Читать книгу Принц України - Тимур Литовченко - Страница 4

Два з половиною метри на майже два метри – ось тобі й весь простір для роботи! Спробуй-но на такій «сцені» нормальну балетну партію станцювати… Та ще ці кляті відсутні п’ять сантиметрів завширшки!..

І-і – р-раз!

І-і – дв-ва!

Бат-ман!..[1]

І-і – тр-ри!

Ну, так, головне – не промахнутися на ті самі п’ять сантиметрів, яких завширшки до двох рівних метрів бракує. Адже якщо промахнешся – полетиш на землю, а до неї ще метр, а там вибоїни та каміння…

І-і – р-раз!

Плі-є!..

І-і – дв-ва!

І-ще!..

Бувало, вона все ж таки промахувалася і падала. Всяке бувало: при такому графіку виступів іноді втомлюєшся так, що на ходу засинаєш. Себто в стрибку…

І-і – р-раз!

І-і – дв-ва!

І-і – тр-ри!

Моло-дець!..

Ех, замала «сцена», та що поробиш?! Такі стандартні розміри кузова у «полуторки»:[2] двісті п’ятдесят один з половиною сантиметр завдовжки, сто дев’яносто п’ять сантиметрів завширшки. Сто дев’яносто п’ять – і ні сантиметром більше. Не двісті. Не два метри, себто. Про це-то і йдеться…

І-і – р-раз!

І-і – дв-ва!

Ара-беск!..

І-і – р-раз!

І-і – дв-ва!

Піру-ет!..

Все, виступ відпрацьовано. Бійці, які розляглися просто на нагрітій спекотним сонцем землі, оглушливо аплодують, вигукують «Браво!!!» і вимагають станцювати «на біс». Але ні, не вийде, товариші дорогі: балерина просто падає від втоми на послужливо підставлені руки музикантів – добре, що сьогодні хоч обійшлося без польоту шкереберть з кузова полуторки…

Тому виступу «на біс» не буде. Зараз є можливість бодай трішечки перепочити перед довгою дорогою. А ви, дорогі товариші бійці та командири, послухайте-но краще скетч! У нас в концертній бригаді є двоє чудових хлопців: Хомич і Єремеїч – їхні сценічні імена. Ото їхні скетчі й послухайте. На здоров’я.

А їй – відпочивати, відпочивати…

Відпочивати?! Як би не так.

– Ба-ле-ри-ну!.. Ба-ле-ри-ну!..

І дружні синхронні аплодисменти, що рвуться з десятків огрубілих чоловічих долонь.

Вимагають її на імпровізовану «сцену».

Не хочуть слухати чудових хлопців Хомича і Єремеїча.

Хочуть балет дивитися.

Ех, товариші дорогенькі, не знаєте ви всього! Або ж не розумієте, наскільки важко, причому далеко не з першої спроби Олександрі Тимченко вдалося-таки переконати своє концертне начальство, щоб її номер «Червона лебідонька» (що тепер з незмінним шаленим успіхом виконується на кузові «полуторки» з відкинутими бортами в супроводі скрипки, баяна і флейти замість повноцінного оркестру) таки включили у виступ фронтової концертної бригади…

«Та ви взагалі розумієте хоч би, про що просите?!»

«Розумію! Прекрасно розумію, що люди вже три роки як мінімум нормального балету не бачили. А я їм хочу…»

«Товаришко Тимченко!..»

«Я знаю, балет навіть солдатам на війні і то потрібен. Мистецтво завжди необхідне! Балет – це така краса!.. Краса така, що…»

«Дурепа ти, товаришко Тимченко! Дурепа цілковита!!!»

«Так як ви смієте?!»

«Смію, бо не розумієш ти в ситуації ні біса!!!»

«Що-о-о?!»

«Так ото ж саме».

А далі з використанням то напівнатяків, то грубих слів, що межують з матюками, концертне начальство пояснює, які помисли можуть виникнути в головах великої маси і без того по життю грубих, а тут ще й додатково зачерствілих від війни мужиків під час її виступу. Коли в повітрі перед самим носом крутиться струнке дівоче тіло, затягнуте в легеньку балетну пачку, а ще й стрункі м’язисті ніжки в одних лише пуантах. А за три роки війни ці брутальні мужики до м’яких поступливих бабських тіл ох як зголодніли…

«І хоч би танці у тебе пристойні були! Народні там якісь чи я вже не знаю що. А тут – на тобі: дівка з голими ногами в сукеньці, майже з фіранки зшитій!.. Тьху ти, дідько, провалися!!! Ні-ні, не тямиш ти нічого, товаришко Тимченко! Не тямиш».

«Але ж є жінки в концертних бригадах?»

