Читать книгу Історія чемпіонатів Європи з футболу - Тимур Желдак - Страница 32

Сьогодні, коли команди з пострадянського простору вважають за досягнення потрапляння на фінальну частину Чемпіонату світу або Європи, важко зрозуміти і уявити ситуацію, коли збірна країни була настільки сильна, що навіть другі місця на європейських чемпіонатах вважалися провалами. У радянські ж часи засудження уболівальників, які все бачать і продовжують вірити у своїх футболістів, супроводжувалося жорстокими «розборами польотів» як по спортивній, так і по партійній лінії.

Історія, що відбулася влітку 1972 року, практично ідентична наслідкам ЄВРО-64. Тоді також наша команда програла лише один матч – фінальний, але «не тим» і «не там». У 72-му представники країни «соціалізму, що переміг» розписалися у своїй безпорадності перед Західною Німеччиною. І де – в Брюсселі, в двох кілометрах від штаб-квартири НАТО!

На відміну від Бєскова, який в 1964 був звільнений з поста тренера першої збірної, наступного дня після прибуття на Батьківщину, Пономарьова відпустили з олімпійською збірною в Мюнхен, де збірна СРСР знову програла лише один матч – майбутнім чемпіонам полякам. Втім, цей результат також був визнаний провальним, і Пономарьова звільнили до початку наступного відбіркового циклу.

Влітку ж 1972-го «за поразку від Німеччини» відповідати довелося трьом Анатоліям (Конькову з «Шахтаря», Банішевському із «Нефтчі» і Байдачному з московського «Динамо») і Едуарду Козинкевичу з «Карпат». Футбольні чиновники та журналісти швидко забули, що саме Коньков забив єдиний гол у півфіналі, а м’ячі Банішевського і Козинкевича забезпечили перемогу в матчі з югославами.

Хочеться відзначити, що на ЄВРО-1972 вперше в збірній СРСР була представлена ціла плеяда гравців з України. У двох іграх фінального турніру взяли участь шість футболістів з українських клубів і ще два українці, що грали в московських командах. Крім того, три гравці київського «Динамо» залишилися в запасі. Подібний розклад по регіонах був невипадковий, адже в 1972-му луганська «Зоря» і київське «Динамо» в чемпіонаті СРСР зайняли перші два рядки. Український футбол став прогресувати, а от радянський увійшов в смугу кризи. Особливо це стало помітно в середині 70-х. Якраз ці роки ознаменувалися перемогою тотального футболу над застарілою схемою 4–2 – 4, за якою четверо нападників майже не повертались на свою половину, тоді як захисники не ходили до воріт суперника. Світ і футбол переживали бурхливі зміни, тоді як Радянський Союз заглиблювався в період «застою». Тож і не двино, що «революційні» підходи у футболі керівництвом СРСР категорично не сприймалися.

ЄВРО-72 став останнім змаганням «золотої ери» збірної СРСР з футболу 1955–1972 років, що стала за цей час чемпіоном Європи, двічі фіналістом ЄВРО і один раз четвертою командою континенту. А якщо додати до цього півфінал Чемпіонату світу 1966, олімпійські золото 1956, бронзу 1972 і 1976 років, то можна сміливо стверджувати – в Радянському Союзі була одна з найсильніших футбольних шкіл у світі.

Незабаром після закінчення Чемпіонату Європи в Бельгії сталася ще одна трагічна подія – від серцевого нападу раптово помер Густав Відеркер. Керівник європейського футболу не дожив до приставки «екс-» до свого титулу Президента УЄФА, пішовши з життя на 68 році.

З Відеркером померла ідея ЄВРО як відбіркового змагання до Чемпіонату світу, кубкова система розіграшу і незалежність участі у фінальному турнірі команди-господарки змагань. І хоча футбольною історією більше обласкані попередник Відеркера і його наступник, але заперечувати внесок швейцарця у розвиток світового футболу нерозумно і безглуздо.