвилин Ларс пішов до вбиральні.

Він проходив повз стілець Дарбі, і вона помітила дещо дивне. Ларс зняв свої чорні лижні рукавиці, оголивши бліду шкіру на тильному боці лівої руки, всіяну крихітними пухирцями. Наче комарині укуси. Або пошрамована шкіра, хоча Дарбі не могла уявити, який страшний інструмент міг зробити таке з людською рукою, не інакше, як тертушка для сиру…

Тоді Ларс проминув її і зник у чоловічому туалеті. Двері зі свистом зачинилися, й минула майже вічність, перш ніж почулося клацання замка.

Зараз.

Дарбі відсунулася на стільці й підвелася на тремтячі ноги. Ед та Ешлі подивилися на неї. Це був її шанс, її півхвилинне віконце, аби вислизнути надвір і впевнитися у немислимому. Із телефоном у руці вона попрямувала до дверей, затримавши дихання, що аж легені боліли – але по дорозі здивувала саму себе. Вона зробила щось цілком нелогічне.

Дарбі рушила до графина з шоколадом і швидко наповнила пластиковий стаканчик. Вона ж навіть не любила гарячий шоколад.

Але діти його полюбляють. Так?

Вона почула звук змивання унітаза. Ларс повертався.

Тепер уже поспішаючи, вона відсьорбнула теплого напою, підійшла до дверей і потягла їх на себе, усвідомлюючи, що Ешлі досі спостерігає за нею.

– Агов, Дарбс, ти куди?

Дарбс. Її так не називали із п’ятого класу.

– Спробую ще раз спіймати сигнал. У моєї мами рак підшлункової, і вона в лікарні у Прово. – Не даючи Ешлі часу на відповідь, вона вийшла надвір у завивання хуртовини і зіткнулася зі стіною повітря, що пронизує до кісток, і раптом згадала слова, колись почуті від своєї мами: «Найлегший спосіб збрехати – сказати правду».