Читать книгу Історія чемпіонатів Європи з футболу - Тимур Желдак - Страница 21

Новий європейський чемпіонат (а до старої версії Кубка Європи більше повертатися ні у кого і в думках не було) знову поставив декілька рекордів: в ньому взяла участь рекордна кількість команд (32), відповідно було зіграно і найбільшу кількість матчів.

Новачком першості стала збірна карликової Мальти. Попередній похід остров’ян – тоді ще за Кубком Європи – у1962 році закінчився двома поразками від данців із загальним рахунком 9:2. Взагалі ж, з усіх країн – членів УЄФА у відбірковому турнірі відмовилися стартувати лише представники Ісландії. На початок 70-х кількість гравців у цій північній країні, готових представляти країну на міжнародній арені, вже перевищила необхідну для заявки збірної, але ніяк не могла досягти рівня хоч би десятка команд внутрішньої першості.

Схема турніру особливих змін не зазнала: спочатку команди проводили матчі у восьми попередніх групах, переможці яких зустрічалися у чвертьфіналах. Півфінали, матч за третє місце і фінал гралися в заздалегідь названій УЄФА країні – Бельгії, команда якої, до речі, не мала жодних пільг, а разом з усіма виступала у відбірковому турнірі.

Проте футбольні статистики і аналітики вважають саме ЄВРО-72 епохальним з точки зору зміни правил самої гри.

Першим нововведенням, яке стало безпосереднім наслідком фінального турніру попереднього ЄВРО, стали післяматчеві пенальті. Якщо ані в основний, ані в додатковий час матчів стадії плей-офф суперники не виявили найсильнішого, команди не перегравали свої матчі, не кидали монетку, а били пенальті у ворота один одного. Спочатку – хто заб’є більше з п’яти ударів, а потім, якщо і ця серія не виявила переможця, – до першого промаху. Втім, правило набуло чинності лише перед фінальною частиною, що дозволило угорцям з румунами усмак позмагатися на стадії чвертьфіналу. Але не забігатимемо наперед.

Багато коментаторів, що виросли в часи, коли це правило стало вже звичним, називають його «спортивною лотереєю». Що ж, таких спеціалістів варто відіслати у 60-ті, коли долю медалей Чемпіонатів Європи вирішувала монета.

Іншим нововведенням, що рішуче змінило характер гри, стала можливість замін. До цього команди ризикували догравати матч в меншості, якщо їхні гравці отримували травму. Відтепер же кожен тренер отримав право робити впродовж матчу дві заміни. Травми – травмами, а ось змінювати тактичний малюнок по ходу гри, посилюючи ту або іншу лінію – можливість, яка, поза сумнівом, підвищила роль тренера не лише при підготовці до гри, але і по ходу самого матчу.

Збірна СРСР підійшла до турніру, як стало вже звичним, з новим тренером. Старійшину тренерського цеху, тріумфатора Олімпіади 1956 року і Кубка Європи-1960 Гавриїла Качалина вкотре «відправили на пенсію» за «провальний» результат на Чемпіонаті світу в Мексиці, де досить сильна збірна СРСР не потрапила до числа півфіналістів, поступившись дорогою Уругваю в додатковий час. Гавриїл Дмитрович ще попрацює по одному сезону з динамівцями Тбілісі та Москви, а також в ташкентському «Пахтакорі», але не досягне значних успіхів. Загалом під час відбору і фінальної частини ЄВРО-72 радянська збірна поставить не лише власний, а всесвітній рекорд за кількістю тренерів головної команди країни.

На попередньому етапі тренером головної збірної СРСР був Валентин Ніколаєв – головний тренер клубу ЦСКА. Як було прийнято в Країні Рад, гравці і тренери армійців були військовослужбовцями, приписаними до певних військових частин. Полковник Ніколаєв разом з клубом став чемпіоном Союзу в 1970-у, а наступного року, коли тренував паралельно клуб і збірну, «опустив» ЦСКА на незвичне дванадцяте місце. Армійці того року уникнули вильоту в першу лігу лише завдяки кращій різниці забитих і пропущених м’ячів в порівнянні з «Пахтакором», який зайняв 15-те місце. За подібними «успіхами» наступила очікувана негайна реакція міністра оборони СРСР – маршала Гречко. Він видав наказ, яким полковник Ніколаєв мав припинити співпрацю зі збірною країни і сконцентруватися на роботі в клубі.

Наказ був виконаний, а на капітанський місток головної команди зійшов тренер олімпійської збірної СРСР (після гіркого досвіду 1968 року команди нарешті було вирішено розділити) Микола Гуляєв. Треба сказати, що олімпійці (як їх ще називали в радянський час, «перспективні кандидати в першу збірну») Радянського Союзу в той час наводили страх на всю Європу, виносячи Нідерланди, Францію та Австрію з великим рахунком. Але так склалося, що тренером головної збірної Гуляєв пропрацював всього нічого: 41 день підготовки до чвертьфіналу і самі матчі. Відразу ж після того, як перша збірна пробилася на ЄВРО, а олімпійська завоювала путівку в Мюнхен, тренер був звільнений з обох постів.

Першу збірну до Бельгії, а потім і олімпійську збірну в Мюнхен повіз вихованець донецького футболу Олександр Пономарьов, вищим досягненням якого можна вважати чемпіонство в першості СРСР з «Динамо» (Москва) у 1963 році. До речі, це було передостаннє чемпіонство колись легендарного клубу в першостях СРСР і останній по-справжньому зоряний рік його воротаря Лева Яшина.