«Є, звісно. Та то співачки якісь, наприклад, а у тебе танцюльки ці твої звабливі… Тьху, ганьба!!!»

«У мене ніякі не танцюльки, у мене балет. То є високе мистецтво».

«Саме так!!! Голими, догори задраними стегнами у солдатні перед носом дригати – це ж треба додуматися до такої безсоромності!..»

«Але ж я балерина, я не можу співати!.. Та й не вмію просто».

«А хто ж тобі винен, що не вмієш?! Співай давай. Або там фокуси показуй, отакої!»

«У мене ж талант до танців, а не до співу і не до фокусів…»

«Ну, знаєш!.. Я з тобою, лебідонько ти червона-пречервона, нічого не можу вдіяти: або танці якісь інші підготуй, або не лізь на фронт з голими стегнами в сукні з фіранки».

От як концертне начальство ставило питання, розумієте, товариші бійці?! А ви «на біс» її викликаєте. Добре хоч один балетний номер в концертну програму вставити, нехай і зі скрипом, але таки дозволили… Тож вдіяти не можна нічого: слухайте Хомича з Єремеїчем – і годі з вас на сьогодні вражень! А балерина нехай відпочине.

Олександра накинула на плечі плащ-намет, подарований їй ще торік, під час першої концертної поїздки на лінію фронту, щільніше закуталася в нього, опустилася на землю позаду «полуторки» в тому місці, де трава була найгустішою, найбільш м’якою і шовковистою. Знесилено склепила повіки, які від втоми навіть трохи свербіли. Деякий час намагалася прислухатися до відчайдушно молодецьких жартиків майстрів скетчу, проте незабаром повернулася в думках до свого виступу.

Як їй аплодували, як аплодували!.. Найголосніше і найдовше від усіх – це точно!!! І ці дружні гучні крики: «Ба-ле-ри-ну!.. Ба-ле-ри-ну!..»

Ні, що не кажіть, а балет потрібен навіть солдатам на війні…

* * *

– Сашенько, підйом! Нумо, швидко, швидко… Їхати час.

Балерина здригнулася і підскочила, немовби підкинута прихованою пружиною. Цікаво, скільки ж оце часу вона проспала?! Сонце начебто змістилося. Тіні…

Ой, яке диво!!!

Перевівши погляд на землю, Олексанра виявила поруч із собою величезний букет польових квітів, від яких линув тонкий медовий аромат. Ось найкращий доказ того, що її мистецтво цінують з гідністю. Колись, ще до війни за успіхи в улюбленій справі її нагородили цінним подарунком – старовинною срібною, схожою на химерну морську мушлю, пудреницею. Безперечно, дівчина надзвичайно пишалася цією нагородою. Але все ж таки підношення від теперішніх вдячних глядачів (навіть оцей скромний букетик поспіхом зірваних польових квіточок) чомусь здавалися набагато ціннішими, ніж навіть справедливо заслужена нею срібна штучка. То що, ви стверджуєте, буцімто це є дригання голими стегнами перед обличчями грубої солдатні, зголоднілої за бабськими тілами?! Ні-і-і, помиляєтеся!..

– Сашенько, довго ще на тебе чекати?!

Борти у «полуторки» вже підняті й закриті, тепер це більше не пересувна сцена, а звичайний собі транспортний засіб, призначений для доставки їхньої невеличкої концертної бригади до нового пункту призначення.

Балерина підхопилася з землі, нахилившись, спритно підняла букетик. Озирнулася навкруги і трохи віддалік помітила зовсім молоденького хлопчину, який невідривно дивився на неї й посміхався. Може, це саме він підніс їй букетика?…

– Олександро!!!

Ах, до чого ж шкода, що вона досі так і не навчилася впевнено розрізняти військові звання по погонах, введених півтора роки тому! Розбиратися зі старими петлицями, з «трикутниками», «кубарями», «шпалами» і зірочками в них було куди простіше, а от тепер… Дві зірочки і одна смужечка на погоні – високе це звання чи ні?!

А втім, яка різниця! Навряд чи вони побачаться ще бодай колись у житті… Прощавай же, молоденький хлопчино з двома зірочками і смужечкою на погонах, прощавай назавжди!..

Олександра дзвінко розсміялася, висмикнула з букета декілька квіточок, широким жестом кинула їх у бік хлопчини. Знову розсміялася, побачивши, до чого він збентежився. Але… нема коли, нема коли! Інші бійці-герої вже давно чекають на їхню концертну бригаду. Тож вперед, тільки вперед!..

