Читать книгу Історія чемпіонатів Європи з футболу - Тимур Желдак - Страница 3

Матчі чвертьфіналу почалися із зустрічі Франція – Австрія, яка припала на грудень 1959 року. У цьому матчі на Парк-Де-Пренс у Парижі увійшов в історію чемпіонатів Європи нападник господарів Жуст Фонтен.

Яскрава зірка марокканця за походженням Фонтена горіла недовгих 10 років – з 1952 по 1962 роки. Перейшовши з «Маррокеш» у французьку «Ніццу» в 1956-му, Фонтен одразу ж привів команду до чемпіонства у Франції. Наступні шість сезонів він провів в «Реймсі», забивши в 155 матчах 121 гол і відсвяткувавши з командою три чемпіонські титули. За збірну Франції Фонтен зіграв небагато – усього 21 матч, однак зумів забити в них 30 м’ячів (!). Він дотепер є єдиним європейцем, який у першому матчі за збірну зробив хет-трик (відбір до Чемпіонату світу 1954 року, матч проти Люксембурга – 8:0). Також неперевершеним (і чи навряд колись досяжним) є його рекорд результативності в одному фінальному турнірі – 13 м’ячів на Чемпіонаті світу 1958 року. В історії ж чемпіонатів Європи його досягнення менш видатне, але так само вагоме: він став першим автором хет-трику в офіційних матчах європейських першостей.

Варто відзначити, що навіть перемога з рахунком 5:2 не гарантувала французам впевненої перемоги за результатами двох зустрічей. Аж до початку 1960-х багато фахівців уважали Відень центром європейського футболу. Справа в тому, що британці, які жили у Відні, забезпечили ранній і досить відчутний імпульс розвитку футболу в країні, а перший офіційний матч збірна Австрії провела ще у 1902-му – раніше, наприклад, від французів, не говорячи вже про «молоді» футбольні країни типу Югославії або Чехословаччини. Розквітом австрійської збірної був період між війнами, однак покоління Ернста Оцвірка та Герхарда Ханаппі переграти міг далеко не кожний. Проте у грі на віденському стадіоні «Пратер» рівна гра тривала хвилини до 70-ї, а потім французи «дожали» господарів. У підсумку за дві зустрічі їм удалося забити у ворота австрійської команди дев’ять м’ячів.

Зовсім передбачувані югослави виявилися сильнішими за португальців – ера великої «Бенфіки» і грізного Эйсебио ще не настала. Особливо дісталося Португалії в гостях, де на переповненому стадіоні молода й амбіційна команда югославів розбила команду Жозе-Марії Антунеша дощенту. У другому таймі вболівальники стадіону «Югославської народної армії», вітаючи футболістів, усі 45 хвилин провели стоючи. А після фінального свистка вдячні глядачі на руках віднесли до роздягальні Мілана Галіча, Боривоє Костіча й Драгослава Шекулараца. Важливо відзначити, що в той день була забута споконвічна клубна ворожнеча, настільки характерна для балканських країн – адже Шекуларац і Костіч грали за «Црвену звєзду», а Галіч – за «Партизан».

Загальна перемога чехословаків над румунами теж виявилася досить вражаючою й показовою. Після гри в Бухаресті, де місцева дружина пропустила два м’ячі і не спромоглася на жоден у відповідь, зустріч на полі Чехословаччини перетворилася в пусту формальність. Однак у Братиславі чехословаки відіграли так, немов їм потрібно було відіграватися. У підсумку вже до 17-й хвилині рахунок у матчі був 3:0 на користь господарів. Решта часу гри відбувалося перекочування м’яча. На трибунах стадіону «Слован» був помічений тренер радянської збірні Гаврило Качалін (його знову повернули на колишню посаду). Залишається тільки здогадуватися, яким чином «амністований» Гаврило Дмитрович здогадався, що суперником СРСР у півфіналі буде саме збірна Чехословаччини?

У чехословаків теж не обійшлося без друзів-суперників, що спільно кували перемоги для своєї збірної. З п’яти голів Чехословаччини у ворота румунської збірної чотири забили два гравці – Титус Бубернік і Властиміл Бубнік. У футболістів були схожі не лише прізвища, але й назви клубів: один виступав у команді «Чрвена гвєзда» із Братислави, а інший – в команді «Руда гвєзда» із Брно.

А що ж радянська команда, спитаєте ви, адже їй сліпий жереб дав шанс помірятися силами у чвертьфіналі з найсильнішою, напевно, на той момент збірною Старого Світу – командою Іспанії. Як це трапиться ще не раз, на гру й результати команди СРСР вплинули не стільки спортивні, скільки політичні фактори.

Поза всякими сумнівами, чвертьфінальна пара СРСР – Іспанія була центральною. До всього іншого, Іспанія сприймалася громадянами СРСР із симпатією. Адже з 1930-х рр. на території Радянського Союзу проживало досить багато іспанців, гнаних зі своєї країни жахом громадянської війни. Деякі з «біженців» стали знаменитими футболістами – Хуан Усаторре, Немесіо Посуэлло й захисник московського «Торпедо» Аугустін Гомес. З іспанцями радянські футболісти познайомилися ще в червні 1937 р., коли в столицю приїхала команда басків.

Початкові етапи підготовки до матчів Кубка європейських націй також не ознаменувалися чимось аж надто надзвичайним. Ще до кінця 1959 року Федерації футболу СРСР і Іспанії домовилися про те, що чвертьфінальні зустрічі Кубка Європи між збірними цих країн відбудуться 29 травня 1960 року в Москві й 9 червня в Мадриді. За десять днів до першого матчу іспанці офіційним листом повідомили, що їхня делегація у складі 32 осіб прибуває до Москви 26 травня. Тренер іспанської збірної Еленіо Еррера прилітав у Москву 19 травня. Він оглянув номери готелю «Метрополь», де повинні були жити іспанці, побував на ресторанній кухні й навіть провів бесіду з кухарями, а ввечері став свідком розгрому (7:1), учиненого радянською командою в товариському матчі полякам.

Говорять, довідавшись про настільки великий рахунок, Франко зажадав від тренерів збірної Іспанії гарантії виграшу в команди СРСР. Разом з тим, багато інформаційних агентств поширили повідомлення, у яких стверджувалося, що уряд Іспанії прийняв рішення заборонити своїй команді, що перемогла в 1/8 фіналу Польщу (4 :2 і 3:0), зустрічатися з радянською збірною не зі спортивних, а саме з політичних міркувань. Мов, сам диктатор Франсиско Франко заборонив іспанським футболістам «ступати на землю, уражену комуністичною чумою».

Федерація футболу Іспанії не підтверджувала й не спростовувала цю інформацію аж до 25 травня, коли через УЄФА повідомила, що збірна Іспанії на гру в Москву не приїде. Футболісти разом з Еррерою до останнього моменту сподівалися на диво. Вони перебували в аеропорті в той момент, коли президент іспанської Федерації футболу Альфонсо де-ла-Фуенте, який добився аудієнції у Франко, саме зустрічався з каудільо. Із президентського палацу подзвонили на аеродром і підтвердили: «Ні».

Слід віддати належне, Франко погодився на зустріч команд, але винятково на нейтральному полі. Розуміючи всю дурість сказаного, до радянської сторони де-ла-Фуенте з такою пропозицією навіть не став звертатися.

Зрозуміло, Країна Рад виступила з відповідною заявою, у якій, зокрема, говорилося: «Федерація футболу СРСР глибоко обурена грубим втручанням франкістської влади, що зірвала зустріч іспанських і радянських футболістів. Фашист Франко і його поплічники давно відомі своєю ворожістю до дружніх контактів, вони не в перший раз зривають зустрічі, що організовані міжнародними спортивними федераціями.