Трьома широкими кроками, більше схожими на стрибки, Олександра дісталася «полуторки», лівою рукою притискаючи до грудей і букет, і плащ-намет, простягнула праву вгору. Простягнуту руку схопив Єремеїч, Хомич з акордеоністом перегнулися донизу, підтримали балерину за плечі, поштовх ногою – і от вона вже вмощується в кузові, щільно загортаючись в плащ-намет, як і раніше. До чого все-таки зручна річ! Закуталася з головою – і сиди собі, перевдягатися немає потреби. А раніше стільки було мороки з цією пачкою і з пуантами…

– Всі завантажилися? Нарешті, хай йому грець!..

Водій зачинив дверцята, мотор, що досі тихенько буркотів, люто ревонув, вантажівка різко смикнулася і полетіла вперед широким степом. Дорога була доволі пристойною, лише деінде зустрічалися воронки від розривів, які доводилося огинати. Приблизно хвилин за сорок, об’їхавши невеличкий лісок, вони побачили дві лінії свіжовикопаних окопів, подекуди вже з’єднаних між собою ходами сполучення.

– Схоже, приїхали, – мовив бас-баритон Червінський, який сидів попереду біля правого борту і невідривно озирав околиці з-під правої долоні, козирком приставленої до чола. – Ну що ж, товариші, зараз відпрацюємо тут концерт, тоді на сьогодні залишиться тільки два.

Він відвернувся від зустрічного потоку повітря, що шалено било в обличчя, відкашлявся і не дуже голосно, суто для розминки, заспівав арію князя Ігоря:

– Ни сна-а-а, ни о-отдыха изму-ученной душе-е-е…

– Та зажди ти зі своїм відпочинком! – огризнувся скрипаль Димкович. – Сам же сказав, що на нас ще три концерти сьогодні чекають, який вже тут відпочинок, це навіть не смішно.

Червінський перервав спів, глянув на музиканта чи то з презирством, чи то з обуренням і явно зібрався щось сказати. Як раптом звідкись здалеку долинув розкотистий гуркіт, а за декілька секунд слідом за ним вуха різонув огидний свист, що почав посилюватися з кожною хвилиною.

– Повітря!!!

Всі здригнулися і мимоволі обернулися до лівого борту «полуторки». Але було надто пізно: хоча вантажівка мчала з пристойною швидкістю, декламатор Востряков все ж стрибнув на землю. На щастя, перебуваючи в повітрі, він якимсь дивом встиг згрупуватися, тому при падінні не розбився, а перекинувшись через голову, відкотився на узбіччя.

– Ідіот!!! – гримнув прекрасно поставленим бас-баритоном Червінський і негайно заходився щосили молотити кулаком по верху водійської кабіни.

На відміну від декламатора, співак вчинив абсолютно правильно. Жодного натяку на загрозу з повітря не було. Натомість відбувалося щось зовсім інше – починався артобстріл. Але якщо в разі авіанальоту слід було якомога швидше полишити вантажівку, відбігти від неї подалі й залягти (як і зробив Востряков), то від артобстрілу був один порятунок: тікати якомога швидше і бажано якнайдалі від двох ліній окопів – можна не сумніватися, що основною мішенню ворожої артилерії були саме позиції радянських військ.

Однак вчинити так означало кинути напризволяще декламатора. Востряков їздив з їхньою концертною бригадою всього лише перший місяць і досі не навчився розрізняти можливі загрози. Шкода, що так сталося! Проте, нічого не вдієш… А отже, невдаху-декламатора слід підібрати й лише після цього якомога скоріше тікати з-під артобстрілу.

Далі майже безперервною низкою сталося наступне.

Востряков скочив на ноги і кинувся навздогін за вантажівкою.

«Полуторка» різко загальмувала, дверцята кабіни відчинилися, звідти до половини висунувся водій з перекошеним від розпачу обличчям.

Деінде, в зовсім непередбачуваних місцях, земля почала здійматися й лопатися оглушливими вибухами.

Гримнуло зовсім близько, ну просто перед вантажівкою.

«Полуторка» сіпнулася назад, встала дибки, немовби добрячий кінь, на секунду зависла в повітрі під неймовірним кутом до землі, потім впала знов, на передні колеса. З кабіни на землю неживим лантухом вивалилося тіло водія й залишилося лежати нерухомо, з безпорадно розкинутими руками.

Бас-баритон Червінський щось вигукнув, заклично махнув рукою і стрибнув за борт «полуторки». Його ніхто не почув, оскільки всі були приголомшені потужним вибухом. Однак сенс вчинку співака був зрозумілим: якщо водія вантажівки вбито (найшвидше, так воно і є), то розраховувати відтепер можна лише на власні ноги.

Отже, похапавши з реквізиту та особистих речей перше, що під руку підвернулося, артисти концертної бригади позістрибували на землю слідом за кмітливим співаком. Втім, попереду всіх виявився зовсім не Червінський, а Востряков: тепер декламаторові потрібно було не наздоганяти «полуторку», а тікати від неї геть подалі…