Акт сваволі й насильства, вчинений відносно іспанських футболістів, які бажали провести гру з командою СРСР, свідчить про те, що фашистський диктатор Іспанії зневажає принципи міжнародного олімпійського руху й міжнародних спортивних федерацій. Корячись волі своїх господарів – імперіалістів США, він намагається внести в спорт елементи «холодної війни».

Такого от роду заяви в той час використовувалися в ході спілкування між країнами й навіть футбольними федераціями. Використав штучно створену у футболі ситуацію й тодішній лідер СРСР Микита Хрущов. 28 травня 1960 року у виступі на Всесоюзній нараді передовиків змагання бригад і ударників комуністичної праці він заявив: «І в великому, і в малому Франко плазує перед своїми господарями. Увесь світ сміється зараз над його останнім спортивним трюком. Це він з позиції правого захисника американського престижу забив гол у свої ворота, заборонивши іспанським футболістам зустріч з радянською командою».

Складно, зрозуміло, впевнено сказати, чим завершився б радянсько-іспанський чвертьфінал. Іспанці, як уже було сказано, були фаворитами Кубка Європи. На той момент мадридський «Реал» царював у Кубку європейських чемпіонів, за збірну виступали кілька футболістів, імена яких із придихом вимовлялися в Європі. Досить назвати Альфредо ді Стефано й Франсіско Хенто з «Реала», а також барселонців Луїса Суареса й Енріке Хенсана, щоб зрозуміти, про що йде мова.

Наприкінці травня 1960 року у Франкфурті-на-Майні відбулося позачергове засідання Організаційної комісії Кубка Європи, яка прийняла рішення виключити з розіграшу збірну Іспанії «як команду, що не з’явилася на поле в призначений календарем термін для зустрічі зі збірною СРСР». Іспанців оштрафували на 31 500 швейцарських франків, дискваліфікували й зобов’язали виплатити радянській стороні компенсацію за збитки по організації першого матчу. Але ж Європа так чекала протистояння великого Яшина й великого Ді Стефано…

На засіданні виконкому також була названа країна-організатор фінального турніру. Це була Франція. Відзначимо, що ще на початку весни 1960 року першою в цьому списку значилася саме Іспанія, але після того конфузу, який трапився, звісно, шансів в «країни-відмовниці» не було. Ще одним кандидатом була Австрія. Але оскільки її збірна в півфінал не пробилася, одноголосно затвердили Францію.

Усі матчі чвертьфіналу

1/4 фіналу

СРСР – Іспанія + / – .

Збірна Іспанії відмовилася відіграти зі СРСР з політичних причин. Їй була зарахована технічна поразка в обох зустрічах з рахунком 0:3.

13 грудня 1959, Коломб. Франція – Австрія 5:2 (Фонтен 6ʹ, 18ʹ, 70ʹ, Вінсен 38ʹ, 82ʹ – Хорак 40ʹ, Піхлер 65ʹ).

27 березня 1960, Відень. Австрія – Франція 2:4 (Нємєц 26ʹ, Пробст 64ʹ – Марсель 46ʹ, Раї 59ʹ, Етт 77ʹ, Копа 83ʹ – пен.).

8 травня 1960, Оейраш. Португалія – Югославія 2:1 (Сантана 30ʹ, Мататеу 38ʹ – Костіч 81ʹ).

22 травня 1960, Белград. Югославія – Португалія 5:1 (Шекуларац 8ʹ, Чебінац 45ʹ, Костіч 50ʹ, 88ʹ, Галіч 38ʹ – Кавем 29ʹ).

22 травня 1960, Бухарест. Румунія – Чехословаччина 0:2 (Масопуст 8ʹ, Бубнік 45ʹ).

29 травня 1960, Братислава. Чехословаччина – Румунія 3:0 (Бубернік 1ʹ, 15ʹ, Бубнік 18ʹ).